Ісус Христос — унікальний Спаситель чи звичайний обманщик? [Частина I]

Студент-першокурсник увійшов на своє перше заняття з курсу «Порівняльні релігії 101». Він прийшов до університету підготовленим — принаймні так він думав — до всього, що може піднести йому навчання. Адже він був вірним християнином і виріс у сім’ї відданих християнських батьків, які протягом усього його виховання навчали його про унікального, посланого з неба, народженого від діви, чудотворного, воскреслого з мертвих Сина Божого, якого він шанував, якому служив і якого любив. Його вчителі біблійного класу та проповідники, чиї проповіді він слухав протягом останніх вісімнадцяти років, так само зміцнювали в його свідомості переконання, що за всю історію світу не було нікого, подібного до Ісуса Христа. Насправді, якщо говорити відверто, цей молодий студент виріс із думкою, що ніхто навіть близько не нагадує і не наслідує сина теслі з Назарета.

Проте цей юнак ось-ось мав пережити шок усього свого життя. Уже практично в перший день занять професор почав перелічувати цілу низку подібних історій про різних «спасителів» інших релігій минулого — багато з яких, за його словами, також народилися від діви, могли чинити чудеса, були розіп’яті задля спасіння людства і воскресли після смерті. Першокурсник був зовсім не готовий почути, як його професор стверджує, що історія Ісуса Христа як Спасителя людства не є цілком унікальною. Більше того, він був цілком приголомшений, коли побачив, як професор наводить докази того, що подібні історії з такими героями існували за десятиліття — і навіть століття — до народження Ісуса з Назарета. Спостерігаючи, як те, що він вважав унікальністю свого Господа, ніби розчиняється просто на його очах, юнак почав замислюватися: чи правильно його навчали? Чи справді Ісус є унікальним Сином Божим, чи ж Він лише один із багатьох персонажів минулого, які претендували на роль особистого спасителя, але врешті-решт такими не були? Хто були ці інші нібито «унікальні спасителі»? Чи були вони справді такими винятковими, як стверджували вони самі або їхні послідовники? І як подібні твердження впливають на вчення Біблії та на особисту віру людини в Ісуса Христа як Сина Божого?

У своїй боротьбі з новою інформацією, яку його професор викладав так переконливо (і так наполегливо!), цей молодий чоловік зіткнувся з тим, що називається «когнітивним дисонансом» — станом розгубленості, який виникає, коли людина отримує нову інформацію, що суперечить тому, у що вона вірить. Прагнучи внутрішньої узгодженості, юнак усвідомив, що йому доведеться або відмовитися від того, що він вважав істинним, або ж якось спростувати (а отже, відкинути) нову, складну інформацію.

Чим більше він заглиблювався в це питання, тим більш імовірним — і тривожним — починав здаватися перший варіант. І тим більш неможливим виглядав другий. Якщо нічого не зміниться, його внутрішня боротьба переросте у повний сумнів, і його впевненість в унікальності Спасителя, якого він так довго любив і якому корився, повністю зникне. Як йому можна допомогти — і чи можливо це? Чи є той матеріал, з яким він зіткнувся, надійним? Чи його можна спростувати — зберігши таким чином його особисту віру в Христа? Відповіді на ці запитання і становлять основу цієї серії з двох статей під назвою «Ісус Христос — унікальний Спаситель чи звичайний обманщик?».

ХТО ЦІ ІНШІ «УНІКАЛЬНІ СПАСИТЕЛІ»?

Історія сповнена прикладів тих, чиї життя — реальні або вигадані — мають певні риси, подібні до добре задокументованого життя Ісуса з Назарета. Такі оповіді часто становлять частину навчальних програм університетських курсів із порівняльного релігієзнавства і є добрим початковим пунктом для будь-якого дослідження унікальності Ісуса.

Розгляньмо, наприклад, Діоніса — відомого міфологічного бога. Згідно з поширеною розповіддю про його народження, він був нащадком Зевса, безсмертного володаря грецьких богів, який запліднив людську жінку на ім’я Семела, дочку Кадма, царя Фів (див. Грейвз, 1960, с. 56¹). Вважається, що Діоніс зійшов у підземний світ, переміг смерть і зрештою повернув свою померлу матір до світу живих. Також говориться, що він помер і був знову піднятий до життя. Його послідовники називали його Лісіосом або Відкупителем, а виноградний сік часто використовувався як символ його крові. Філіп Дж. Браун зазначив: «Багато християн були б жахнуті думкою, що Ісус у певному сенсі є проявом Діоніса, але паралелі складні й глибокі…. Подібно до Ісуса, Діоніс — це бог, чия трагічна пристрасть відтворюється через споживання його плоті та пиття його крові» (Браун, 2000²). Культ Діоніса досяг Риму у 496 р. до Р.Х., але існував задовго до цього. Подібності в описах Діоніса та Ісуса [а також Осіріса — єгипетського бога родючості й володаря підземного світу, про якого йтиметься нижче] — від їхнього незвичайного народження до воскресіння і до того, як їхні життя вшановуються послідовниками, — справді вражають. Насправді у своїй книзі «Таємниці Ісуса» (1999) Тімоті Фріке та Пітер Генді докладно розглядали такі подібності, щоб підтримати ідею, що Ісус християнства ніколи не існував, а насправді був не більше ніж міфологічним персонажем давнини. Вони писали:

