Чи є християнство логічним? [Частина II]

[ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: Ця стаття є второю частиною двочастинної серії, що досліджує твердження атеїзму про те, що християнство є ірраціональною системою віри, яка уникає розуму та відкидає раціональність і докази в обмін на інтелектуальну нечесність і незнання істини. Частина I була опублікована раніше і зосереджувалася на власному використанні логіки Ісусом. Частина II подається нижче і продовжує, без вступних зауважень, з того місця, де закінчилася перша стаття.]

Аргумент щодо особи Месії (Матвія 22:41–46)

Ще один величний прояв логічної майстерності Ісуса видно в аргументі, який Він поставив перед фарисеями щодо особи Месії:

Коли зібралися фарисеї, Ісус запитав їх, кажучи: Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син? Вони Йому відказали: Давидів. Він каже їм: То як же Давид у Дусі називає Його Господом, говорячи: Промовив Господь до мого Господа: Сядь праворуч Мене, доки не покладу Твоїх ворогів під Твої ноги? Отже, якщо Давид називає Його Господом, як Він може бути йому сином? І ніхто не міг відповісти Йому ні слова, тож від того дня ніхто більше не наважувався Його запитувати.

У цій розмові Ісус звернув увагу фарисеїв на старозавітну постать — «Месію» (mah-SHEE-ach), термін, що вживається 39 разів і в Септуагінті завжди перекладається як christos. Обидва терміни означають «Помазаний». Ісус, власне, і був довгоочікуваним Месією/Христом. Його запитання мало на меті висвітлити цей факт. Відповідь фарисеїв — «Син Давидів» — була правильною, але неповною. Справді, очікувалося, що Месія походитиме з родоводу царя Давида (2 Самуїла 7:12–13; див. родовідне підтвердження цього у Луки 3:23–38), а також успадкує престол Давида на підставі юридичної лінії (див. родовід у Матвія 1:1–17; пор. Міллер, 2003b¹). Те, що фарисеям було важко прийняти, — це божественність Христа.

Тому Ісус після їхньої відповіді поставив два додаткові запитання, які ведуть чесного слухача до цього висновку. По-перше, як так, що Давид, під натхненням Святого Духа, написав слова Псалмів 109:1, де сказано: «Промовив Господь до мого Господа: Сядь праворуч Мене, доки не покладу ворогів Твоїх підніжком для Твоїх ніг»? Уважно зверніть увагу на точність формулювання Ісуса. Перше вживання слова «Господь» у єврейському тексті — це Боже Ім’я (Ягве), що в перекладах передається великими літерами — ГОСПОДЬ. Друге вживання слова «Господь» — це звичайне єврейське слово Адонай, яке може стосуватися як людини, так і Божества. Зверніть увагу на логіку: за словами царя Давида у натхненному Псалмі 109 Бог Отець звертається до Господа Давида, тобто до Христа/Месії. Давид називає Месію своїм Господом.

Тому Ісус ставить завершальне запитання, доводячи Свій аргумент до кульмінації: «Отже, якщо Давид називає Його Господом, як Він може бути йому сином?» Як Месія/Христос може бути Сином (тобто нащадком) Давида і водночас уже існувати як його Господь? Єдиний можливий висновок: тілесно Месія походить від Давида (пор. Євреїв 10:5; Псалмів 39:6), але Сам Він — як Особа, як Дух — існував раніше Давида, перебуваючи у вічності разом із Богом Отцем. Ісус підводив Своїх опонентів до усвідомлення того, що Він і є Месія — Бог у тілі, присутній серед них. Вони були настільки вражені цим, що «І ніхто не міг відповісти Йому ні слова, тож від того дня ніхто більше не наважувався Його запитувати» (в. 46).

Юридичний розгляд випадку жінки, спійманої в перелюбі (Івана 8:1–11)

Логічна проникливість Ісуса знову очевидна в розповіді про жінку, спійману в перелюбі. [ПРИМІТКА: Щодо обговорення технічних аспектів цього уривка як текстового варіанту див. Метцгер, 1968, сс. 223–224²; 1971, сс. 219–222³; Мак-Ґарві, 1974, с. 16⁴; Вудс, 1989, с. 162.⁵] Цей уривок використовувався ситуаційними етиками (напр., Флетчер, 1967, сс. 83, 133⁶), лібертинами та лібералами для твердження, що Бог не є «формальним» або стурбованим логічною послідовністю, коли йдеться про вимогу точного дотримання Його законів. Більшість християнського світу сприяла цьому уявленню, вириваючи з контексту і без розбору застосовуючи слова Ісуса: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь!» (в. 7). Тому пересічна людина дійшла висновку, що Ісус був настільки терпимим і поблажливим, що звільнив жінку від вимог Божого Закону, який передбачав її страту. Вони вважають, що Ісус просто «відкинув» її гріх і тим самим дарував їй безумовну свободу та прощення — хоча Закон вимагав її смерті (Левит 20:10). Неприйнятним наслідком цього є протиставлення Закону Божого благодаті Божій, поміщаючи людей у так звані «обійми благодаті» (Лукадо, 1996⁷).

