Ісусові твердження про Свою божественність

Одна справа, коли людина заявляє, що вона є божественною. Так багато хто робив протягом історії. Але зовсім інша справа – довести це. Ісус Христос виділяється серед усіх інших осіб, які коли-небудь жили на цій землі, тим, що Його претензія на божественність була підтверджена як істинна. Книга від Івана є, безперечно, одним із найяскравіших свідчень серед книг Нового Заповіту, які це підтверджують. Оскільки книга Івана була написана з метою продемонструвати, що «Ісус є Христос, Син Божий» (Івана 20:31), не дивно, що божественність Христа стверджується багаторазово, у різних формах, практично на кожній сторінці.

«СИН ЛЮДСЬКИЙ» (ІВАНА 3:13-15)

Один із таких прикладів бачимо у розмові нашого Господа з Никодимом, фарисеєм і членом Синедріону. Побачивши «знамення» (це слово використовується 17 разів у книзі Івана), які здійснював Ісус, Никодим був чесним настільки, щоб зробити єдиний обґрунтований висновок, який відповідатиме доказам: «Равві, знаємо, що Ти прийшов від Бога як Учитель» (Івана 3:2). Після того, як Ісус підтвердив Свою божественність, авторитетно проголосивши єдиний шлях до Царства Божого (вірші 3-8), Він продовжив навчання: «Ніхто не підіймався на небо, тільки Той, Хто зійшов з неба: Син Людський, [Який на небі]. Як Мойсей підняв змія в пустелі, так має бути піднятий Син Людський, щоб кожний, хто вірить у Нього, [не загинув, але] мав вічне життя.» (Івана 3:13-15). У цьому уривку Ісус висловлює чотири беззаперечні твердження про Свою божественну природу: (1) Він стверджує, що прийшов з небес, (2) Він стверджує, що є вічним жителем небесного царства, (3) Він далі заявляє, що є джерелом зцілення, подібним до змія на жердині в Числах 21, і (4) Він стверджує, що для того, щоб мати вічне життя й уникнути загибелі, людина має вірувати в Нього. Останнє твердження, безумовно, не стосується віри в тому сенсі, як люди довіряють один одному; воно обов’язково стосується визнання (і підкорення) божественному авторитету, який має Ісус для дарування вічного життя. Адже лише Той, Хто перебуває у вічності й існував до створення світу, може дарувати вічне життя смертним істотам (пор. Івана 6:62).

Контекст

Двічі в Івана 3:13-15 Ісус називає Себе «Сином Людським» (також див. Івана 1:51; 5:27; 6:27, 53, 62; 8:28; 9:35; 12:23; 13:31). З 88 випадків, коли вираз «Син Людський» зустрічається у Новому Заповіті (в перекладі NASB), всі, окрім чотирьох, містяться в євангельських оповідях. Коли Степан був готовий прийняти мученицьку смерть через побиття камінням, він, натхнений, підняв погляд у саме небесне Царство Бога і оголосив своїм переслідувачам: «Ось я бачу відкриті небеса й Сина Людського, Який стоїть праворуч Бога!» (Дії 7:56). Цей вираз також використовується в посланні до Євреїв, де автор цитує Псалом 8—знову стосовно Ісуса (Євреїв 2:6). І, залежно від інтерпретації книги Об’явлення, Ісус двічі згадується як Син Людський у цій книзі (Об’явлення 1:13; 14:14). З інших 84 випадків у євангельських текстах вираз «Син Людський» зустрічається 31 раз у Матвія, 14 разів у Марка, 26 разів у Луки і 13 разів у Івана. У кожному випадку цей вираз стосується Ісуса.

Яке походження цього виразу? Фраза «Син Людський» є, насправді, єврейським ідіомом. У своїй монументальній праці Образи мови, які використовуються в Біблії Є. В. Буллінгер класифікував цей ідіом як приклад «антимерії іменника», коли «один іменник ставиться в залежному відмінку: тобто, коли один керує іншим у родовому відмінку: друге слово (іноді два слова) стає прикметником» (1968, с. 497, курсив і дужки в оригіналі). Наприклад, «син беззаконня» (Псалмів 88:23) означає беззаконну людину. На Близькому Сході кажуть «син пустелі», маючи на увазі людину, яка особливо пов’язана з пустелею. Така людина настільки тісно пов’язана з пустелею, чи то через народження, довготривале проживання, чи постійний зв’язок, що її асоціація з пустелею є очевидною й незаперечною. «Сини цього віку» (Луки 20:34) — це ті люди, які характеризуються своєю відданістю земному життю. «Син Людський» (пор. Єремія 49:18,33) стосується смертності, стану бути людиною — «обхідний вираз для позначення ‘людини’» (Теєр, 1901, с. 635¹) або «своєрідний евфемізм для позначення людини з особливим акцентом на її крихкій природі й скромному становищі» (Макклінток і Стронг, 1879, 9:879, курсив в ориг.²). Із 107 згадок фрази (ben adam) у Старому Заповіті 93 зустрічаються в Єзекіїля, де цей вираз стосується самого пророка (див. Оун, 1988, 4:574³).

