Чи є християнство логічним? [Частина I]

[ПРИМІТКА РЕДАКТОРА: Ця стаття є першою частиною двочастинної серії, що досліджує твердження атеїзму про те, що християнство є ірраціональною системою віри, яка уникає розуму та відкидає раціональність і докази в обмін на інтелектуальну нечесність і незнання істини. Що ж насправді показують докази?]

Так звані «нові атеїсти» (Вулф, 2006¹) надзвичайно запеклі у своїх гірких осудах християнства. Справді, суворість і лютість, з якими вони відстоюють свою позицію, спонукають об’єктивну людину замислитися разом із королевою Гертрудою: «Здається мені, що ця пані надто вже заперечує» (Шекспір, III.2²). Як це зазвичай буває, багато їхніх звинувачень насправді справедливо спрямовані лише проти слабких практиків християнства — тих, хто називає себе християнами, але чиї переконання і/або практика не відображають чесно й точно християнство Нового Завіту. Факт полягає в тому, що жоден атеїст не може обґрунтувати своє невір’я, протиставляючи його істинним доктринам християнства. Істини чистого, новозавітного християнства є логічно узгодженими. Ба більше, вони походять від цілком раціонального розуму вічного Бога.

Атеїсти наполягають на тому, що істину можна пізнати, до неї можна дійти логічно, і вона підтверджується доказами. Вони постійно стверджують, що християнство і Біблія суперечать логічному підходу до реальності. Вони наполягають, що християнство є нерозумним і конфліктує із законами логіки. Один із сучасних критиків релігії, Сем Гарріс, у своїй книзі «Кінець віри» стверджує: «Релігійна віра являє собою настільки безкомпромісне зловживання силою нашого розуму, що вона утворює своєрідну збочену культурну сингулярність — точку зникнення, за якою раціональний дискурс стає неможливим» (2004, с. 25, виділення додано³). Гарріс також наполягав: «Проблема віри полягає в тому, що вона справді припиняє розмову. Віра — це проголошення імунітету до сили розмови. Це причина, чому вам не потрібно наводити причини для того, у що ви вірите» (цит. за «Цитати безбожників», 2009, курсив в ориг., виділення додано⁴). Він відверто висміює біблійне вчення як нерозумне та нелогічне:

Ми або маємо добрі підстави, або погані підстави для того, у що віримо; ми можемо бути відкритими до доказів і аргументів, або можемо бути закритими; ми можемо терпіти (і навіть шукати) критику наших найулюбленіших поглядів, або можемо ховатися за авторитетом, святістю та догмою. Головна причина, чому дітей досі виховують у переконанні, що всесвіту 6000 років, полягає не в тому, що релігія як «соціальна інституція» не була належно оберігана і підтримувана, а в тому, що ввічливі люди (і науковці, які бояться втратити фінансування) не висміяли це переконання з лиця землі (у Гарріс і Болл, 2009, виділення додано⁵).

Гарріс, безумовно, не єдиний. Річард Докінз погоджується: «Релігійна віра є особливо потужним приглушувачем раціонального обчислення, який зазвичай перевершує всі інші» (2006, с. 346, виділення додано⁶). Крістофер Гітченс підсумовує атеїстичний світогляд нашого часу: «Усі спроби примирити віру з наукою і розумом приречені на невдачу і висміювання» (2007, с. 64⁷).

Такі інвективи не є новими. Скептики, атеїсти та невіруючі протягом тисячоліть виступали проти християнства і Біблії, наполягаючи на тому, що віра в християнську релігію і божественне походження Біблії є ірраціональною, нелогічною та сповненою помилок і суперечностей. Однак, як було зазначено вище, їхні звинувачення справедливо стосуються лише тих у християнському світі, хто прийняв хибні уявлення про християнство (наприклад, католицизм, протестантизм, мормонізм, кальвінізм та ін.). Скептик повинен усвідомити, що справедливість вимагає оцінювати автентичність християнства не на підставі хащі плутанини, різноманітності та доктринальних розбіжностей, що характеризують християнський світ, а на підставі того, чого насправді навчає Новий Завіт.