Чи діяв Ісус непослідовно з раціональним і логічним підходом до становища цієї жінки? Ні. Уважне дослідження уривка дає три висновки, які прояснюють плутанину й хибні уявлення, водночас демонструючи логічну майстерність Ісуса. По-перше, Мойсеїв закон встановлював, що особа могла бути страчена лише за наявності двох або більше свідків злочину (Повторення Закону 19:15). Одного свідка було недостатньо для застосування смертної кари (Повторення Закону 17:6). Про цю жінку сказано, що вона явно була схоплена в перелюбі (в. 4), але нічого не сказано про особу чи осіб свідків. Можливо, був лише один свідок, що робило страту незаконною.

По-друге, навіть якщо були присутні два чи більше свідків, які могли підтвердити гріх жінки, Старий Завіт так само чітко наказував, що страчені мають бути і жінка, і чоловік (Повторення Закону 22:22). Де був чоловік? Обвинувачі повністю обійшли цю ключову вимогу Божого Закону, показуючи, що ця сфабрикована ситуація не відповідала умовам Мойсеєвого Закону для застосування смертної кари. Послух Закону в цьому випадку фактично означав відпустити жінку.

Третє міркування, яке часто ігнорується, стосується точного значення вислову: «Хто з вас без гріха…» (в. 7). Якщо розуміти ці слова як загальну заборону викривати, дисциплінувати або карати того, хто грішить і не кається, тоді цей уривок прямо суперечив би багатьом іншим місцям Писання (напр., Римлян 16:17; 1 Коринтян 5; Галатів 6:1; 2 Солунян 3:6, 14; Тита 3:10; 2 Івана 9–11). Але Біблія не суперечить сама собі. Ісус не лише часто виносив судження щодо різних людей під час Свого земного служіння (напр., Матвія 15:14; 23; Івана 8:44, 55; 9:41 та ін.), але й наказував Своїм послідовникам робити те саме (напр., Івана 7:24). Петро міг прямо оцінювати духовний стан людей (напр., Дії 8:23). Павло докоряв коринтянам за їхню бездіяльність щодо брата, який чинив розпусту: «Тож чого мені судити тих, хто зовні? Хіба ви не судите внутрішніх? А зовнішніх судитиме Бог. Вилучіть з-поміж себе лихого!» (1 Коринтян 5:12–13, виділення додано). Очевидно, Павло вимагав, щоб християни судили (тобто правильно оцінювали) моральний стан іншого віруючого. Навіть добре відомий текст, який часто використовують для виправдання поблажливості («Не судіть, щоб і вас не судили» — Матвія 7:1), містить настанову Ісуса: «тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (в. 5). Сучасна культура, що звеличує відмову від судження (пор. «Я в порядку — ти в порядку»), явно суперечить біблійному навчанню, і Біблію не можна звинувачувати в непослідовності.

Отже, Ісус не міг мати на увазі загальну заборону на вжиття належних заходів щодо гріхів інших. Тоді що означали Його слова? Що саме відбувалося в цій ситуації, що повністю зруйнувало, підірвало й припинило гучну рішучість обвинувачів використати жінку як привід для нападу на Нього? Що в словах Христа мало таку логічну силу, що зупинило їх — настільки, що їхній галас стих і вони почали відходити «один за одним, починаючи від старших» (в. 9)?

Отже, що є відповіддю на цю складну ситуацію? Більшість тлумачів вважає, що Ісус присоромив їх, змусивши усвідомити, що «ніхто не є досконалим і всі ми грішимо». Але цей натовп — із їхньою добре відомою і неодноразово засвідченою жорстокосердістю — не був би зупинений, якби Ісус просто передав думку: «Дайте цій бідній жінці спокій, ніхто з нас не є досконалим», або «Ми всі робили те, чим не пишаємося». Ці безсердечні книжники і фарисеї були достатньо зухвалими, щоб відвернути її справу від належної судової процедури і принизити її, силоміць привівши до Ісуса та зробивши публічним видовищем. Вочевидь, разом із групою співучасників, вони жорстоко виставили її перед ширшою аудиторією «усього народу» (в. 2), який прийшов слухати Ісуса. Їх навряд чи зупинило б таке просте зауваження, що «ніхто не досконалий».

Тож у чому ж відповідь? Розгляньмо можливе пояснення: Ісус бив саме в ту точку, за яку Павло докоряв жорстокосердим, лицемірним юдеям у Римі: «Тому немає оправдання тобі, будь-яка людино, котра осуджуєш, — бо в чому осуджуєш іншого, у тому сама себе осуджуєш, адже робиш те саме, що осуджуєш» (Римлян 2:1, виділення додано). Павло навіть конкретизує саме те питання, з яким мав справу Ісус: «Кажеш не робити перелюбу, а сам чиниш перелюб?» (в. 22, виділення додано). Іншими словами, ніхто не має права викривати гріх іншого, якщо сам перебуває в практиці того самого гріха. Як Ісус раніше сказав: «Лицеміре, спочатку вийми колоду зі свого ока, а тоді побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого» (Матвія 7:5, виділення додано). Адже саме «духовний» брат або сестра можуть належно відновити того, хто впав (Галатів 6:1).