Буллінгер також зауважує, що божественні імена утворюють окрему категорію у зв’язку з цим ідіомом. Коли слово «син» визначається подальшим іменником, цим підкреслюється природа чи характер особи (1968, с. 503⁴). Таким чином, «Син Людський» підкреслює, що особа є досконалою людиною. Щодо Ісуса цей вираз акцентує людський аспект Ісуса — феномен Його втілення (пор. Филип’ян 2:7). Проте, коли цей вираз вживається з визначеним артиклем, Буллінгер вважає, що «ця фраза має своє особливе ідіоматичне значення» (с. 842), що вказує на «універсальне панування Ісуса на землі». К. Ф. Д. Моул зазначає, що, за винятком цитат зі Старого Заповіту та Івана 5:27, у Новому Заповіті «Син Людський» завжди вживається з визначеним артиклем (1959, с. 177; пор. с. 116⁵).

Значення

«Син Людський» був улюбленим способом, яким Ісус називав Себе (50 разів — Макклінток і Стронг, 9:879). Він безсумнівно прагнув, щоб люди зрозуміли, що, хоча Він є Богом, прийшовши на землю, Він прийняв людську форму і став повністю людиною, взявши на Себе всі слабкості людської плоті:

Плекайте в собі ті самі думки, що й у Христі Ісусі. Він, маючи Божу природу, не вважав посяганням бути рівним Богові, але понизив Самого Себе, прийнявши образ раба, постав у подобі людини і з вигляду був як людина; Він упокорив Себе, був слухняним аж до смерті, і до смерті хресної (Филип’ян 2:5-8, вид. додано).

Він безсумнівно хотів, щоб кожна людина усвідомила, що «маємо не Такого Первосвященика, Який не може співчувати нашим слабкостям, але Який подібно до нас був випробуваний у всьому, за винятком гріха» (Євреїв 4:15). Теєр припускає, що Ісус віддавав перевагу цьому титулу «тому що через його скромність він найменш сприяв би очікуванню земного Месії в царській славі» (1901, с. 635).

Насправді, вираз «Син Людський» лише один раз у Старому Заповіті стосується виключно Ісуса, Месії: Даниїла 7:13. Тут, імовірно, і закладене глибше значення використання Ісусом цього терміну. Саме на цей вірш Ісус посилався, прийшовши на землю:

Я бачив у видінні вночі, аж ось з небесними хмарами, наче людський син, що приходить, наче прийшов до Стародавнього днями, і перед Нього його привели. І йому дано владу, шану і царство, і всі народи, племена, язики йому служитимуть. Його влада — вічна влада, яка не мине, і його царство не буде знищене (Даниїла 7:13-14).

Хоча, можливо, «науковий світ» тепер переважно заперечує ототожнення «Сина Людського» в Даниїла 7:13 з Ісусом, докази все ж ведуть до цього висновку. Справді, риси цього пророцтва ідеально збігаються з численними конкретними твердженнями в Новому Заповіті про особу Ісуса, як це вперше й найяскравіше показано в описі події в Діях 1:9-11:

Сказавши це, коли вони дивилися, Він став підійматися, і хмара забрала Його з їхніх очей. Як вони вдивлялися в небо, коли Він віддалявся, то два мужі в білих одежах постали перед ними і сказали: Галилейські мужі, чого стоїте і вдивляєтеся в небо? Цей Ісус, Який вознісся від вас на небо, прийде так само, як оце ви бачили, коли Він відходив на небо! (вид. додано).

