Історичний Христос — факт чи вигадка?

Більшість дітей і дорослих легко впізнають ім’я Ісуса Христа. Багато хто навіть може переказати історію Його життя. Так само легко впізнавані імена Пітера Пена та Попелюшки. І більшість людей також можуть розповісти «факти» цих казок. Чи є Ісус із Назарета вигаданим персонажем, якого слід зарахувати до переліку загадкових чарівників, відважних вбивць драконів та хлопчиків‑героїв, що вміють літати? Всесвітньо відомий лікар і довічний критик християнства Альберт Швейцер відповів на це рішучим «так», коли написав:

Ісус із Назарета, який публічно виступав як Месія, проповідував етику Царства Божого, заснував на землі Царство Небесне й помер, щоб надати своєму ділу остатнього посвячення, ніколи не існував. Це постать, створена раціоналізмом, оживлена лібералізмом і зодягнена сучасною теологією в історичне вбрання (1964, с. 398).¹

У новіші часи колишній проповідник, що став атеїстом, Ден Баркер припустив, що «Ісус Нового Заповіту — це міф» (1992, с. 378).² Чи ґрунтуються такі погляди на історичних доказах і чи варті вони серйозної уваги? Чи, може, вони лише бажане мислення тих, хто з будь‑яких причин воліє вірити, що Христос ніколи не жив? Чи був Ісус Христос людиною, у якої бруднилися ноги й утомлювалося тіло, як у решти людства? На щастя, на такі запитання можна відповісти чесним зверненням до наявних історичних свідчень.

Ким є «історична» особа? Мартін Келер запропонував таке визначення: «Хіба не та, що породжує і заповідає тривалий вплив? Це один із тих динамічних індивідів, які втручаються в перебіг подій» (1896, с. 63).³ Чи існують записи, що засвідчують твердження, нібито Ісус Христос «втрутився в перебіг подій», відомих як всесвітня історія? Авжеж, існують.

ВОРОЖІ СВІДЧЕННЯ

Цікаво, що перший тип джерел походить із так званих «ворожих» свідчень — від авторів, які згадували Ісуса в негативному чи зневажливому ключі. Такі письменники точно не були схильні просувати справу Христа чи надавати додаткову достовірність Його існуванню; радше навпаки — вони відкидали Його вчення і часто ганьбили Його. Тому на них можна посилатися без закиду у закладеній упередженості.

У книжці «Історична постать Ісуса» Е. П. Сандерс зазначив: «Більшість літератури першого століття, що збереглася, написали представники дуже нечисельної еліти Римської імперії. Для них Ісус (якщо вони взагалі про нього чули) був лише клопітним підбурювачем натовпу і чарівником у невеликій, відсталій частині світу» (1993, с. 49; дужки в ориг).⁴ Саме до цієї «невеликої еліти Римської імперії» й звернімо увагу заради засвідчення існування Христа.

Тацит (бл. 56–117 рр. після Р. Х.) має бути серед перших із кількох ворожих свідків. Він належав до провінційної верхівки Риму, здобув класичну освіту і обіймав високі посади за різних імператорів — зокрема Нерви й Траяна (див. Тацит, 1952, с. 7).⁵ Його відомі «Аннали» — це історія Риму, написана приблизно 115 р. після Р. Х. В «Анналах» він розповідає про Великий римський пожеж 64 р. За підозрами багатьох, Нерон, тодішній імператор, сам наказав підпалити місто. Тацит писав:

Нерон вигадав цапів-відбувайлів — і карав з усією витонченістю загальновідомих розпусників-християн (як їх звично називали). Їхній засновник, Христос, був страчений за правління Тиберія намісником Юдеї Понтієм Пилатом. Але попри цю тимчасову невдачу згубне марновірство знову спалахнуло — не лише в Юдеї (де воно й почалося), а й у самому Римі» (1952, Аннали 15.44; дужки в ориг.).

Тацит ненавидів і християн, і їхнього Іменитого — тому не мав сказати нічого позитивного про «смертоносне марновірство». Але мав що сказати. Його свідчення поза розумним сумнівом засвідчує, що християнська релігія має історичну релевантність, а Христос як її зачинатель — верифікована історична постать такої ваги, що привернула увагу самого римського імператора.