Чим більше ми досліджували різні версії міфу про Осіріса-Діоніса, тим очевидніше ставало, що історія Ісуса має всі характеристики цього давнього оповідання. Крок за кроком ми виявили, що можемо відтворити так звану біографію Ісуса з міфічних мотивів, раніше пов’язаних з Осірісом-Діонісом:

• Осіріс-Діоніс — це Бог, що став плоттю, спаситель і «Син Божий».
• Його батько — Бог, а мати — смертна діва.
• Він народжується в печері або скромному хліві 25 грудня перед трьома пастухами.
• Він пропонує своїм послідовникам можливість народитися знову через обряд хрещення.
• Він чудесно перетворює воду на вино під час весільної церемонії.
• Він урочисто в’їжджає до міста на ослі, тоді як люди махають пальмовими гілками, вшановуючи його.
• Він помирає на Великдень як жертва за гріхи світу.
• Після смерті він сходить у пекло, а потім на третій день воскресає і возноситься на небо у славі.
• Його послідовники очікують його повернення як Судді в останні дні.
• Його смерть і воскресіння відзначаються ритуальною трапезою хліба і вина, що символізують його тіло і кров.

Це лише деякі з мотивів, спільних для оповідей про Осіріса-Діоніса та біографії Ісуса. Чому ці разючі подібності не є загальновідомими? (Фріке і Генді, 1999, с. 5³).

Однак Діоніс аж ніяк не є єдиним персонажем минулого, життя якого має паралелі з життям Ісуса. Прометей — ще один легендарний, міфологічний бог, який зазнав смерті, подібної до смерті Христа. Його історія вперше з’явилася близько 547 р. до Р.Х.

Або ж розгляньмо Крішну — давнє індуїстське божество, якому приписують долю, подібну до Христової. Його зображали розіп’ятим на хресті, з отворами в руках і ногах. Його титул? — «Наш Господь і Спаситель». Нібито Крішна «воскрес із мертвих», а потім «тілесно вознісся на небо» (Доан, 1882, с. 215⁴). Йому також приписують слова: «Роби добро заради самого добра і не очікуй нагороди за це на землі» (Грейвз, 1875, с. 112⁵). Христос висловив подібну думку в Матвія 6. Але історія Крішни датується приблизно 1200 р. до Р.Х.

Паралелі продовжуються. У єгипетському папірусі Ані (також відомому як «Єгипетська книга мертвих»), який датується приблизно 1450–1400 рр. до Р.Х. (див. Бадж, 1960, с. 220⁶), бог Осіріс має титули Царя царів, Господа господарів і Князя князів (Бадж, с. 352). У своїй цікавій книзі «Біблійні міфи та їхні паралелі в інших релігіях» Т.В. Доан зазначив: «Осіріс, єгипетський Спаситель, після того як був убитий, воскрес із мертвих і носив титул “Воскреслий”» (с. 221, виділ. в ориг.). Писар Осіріса, Ані, описується як той, «чиє слово — істина» (Бадж, с. 384). У кінцевій частині папірусу наведено певний символ віри, який нібито може виправдати людину при вході у вічність. Він звучить так: «Я дав хліб голодному, і воду спраглому, і одяг нагому, і човен тому, хто не мав човна» (Бадж, с. 587). Автор цього папірусу міг би ніби процитувати слова Ісуса з Матвія 25:31–46 — якби не один невеликий факт: папірус Ані датується приблизно 1400 р. до Р.Х., більш ніж за тисячу років до земного життя Христа.

Крім того, близько 550 р. до Р.Х. Конфуцій сказав: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». Христос висловив майже ідентичну думку приблизно через 600 років, сказавши: «І як хочете, щоб з вами чинили люди, так і ви чиніть із ними» (Луки 6:31).

Подібності також існують між історіями Будди та Ісуса. У статті на обкладинці журналу Newsweek від 27 березня 2000 року під назвою «Інший Ісус» Кеннет Л. Вудворд зазначив, що «життєві історії Ісуса та Будди разюче подібні», і далі зауважив, що обидва ці релігійні діячі кидали виклик релігійним вченням свого часу, нібито народилися від діви та, як вважається, творили чудеса (Вудворд, 2000, 135[13]:58–59⁷).

Деякі критики Біблії стверджують, що подібних історій із такими паралелями можна навести десятки. Насправді під час публічної дискусії з теїстом Норманом Гайслером (яка відбулася в Колумбус-коледжі, м. Колумбус, штат Джорджія, 29 березня 1994 року) Фаррелл Тілл — колишній християнин, який став скептиком — саме це й заявив, звертаючись до аудиторії:

Люди, я хочу, щоб ви на хвилину серйозно задумалися. Я розумію, скільки емоцій у цьому питанні, але, будь ласка, зрозумійте: розіп’яті й воскреслі боги-спасителі, народжені від діви, у той час були на кожному кроці (Тілл, 1994⁸).

Стівен Франклін — хоча й ревний захисник унікальності Христа — підтвердив твердження Тілла у статті в «Evangelical Review of Theology», коли написав: «Втілення, далеко не будучи унікальним для християнства, здається універсальною складовою релігійної спадщини людства» (Франклін, 1993, с. 32⁹).