Зверніть увагу, як Даниїла 7 і Дії 1 ідеально узгоджуються один з одним: Даниїл подає деталі з точки зору неба, а Лука — з точки зору землі, звідки розпочалася ця подія. Оскільки вираз «Син Людський» добре описує Ісуса в Його земній формі, логічно, що в Даниїла 7:13 він вживається щодо Його стану після воскресіння, але до вознесіння. Адже Його воскресле тіло було тим самим, яке було розп’яте й у яке Він повернувся після смерті (Луки 24:39; Івана 20:27). Відповідно до формулювань у Даниїла, після воскресіння Ісус пройшов на небо через хмари (з точки зору тих, хто на землі) або прийшов з хмар (з точки зору Бога). Ісус повторював термінологію «хмара» з Даниїла під час суду перед Каяфою (Матвія 26:64). Потім Він наблизився до Вічного, тобто Бога Отця, у небесному царстві. Зрештою, Його повернення на небо означало, що Він був посаджений праворуч Бога (Євреїв 1:3; 10:12) і отримав «владу», тобто правління (пор. Псалмів 2:8), над царством, тобто Церквою, яка ніколи не буде зруйнована. Усі ці деталі чітко викладені в Дії 2:33-35, Ефесян 1:20-23, Колосян 1:15-18; 2:10 і Євреїв 12:28. Коли життя на землі завершиться, Ісус передасть царство Богу Отцю (1 Коринтян 15:24).

Зауважте, що хоча ідіом «Син Людський» зазвичай підкреслює людяність, у Івана 3 повторювані вживання цього виразу Ісусом щодо Себе несуть розширене й поглиблене значення. Ісус з’єднував Свою людяність із божественністю, вводячи цю фразу у контекст численних тверджень про Свою вічність. Те саме можна сказати про спосіб, у який Він використовував фрази «Син Людський» і «Син Божий» взаємозамінно (наприклад, Івана 1:49-51; Матвія 26:63-64). «Син Людський» був не лише взірцем людини — ідеальною Людиною, але водночас і Богом у плоті.

«СИН БОЖИЙ» (ІВАНА 5:18-26)

Отже, юдеї ще більше намагалися Його вбити не тільки за те, що порушував суботу, але й що Бога називав Своїм Отцем, роблячи Себе рівним Богові. У відповідь Ісус говорив їм: Знову й знову запевняю вас: Син не може робити нічого Сам від Себе, а тільки те, що бачить, як Отець робить; що Він робить, — те й Син також робить. Адже Отець любить Сина й показує Йому все, що Сам робить, і покаже Йому діла ще більші від цих, щоб ви дивувалися. Отож, як Отець воскрешає мертвих і оживляє, так і Син, кого хоче, оживляє, оскільки Отець не судить нікого, але весь суд передав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який Його послав. Знову й знову запевняю вас, що хто слухає Моє слово і вірить у Того, Хто послав Мене, має вічне життя і на суд не приходить, але перейшов він від смерті до життя. Знову й знову запевняю вас, що надходить час, — і він вже є, — коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. Бо як Отець має життя в Собі, так дав і Синові мати в Собі життя. (Івана 5:18-26)

Контекст

Фраза «Син Божий» у Святому Письмі використовується принаймні чотирма способами. Вона може стосуватися людей як фізично створених Богом (Луки 3:38). Вона може означати дітей Божих у сенсі праведників (наприклад, Буття 6:2; Римлян 9:26). Вона може стосуватися ангелів (Йова 1:6; 2:1; 38:7). І вона може означати божественну особу Ісуса як єдиного Сина Божого (Римлян 1:4). Саме в останньому значенні ми зустрічаємо центральну ідею та саму сутність християнства — божественність Ісуса Христа. На цій одній доктринальній істині побудована вся надбудова Божої релігії для людства. Ісус збудував Свою Церкву, Царство, на цій всеосяжній істині (Матвія 16:18).

У розділі, який безпосередньо передує Івана 5:18, Ісус зцілив чоловіка, який був недужий 38 років. Замість того щоб зробити єдиний логічний висновок, а саме що Ісус є Богом, юдеї переслідували Його, звинувачуючи в тому, що Він зцілив цього чоловіка в суботу. Ісус неодноразово давав остаточні спростування хибного звинувачення в порушенні суботи (наприклад, Матвія 12:1-14; Івана 7:21-24). Але, очевидно, Його опоненти просто використовували цей привід як прикриття для своїх глибших мотивів — заздрості, гордості, жадібності, прагнення до влади тощо.

У цьому випадку їхня ворожість до Ісуса проявилася в обуренні через те, що Ісус «не тільки порушав суботу, але й що Бога називав Своїм Отцем, роблячи Себе рівним Богові» (Івана 5:18). Решта п’ятого розділу містить дивовижну промову Ісуса, яка підтверджує це звинувачення — те, що Лютер назвав «величною апологією». Ісус ніколи не заперечував претензії на божественність. Навпаки, Він Сам неодноразово проголошував і захищав цю істину, навіть перед Пилатом (Івана 18:37; 1 Тимофія 6:13; пор. Матвія 26:63-66).