Додаткові ворожі свідчення походять від Светонія, який писав близько 120 р. по Р. Х. Перекладач «Життя дванадцяти цезарів» Роберт Ґрейвз зазначав, що

Светоній мав доступ до імператорських і сенатських архівів, великого корпусу мемуарів та публічних документів і прожив майже тридцять років за часів цезарів; значну частину інформації про Тиберія, Каліґулу, Клавдія й Нерона він отримав від очевидців. (Светоній, 1957, с. 7) ⁶

Свідчення Светонія — надійний історичний матеріал. Двічі у своїй історії він прямо згадує Христа або Його послідовників. Наприклад: «Оскільки юдеї в Римі викликали постійні заворушення під науськуванням Хреста (Chrestus), він [Клавдій] вислав їх із міста» (Клавдій, 25:4; пор. Дії 18:2, де Лука згадує це вигнання). Сандерс відзначив, що Chrestus — це хибний напис слова Christos, «грецького відповідника єврейського “Месія”» (1993, сс. 49–50). Светоній також писав: «Покарання також було накладено на християн, секту, що сповідує нове й шкідливе віровчення» (Нерон, 16:2). Вочевидь, і Светоній, і римська влада ставилися до Христа та «шкідливої» групи Його послідовників із ворожістю. Так само очевидно, що Светоній (як, зрештою, і весь Рим) визнавав Христа помітним засновником історично значущої нової релігії.

Поруч із Тацитом і Светонієм слід посадити серед ворожих римських свідків і Плінія Молодшого. Приблизно 110–111 рр. по Р. Х. Пліній був надісланий імператором Траяном керувати провінцією Віфінія. Звідти він листувався з імператором щодо серйозної проблеми. «Я ніколи не був присутній на жодному суді над християнами; тож не знаю звичних покарань або розслідувань і яких меж дотримуються», — писав він (Вілкен, 1990, с. 4).⁷ Далі:

Ось який порядок я застосовував у випадках тих, кого приводили до мене як християн. Я питаю їх, чи вони християни. Якщо визнають, повторюю питання вдруге й утретє, погрожуючи смертною карою; якщо наполягають, засуджую їх до смерті. (Цитовано за Вілкен, 1990, с. 4).

Пліній ужив термін «християнин/християни» сім разів у листі, підтверджуючи, що це загальноприйняте означення, знане і в імперії, і її очільникам. Ім’я «Христос» він уживає тричі щодо засновника «секти». Безперечно, що християни, маючи Христа як Засновника, так розмножилися, що привернули увагу імператора та його магістратів у час написання Плінієвого листа до Траяна. Враховуючи це свідчення, неможливо заперечувати, що Ісус Христос існував і був визнаний найвищими урядовцями Риму реальною історичною особою.

Цельс, язичницький філософ ІІ століття, написав лютий напад на християнство під назвою «Правдиве слово» (бл. 178 р.). У цьому пасквілі він твердив, що Христос з’явився внаслідок перелюбу між Марією та римським воїном на ім’я Пантера; згодом Ісус почав називати себе Богом — за Цельсом, саме це й спричинило Його страту співвітчизниками-юдеями. Та хай якою принизливою була його атака, Цельс не наважився стверджувати, ніби Христа не існувало.

Дехто намагався нівелювати силу цих ворожих римських свідчень, натякаючи, що «римські джерела, які згадують його, залежать від християнських оповідей» (Сандерс, 1993, с. 49). Так, Френсіс Бір у книжці «Найдавніші записи про Ісуса» нарікав:

Усе, що записано про Ісуса історичного, записали для нас люди, для яких Він був Христом Господом; і ми не можемо видушити з цих записів їхню віру, не зробивши самі записи практично нікчемними. Не існує Ісуса, знаного історії, окрім того, якого Його послідовники зображають Христом, Божим Сином, Спасителем світу» (1962, с. 19).⁸

Така пропозиція водночас і безпідставна, і неприйнятна: немає доказів на її користь, а наявні свідчення суперечать їй. Ба більше, важко уявити, щоб освічені римські історики включали до офіційних анналів імперії факти, отримані від «шкідливої», «розбещеної», «марновірної» купки вигнанців.