Критики Христа знову й знову використовують подібні паралелі, намагаючись довести свою думку про те, що Ісус із Назарета не є ані унікальною особою, ані гідним особистим Спасителем. Наприклад, через три тижні після публікації статті Кеннета Вудворда про Ісуса в журналі Newsweek у випуску від 20 квітня з’явився лист до редакції від Дона Зомберга з Вайомінга, штат Мічиган. У відповідь на цитату зі статті Вудворда, де стверджувалося, що «Христос є абсолютно оригінальним і абсолютно унікальним», пан Зомберг заперечив, написавши: «Ніщо не може бути далі від істини. Легенда про Ісуса — це не більше ніж варіація давніших релігій, поширених на Близькому Сході тисячі років тому» (Зомберг, 2000, 135[16]:17¹⁰). Подібне ставлення — яке випливає з того, що історичні та міфологічні паралелі між Ісусом та іншими релігійними постатями справді існують — ймовірно, є значно поширенішим, ніж багато хто уявляє. І хоча правда, що жодна з цих історичних чи міфологічних паралелей не є точною, так само правда і те, що вони достатньо близькі, щоб спонукати до серйозного дослідження з боку тих, хто вірить, що Ісус Христос є унікальним Сином Божим.

Звісно, сучасні скептики, які використовують такі аргументи для спростування унікальності та божественності Христа, не можуть приписати собі їхнє походження. Історія свідчить, що майже дві тисячі років тому ранні християнські апологети вже активно відповідали на ці самі аргументи. Наприклад, Августин Гіппонський (354–426 рр. н.е.) писав у своїй праці «Про християнське вчення»:

Читачі та шанувальники Платона насмілилися наклепницьки стверджувати, що Господь наш Ісус Христос запозичив усі ті вислови, які вони змушені захоплено хвалити, з книг Платона — бо (як вони наполягали) не можна заперечити, що Платон жив задовго до приходу нашого Господа (2:28, дужки в оригіналі).

Августин спростував цей аргумент, припустивши, що Платон читав пророка Єремію і потім зручно включив його вчення у свої власні праці. Проте суть очевидна: вже близько 400 року після Р.Х. скептики й противники Хреста спрямовували свої «вогняні стріли» звинувачень у плагіаті як проти Христа, так і проти Його послідовників.

Подальше дослідження історії християнської апологетики виявляє ще більш вражаючий факт. Найдавніші апологети не лише визнавали, що історія та вчення Ісуса мають разючі подібності до давніх міфологічних оповідей, але й навіть підкреслювали ці подібності, щоб допомогти язичникам краще зрозуміти Ісуса та Його місію. Юстин Мученик (бл. 100–165 рр. після Р.Х.) у своїй «Першій апології» наводив аргумент, покликаний поставити Христа щонайменше на один рівень із давнішими міфологічними богами:

І якщо ми стверджуємо, що Слово Боже народилося від Бога особливим чином, відмінним від звичайного народження, нехай це не здається вам чимось незвичайним, адже ви кажете, що Меркурій є божественним словом Божим. Але якщо хтось заперечує, що Він був розп’ятий, то й у цьому Він подібний до тих, кого ви вважаєте синами Юпітера… І якщо ми навіть стверджуємо, що Він народився від діви, прийміть це як щось спільне з тим, що ви визнаєте щодо Персея. І коли ми говоримо, що Він зцілював кульгавих, паралізованих і сліпонароджених, ми, здається, говоримо те, що дуже подібне до діл, які, як стверджується, здійснював Ескулапій (розд. 22).

Тертуліан (бл. 160–220 рр. після Р.Х.) зауважив, що історія Ромула — ще одного персонажа давньої міфології, якого нібито бачили після його смерті — має подібність до історії про явлення Христа після Його смерті. Однак Тертуліан додав, що розповіді про Христа значно достовірніші, оскільки вони підтверджені історичними доказами (Апологія, 21).

Хоча давні язичники бачили, а сучасні скептики й досі бачать у таких подібностях підставу заперечувати оригінальність і унікальність Христа, праці таких авторів, як Августин, Юстин Мученик, Тертуліан та інші, свідчать про те, що перші християни бачили очевидні — і навіть приймали — подібності між історією Ісуса та оповідями про міфологічних язичницьких богів. Більше того, деякі з цих ранніх християн навіть використовували ці подібності, щоб захистити твердження про Ісуса як унікального Сина Божого. Суть аргументації апологетів була подвійною: (1) люди минулого шукали унікального бога-спасителя і, не знайшовши його, вигадали такого, наділивши його певними особливими рисами; і (2) цей Спаситель — якого раніше наділяли унікальними рисами людської уяви — насправді прийшов!

Християни повинні визнати як незаперечний факт — підтверджений міфологією, історією і навіть ранніми християнськими апологетами — що давні документи свідчать: історія Христа не є першою розповіддю про народженого від діви, розіп’ятого, воскреслого, чудотворного бога-спасителя, який нібито помер за гріхи людства. Ці документи також показують, що багато вчень Христа можна знайти — іноді майже дослівно — у джерелах, які існували за сотні або навіть тисячі років до Його народження. Ранні апологети визнавали ці факти, тому що вони були — і залишаються — досить очевидними.

І це повертає нас до питання, яке турбувало студента-першокурсника, згаданого раніше. Як, з огляду на ці факти, можна стверджувати, що Ісус Христос є унікальним, справжнім Сином Божим — коли подібні історії існували за десятиліття або тисячоліття до Його приходу на землю? Яку відповідь ми можемо дати на звинувачення критиків Біблії? І яку впевненість можна дати молодому студентові щодо істинності його віри?