Значення

Посилаючись на взаємовідносини між Отцем і Сином, Ісус захищав Свою божественність, описуючи тісний зв’язок між Собою і Отцем. Сім аспектів цих відносин підтверджують Його твердження:

1. Отець і Син єдині у діях, оскільки Син не діє незалежно від Отця. Отець і Син настільки об’єднані, що Син не робить нічого, чого б не робив Отець. Для Христа, як Божої істоти, протиприродно було б робити щось, що суперечить Отцю. Отець і Син мають одну думку і одну божественну природу. Жоден із Них не діє незалежно.
2. Отець і Син єдині у любові та намірі. Отець послав Сина, щоб Він помер за загублене людство (Івана 3:16), і Син віддав Себе за загублене людство (Галатів 1:4; 2:20; Ефесян 5:25). Усе, що Ісус робив на землі, виявляло любов, яку Отець і Син поділяють один до одного і до людей. Отець і Син діяли в повній єдності, коли Ісус прийшов на землю, щоб виконати Свою 33-річну місію смерті, воскресіння та суду. Як Божа істота, природа Христа несумісна з будь-якими діями, що порушують гармонію з Отцем.
3. Отець і Син єдині у даруванні духовного життя тим, хто його прагне. Лише Божественність має право і здатність прощати гріхи (пор. Івана 6:58; 11:25; Римлян 11:15). Передумовою отримання вічного життя є віра, любов і послух Синові (Івана 3:36; 6:29; 14:15).
4. Отець і Син єдині у суді. Як Отець і Син єдині у даруванні духовного життя тим, хто відповідає слухняною вірою, так і вони єдині в проголошенні суду і осуду тим, хто відмовляється коритися. Проголошення духовного суду від Отця і Сина відбувається в цьому житті і відбудеться остаточно на останньому суді (Івана 5:29; 12:48).
5. Отець і Син єдині у честі, яка Їм належить. Оскільки Ісус є повністю Богом, Він заслуговує на таку ж честь, як і Отець. Невшанування Сина є невшануванням Отця.
6. Отець і Син єдині у передумовах для спасіння. Людина повинна чути Слово Боже і підкорятися Йому слухняною вірою. Отець послав Сина на землю; Син показав шлях до спасіння. Вони єдині у засобах отримання вічного життя.
7. Отець і Син єдині у володінні життям. Отець і Син поділяють життя, яке є самостійно існуючим і вічним. Тільки Вони можуть дарувати життя іншим — чи то фізичне, чи духовне. Вони є джерелом життя. Тільки Вони мають право дарувати життя згідно зі Своїм Словом. Син прийшов на землю, щоб забезпечити доступ людства до духовного життя.

Коли Ісус говорив про Себе як про Сина і проголошував тісний зв’язок між Собою і Отцем, Він чітко вказував на божественні відносини, що включають рівність за природою — факт, який не залишився непоміченим для юдеїв, які хотіли стратити Його за богохульство.

«ОБІЦЯНИЙ МЕСІЯ» (ІВАНА 10:36)

Було тоді в Єрусалимі свято Відновлення; стояла зима. Ісус ходив у храмі — в притворі Соломона. Його обступили юдеї і говорили Йому: Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос , скажи нам відкрито! Ісус відповів їм: Я вам сказав, а ви не вірите. Справи, які Я чиню в Ім’я Мого Отця, вони свідчать про Мене. Але ви не вірите, бо ви не з Моїх овець, [як Я вам сказав]. Мої вівці слухаються Мого голосу, і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною, і Я даю їм вічне життя, і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з Моїх рук. Мій Отець, Який дав їх Мені, є більший від усіх, і ніхто не може забрати [їх] з руки [Мого] Отця. Я і Отець — Ми одне! І знову юдеї взялися за каміння, щоб Його каменувати. Ісус відповів їм: Багато добрих діл показав Я вам від [Мого] Отця. За яке із цих діл хочете Мене каменувати? Відповіли Йому юдеї, [кажучи]: Не за добрі діла каменуємо Тебе, але за богозневагу, за те, що Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом! Ісус відповів їм: Хіба не написано у вашому Законі: Я сказав: ви боги? Якщо богами назвав Він тих, до кого було слово Боже, — а Писання не може бути порушене, — то про Того, Кого Отець освятив і послав у світ, ви кажете, що Він зневажає Бога, бо Я сказав: Я Божий Син? Якщо Я не роблю діл Мого Отця, то не вірте Мені; якщо ж Я роблю, то хоч не вірите Мені, — вірте ділам, щоб ви зрозуміли й пізнали, що Отець у Мені, а Я — в Отці. І знову намагалися схопити Його, але Він уникнув їхніх рук. (Івана 10:22-39)