Навіть побіжний читач, що перегляне свідчення ворожих римських авторів про історичність Христа, помітить: ці давні мужі зображують Його не як Божого Сина і не як Спасителя світу. Вони словесно знімають із Нього Синовність, заперечують славу, принижують велич. Вони описували Його для сучасників і нащадків як звичайну людину. І все ж, попри те, що вони хибили щодо істини про те, Ким Він був, своїми дошкульними тирадами вони однаково засвідчили, що Він був. І за це ми їм завдячуємо.

СВІДЧЕННЯ ПРО ІСУСА СЕРЕД ЮДЕЇВ

Хоч чимало ворожих згадок про існування Ісуса походить від свідків у межах Римської імперії, це не єдиний доступний тип полемічних історичних свідчень. Кожен, хто знайомий з юдейською історією, відразу впізнає Мішну та Талмуд. Мішна — це збірка юдейських правових традицій, кодифікована рабином Юдою близько 200 р. по Р. Х., яку юдеї називали «цілим кодексом релігійної юриспруденції» (Брюс, 1953, с. 101).⁹ Юдейські рабини вивчали Мішну і уклали корпус коментарів до неї, відомий як Гемарот. Мішна та Гемарот разом відомі як Талмуд (Брюс, 1953, с. 101). Повний Талмуд сформувався близько 300 р. після Р. Х. Якби така впливова особа, як Ісус, справді існувала в землі Палестині у першому столітті, то, безумовно, рабини мали б щось про нього сказати. Безперечно, чоловік, який нібито кинув виклик найвправнішим релігійним лідерам свого часу — і переміг, — був би згаданий серед думок тих, хто поділяв із ним рабинський титул. Як зазначав Брюс:

За свідченням ранніх рабинів, чиї погляди зафіксовано в цих писаннях, Ісус із Назарета був порушником в Ізраїлі, що практикував магію, зневажав слова мудрих, зводив народ і говорив, що прийшов не знищити Закон, а додати до нього. Його повісили напередодні Пасхи за єресь і зведення народу. Його учні, з яких п’ятеро названі поіменно, уздоровляли хворих його ім’ям (1953, с. 102).

Юдейство першого століття значною мірою відкинуло Ісуса Христа як Божого Сина. Однак воно не відкинуло Його як історичного чоловіка з реального міста під назвою Назарет і зафіксувало для нащадків ключові факти про Його життя та смерть.

Іншим важливим юдейським свідком є Йосиф Флавій.¹⁰ Син Матвія, він народився близько 37 р. після Р. Х. у священицькій аристократичній родині (Сандерс, 1993, с. 15). Його освіта в галузі біблійного закону та історії була однією з найкращих у його час. У дев’ятнадцять років він став фарисеєм. Коли Єрусалим повстав проти римської влади, йому доручили командування юдейськими силами в Галілеї. Втративши більшість своїх людей, він здався римлянам. Він здобув прихильність полководця Веспасіяна, передрікши, що невдовзі той стане імператором. Пророцтво Йосифа Флавія справдилося 69 р. після Р. Х., коли Веспасіян зійшов на престол. Після падіння Єрусалима Йосиф Флавій прийняв родове ім’я імператора (Flavius) і осів на державному утриманні. У ці пізніші роки він написав «Юдейські старожитності» між вереснем 93 і вереснем 94 р. по Р. Х. (Брюс, 1953, сс. 103-104). Сам Йосиф Флавій датував працю тринадцятим роком Доміціана (Раджак, 1984, с. 237).¹¹ Його сучасники здебільшого обурювалися його кар’єрою як зрадницькою щодо юдейського народу (Брюс, 1953, с. 104).

Двічі у «Старожитностях» Йосиф Флавій згадує Ісуса. У 18:3:3 читаємо:

Приблизно в цей час з’явився Ісус, мудрий чоловік, якщо взагалі слід називати його чоловіком; бо він творив дивовижні діла, був учителем людей, які з приємністю приймають істину. Він привів за собою багато юдеїв, а також греків. Цей чоловік був Христос. І коли Пилат, за доносом наших старійшин, засудив його на хрест, ті, що спочатку його любили, не перестали; бо він явився їм третього дня знову живий, про що божественні пророки провістили, як і про тисячі інших дивовижних речей про нього; і донині плем’я християн, так назване від нього, ще не зникло.