ЧОМУ «НЕОРИГІНАЛЬНИЙ» ІСУС?

Перш ніж перейти до головного питання цієї двочастинної серії статей, слід поставити очевидне запитання: чому хтось узагалі хоче стверджувати, що історія Ісуса є неоригінальною або запозиченою? Можна запропонувати кілька відповідей, але через обмеження обсягу зосередимося лише на двох. По-перше, є простий факт: ті, хто не вірить у Бога і, відповідно, приймає суто натуралістичний погляд на походження Всесвіту та його мешканців, змушені знайти якесь пояснення унікальності Христа і унікальності релігійної системи, яку Він заснував. Розглядаючи це питання, покійний Джеймс Бейлз писав:

Якщо людина приймає натуралістичне та еволюційне пояснення походження релігії, вона вважатиме, що християнство можна пояснити природним шляхом. Сам підхід виключає можливість надприродного об’явлення Бога в Ісусі Христі (Бейлз, без дати, с. 7¹¹).

Відомий британський еволюціоніст сер Джуліан Гакслі стверджував:

У межах еволюційного способу мислення більше немає потреби чи місця для надприродного. Земля не була створена — вона еволюціонувала. Так само всі тварини й рослини, що її населяють, включно з нами, людьми — розумом і душею так само, як мозком і тілом. Так само і релігія (Гакслі, 1960, с. 252–253, виділ. додано¹²).

Ті, хто вірить, що Всесвіт і життя в ньому виникли суто природним шляхом, повинні знайти цілком природне пояснення для кожного аспекту життя. Релігія є одним із таких аспектів, і тому, з точки зору натураліста, вона також мусила еволюціонувати — саме так, як стверджував Гакслі. Неважко зрозуміти, чому еволюціоніст вважатиме неминучим, що історія Ісуса походить із більш ранніх, примітивних оповідей. Фактично, сказати, що історія Ісуса «еволюціонувала» з давніших і простіших історій — означає лише застосувати те, що теорія еволюції вже навчає щодо всіх інших сфер людського існування. Атеїст Джозеф Маккейб пояснював це так: «Те, що ми бачимо, — це еволюція в релігії. Ідеї переходять від епохи до епохи, тут один розум щось додає, там інший щось удосконалює. Повільна ріка людської еволюції увійшла у свої пороги» (Маккейб, 1993, с. 72, виділ. додано¹³).

По-друге, якщо одні мотивовані пошуком суто натуралістичного походження релігії, то інші стверджують, що історія Ісуса походить із більш ранніх юдейських та/або язичницьких міфів і легенд. Як зазначав Бейлз, деякі вважають, що «Христос і християнство є природним розвитком із юдаїзму та язичництва» (без дати, с. 7). Саме цю позицію відстоювали колишні віруючі, які стали відступниками, Тімоті Фріке та Пітер Генді у своїй книзі «Таємниці Ісуса», яка є прямою і радикальною атакою на божественність Христа.

Ми обидва були виховані як християни і були здивовані, що, попри роки відкритого духовного пошуку, усе ще здавалося певною мірою небезпечним навіть наважитися думати про такі речі. Рання індоктринація проникає дуже глибоко. По суті, ми стверджували, що Ісус був язичницьким богом, а християнство — єретичним продуктом язичництва! Це здавалося обурливим. Проте ця теорія просто й елегантно пояснювала подібності між історіями Осіріса-Діоніса та Ісуса Христа. Вони є частинами одного розвиваного міфу….

Історія Ісуса має всі ознаки міфу, тож чи не може бути так, що вона саме ним і є?… Чому ми повинні вважати історії Осіріса, Діоніса, Адоніса, Аттіса, Мітри та інших язичницьких “таємничих” спасителів вигадками, а натомість зустрічати по суті ту саму історію, викладену в юдейському контексті, і вірити, що це біографія теслі з Вифлеєма?…

Ми дійшли переконання, що історія Ісуса — це не біографія історичного Месії, а міф, заснований на постійно повторюваних язичницьких оповідях. Християнство не було новим і унікальним об’явленням, а насправді було юдейською адаптацією давньої язичницької релігії містерій. Саме це ми назвали тезою “Таємниць Ісуса”…

Найочевидніше пояснення полягає в тому, що коли раннє християнство стало панівною силою у колишньому язичницькому світі, популярні мотиви з язичницької міфології були прищеплені до біографії Ісуса…. Такі мотиви були “запозичені” з язичництва так само, як язичницькі свята були перетворені на християнські дні святих…. Історія Ісуса — це вічний міф… а не просто історія подій, що сталися з кимось 2000 років тому (Фріке і Генді, 1999, с. 9–10, 2, 6, 13, виділ. в ориг.).

Отже, навіть якщо історично існувала реальна особа на ім’я «Ісус Христос», то, згідно з цією позицією, він був не більше ніж просто людиною. Риси, які приписують йому його послідовники (наприклад, незвичайне народження, незвичайні діла під час земного життя, незвичайний відхід із цього світу тощо), нібито виникли «постфактум» як результат запозичення або плагіату з давніх язичницьких чи юдейських джерел.

Отже, питання полягає не в історичності Христа (див., наприклад, Батт, 2000¹⁴); невіруючі різних напрямків давно визнають факт Його існування. Суть питання в іншому: чи був Ісус із Назарета Тим, Ким Він Себе називав — унікальним, «Єдинородним», втіленим Сином Божим.