Отже, в цьому контексті Ісус, будучи всезнаючим, знав, що обвинувачі жінки винні в тому самому, за що готові були її засудити. (Не виключено, що чоловік, з яким вона вчинила перелюб, був у змові з обвинувачами і навіть присутній у натовпі). Ісус торкнувся їхньої совісті, змусивши усвідомити, що Він знає про їхню провину. Закон Мойсея чітко встановлював, що саме свідки злочину повинні першими кинути каміння (Повторення Закону 17:7). Смертний вирок не міг бути законно виконаний, якщо очевидці були відсутні або не відповідали вимогам. Ісус прямо вказував на те, що ці свідки були юридично не придатні виконати цю роль, оскільки самі були винні в тому ж гріху і, таким чином, підлягали аналогічному обвинуваченню. Як зазначає Мак-Ґарві: «Той, хто виконує закон, має бути вільний від того самого злочину» (без дати, с. 452⁸). Вони були змушені замовкнути й відступити, усвідомивши, що Ісус знає про їхні власні гріхи — і, можливо, готовий викрити їх публічно.

Зверніть увагу, що коли обвинувачі відійшли, Ісус поставив точне юридичне запитання: «Жінко, де вони, [ті, хто звинувачував тебе]? Ніхто тебе не осудив?» (в. 10). Причина цього запитання полягала в тому, що Закон Мойсея вимагав присутності очевидців злочину, щоб встановити вину і винести вирок. Жінка відповіла: «Ніхто, Господи» (в. 11). Тоді Ісус сказав: «І Я тебе також не засуджую…». Значення цих слів полягає в тому, що якщо два або більше свідків не могли або не бажали підтвердити злочин, вона не могла бути юридично засуджена. Навіть Сам Ісус не міг виступити як очевидець її вчинку. Звичне тлумачення слів «І Я тебе не засуджую» полягає в тому, що Ісус був гнучким, терпимим і не бажав судити інших або засуджувати їхні гріховні дії. Такий погляд є нелогічним, ірраціональним і несумісним із Святим Письмом. Біблія спростовує подібне мислення майже на кожній сторінці. Ісус фактично проголосив, що жінці вдалося уникнути судового засудження на підставі однієї чи кількох юридичних підстав. Але Він сказав (використовуючи сучасний вислів): «Тобі слід негайно припинити це! Цього разу тобі пощастило, але ти мусиш припинити свою гріховну поведінку!».

Ці книжники і фарисеї намагалися впіймати Ісуса в пастку. Але Ісус, використовуючи логіку разом із доказами, «перевернув ситуацію» і сам поставив їх у пастку. Водночас Він виявив глибоку повагу до краси і сили закону — закону, встановленого Ним і Його Отцем. Ісус був єдиним, Хто досконало виконав Мойсеїв Закон (2 Коринтян 5:21; Євреїв 4:15). Він ніколи не виправдовував порушення закону і не применшував його обов’язковість. Будь-яке тлумачення, яке зображає Ісуса таким, що порушує Божий Закон заради прощення людини або знижує значення закону, є хибним (пор. Повторення Закону 6:24; 10:13; Псалмів 18:8–12; Римлян 7:12). Очевидно, що здатність Ісуса до правильного мислення, аргументації та логічної майстерності виявляється надзвичайно ясно. Його застосування юридичних принципів у цьому випадку ще раз підкреслює Його послідовну відданість закону раціональності.

Багато додаткових прикладів логічного генія Ісуса подані в євангельських описах Його земного життя, зокрема:

• Його взаємодія з фарисеями щодо податків (Матвія 22:15–22)
• Його логічне обґрунтування зцілення в суботу (Матвія 12:10–13; Марка 3:1–6; Луки 13:10–17; 14:1–6; Івана 7:22–24)
• Його відповідь законникам щодо джерела Його чудодійної сили (Луки 11:14–26)
• Його читання і застосування Закону в синагозі Свого рідного міста (Луки 4:16–30)
• Його відповідь щодо посту (Луки 5:33–39)
• Його ставлення до невдоволення Симона щодо грішної жінки (Луки 7:36–50)
• Його розмова з фарисеями щодо Його тріумфального входу (Луки 19:39–40)
• Його слова під час арешту (Луки 22:47–53)

Читачеві варто уважно дослідити ці та інші випадки, щоб краще пізнати Спасителя світу — Єдиного, Хто був цілковито послідовною і раціональною Істотою, що ходила по землі. Ісус був настільки розсудливим і раціональним у Своєму навчанні, що коли жорстокосерді юдеї безпідставно заявляли, що Він божевільний або одержимий бісом, більш тверезомислячі люди справедливо відповідали: «Ні, це не слова біснуватого» (Івана 10:21). Воістину, Ісус постійно наводив докази, навіть емпіричні, щоб підтвердити Свої твердження (Івана 10:24–26, 36–38). Але коли люди не бажають прийняти істину, коли вони хочуть вірити й чинити так, як їм подобається, вони відкидають і засуджують логіку. Вони відвертаються від логіки тоді, коли логіка викриває їх.