Деякі історики вважають курсивні сегменти цього уривка «християнськими вставками». Однак немає текстологічних підстав, які б доводили таку думку (Брюс, 1953, с. 110). Насправді кожен наявний грецький рукопис містить спірні частини. Пасаж також існує в єврейських та арабських версіях; і хоча арабський варіант дещо відрізняється, він все ж засвідчує знання цих фрагментів (див. Чапмен, 1981,¹² с. 29; Габермас, 1996, сс. 193–196).¹³

Зазвичай наводять кілька причин відкидати уривок як автентичний. По‑перше, ранні християнські автори — Юстин Мученик, Тертуліан, Ориген — не використовували заяву Йосифа на захист божественності Христа. Габермас зауважував, що Ориген навіть фіксував факт, що Йосиф (сам будучи юдеєм) не вважав Христа Месією (1996, с. 192; пор. Оригена «Проти Цельса», 1:47). Водночас, як відзначав Габермас, Євсевій у «Церковній історії» (1:11) цитує Йосифа про Христа, включно зі спірними словами, і безумовно мав доступ до давніших джерел, ніж ті, що збереглися нині.

Крім того, не дивно, що перші апологети не зверталися до Йосифа. Як слушно припускав Вейн Джексон,

твори Йосифа могли ще не мати широкого обігу; «Старожитності» завершено лише близько 93 р. по Р. Х.; до того ж, з огляду на неповагу юдеїв до Йосифа, його твори могли не цінувати як апологетичний інструмент (1991, 11:29).¹⁴

До цього додається заувага Брюса Метцґера: «Оскільки Йосифа вважали відступником від юдаїзму, юдейські книжники не були зацікавлені зберігати його твори для нащадків. Часто «отці Церкви» апелювали насамперед до Старого Заповіту, а не до людських джерел» (1965, p. 75). Томас Г. Горн у своїй «Критичній передмові до вивчення й пізнання Святого Письма» зауважив, що головним джерелом свідчень, до якого так звані «отці Церкви» зверталися найчастіше, був Старий Заповіт, а не людські джерела (1841, 1:463–464).¹⁵ Наявні дані підтверджують висновок Горна. Наприклад, перегляд покажчика до восьми томів багатотомного зібрання «Донаікейські Отці Церкви» виявляє лише одинадцять згадок про Йосифа у всьому комплекті.

Другою підставою проти автентичності називають малоймовірність, що нехристиянський автор написав би «цей чоловік був Христос» або «якщо взагалі слід називати його чоловіком». Та хоч це і видається малоймовірним, це не виходить за межі можливого. Будь‑яка кількість міркувань може пояснити, чому Йосиф написав те, що написав. Наприклад, Брюс допускав можливість, що Йосиф міг говорити саркастично (1953, с. 110). Говард Кі запропонував таке:

Якщо припустити, що, роблячи виразні твердження про Ісуса як Месію та про воскресіння, Йосиф лише передає те, що послідовники Ісуса заявляли про Нього, тоді не буде підстав заперечувати, що ці слова належать йому [тобто нібито інтерпольовані фрази – KB] (1970, с. 33).¹⁶

Також варто зауважити, що Йосиф Флавій аж ніяк не єдиний автор подібних висловлювань про Христа серед тих, хто заперечував Його божественність. Так, Ернест Ренан, французький історик XIX століття, чия книжка «Життя Ісуса» була фронтальною атакою на божество Христа і набула широкого розголосу в Європі (Томпсон, 1994, 14:5),¹⁷ у тому ж томі писав: «Допустимо називати Божественною цю піднесену особу, яка й досі щодня провадить долями світу» (як цит. у: Шафф і Руссель, 1868, сс. 116–117).¹⁸

Або згадаймо Г. Дж. Веллса, який 1931 року написав «Нарис історії»: на с. 270 цього відомого твору Веллс називає Ісуса «пророком небаченої сили».¹⁹ Ніхто, хто знав Веллса (людину, що, безперечно, не вірила в божественність Христа), не звинуватив би його виклад у наявності «християнських вставок». Відомий гуманіст Вілл Дюрант був явним атеїстом, однак писав: «Найбільше питання нашого часу — не комунізм проти індивідуалізму, не Європа проти Америки і навіть не Схід проти Заходу; воно в тому, чи здатні люди жити без Бога» (1932, с. 23).²⁰ Такі зауваги Ренана, Веллса й Дюранта фіксують факт, що часом навіть невіруючі писали переконливо про Бога й Христа.