Контекст

Старозавітний термін «месія» (mah-SHEE-ach), який використовується 39 разів, завжди перекладається у Септуагінті як Христос (Χριστός). Обидва терміни означають «помазаний» і стосуються освячення або відокремлення об’єкта (живого чи неживого) для особливого, священного призначення за допомогою помазання олією. Згідно із законом Мойсея, помазували також і неживі об’єкти, наприклад, приладдя скинії. Крім того, помазання отримували три категорії осіб: священники, царі та пророки. Не випадково, що Ісус виконує всі три ці ролі у Своєму викупному служінні заради нас. Він є Пророком (Матвія 13:57; Дії 3:22; 7:37), Священником (Євреїв 7; 9:11) і Царем (Матвія 21:5; 1 Тимофія 6:15; Об’явлення 19:16).

Єврейсько-арамейський термін «месія» у грецькому тексті Нового Заповіту використовується лише двічі — обидва рази в Івана. Брат Петра, Андрій, використав цей термін щодо Ісуса (Івана 1:41), а самарянка біля колодязя висловила своє очікування на прихід Месії (Івана 4:25). Христос зустрічається 19 разів у Євангелії від Івана (Маултон, Геден і Маултон, 1978, с. 1012⁶). Помазання Месії для Його місіанського служіння відбулося, коли Святий Дух зійшов на Ісуса у вигляді голуба під час Його хрещення і «залишився на Ньому» (Івана 1:32). Потім Дух повів Ісуса в пустелю для спокушення (Луки 4:1). Пізніше Ісус повернувся до Галілеї «в силі Духа» (Луки 4:14). Він зайшов до синагоги у Своєму рідному Назареті і сказав слухачам, що Ісаї 61:1 здійснився, коли Він читав цей уривок, розпочавши з твердження: «Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене…» (Луки 4:18) — ще одне свідчення Його місіанського помазання. Петро підкреслив завершення місіанської ролі Ісуса, коли пояснив на П’ятидесятницю, що через воскресіння та вознесіння Ісуса «і Господом, і Христом зробив Його Бог» (Дії 2:36). Тож не дивно, що Ісус спонукав фарисеїв і інших зрозуміти сутність Месії (наприклад, Матвія 22:41-45).

Значення

Під час Свята Оновлення в Єрусалимі юдеї оточили Ісуса й викликали Його із запитанням, чи Він є Месією/Христом. І Його попередні словесні твердження, і демонстрації чудесної сили вже підтвердили істинність цього факту. «Справи, які Я чиню в Ім’я Мого Отця, вони свідчать про Мене». Слово «справи» є синонімом ключового слова книги — «знамення». Ісус наполягав, що Його чудеса підтверджують і засвідчують Його місіанську ідентичність. Їхнє невизнання очевидних доказів цього факту пояснюється свідомим невір’ям — їхньою беззастережною відмовою прийняти істину через приховані мотиви та інші інтереси.

Ісус ще раз відкрито й рішуче наголосив: «Я і Отець — одне». Зверніть увагу, що Ісус ніколи не був ухильним. Він ніколи не виявляв страху чи вагання перед загрозами чи небезпекою. Натомість Він дав їм ще одне чітке проголошення Своєї божественної ідентичності, природно відновивши їхнє бажання стратити Його за богохульство (згідно з Левит 24:14-16; пор. 1 Царів 21:10). Але Ісус перервав їхній намір побити Його камінням, поставивши їм глибоке запитання: «Багато добрих діл показав Я вам від [Мого] Отця. За яке із цих діл хочете Мене каменувати?» Оскільки Син і Отець є одне, і чудеса, які виконував Ісус, були такими ж від Отця, як і від Сина, то яке знамення викликало у них цей жорстокий намір страти? Звісно, Ісус знав, що вони не хотіли стратити Його за Його чудеса. Але, звертаючи увагу на Свою здатність творити чудеса, Він ще раз дорікав їм за те, що вони не прийняли доказів Його божественної ідентичності. Відкидаючи очевидний висновок, який зробила б будь-яка неупереджена та чесна людина, вони наполягали, що Він заслуговує на страту саме за те, що проголошував Себе Богом.

Як це часто бувало, Ісус звертав увагу Своїх сучасників до Біблії, до Божого Слова (Яке Він Сам і дав). Боже Слово є єдиним авторитетом, який визначає, у що вірити і як діяти (Колосян 3:17). Ісус нагадав їм Псалом 81:6, називаючи цей уривок «законом».