Наголос Ісуса на логіці та доказах різко контрастує з хибним релігійним поглядом, поширеним у християнському світі. Більшість тих, хто називає себе християнами, вважають, що Бог очікує від людей «просто вірити», тобто прийняти Христа без будь-якого доказу, свідчення чи раціонального обґрунтування — без запитань і без переконання в істинності. Багато хто навіть протиставляє віру й доказ, вважаючи, що віра потрібна там, де доказів немає. Вони вважають, що віра потрібна там, де відсутні докази. Для них віра — це прийняття того, що неможливо довести, і рішення вірити в те, чого неможливо знати. Коли скептик вимагає доказів і свідчень для підтвердження істинності християнської релігії, нерідко можна почути, як людина, що називає себе християнином, відповідає: «Я не можу цього довести; я просто приймаю це вірою». Або: «Я не знаю, що Бог існує, але вирішив у це вірити». Таке уявлення про «сліпу віру» (пор. Міллер, 2003a⁹), тобто віру без доказів або всупереч доказам, правильніше назвати фідеїзмом — системою мислення, що суперечить вірі, якої вимагає Божество в Біблії (див. Едвардс, 1972, 1:201¹⁰).

Ісус у Новому Завіті представляє зовсім іншу картину. Бог ніколи не очікує і не вимагає, щоб хтось приймав Його Слово без достатніх доказів. Бог наділив Своїх посланців здатністю підтверджувати свої слова надприродними діями (Марка 16:20; Євреїв 2:3–4). Євангеліє від Івана неодноразово підкреслює цю істину. Коли Никодим, фарисей і начальник юдейський, прийшов до Ісуса вночі, він сказав: «Равві, знаємо, що Ти прийшов від Бога як Учитель, бо ніхто не може робити таких чудес, які Ти робиш, коли би Бог не був з ним» (Івана 3:2, виділення додано). Никодим мислив раціонально. Він бачив докази, що вказували на очевидний висновок — божественне походження Ісуса, — і був достатньо чесним, щоб це визнати. Зверніть увагу: він висловив знання, тобто мав таку впевненість, засновану на доказах, що не міг помилятися.

Якщо справді так, що Бог не очікує від людини віри в Нього без наявності достатніх доказів, які обґрунтовують такий висновок, тоді цілком логічно очікувати, що Ісус закликав би людей не вірити Йому, якщо Він не надає доказів Своїх тверджень. Чи бачимо ми, що Ісус так чинив під час Свого перебування на землі? Безперечно. Особливо яскраво це видно в Його відповіді на нападки тих, хто відмовлявся прийняти докази Його божественності. Він знову підкреслив: «Справи, які Я чиню в Ім’я Мого Отця, вони свідчать про Мене» (Івана 10:25). Іншими словами, докази («справи») вказують на пізнавану істину. Коли ж Його подальше пряме проголошення Своєї божественності викликало гнів і намір побити Його камінням, Він сміливо заявив: «Якщо Я не роблю діл Мого Отця, то не вірте Мені; якщо ж Я роблю, то хоч не вірите Мені, — вірте ділам, щоб ви зрозуміли й пізнали, що Отець у Мені, а Я — в Отці» (Івана 10:37–38, виділення додано).

Цей уривок містить три важливі положення. По-перше, Ісус не очікував віри без доказів. По-друге, не можна дозволяти упередженням чи особистим симпатіям заважати прийняттю висновку, до якого ведуть докази. По-третє, після надання доказів людина може знати істину і таким чином вірити, тобто знання передує вірі. Неможливо по-біблійному вірити в те, чого спочатку не знаєш. Саме тому Павло сказав: «Знаю, Кому я повірив, і переконаний, що Він має силу зберегти довірене мені до того дня» (2 Тимофія 1:12).

Оскільки Ісус прийшов, щоб закликати людей до покірного послуху Йому (Івана 3:16; 8:24), важко уявити, щоб Він говорив людям не вірити Йому. Але саме це Він і робив (пор. Міллер, 2003c¹¹). Він дав людству достатньо доказів, щоб розрізняти істину і помилку. Як можна сумніватися в тому, що Ісус послідовно користувався логікою і правильним мисленням? Він був і є досконалим Логіком, Який створив людський розум для раціонального мислення. Як ми побачимо далі, Його учні, керовані Богом, наслідували Його приклад.