Ба більше, навіть якщо матеріал із нібито християнськими вставками вилучити, лексика й граматика розділу «добре узгоджуються зі стилем і мовою Йосифа Флавія» (Маєр, 1990, с. 90).²¹ Насправді майже кожне слово (якщо відкинути ймовірні вставки) трапляється в інших місцях у Йосифа Флавія (Маєр, с. 90). Якби спірний матеріал вичистити, свідчення Йосифа Флавія все одно підтверджувало б факт реального існування Ісуса Христа. Тож Габермас підсумував:

Є вагомі підстави вважати, що більшість тексту є автентичною. Немає жодних текстологічних свідчень проти нього, натомість існує дуже добра рукописна база на підтримку цього вислову про Ісуса, тож ігнорувати його важко. До того ж провідні дослідники творчості Йосифа [Даніель‑Ропс, 1962,²² с. 21; Брюс, 1967, с. 108;²³ Андерсон, 1969, с. 20]²⁴ засвідчили, що цей фрагмент написаний у стилі цього юдейського історика (1996, с. 193).

Крім того, Йосиф Флавій не мовчить про Христа й далі. У 20:9:1 «Старожитностей» сказано, що Анан привів перед синедріон «чоловіка на ім’я Яків, брата Ісуса, званого Христом, та ще декого», звинуватив їх у порушенні Закону й присудив до побиття камінням. Брюс зауважив, що ця цитата «передусім важлива тим, що він називає Якова “братом Ісуса, так званого Христа” — так, ніби вже покликався на Ісуса раніше. І справді, ми знаходимо згадку про нього в усіх наявних копіях Йосифа Флавія» (1953, с. 109). Маєр у статті «Ісус у Йосифа Флавія» показав, що відкидати це місце як неавтентичне щодо авторства Йосифа Флавія— означає нехтувати коректною оцінкою тексту (1990, сс. 79–81). Маєр також додав ще один наполегливий захист історичної надійності тексту в «Старожитностях» щодо Христа.

Навряд чи когось дивує або змушує не вірити те, що в тій самій 18‑й книзі «Юдейських старожитностей» Йосиф Флавій обрав подати розлогіший нарис ще одного марґінального юдея, іншого своєрідного релігійного лідера в Палестині — «Йоана, прозваного Хрестителем» (Старожитності, 18.5.2). На наше щастя, Йосиф мав більше, ніж побіжний інтерес до марґінальних юдеїв (с. 99)

Як би хто не ставився до дискусійних фраз, простий факт лишається: добре освічений юдейський історик Йосиф Флавій писав про чоловіка на ім’я Ісус, який справді жив у першому столітті. Ямаучі влучно резюмував висновки світських джерел:

Навіть якби ми не мали Нового Заповіту чи християнських писань, ми могли б зробити висновок із таких нехристиянських джерел, як Йосиф Флавій, Талмуд, Тацит і Пліній Молодший, що: (1) Ісус був юдейським учителем; (2) багато людей вважали, що Він звершував зцілення та екзорцизми; (3) Його відкинули юдейські провідники; (4) Його розіп’яли за Понтія Пилата за правління Тиберія; (5) попри ганьбу цієї смерті, Його послідовники, які вірили, що Він живий, поширилися за межі Палестини так, що вже 64 р. по Р. Х. їх було численно в Римі; (6) люди всіляких станів — з міст і сіл, чоловіки й жінки, раби й вільні — вшановували Його як Бога на початок другого століття (1995, с. 222).²⁵

НАДІЙНІСТЬ НОВОЗАВІТНИХ ЗАПИСІВ

Хоч наведений вище перелік ворожих і юдейських свідків без тіні сумніву доводить, що Ісус справді жив, це далеко не єдині історичні свідчення для зацікавлених темою. Євангелія (Матвія, Марка, Луки й Івана) та інші 23 книги, що складають Новий Заповіт, подають про Ісуса більше відомостей, ніж будь‑які інші джерела. Але чи можна вважати ці тексти історичними свідченнями, чи ж, навпаки, їхня надійність блідне у порівнянні з іншими типами історичної документації? Бломберґ пояснив, чому історичне питання щодо Євангелій, зокрема, слід брати до розгляду.