РЕЛІГІЙНЕ ЧУТТЯ ЛЮДИНИ І «ПОДІБНОСТІ СПАСИТЕЛІВ»

Правда полягає в тому, що багато історій упродовж історії так чи інакше нагадують історію Ісуса з Назарета. І чому це має нас дивувати? Після того як Адам і Єва скуштували з дерева пізнання добра і зла, людина гостро усвідомила як присутність гріха, так і його наслідки. Від часів Каїна й Авеля Бог установив жертви й визначив конкретні правила щодо цих жертв. Відтоді всі люди мали бодай якесь уявлення — хоч би й слабке або спотворене — що їм потрібно «щось зробити», аби знову постати виправданими перед своїм Творцем. Одним зі способів було вигадати «заступника» — когось, хто міг би зайняти їхнє місце як уособлення безгрішної досконалості й заступатися за них перед Праведним Суддею всієї землі (пор. Буття 18:25).

Однак, крім цього, можна стверджувати, що подібності, які ми навели (і багато інших подібних до них), — це лише подібності, а не точні паралелі. Також можна стверджувати, що історія Ісуса, хоча й здається схожою на деякі інші, не є точно такою самою і, навпаки, істотно відрізняється в деталях. Наприклад, Крішну нібито було «розіп’ято» стрілою крізь руки, тоді як Ісуса прибили до хреста. Конфуцій висловив негативну форму так званого «золотого правила» («Не роби іншим»), тоді як Ісус подав позитивну («Чини іншим»). Мати Діоніса, Персефона, як стверджується, мала статеві стосунки із Зевсом, тоді як Марія була дівою. Ця лінія міркування має певну силу, бо, безсумнівно, жодна з давніх історій не звучить точно так само, як історія Христа.

Ближчий погляд на єгипетську легенду про Осіріса дає добрий приклад багатьох важливих відмінностей між розповіддю про Ісуса й іншими історіями. Легенда говорить, що Осіріса вбив його злий брат Сет, який розірвав тіло Осіріса на чотирнадцять частин і розкидав їх по Єгипту. Ісіда, богиня-дружина Осіріса, зібрала ці частини й поховала їх, тим самим давши Осірісу життя в підземному світі. Після цього вона, за допомогою магії, оживила Осіріса і зачала від нього дитину (Гора). Після народження Гора Осіріс залишився в підземному світі, так ніколи по-справжньому і не воскреснувши з мертвих (Британська енциклопедія, 1997, 8:1026–1027¹⁵). Ця легенда, якщо розглядати її повністю, дає дуже мало, якщо взагалі дає, справжніх паралелей до історії Ісуса. Більше того, коли всі історії про персонажів, які нібито були подібні до Христа, розповідаються повністю, стає очевидно, що кожна з них містить лише кілька рис, які бодай віддалено нагадують елементи життєпису Ісуса. До того ж деякі з нібито паралелей ґрунтуються на слабкій документації й можуть бути навіть вигаданими.

Проте існують деякі спільні мотиви, що проходять через багато різних легенд: надлюдський герой чинить чудесні діла, гине, щоб спасти людство (іноді навіть через розп’яття), а потім у той чи інший спосіб повертається до життя, перемігши смерть. Хоча дрібні деталі суттєво відрізняються, загальні подібності достатньо близькі, щоб вимагати уважного розгляду — і пояснення. Як приклад, уявімо, що хтось узяв би нашу статтю, захищену авторським правом, змінив би за допомогою словника синонімів сотні її слів, а потім поставив би під нею своє ім’я без нашого відома чи дозволу. Ми розцінили б таку людину як очевидного плагіатора. Хоча нова стаття могла б бути «унікальною» у своїх деталях, у загальних рисах вона все одно залишалася б копією. Подібно й тут: християнам недостатньо просто заявляти, що історія Ісуса не походить від однієї (або кількох) із сотень давніх історій, лише тому, що деталі Його життя відрізняються від інших. Ми повинні запропонувати кращий, глибший і переконливіший аргумент, якщо хочемо захистити історію Ісуса Христа як справді унікальну.

Незалежний характер подібних історій

На початку ХХ століття Джозеф Маккейб, один із найвідвертіших атеїстів свого часу, опублікував кілька праць, серед яких «Міф про воскресіння» (1925), «Чи існував Ісус?» (1926) та «Як “перемогло” християнство» (1926). У 1993 році видавництво Prometheus Publishing Company (зверніть увагу, що назва цього світського видавництва походить від імені одного з грецьких богів, якого іноді порівнюють з Ісусом) перевидало ці праці в книзі «Міф про воскресіння та інші есе». Маккейб ретельно задокументував подібності між історією Ісуса та язичницькими оповідями про Осіріса, Адоніса, Таммуза й Аттіса, проте водночас прямо зазначив: «Найважливішою рисою нашої теми є те, що ця легенда про вбитого і воскреслого бога виникла в зовсім різних частинах давнього цивілізованого світу. Таммуз, Аттіс і Осіріс — це три окремі й незалежні творіння міфотворчої уяви» (Маккейб, 1993, с. 45, виділ. додано). Таким чином, Маккейб визнав, що ці язичницькі історії зі схожими мотивами не були запозиченнями одна від одної чи з якогось більш раннього, домінуючого джерела. Вони виникли окремо — і навіть незалежно — одна від одної. Він прямо писав: «З якоїсь причини… людський розум у більшості частин світу приходив до створення легенди про смерть і воскресіння…. Фактично, у тій чи іншій формі майже повсюдно існувала віра в те, що бог, або його представник [цар, в’язень, символічна постать тощо], помирав або мав помирати щороку» (сс. 52–53, виділ. додано; вставка в дужках — в оригіналі). У підсумку Маккейб зазначив: «Загалом я сказав би, що універсальна віра в убитого і воскреслого бога проливає світло на християнське вірування, показуючи нам універсальний склад мислення, який у багатьох місцях досить легко породжував міф про воскресіння» (с. 63, виділ. додано). Отже, Маккейб — навіть як невіруючий — визнав, що численні (але різні) міфи про воскресіння виникали в різних регіонах світу, будучи подібними за змістом, але самостійними за походженням. Ці історії, очевидно, з’являлися завдяки тому, що він назвав «універсальним способом мислення». І все ж, незважаючи на такі свідчення, на сторінці 69 своєї книги Маккейб дійшов висновку: «Людина не має релігійного інстинкту».