Апостол Павло: першокласний полеміст

Подібно до свого Господа, апостол Павло був майстром логічної аргументації як в усному, так і в письмовому проголошенні. Незабаром після свого навернення він розпочав довічне служіння, сповнене дебатів і раціонального міркування. Уважно розгляньте терміни, які Святий Дух використав у книзі Дії для опису натхненної мовленнєвої діяльності Савла:

• Савло ще більше міцнів і бентежив [sugcheo — бентежити, приводити в замішання в суперечці] юдеїв, які жили в Дамаску, доводячи [sumbibadzon — доводити, демонструвати], що Він є Христос (9:22, виділення додано).
• За звичаєм, Павло ввійшов до них і впродовж трьох субот диспутував [dielexato — розмовляв, доводив] з ними щодо Писання, пояснюючи [dianoigon — відкривати зміст, тлумачити] й доводячи [paratithemenos — викладати, переконливо подавати], що Христос мав постраждати й воскреснути з мертвих і що Той Ісус, — Якого я вам проповідую, — запевняв він, — є Христос. І деякі з них повірили [epeithen — переконувати]й приєдналися до Павла та Сили — дуже багато побожних греків і чимало шляхетних жінок…Він проводив бесіди [dielegeto — доводив] з юдеями та з побожними в синагозі, і щодня на майдані із зустрічними. (Дії 17:2–4, 17, виділення додано; пор. 24:14).
• Щосуботи він проводив бесіди [dielegeto — доводив] в синагозі, переконуючи [epeisthaisan — переконувати] юдеїв та греків…Причалив у Ефесі…сам, увійшовши до синагоги, розмовляв [dielexato — доводив] з юдеями. (18:4, 19, виділення додано).
• Увійшовши до синагоги, він рішуче три місяці переконував [dialegomenos — доводячи] і говорив [peithon — переконуючи] про Царство Боже. А коли деякі опиралися і не вірили, злословлячи Господню дорогу на очах у безлічі народу, він відступив від них, відокремив учнів і викладав щодня в школі [одного] Тирана.
• У призначений день багато хто прийшов до нього в господу. Він від ранку аж до вечора говорив [exetitheto — викладати, пояснювати] їм, засвідчуючи [diamarturomenos — наполегливо засвідчувати, проголошувати] про Боже Царство, переконував [epeisthaisan — переконуючи] їх про Ісуса із Закону Мойсея і пророків. Та деякі вірили в те, про що він говорив, а інші не вірили. (28:23–24, виділення додано).

Виділені терміни в цих уривках передають раціональну, логічну діяльність. Вони фактично підтверджують закон раціональності: «Ми повинні обґрунтовувати свої висновки достатніми доказами» (Рубі, 1960, с. 131¹²). Не дивно, що, пишучи до Солунян, Павло закликав їх, фактично перефразовуючи цей закон: «Усе досліджуйте і доброго держіться» (1 Солунян 5:21). NASB передає: «Усе ретельно досліджуйте». Іншими словами, Бог очікує, що всі люди будуть прагнути істини раціонально й логічно, ретельно аналізуючи кожну точку зору, перш ніж прийняти її як істину. Ні християнство, ні атеїзм не слід приймати, якщо і доки докази цього не виправдовують.

Захист воскресіння

Величний захист воскресіння, здійснений Павлом, був викладений, за божественним натхненням, у формах логічного мислення (1 Коринтян 15:12–20). Визначений у формальній логіці як низка гіпотетичних силогізмів («Якщо… то…»), Павло використав правило виводу, відоме як Modus Tollens: якщо P, то Q; не Q; отже, не P (див. Баум, 1975, с. 216¹³; пор. Воррен, с. 57¹⁴):

1. Якщо немає загального воскресіння, то Ісус не воскрес.
2. Якщо Ісус не воскрес, то—
3. наша проповідь марна
4. ваша віра марна
5. ми — неправдиві свідки
6. ви ще у своїх гріхах
7. ті, що померли, загинули
8. ми — найнещасніші з усіх людей
9. Але ви знаєте і погоджуєтеся, що наша проповідь не марна, ваша віра не марна, ми не є неправдивими свідками тощо.
10. Отже, Ісус воскрес.
11. Отже, буде загальне воскресіння.

Зверніть увагу, як Павло ретельно привів коринтських християн до невідворотного висновку: «Христос устав з мертвих» (в. 20). Після розгляду такої витонченої логіки стає зрозуміло, чому Павло писав про своє божественно призначене служіння: «Я поставлений для захисту (apologian) Євангелія» (Филип’ян 1:16).

Ця логічно точна методологія є характерною для Павла та інших натхненних Духом авторів. Коли Павло доручив Титові впорядкувати поставлення достойних єпископів на острові Крит, він зазначив, що пресвітери повинні «бути здатні потішати здоровим навчанням і переконувати противників» (Тита 1:9, виділення додано). Іншими словами, як пастирі стада, вони мають уміти вести полеміку й спростовувати хибних учителів, допомагаючи людям розрізняти істину і оману. Не дивно, що коли Фест звинуватив Павла в божевіллі, той спокійно відповів: «Я не божевільний, високоповажний Фесте, — сказав Павло, — а звіщаю правдиві й розумні слова» (Дії 26:25, виділення додано). Павло відкинув звинувачення в безумстві, доводячи, що його слова не лише істинні, але й розсудливі та логічні. Слово, перекладене як «розумні», пов’язане з тим самим коренем, що й дієслово, вжите для опису людини «при своєму розумі» після вигнання бісів (Марка 5:15). Павло навчав молодого Тимофія: «Постарайся представити себе гідним…працівником, який наставляє на принципи істини» і «з лагідністю наставляє противників» (2 Тимофія 2:15, 25). Істину потрібно правильно викладати, а тих, хто її неправильно розуміє, слід виправляти логічно й розсудливо, тобто приводити до правильного розуміння істини.