Багато хто, ніколи не вивчаючи Євангелія в академічному контексті, вважає, що біблійна критика практично спростувала існування [Христа]. Тому дослідження історичної надійності Євангелій мусить передувати переконливій оцінці того, ким був Ісус (1987, с. xx).²⁶

А наскільки добре документи Нового Заповіту порівнюються з іншими давніми історичними документами? Ф. Ф. Брюс розглянув значну частину свідчень довкола цього питання у своїй книжці «Документи Нового Заповіту — чи вони надійні?». Як зауважили він та інші автори (напр., Брюс М. Метцґер, 1968, с. 36; Норман Л. Ґайслер і Роналд М. Брукс, 1990, с. 159),²⁷ сьогодні існує 5 366 рукописів грецького Нового Заповіту — повністю або частково — які слугують підтвердженням точності новозавітного тексту. Найкращі рукописи Нового Заповіту датовано приблизно 350 р. після Р. Х.; серед найважливіших — Кодекс Ватиканський, «головна перлина Ватиканської бібліотеки в Римі», та Кодекс Синайський, який британці придбали в радянського уряду 1933 року (Брюс, 1953, с. 20). Додатково папіруси Честер Бітті, оприлюднені 1931 року, містять одинадцять кодексів, троє з яких охоплюють більшість Нового Заповіту (зокрема Євангелія). Два з цих кодексів датовано першою половиною III століття, тоді як третій припадає трохи пізніше — на другу половину того ж століття (Ф. Ф. Брюс, 1953, с. 21). Бібліотека Джона Райллендса може похвалитися ще давнішим свідченням: папірусний кодекс із частинами Івана 18 датують часом Гадріана, який правив 117–138 рр. після Р. Х. (Брюс, 1953, с. 21).

Інші підтвердження точності новозавітних документів знаходимо у так званих «апостольських отців» — авторах, що писали переважно між 90 і 160 рр. після Р. Х. (Брюс, 1953, с. 22). Іриней, Климент Александрійський, Тертуліан, Татіан, Климент Римський та Ігнатій (усі — до кінця II ст.) цитують одне або кілька Євангелій (Ґатрі, 1990, с. 24).²⁸ Додатковими свідками ранньої автентичності Нового Заповіту є давні переклади: Старолатинський і Старосирійський тексти — найдавніші, датовані серединою II століття (Брюс, 1953, с. 23).

Наявні дані показують, що Євангелія були прийняті як автентичні до кінця II століття (Ґатрі, 1990, с. 24). Вони були завершені (або істотно завершені) до 100 р. по Р. Х., причому багато текстів циркулювали за 20–40 років до завершення І століття (Брюс, 1953, с. 16). Лінтон зауважив про Євангелія:

Факт, знаний усім, хто бодай трохи вивчав це питання, полягає в тому, що ці книги цитували, перелічували, каталогізували, гармонізували, посилалися на них як на авторитет різні автори — християни й язичники — від самого часу апостолів (1943, с. 39).²⁹

Така оцінка цілком слушна. Насправді Новий Заповіт має набагато густішу історичну документальну базу, ніж будь‑який інший відомий том. Від «Іліади» Гомера — безперечно, найвідомішої книги античної Греції — збереглося лише 643 копії. Ніхто не сумнівається в тексті «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря, але ми маємо лише 10 їхніх копій, найраніша з яких зроблена через 1000 років після написання. Той факт, що від Нового Заповіту маємо таку кількість копій, датованих протягом приблизно 70 років після створення оригіналів, — вражає (Норман Л. Ґайслер і Роналд М. Брукс, 1990, сс. 159–160).

Хтось може заперечити, ніби новозавітним документам не можна довіряти, бо автори мали «порядок денний». Але це саме по собі не робить їх неправдивими, особливо з огляду на підтвердження з боку ворожих свідків. Є й інші історії, які визнають попри авторські наміри. «Порядок денний» не скасовує можливості точного історичного знання.