Релігійний інстинкт людства

Люди по всьому світу — завдяки «універсальному способу мислення» — незалежно один від одного створювали історії, в центрі яких був бог, що помирає, а потім воскресає. Ці історії охоплюють як часові межі, так і географічні; у буквальному сенсі вони є «всесвітніми» й «універсальними». І водночас нам пропонують вірити, що люди з різних країн і культур, які створювали ці історії, «не мали релігійного інстинкту»? Те, як Маккейб міг зробити такі поступки, а потім дійти подібного висновку, важко пояснити з раціональної точки зору.

Насправді ж людина має релігійний інстинкт — і, можливо, гостріший, ніж готові визнати навіть багато богословів. Говорячи про Бога, автор книги Еклезіаста зауважив: «Усе Він зробив добре у свій час і вічність поклав у їхнє серце» (3:11). Апостол Павло писав, що людство завжди могло пізнати «Його вічну силу і Божественність» (Римлян 1:20). Бог не помістив людину на землю, щоб покинути її. Навпаки:

Створив Він з одного весь людський рід, щоби жив по всій поверхні землі, визначивши заздалегідь окреслені пори та межі їхнього проживання, щоб шукали Бога: може, відчують Його і знайдуть, бо ж недалеко Він від кожного з нас. У Ньому ми живемо, рухаємося та існуємо, як деякі з ваших поетів казали: Адже і ми з Його роду! (Дії 17:26–28, виділ. додано).

Бог справді «вічність поклав» у серця людей і дав їм універсальний інстинкт, покликаний спонукати їх шукати Його.

У своїй книзі «Чому ми віримо Біблії» покійний Джордж ДеХофф писав: «Не було знайдено жодного народу чи племені, яке б не вірило в якесь Верховне Божество і не практикувало релігію в тій чи іншій формі» (ДеХофф, 1944, с. 42¹⁶). Він абсолютно правий. І це не лише віруючі наводять такі дані. Навіть невіруючі змушені були дійти подібного висновку на підставі історичних і наукових фактів.

Понад сімдесят років тому Кларенс Дарроу та Воллес Райс разом відредагували книгу «Невіруючі та єретики: антологія агностика». На внутрішній стороні обкладинки зазначалося, що вона містить «найкращі витяги з найважливіших праць великих агностиків, скептиків, невіруючих та єретиків світу». На сторінці 146 укладачі цитують відомого скептика Джона Тіндаля:

Релігія живе не завдяки силі та підтримці догми, а тому, що вона вкорінена в самій природі людини. Якщо скористатися метафорою з металургії, форми неодноразово ламалися й відновлювалися, але розплавлена руда залишається в ковші людства. Такий глибокий і постійний вплив навряд чи зникне найближчим часом… (Дарроу і Райс, 1929¹⁷).

Приблизно через п’ятдесят років Едвард О. Вілсон із Гарвардського університету (якого називають «батьком» соціобіології) написав книгу «Про людську природу». На внутрішній обкладинці зазначалося, що його метою є «завершення дарвінівської революції шляхом перенесення біологічного мислення в центр соціальних і гуманітарних наук». Вілсон писав: «Схильність до релігійної віри є найскладнішою і найпотужнішою силою людського розуму і, ймовірно, невикорінною частиною людської природи» (Вілсон, 1978, с. 167¹⁸). Далі він зазначив, що «скептики продовжують плекати віру, що наука і знання усунуть релігію, яку вони вважають лише сукупністю ілюзій», проте думка про те, що зростання знань і технологій позбавить людство його релігійної природи, «ніколи не здавалася такою безплідною, як сьогодні» (с. 170).