Додаткові приклади використання Павлом логіки в захисті істини видно в його місіонерських подорожах у книзі Дії. Наприклад, у місті Лістра він подав короткий, але змістовний захист існування єдиного істинного Бога-Творця (на противагу численним язичницьким богам греків і римлян). Як доказ свого твердження він звернувся до свідчення природного об’явлення у створеному світі (тобто Бог дає «дощ з неба і вчасно врожай, насичуючи їжею та веселістю ваші серця» [Дії 14:17]). Інший приклад — його промова в ареопазі в Афінах (Дії 17:22 і далі). Використовуючи як підтвердження вислови двох грецьких поетів — Епіменіда Критського і Арата Кілікійського — Павло знову стверджував очевидність Бога на підставі Його творіння Всесвіту, Його нематеріальності, створення людства та майбутнього суду світу через Христа, Якого Він воскресив із мертвих. Промови Павла перед єрусалимським натовпом (Дії 22) і синедріоном (Дії 23), перед римським прокуратором Феліксом у Кесарії (Дії 24), а також перед наступником Фелікса Порцієм Фестом і царем Іродом Агріппою II (Дії 25) дають додаткові приклади його логічної майстерності. Воістину, Павло, як і Ісус, був вправним логіком, який подавав докази, що підтверджували його словесні твердження. Він закликав і інших діяти так само (напр., 1 Солунян 5:21).

Апостол Петро: ще один вправний логік

Петро дотримувався того самого логічного підходу у своєму служінні. У визначний день заснування Церкви Христової в Дії 2 Петро використав форму аргументації Modus Ponens із складеним антецедентом (див. Воррен, с. 83). Після спростування хибного звинувачення в сп’янінні за допомогою доказу з Йоіла 2 (вв. 15–21) Петро висунув чотири лінії аргументації, ретельно підкріплені доказами:

1. Ісус був:
2. засвідчений Богом (в. 22) — докази:
3. Ісус творив чудеса
4. слухачі це знали
5. розп’ятий людьми (в. 23) — саме присутні були відповідальні
6. воскреслий Богом (в. 24) — докази:
7. Псалмів 15 (вв. 25–28)
8. це не про Давида, бо його гробниця існує (в. 29)
9. Давид був пророком, якому Бог відкрив Месію (вв. 30–31)
10. апостоли (та інші) були свідками воскресіння (в. 32)
11. вознісся на небо (вв. 33–34) — докази:
12. явище мов, яке проявилося через апостолів, походило від Христа (в. 33)
13. Псалмів 109 — вознесіння стосується не Давида, а Христа
14. Отже: Ісус (Назарянин — в. 22) є Господь і Христос (в. 36)

Після викладення чотирьох аргументів, підкріплених біблійними та перевірюваними доказами, Петро, як справжній логік, зробив єдиний можливий висновок: «Тому нехай певно знає весь дім Ізраїля, що і Господом, і Христом зробив Його Бог — Цього Ісуса, Якого ви розіп’яли!» (Дії 2:36).

У відповідності до свого логічного захисту віри в день П’ятидесятниці, Петро закликав усіх християн діяти так само: «Будьте завжди готові дати відповідь кожному, хто запитує вас про причину вашої надії» (1 Петра 3:15, виділення додано). Вираз «дати відповідь» походить від грецького слова, від якого утворено термін «апологетика». Це юридичний термін, що використовувався в грецьких судах (Вюст, 1942, 2:89[15]) і означає раціональну діяльність — наведення аргументів для доведення справи. Вюст пояснює, що це означає «представлення усного захисту, спростовуючи твердження руйнівного критика» (2:89). За натхненням Петро наполягав, що кожен християнин повинен розвивати здатність до апологетики — уміння захищати християнську віру. Як пояснює грецький дослідник А. Т. Робертсон: «Готовність до усного захисту внутрішньої надії… це вимагає розуміння цієї надії та вміння її викладати» (1933, 6:114¹⁶). Зверніть увагу, що в тому ж вірші Петро використовує слово «причина» (logon — відповідь, пояснення [Тейєр, 1901, с. 381¹⁷; Арндт і Ґінґріх, 1957, с. 479¹⁸]). Це слово вказує, що віра християнина є розумною — такою, яку можна захистити й довести як істинну. Петро також був богонатхненним, першокласним логіком.

Інші також були віддані раціональності

Лука виявляв той самий раціональний підхід у написанні своїх натхненних текстів Святого Письма. Він написав своє Євангеліє так, щоб Теофіл та наступні читачі могли «переконатися в достовірності» (Луки 1:4) християнського послання. У книзі Дії він зазначає, що воскресіння Ісуса було підтверджене «багатьма доказами» (Дії 1:3). Аполлос також використовував логіку і розсудливе міркування. Зверніть увагу на терміни, якими описано його мовленнєву діяльність: «бо він завзято [eutonos — могутньо, наполегливо, інтенсивно] доказував [diakatelegcheto — повністю спростовувати, доводити до кінця в суперечці] юдеям їхню неправоту, прилюдно доводячи Писанням, що Ісус є Христос. (Дії 18:28, виділення додано).