У тій самій праці «Документи Нового Заповіту – чи вони надійні?» Брюс наводить ще промовистіші порівняння. Лівій написав 142 книги історії Риму, з яких збереглося лише 35. Ці 35 відомі нам завдяки приблизно 20 рукописам, і тільки один із них сягає IV століття. Маємо лише два рукописи «Історій» і «Анналів» Тацита — один IX століття і один XI. «Історія» Фукідіда спирається лише на вісім рукописів, найдавніший із яких датований близько 900 р. після Р. Х. (плюс кілька папірусних уламків на межі нашої ери). «Історія» Геродота в подібному становищі. «І все ж жоден класичний філолог не слухатиме аргумент, ніби автентичність Геродота чи Фукідіда під сумнівом лише тому, що найдавніші корисні нам списки їхніх творів віддалені від оригіналів більш ніж на 1300 років» (Брюс, 1953, сс. 20-21). Звідси Брюс робить висновок: «Цікаво, що історики часто куди охочіше довіряють новозавітним записам, ніж чимало богословів» (Брюс, 1953, с. 19). Як висловився Лінтон:

Не залишається підстав сумніватися, що записи слів і вчинків Ісуса з Галілеї вийшли з‑під пера тих людей, які, разом з Іваном, писали про те, що вони “чути” та “бачили”, і що їхні руки “доторкалися до Слова життя”» (1943, сс. 39–40).

ВИСНОВОК

Коли хтось ставить запитання: «Чи є життя Ісуса Христа історичною подією?», слід пам’ятати: «Якщо ми наполягаємо, що життя нашого Господа не є історичною подією, ми опинимося в безнадійних труднощах; послідовно нам доведеться відкинути всю античну історію й заперечити, що коли-небудь сталося вбивство Юлія Цезаря» (Монсер, 1961, с. 377).³⁰

З огляду на таку переважну сукупність свідчень нерозважно відкидати позицію, що Ісус Христос справді ходив вулицями Єрусалима у першому столітті. Як зауважив Гарві, існують певні факти про Ісуса, які «підтверджені не менш надійними свідченнями, ніж незліченні інші факти, які ми за звичкою приймаємо за історичні факти зі світу давнини». Щоб не було закиду в перекручуванні, зазначмо: далі Гарві додавав, що «все ще можна твердити, ніби ми не маємо надійного історичного знання про Ісуса в тому, що справді має значення» (1982, с. 6).³¹

Гарві не міг заперечити факту, що Ісус жив на цій землі. Критикам не до вподоби це визнавати, але вони не можуть успішно заперечити, що Ісус справив на світ більший вплив, ніж будь‑яка окрема особа до чи після. Вони також не можуть заперечити, що Ісуса стратив Понтій Пилат. Гарві та інші можуть лише казати, що ці факти «насправді не мають значення». Наполягаю: факти, які встановлюють існування Ісуса Христа з Назарета, справді мають значення. Як писав Брюс: «Найперші проповідники християнства вітали якнайретельніший розгляд доказів на користь їхнього послання» (1953, с. 122). Коли Павло стояв на суді перед царем Аґриппою, він сказав Фестові: «Адже цар, до якого я сміливо говорю, знає про це, бо я не вірю, щоби щось із цього було скрите від нього, адже це не відбулося десь у закутку!» (Дії 26:26).

Як найраніші апологети християнства вітали повний розгляд доказів свого послання, так і ми сьогодні. Ці «повноваження» зважено — і не визнано недостатніми. Простий факт полягає в тому, що Ісус Христос існував і жив серед людей.

Неможливо сказати, що ніхто не має права бути агностиком. Але ніхто не має права бути агностиком, доки не розгляне питання належним чином і не зустріне цей факт із відкритим розумом. Після цього — хай буде агностиком, якщо зможе (Андерсон, 1985, с. 12).³²

Брюс М. Метцґер (1965), «Текст Нового Заповіту» (Нью‑Йорк: Oxford University Press).

---

¹ Альберт Швейцер (1964), «Пошук історичного Ісуса» (Нью‑Йорк: Macmillan).

² Ден Баркер (1992), «Втрачаючи віру у віру» (Міннеаполіс, Міннесота: Freedom From Religion Foundation).

³ Мартін Келер (1896), «Так званий історичний Ісус і історичний, біблійний Христос», пер. Карл Е. Братен, передрук 1964 (Філадельфія, Пенсильванія: Fortress).

⁴ Е. П. Сандерс (1993), «Історична постать Ісуса» (Нью‑Йорк: Lane‑Penguin).