[ЗАМІТКА: Прихильники так званої «нової герменевтики», які наполягають на тому, що ми неправильно розуміємо Біблію через недостатню увагу до різноманітності літературних жанрів, мають направити свою критику до самого Ісуса. Справді, Біблія містить багато видів літератури — від поезії та історії до послань і притч. Такі літературні форми заслуговують на увагу при спробі зрозуміти значення, яке мав на увазі Бог. Однак прихована мета «лібералів» полягає в тому, щоб знеславити та знецінити закон і послабити або усунути обов’язкову силу Писання. Ісус розвіяв цю нісенітницю, наполягаючи, що, незалежно від літературних характеристик книг Біблії, усе Писання є «законом», у тому сенсі, що воно має вічну, авторитетну та юридично обов’язкову дію.]

Псалом 82

Чому Ісус згадав Псалом 81? Деякі вважають, що Його думка полягала в тому, що якщо Бог міг називати простих людей «богами», то Його обвинувачі не мали підстав засуджувати Його за вживання такої мови щодо Себе. Але цей підхід змусив би виглядати, ніби Ісус уникав відповіді, щоб уникнути побиття камінням, і порівнював Свої претензії на божественність з іншими звичайними людьми. Більш переконливим є альтернативне тлумачення.

Контекст Псалма 81 — це суворе обвинувачення несправедливим суддям, яким було доручено виконувати Божу справедливість серед людей (пор. Повторення Закону 1:16; 19:17-18; 2 Хронік 19:6). Такий суддя був «служителем Божим» (diakonos —Римлян 13:4), який діяв замість Бога, мав Його авторитет і відповідав за виконання Божої допомоги й справедливості (пор. Вихід 7:1). Бог «надав їм положення, яке було подібне до Його власного, зробивши їх управителями справедливості, Його справедливості» (Лойпольд, 1969, с. 595⁷). У цьому сенсі вони були «богами» (elohim) — діяли як Божі представники перед людьми (Барклі, 1956, 2:89). Єврейський паралелізм уточнює цей сенс: «Я сказав: Ви — боги, і всі ви — сини Всевишнього» (Псалмів 81:6, вид. додано). Вони не були божественними, як Бог, — лише отримали делеговану юрисдикцію. Вони залишалися звичайними людьми, хоч і мали божественну владу й діяли від імені Бога.

Ця думка очевидна у П’ятикнижжі, де термін, перекладений як «судді» або «правителі», іноді є elohim (наприклад, Вихід 21:6; 22:9,28). Прикладом є Мойсей. Мойсей не був «богом». Але Бог сказав Мойсею, що коли той піде до Єгипту, щоб звільнити ізраїльтян, він буде «Богом» для свого брата Аарона та для фараона (Вихід 4:16; 7:1). Це означало, що Мойсей передаватиме своєму брату і фараону слова, які надходили від Бога. Хоча таке використання elohim доволі рідкісне, «це показує, що слово, перекладене як ‘бог’ у цьому випадку, могло бути застосоване до людини» (Барнс, 1949, с. 294, вид. в оригіналі). Кларк підсумував цю думку: «Ви є Моїми представниками і наділені Моєю силою й владою для здійснення суду й справедливості, тому всі вони названі синами Всевишнього» (б.д., 3:479, вид. в оригіналі⁸). Але через те, що вони уникали своєї великої відповідальності представляти Божу волю справедливо й точно, і тому що вони зрадили священну довіру, даровану їм самим Богом, Він постановив, що вони помруть (вірш 7). Очевидно, що вони не були «богами», бо Бог міг і мав намір їх стратити!

Дещо схожий вираз можна побачити в докорі Натана до Давида: «Ти мечем убив Урію, хета» (2 Самуїла 12:9), хоча це зробив ворожий лучник (2 Самуїла 11:24; 12:9). Ніхто б не стверджував, що лучник був Давидом або Давид — лучником. Павло сказав, що Ісус проповідував язичникам (Ефесян 2:17), хоча Ісус робив це через людських представників. Петро сказав, що Ісус проповідував духам у темниці (1 Петра 3:19), тоді як, насправді, Він зробив це через Ноя. Ной не був Ісусом, і Ісус не був Ноєм. Якщо Павло й Ной могли бути описані як такі, що діяли від імені Ісуса, то судді в Ізраїлі могли бути описані як такі, що діяли від імені Бога.