Стефан був приведений на суд перед синедріоном, щоб відповісти за нібито критику юдаїзму (Дії 6:11–15). Його життя було під загрозою. Проте його «захист» аж ніяк не був спрямований на виправдання. Як зазначає Ф. Ф. Брюс: «Важко уявити щось менш придатне для отримання виправдувального вироку… це радше апологія у значенні розумного захисту позиції» (1959, с. 24, виділення додано¹⁹). Стефан використав майстерну логіку, щоб поставити своїх обвинувачів перед Божим судом. Його висновок був звинуваченням юдеїв у протистоянні Святому Духові, засвідченому їхньою історією (Дії 7:2–50), що досягло вершини в убивстві Христа (вв. 51–53). Його логіка була настільки переконливою, що розгнівані слухачі побили його камінням.

Апостол Іван виявляв ту саму рису. З огляду на численні хибні уявлення про релігію тоді (як і тепер), він застерігав своїх читачів: «Улюблені, не кожному духові вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, адже багато лжепророків з’явилося у світі.» (1 Івана 4:1, виділення додано). Зверніть увагу, що «духи», про яких говорить Іван, — це «лжепророки», тобто звичайні люди, які намагалися вводити інших в оману своїми хибними релігійними ідеями. Часи зовсім не змінилися. Світ XXI століття, як і світ I століття, буквально переповнений хибною релігією. Мільярди людей через це перебувають в омані. Проте це не є доказом істинності атеїзму. І такий стан речей не виправдовує небажання розглянути наявні докази, щоб дійти обґрунтованого висновку про існування Бога Біблії. Іван наполягав, що кожна людина зобов’язана «випробовувати» (dokimadzete — випробовувати, перевіряти, досліджувати) — тобто досліджувати кожне вчення, вірування чи практику, з якими вона стикається, щоб встановити, чи є це істина. Це означає, що кожна відповідальна людина на землі має перед Богом обов’язок визнати, що наявні докази ясно свідчать: Бог Біблії існує, Біблія є Його натхненним настановленням для людства, християнство є єдиною істинною релігією, і для спасіння людина повинна любити та виконувати вчення Ісуса Христа, викладене в Новому Завіті.

Юда, тілесний брат Ісуса, написав дуже коротке послання, що увійшло до канону Нового Завіту. Воно також дотримується того самого підходу щодо необхідності раціональності. Застерігаючи християн про тих, хто намагатиметься перекрутити християнське послання, Юда пише: «Улюблені, докладаючи всі старання, щоби писати вам про наше спільне спасіння, я визнав за необхідне написати вам, заохочуючи вас боротися за віру, одного разу передану святим.» (в. 3, виділення додано). Словосполучення «боротися» [epagonidzomai — боротися, змагатися (Арндт і Ґінґріх, с. 281)] передає напружений, рішучий словесний захист істини християнської віри. Як зазначає дослідник грецької мови Кеннет Вюст, у цьому терміні міститься «енергійна, інтенсивна, рішуча боротьба, спрямована на спростування опозиції… із представленням доказів божественного походження християнства і хибності модерністської позиції» (2:235).

Навіть анголи — ті небесні духовні істоти, що підкоряються своєму Творцеві, — природно виявляють ту саму схильність до раціонального аналізу та утвердження біблійної істини. Єдиний ангел у Біблії, названий «архангелом» (archanggelos — «начальник ангелів»; див. Бласс та ін., 1961, с. 64²⁰; Тейєр, с. 76; Вюст, 2:246; пор. 1 Солунян 4:16), Михаїл, також виявив логічні якості: «Та сам архангел Михаїл, коли сперечався з дияволом і говорив про тіло Мойсея, не наважився винести зневажливого суду, а сказав: Нехай докорить тобі Господь!» (Юди 9, виділення додано). Подібно до Ісуса, Михаїл вступив у словесну суперечку з сатаною. Слово, перекладене як «сперечався» (diakrinomonos), означає вести диспут. Михаїл здійснював інтелектуальну спробу викрити сатану правильним поглядом на цю справу. Слово, перекладене як «говорив» (dielegeto), уже розглядалося щодо діяльності Павла і означає аргументувати та міркувати з кимось. Очевидно, що Михаїл наводив дияволові конкретні причини, положення й аргументи, спрямовані на спростування помилкової точки зору сатани та утвердження правильної.

БІБЛІЯ ПОСЛІДОВНО ЗАКЛИКАЄ ДО РАЦІОНАЛЬНОСТІ

Усі ці особи лише наслідували природу Бога — Який є Дух (Івана 4:24). Оскільки однією з Його визначних властивостей є правильне мислення, Він створив людей діяти так само (хоча вони можуть відмовлятися від цього через нечисті або приховані мотиви). Численні уривки Святого Письма свідчать про цю головну, свідому увагу до раціонального мислення. Соломон застерігав: «Простодушний вірить усякому слову, а кмітливий приходить до іншого рішення» (Приповістей 14:15). Пророк Ісая, передаючи слова Бога, закликав сучасників: «Приходьте і порозмовляємо» (Ісаї 1:18). Лука похвалив верійців, назвавши їх «шляхетнішими» за тих у Солуні, бо «вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є» (Дії 17:11). Верійці слухали усні твердження, а потім звіряли їх із Писанням, перш ніж робити будт-які висновки.