⁵ Корнелій П. Тацит (передрук 1952), «Аннали та Історії», пер. Майкл Ґрант (Чикаґо, Іллінойс: William Benton), Great Books of the Western World Series, т. 15.

⁶ Светоній (передрук 1957), «Життя дванадцяти цезарів», пер. Роберт Ґрейвз (Лондон: Penguin).

⁷ Роберт Л. Вілкен (1990), «Побожність переслідувачів», Christian History, 9:16.

⁸ Френсис Райт Бір (1962), «Найдавніші записи про Ісуса» (Нью‑Йорк: Abingdon).

⁹Ф. Ф. Брюс (1953), «Документи Нового Заповіту — чи вони надійні?», четверте видання (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Eerdmans).

¹⁰ Йосиф Флавій (передрук 1957), «Життя і твори Йосифа Флавія», пер. Вільям Вітсон (Філадельфія, Пенсильванія: John Whitson). Йосиф Флавій (передрук 1988), «Йосиф Флавій: вибрані твори», пер. Пол Л. Маєр (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Kregel).

¹¹ Тесса Раджак (1984), «Йосиф Флавій: історик і його суспільство» (Філадельфія, Пенсильванія: Fortress).

¹² Колін Чапмен (1981), «Справа християнства» (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Eerdmans).

¹³ Ґері Р. Габермас (1996), «Історичний Ісус» (Джоплін, Міссурі: College Press).

¹⁴ Вейн Джексон (1991), «Йосиф Флавій і Біблія [Частина II]», Reason & Revelation, 11:29–32, серпень.

¹⁵ Томас Г. Горн (1841), «Вступ до критичного вивчення та пізнання Святого Письма», передрук 1970 (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Baker).

¹⁶ Говард Кларк Кі (1970), «Ісус в історії» (Нью‑Йорк: Harcourt, Brace and World).

¹⁷ Берт Томпсон (1994), «Відомі вороги Христа — давні й сучасні», Reason & Revelation, 14:1–7, січень.

¹⁸ Філіп Шафф і Н. М. Руссель (1868), «Роман М. Ренана і Христос Євангелій» (Нью‑Йорк: Carlton & Lanahan).

¹⁹ Г. Дж. Веллс (1931), «Нарис історії: проста історія життя і людства» (Ґарден-Сіті, Нью‑Йорк: Garden City Publishing).

²⁰ Вілл Дюрант, ред. (1932), «Про сенс життя» (Нью‑Йорк: Long and Smith).

²¹ Джон П. Маєр (1990), «Ісус у Йосифа Флавія: скромна пропозиція», The Catholic Biblical Quarterly, 52:76–99.

²² Анрі Даніель‑Ропс (1969), «Мовчання сучасників Ісуса», у: The Sources for the Life of Christ, ред. Henri Daniel‑Rops (Нью‑Йорк: Hawthorn).

²³ Ф. Ф. Брюс (1967), «Документи Нового Заповіту — чи вони надійні?», п’яте видання (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Eerdmans).

²⁴ Дж. Н. Д. Андерсон (1969), «Християнство: свідчення історії» (Лондон: Tyndale).

²⁵ Едвін М. Ямаучі (1995), «Ісус поза Новим Заповітом: які є свідчення?», у: «Ісус під вогнем», ред. Майкл Дж. Вілкінс і Дж. П. Морленд (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Zondervan).

²⁶ Крейґ Л. Бломберґ (1987), «Історична надійність Євангелій» (Даунерс-Ґроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

²⁷ Норман Л. Ґайслер і Роналд М. Брукс (1990), «Коли скептики запитують» (Вітон, Іллінойс: Victor).

²⁸ Дональд Ґатрі (1990), «Вступ до Нового Заповіту» (Даунерс-Ґроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

²⁹ Ірвін Г. Лінтон (1943), «Адвокат досліджує Біблію», шосте видання (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Baker).

³⁰ Дж. В. Монсер (1961), «Енциклопедія доказів; або Шедеври багатьох умів» (Ґранд-Репідс, Мічиґан: Baker).

³¹ А. Е. Гарві (1982), «Ісус і обмеження історії» (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

³² Норман Андерсон (1985), «Ісус Христос: свідчення історії», друге видання (Даунерс-Ґроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

---

Published January 28, 2026