Позиція Ісуса

Ісус використав цей Старозавітний псалом, щоб відбити атаку Своїх супротивників, одночасно підтвердивши Свою божественність (яка, як уже зазначалося, є центральною темою Євангелії від Івана — 20:30-31). Він майстерно застосував силогістичну аргументацію, використовуючи метод a minori ad majus (від меншого до більшого) (див. Ленскі, 1943, с. 765-770⁹; пор. Фішбейн, 1985, с. 420¹⁰). «Ісус тут сперечається, як рабин, від меншого до більшого, використовуючи аргумент ‘тим більше’, дуже популярний серед рабинів» (Пак, 1975, 1:178¹¹). Ба більше, «це аргумент, який для єврейського рабина був би абсолютно переконливим. Це саме той тип аргументації, заснований на слові з Писання, який рабини любили використовувати і вважали незаперечним» (Барклі, 1956, 2:90¹²).

Використовуючи argumentum ad hominem (Робертсон, 1916, с. 89¹³), Ісус ідентифікував несправедливих суддів Ізраїлю як осіб, «до яких було звернене Боже слово» (Івана 10:35). Тобто вони були «призначені суддями за Божим дорученням» (Батлер, 1961, с. 127¹⁴) — за «велінням Бога; Його уповноваженням здійснювати справедливість» (Барнс, 1949, с. 294, вид. в оригіналі¹⁵; пор. Єремії 1:2; Єзекіїля 1:3; Луки 3:2). МакГарві підсумував аргумент Ісуса так: «Якщо не було богохульством називати богами тих, хто лише віддалено представляв Божество, то наскільки менше Христос богохульствував, називаючи Себе титулом, на який Він мав більше право, ніж вони, навіть у підпорядкованому сенсі як посланець» (б.д., с. 487¹⁶). Чарльз Ердман зауважив:

Через цей захист Ісус не відмовляється від Своєї претензії на божественність; але Він доводить, що якщо суддів, які представляли Єгову у своєму призначеному служінні, можна назвати ‘богами’ у єврейському Писанні, то це не може бути богохульством, якщо Він, який є остаточним і досконалим виявленням Бога, називає Себе ‘Сином Божим’ (1922, с. 95-96, вид. додано¹⁷).

Морріс погоджується: «Якщо в якомусь сенсі цей термін може бути застосований до людей у Псалмі, то тим більше його можна застосувати до Того, Кого Отець освятив і послав у світ» (1971, с. 527-528, вид. додано¹⁸). Справді, «якщо Боже ім’я було застосоване Богом до простих людей, то не може бути ні богохульством, ні безглуздістю застосовувати його до втіленого Сина Божого» (Александр, 1873, с. 351, вид. додано¹⁹).

Цей уривок різко контрастує божественність — Божество — Христа (і Його Отця, Який «освятив і послав» Його — вірш 36) із відсутністю божественності у всіх інших. Ісус підтвердив цей висновок, звернувши увагу Своїх обвинувачів на «діла», які Він здійснював (вірші 37-38). Ці «діла» (тобто чудесні знамення) доводили божественну сутність Ісуса, виключаючи будь-яких інших уявних богів. Арчер підсумував: «Отже, наш Господь жодним чином не стверджує тут, що ми є синами Божими так само, як і Він, — за винятком нижчого рівня святості й чесноти. Жодне неправильне розуміння не може бути більш хибним за це» (1982, с. 374²⁰).

Отже, Ісус не намагався уникнути критиків чи заперечити їхні звинувачення. Увесь контекст показує, що Ісус утверджує Свою божественність, і Він негайно підтверджує це, називаючи Себе тим, «Кого Отець освятив і послав у світ» (вірш 36). Ісус викривав ще одне виявлення лицемірства, упередженості й прихованих мотивів юдеїв — їхній провал у визнанні та прийнятті Месії. Навіть якщо вони були щирими, їхні думки були хибними; але насправді вони були подвійно неправими, бо навіть не були щирими — факт, який Ісус неодноразово викривав (пор. Матвія 12:7; 15:3-6).

Висновки

Під час Свого земного служіння Ісус однозначно проголошував Себе Богом. Не буде перебільшенням сказати, що суть відносин Бога з людьми зосереджується в Христі. Оскільки християнство є єдиною істинною релігією, єдиний шлях бути прийнятним для Бога і жити вічно з Ним — це підкоритися Ісусу як Сину Божому, Сину Людському, Господу і обіцяному Месії/Христу. Мільярд індусів у світі відкидають цей висновок, як і мільярд атеїстів/скептиків і майже пів мільярда буддистів. Понад мільярд мусульман на планеті також рішуче відкидають божественність Христа, оскільки Коран рішуче спростовує цю ідею.