ВИСНОВОК

Ісус, апостоли, пророки та всі натхненні автори Біблії ретельно дотримувалися закону раціональності. У своїх релігійних твердженнях вони послідовно подавали докази, пояснювали їх і доводили висновки своїх аргументів. Ісус беззаперечно навчав, що всі люди повинні визнавати й шанувати закон раціональності. Ніхто не є винятком із цієї основоположної вимоги. Лише пізнаючи істину, люблячи істину, правильно поводячись з істиною та слухаючись істини, людина може бути приємною Богові (Івана 8:32; 2 Солунян 2:10; 2 Тимофія 2:15; 1 Петра 1:22).

Ті, хто бажає бути приємними Богові й жити з Ним вічно на небі, не повинні піддаватися гуманістичному урагану, що атакує суспільство. Із занепадом цивілізації та одночасним руйнуванням і розкладанням християнських цінностей, на яких вона була збудована (див. Міллер, 2008²¹; 2009²²), дедалі менше людей бачать потребу в раціональному підході до життя і релігії. Разом із цим руйнівним штормом прийшли потужні хвилі екзистенціалізму та п’ятидесятництва, які проникли навіть у Церкву Христову. Тим часом атеїсти, скептики й агностики висміюють спотворення християнства, що домінують у духовному середовищі, водночас помилково вважаючи, що істинне новозавітне християнство слід оцінювати на підставі цих викривлень. Вони самі поводяться так само ірраціонально, як і ті, кого критикують. Ми повинні пробудитися від духовної байдужості й зробити все можливе, щоб спасти тих, хто готовий прийняти розумні істини Бога. Тепер, як ніколи раніше, ми повинні твердо стояти у проголошенні «правдивих і розумних слів» (Дії 26:25). Ми повинні усвідомити, що християнське життя — це життя раціональне.

---

¹ Міллер, Дейв (2003b), «Родоводи Матвія і Луки», Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/apcontent.aspx?category=6&article=932

² Метцгер, Брюс М. (1968), Текст Нового Завіту (Нью-Йорк: Oxford University Press), друге видання.

³ Метцгер, Брюс (1971), Текстуальний коментар до грецького Нового Завіту (Нью-Йорк: United Bible Society).

⁴ Мак-Ґарві, Дж. В. (передрук 1974), Докази християнства (Нашвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

⁵ Вудс, Ґай Н. (1989), Коментар до Євангелія за Іваном (Нашвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

⁶ Флетчер, Джозеф (1967), Моральна відповідальність (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

⁷ Лукадо, Макс (1996), У владі благодаті (Даллас, Техас: Word).

⁸ Мак-Ґарві, Дж. В. (без дати), Чотирикратне Євангеліє (Цинциннаті, Огайо: Standard).

⁹ Міллер, Дейв (2003a), «Сліпа віра», Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/APContent.aspx?category=11&article=444

¹⁰ Едвардс, Пол, ред. (передрук 1972), Енциклопедія філософії (Нью-Йорк: Macmillan).

¹¹ Міллер, Дейв (2003c), «Ісус сказав: “Не вірте Мені”», Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/APContent.aspx?category=11&article=917&topic=92

¹² Рубі, Лайонел (1960), Логіка: вступ (Чикаго, Іллінойс: J.B. Lippincott).

¹³ Баум, Роберт (1975), Логіка (Нью-Йорк: Holt, Rinehart, and Winston).

¹⁴ Воррен, Томас Б. (1982), Логіка і Біблія (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

¹⁵ Вюст, Кеннет (1942), Дослідження слів у грецькому Новому Завіті: Перше Петра (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans, передрук 2002).

¹⁶ Робертсон, А. Т. (1933), Словесні картини в Новому Завіті (Нашвілл, Теннессі: Broadman).

¹⁷ Тейєр, Дж. Г. (1901), Грецько-англійський лексикон Нового Завіту (передрук 1977) (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

¹⁸ Арндт, Вільям і Ф. В. Ґінґріх (1957), Грецько-англійський лексикон Нового Завіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago Press, передрук 1977).

¹⁹ Брюс, Ф. Ф. (1959), Захист Євангелія в Новому Завіті (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans), переглянуте видання.

²⁰ Бласс, Ф., А. Дебруннер і Роберт Функ (1961), Грецька граматика Нового Завіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago Press).

²¹ Міллер, Дейв (2008), Замовчування Бога: руйнування християнської спадщини Америки (Монтгомері, Алабама: Apologetics Press).

²² Міллер, Дейв (2009), Христос і Континентальний конгрес (Монтгомері, Алабама: Apologetics Press).

---

Published August 28, 2026