ДОСКОНАЛА ЖЕРТВА

Як же інстинкт поклоніння Богові привів до створення численних історій про народженого від діви бога-спасителя, який помирає як жертва за гріхи людства? Передусім усе почалося з ідеї жертви. Від того моменту, як Адам і Єва були вигнані з Едемського саду, людина гостро усвідомлювала, що вона є грішною істотою, яка потребує викуплення. Люди також розуміли, що для очищення від гріха необхідна певна викупна жертва. Автор Послання до євреїв зазначив, що «вірою Авель приніс Богові жертву кращу, ніж Каїн» (11:4). Цікаво, що навіть скептики добре розуміють цей момент. Наприкінці XIX століття Т.В. Доан різко критикував вчення Христа і Біблії. У своїй праці «Біблійні міфи та їхні паралелі в інших релігіях» (1882) він піддавав сумніву основи християнського вчення. Проте навіть він визнавав, що людство завжди усвідомлювало свою гріховність і потребу в жертві за гріх. Він писав: «Вчення про викуплення гріха існувало задовго до того, як воно було виведене з християнських Писань, задовго до того, як ці Писання нібито були написані» (с. 181). Біблійний дослідник Р.К. Тренч зауважив:

Народи, які неможливо припустити, що могли навчитися цього один від одного, народи найрізноманітніші за культурою — від найрозвиненіших до майже найпримітивніших, які відрізняються в усьому іншому, — сходяться в одному: у принесенні живих істот у жертву Богові — або, там де втрачено уявлення про єдиного Бога, — “багатьом богам” язичництва; і суттєвою рисою цієї жертви в кожному випадку є віддання життя жертви (без дати, с. 177¹⁹).

Ті, хто хотів би заперечити оцінку Тренча, можуть звернутися до будь-якої книги з історії чи релігій світу і переконатися в її правильності. Авель приніс у жертву первістків своєї отари, і відтоді людство почало приносити живі жертви божеству в надії умилостивити його і отримати прощення гріхів. Фактично, від початку часу люди приносили живі істоти в жертву божеству. Але які саме жертви, на думку людей, мали силу прощати гріхи? Загальне правило було таким: чим дорожча і досконаліша жертва, тим більше гріхів вона могла покрити.

Коли Бог установив обряд жертвоприношення тварин для релігійного життя Свого вибраного народу, Він дав суворі настанови. У Левиті 22:19–20 Бог сказав ізраїльтянам: «То прийняті від вас будуть безвадні самці з великої худоби, з овець чи з кіз. Хай вони не приносять Господу нічого, що матиме в собі якусь ваду, бо воно не буде прийняте від вас». Господь завжди вимагав пролиття крові для прощення гріхів. Євреїв 9:22 підтверджує це: «І відтоді все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення». Це не повинно дивувати, адже «душа кожного тіла — це його кров, — тож Я дав її вам, щоб на жертовнику звершувати викуплення за ваші душі. Бо його кров є викупленням за душу» (Левит 17:11).

Люди минулих епох добре знали Божі постанови щодо викуплення через кров. Це почалося з Каїна й Авеля, було підтверджене після потопу (Буття 9:1–6), було врегульоване законом Старого Завіту і знайшло своє виконання в Ісусі. Коли Бог дав Закон Мойсея, Він не запровадив жертвоприношення тварин як щось абсолютно нове. Навпаки, Він показав ізраїльтянам правильний спосіб приносити такі жертви — аж до часу, коли досконала жертва Його Сина припинить потребу в будь-яких інших кровних жертвах тварин. Навчаючи їх правильному способу, Бог установив суворі обмеження, щоб уберегти народ Ізраїлю від відступництва — від принесення в жертву власних дітей, як це робили язичницькі народи навколо них. У Левиті 18:21 Бог сказав: «А з насіння свого не даси на жертву Молохові, і не зневажиш Імени Бога свого. Я Господь!». Бог наполегливо застерігав ізраїльтян від жертвоприношення дітей, бо було добре відомо, що навколишні народи практикували таке дітовбивство. Постає питання: що могло спонукати батьків приносити своїх дітей у жертву богові? Розгляньмо це далі.

Венді Девіс пише для Widdershins — журналу, що сам себе називає виданням «чистого язичництва». У статті в Інтернеті під назвою «Стара, як місяць: жертва в історії» вона зазначає: «Ритуальне вбивство, ймовірно, таке ж давнє, як і ми [люди—KB/BT]. Протягом віків люди приносили жертви, коли їм було щось потрібно. Наші предки часто віддавали найкраще, що мали, — своїх первістків, щоб врятувати себе» (Девіс, 1995, виділ. додано²⁰). Найдорожчим для батьків є їхня первісткова дитина. Але ця дитина є не лише дорогоцінною, а й безгрішною. Жертва чогось менш чистого й бездоганного зменшує її цінність. Тому вважалося, що безгрішна і чиста жертва такого масштабу може змити гріхи батьків (або навіть цілого села!). Через це виникали спотворені й жорстокі релігії, пов’язані з жертвоприношенням дітей, однією з найвідоміших серед яких був культ Молоха (див. 2 Царів 23:10).

Однак, хоча жертвоприношення немовлят відповідало вимозі безгрішності, воно мало й недоліки. Наприклад, «звичайна» дитина простих батьків не була найціннішою можливою жертвою; ще ціннішою була б дитина царя. Тому, як зазначає Девіс, згодом царі почали приносити в жертву власних дітей, щоб умилостивити «богів».