Хвала Аллагу, Який зіслав рабу Своєму Писання й не допустив у ньому жодних суперечностей, але зробив правильним, щоб застерегти ним від Своєї жорстокої кари й сповістити добру звістку віруючим, які роблять добрі справи. Воістину, для них — найкраща винагорода, яку вони матимуть вічно! І щоб застерегти тих, які кажуть: «Милостивий узяв Собі сина!». Ні в них самих, ні в батьків їхніх немає знання про це. Великий гріх — слово, що виходить із вуст їхніх! Воістину, вони кажуть неправду. (Сура 18:1-5, вид. додано)

Вони кажуть: «Милостивий узяв Собі сина!» Ви виголосили жахливу річ! Ледь не розриваються від цього небеса, розколюється земля й падають гори, що вони приписали Милостивому сина! Не личить Милостивому мати сина! Немає нікого на небесах і на землі, хто не прийшов би до Милостивого як раб. (Сура 19:88-93, вид. додано)

Одного дня всі люди стануть перед Ісусом Христом, щоб дати звіт про свою земну поведінку: «Адже всі ми станемо перед Божим судом, як написано: Я живу, — каже Господь, — і схилиться переді Мною кожне коліно, і визнає Бога кожний язик!» (Римлян 14:10-11, вид.додано). «Тому Бог надзвичайно звеличив Його та дав Йому Ім’я, яке вище всякого іншого імені, аби перед Ім’ям Ісуса поклонилося кожне коліно — і піднебесних, і земних, і підземних; і щоб кожною мовою для слави Бога Отця було визнано, що Ісус Христос — це Господь» (Филипʼян 2:9-11, вид. додано). Нехай ми наслідуємо приклад Хоми, приєднавши свої голоси до його, у нашому спільному проголошенні Ісуса: «Господь мій і Бог мій!» (Івана 20:28).

Використані джерела

¹ Теєр, Дж.Г. (1901), Грецько-англійський словник Нового Заповіту (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan, перевидання 1977 року).

² Макклінток, Джон і Джеймс Стронг (1879), Енциклопедія біблійної, богословської та церковної літератури (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, перевидання 1970 року).

³ Оун, Д.Е. (1988), «Син Людський» в International Standard Bible Encyclopedia, ред. Джеффрі Бромілі (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

⁴ Буллінгер, Е.В. (перевидання 1968 року), Фігури мовлення, використані в Біблії (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

⁵ Моул, К.Ф.Д. (1959), Книга ідіом грецької мови Нового Заповіту (Кембридж: Cambridge University Press), друге видання.

⁶ Моултон, В.Ф., А.С. Геден і Г.К. Моултон (1978), Конкорданс до Грецького Нового Заповіту (Едінбург: T.&T. Clark), п’яте видання.

⁷ Лойпольд, Г.К. (1969), Тлумачення Псалмів (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

⁸ Кларк, Адам (без дати), Коментар Кларка: Буття-Повторення Закону (Нью-Йорк: Abingdon-Cokesbury).

⁹ Ленскі, Р.К.Г. (1943), Тлумачення Євангелія від Святого Івана (Міннеаполіс, Міннесота: Augsburg).

¹⁰ Фішбейн, Майкл (1985), Біблійна інтерпретація в Стародавньому Ізраїлі (Оксфорд: Clarendon Press).

¹¹ Пак, Френк (1975), Євангеліє від Івана (Остін, Техас: Sweet).

¹² Барклі, Вільям (1956), Євангеліє від Івана (Філадельфія, Пенсильванія: The Westminster Press), друге видання.

¹³ Робертсон, А.Т. (1916), Божественність Христа (Нью-Йорк: Fleming H. Revell).

¹⁴ Батлер, Пол (1961), Євангеліє від Івана (Джоплін, Міссурі: College Press).

¹⁵ Барнс, Альберт (1949), Нотатки до Нового Заповіту: Лука та Іван (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

¹⁶ МакГарві, Дж.В. (без дати), Чотирикратне Євангеліє (Цинциннаті, Огайо: Standard).

¹⁷ Ердман, Чарльз (1922), Євангеліє від Івана (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

¹⁸ Морріс, Леон (1971), Євангеліє від Івана (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁹ Александр, Джозеф А. (1873), Псалми перекладені та пояснені (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, перевидання 1975 року).

²⁰ Арчер, Глісон Л. (1982), Енциклопедія труднощів Біблії (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

---

Published December 12, 2024