Проте навіть жертва царського сина не була досконалою, адже дитина не йшла на це добровільно. Добровільна жертва царської особи була б найближчою до ідеалу. В іншій статті «Немає більшої жертви» автор пише: «Добровільна жертва ще цікавіша. Чому хтось хоче пожертвувати собою заради своїх переконань? Історично ми повинні згадати священних царів, які жертвували собою заради Землі» (Енді, 1998²¹). Отже, цар, який добровільно приносить себе в жертву, був би майже ідеальною жертвою. Проблема лише в тому, що жоден цар не жив безгрішно. Як слушно зазначає автор із Widdershins, щоб вирішити цю проблему, «зрештою хтось висунув ідею останньої жертви — однієї жертви за всіх і назавжди. Але хто міг би бути принесений? Це мав бути хтось надзвичайно важливий; навіть царі були недостатні. Очевидно, лише бог був достатньо значущим, щоб стати останньою жертвою» (Енді, 1998). Отже, стає зрозуміло, чому навіть язичницький світ вимагав жертви безгрішної, царської і вищої за людину. Доан писав: «Віра у викуплення від гріха через страждання Божественного Втілення — чи то через смерть на хресті, чи інакше — була загальною і поширеною серед язичників задовго до часу Ісуса з Назарету» (Доан, 1882, с. 183–185).

Коли ми розуміємо потребу в смерті такого бога-спасителя, стає зрозуміло, чому люди прагнули (і потребували), щоб він переміг смерть. Автор Послання до євреїв писав, що Христос дозволив принести Себе в жертву, щоб «визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі» (2:15). Смерть лякає людину, мабуть, більше за все інше. Саме тому греки вигадали Геракла — напівбога, який сходить у підземний світ і перемагає його, а єгиптяни — Осіріса. Безсумнівно, бог-спаситель, який добровільно приносить себе в жертву за все людство, мав би перемогти найстрашнішого ворога людини — смерть. Тому ідея жертовного спасителя, який перемагає смерть через воскресіння, легко виникала в умах людей, що усвідомлювали свою гріховність і прагнули життя після смерті.

Отже, виходячи з цього «універсального способу мислення», різні народи й релігії протягом тисячоліть створювали власні уявлення про те, яким має бути воскреслий бог-спаситель і що він має робити. Одні казали, що його тіло було розірване на частини й розсіяне по Єгипту (Осіріс). Інші — що він мав вигляд людини, але надлюдську силу і сходив у підземний світ, щоб перемогти його (Геракл). Але одне безсумнівно: історії про героя, який рятує людство, були поширені всюди. Як правильно зазначив Тренч:

Жоден вдумливий дослідник історії людства не може заперечити, що через усю її проходить надія на визволення від зла, яке пригнічує людину; і так само не може заперечити, що ця надія постійно пов’язувалася з якоюсь однією особою (без дати, с. 149).

Отже, як тоді стверджувати, що тим єдиним Спасителем, на якого чекало людство, був і є Ісус?

Далі буде.

---

¹ Грейвз, Роберт (1960), Грецькі міфи (Нью-Йорк).

² Браун, Філіп Дж. (2000), Діоніс [онлайн], URL: http://www.belinus.co.uk/mythology/Dionysus.htm

³ Фріке, Тімоті і Пітер Генді (1999), Таємниці Ісуса (Нью-Йорк).

⁴ Доан, Т. В. (1882), Біблійні міфи та їхні паралелі в інших релігіях (Кіла, Монтана).

⁵ Грейвз, Керсі (1875), Шістнадцять розп’ятих спасителів світу (Ескондідо, Каліфорнія; перевидання 1999).

⁶ Бадж, Е. А. Волліс, пер. (1960), Папірус Ані: Єгипетська книга мертвих (Нью-Йорк; перевидання 1999).

⁷ Вудворд, Кеннет Л. (2000), «Інший Ісус», Newsweek, 135[13]:50–60, 27 березня.

⁸ Тілл, Фаррел і Норман Л. Гайслер (1994), дебати в Columbus College (Колумбус, Джорджія), 29 березня (цитати з письмової стенограми).

⁹ Франклін, Стівен Т. (1993), «Богословські основи унікальності Христа як надії та Судді», Evangelical Review of Theology, 17[1]:29–53, січень.

¹⁰ Зомберг, Дон (2000), «Лист до редакції», Newsweek, 135[16]:17, 10 квітня.

¹¹ Бейлз, Джеймс Д. (без дати), Оригінальність Христа (Серсі, Арканзас).

¹² Гакслі, Джуліан (1960), «Еволюційне бачення», у Питання еволюції (Чикаго, Іллінойс).

¹³ Маккейб, Джозеф (1993), Міф про воскресіння та інші есе (Амгерст, Нью-Йорк; перевидання 1926).

¹⁴ Батт, Кайл (2000), «Історичний Христос — факт чи вигадка?», Reason & Revelation, 20:1–6, січень.

¹⁵ Британська енциклопедія (1997), «Осіріс» (Лондон), 8:1026–1027.

¹⁶ ДеХофф, Джордж В. (1944), Чому ми віримо Біблії (Мерфрісборо, Теннессі).

¹⁷ Дарроу, Кларенс і Воллес Райс (1929), Невіруючі та єретики: антологія агностика (Бостон, Массачусетс).

¹⁸ Вілсон, Едвард О. (1978), Про людську природу (Кембридж, Массачусетс).

¹⁹ Тренч, Р. К. (без дати), Христос — бажання всіх народів, або несвідомі пророцтва язичництва (Серсі, Арканзас).

²⁰ Девіс, Венді (1995), «Стара, як місяць: жертва в історії», Widdershins, 21 червня, 1[2]: без сторінок, [онлайн], URL: http://www.widdershins.org/index.html

²¹ Енді (1998), «Немає більшої жертви», Widdershins, 4[4]: без нумерації сторінок, [онлайн], URL: http://www.widdershins.org/index.html

---

Published August 31, 2026