БІЛЬША ЧАСТИНА ХРИСТИЯНСЬКОГО СВІТУ Є ІРРАЦІОНАЛЬНОЮ

Навіть тоді, коли плюралізм схопив західну цивілізацію за горло, оголошуючи пошук істини справою неактуальною і неможливою (пор. Блум, 1987⁸), багато доброзичливих, але некомпетентних практиків християнства розвели руками у відчаї, дійшовши висновку, що досягнення певності є безнадійною справою. Вони відправили прагнення до доктринальної правильності на смітник давнини. Натомість вони підмінили його розвагами (наприклад, гурти прославлення, махання руками та «говоріння мовами») — бездумною, емоційною стимуляцією (яку вони називають «християнським поклонінням»). Багато церков зайняли позицію, що істина невловима, і ніхто не повинен «судити» інших; ніхто не повинен бути настільки зарозумілим чи догматичним, щоб наполягати, що певна точка зору є єдино правильною. Атеїсти відступають і, справедливо, сміються з цього прикрого викривлення християнства — цієї капітуляції перед світською культурою.

Навіть не досліджуючи Біблію і твердження новозавітного християнства, людина повинна бути здатною побачити, що релігійний плюралізм є самосуперечливим і дискредитованим. Ті, хто його відстоює, непослідовно наполягають на власній правоті. Вони догматичні у своєму наполяганні, що ніхто не повинен бути догматичним. Вони вважають абсолютною істиною абсурдне твердження, що абсолютних істин не існує. Вони змушені заперечувати власну точку зору, щоб її дотримуватися. Тим часом атеїст заявляє, що перевершує цю хворобу, відкидаючи всю релігію як хибну, впевнений, що міцно обґрунтував своє невір’я логікою та раціональністю.

Багато доброзичливих релігійних людей займають нерозумну позицію, що істина є невловимою і недосяжною, а доктринальна правильність — неважлива і непотрібна. Лише у справі тлумачення Біблії такі люди займають позицію, що істина є відносною, постійно змінюється і в ній ніколи не можна бути впевненим. Іронічно, що багато релігійних людей «міркують» у релігії інакше, ніж у інших сферах свого життя — наприклад, керуючи автомобілем чи забираючи пошту.

Наприклад, коли вони йдуть до лікаря через погане самопочуття, вони повідомляють лікарю свої симптоми, цілком очікуючи, що їх зрозуміють. Вони очікують, що лікар збере всі відповідні докази (словесну інформацію, яку надає пацієнт, а також симптоми, які проявляє тіло, і результати аналізів). Ці докази повинні бути належним чином витлумачені, щоб зробити правильні висновки щодо хвороби та її належного лікування. Потім лікар виписує рецепт, який пацієнт несе до фармацевта, і знову релігійна людина очікує, що фармацевт правильно витлумачить вказівки лікаря. Потім релігійна людина приносить рецепт додому і читає етикетку, повністю очікуючи зрозуміти інструкції. Той факт, що лікарі й фармацевти можуть помилятися, роблячи необґрунтовані висновки щодо фізичного стану людини, не змінює того факту, що якщо вони зберуть достатньо доказів і правильно міркуватимуть про інформацію, вони можуть знати істину про фізичний стан людини. Однак, коли йдеться про їхню релігію, багато релігійних людей відкидають раціональність.

Кожного дня нашого життя ми правильно тлумачимо тисячі повідомлень. Ми читаємо газету або дивимося телевізійні новини, повністю очікуючи зрозуміти те, що читаємо, чуємо і бачимо. Ми читаємо рахунки, книги та текстові повідомлення з тим самим очікуванням. Ми йдемо до поштової скриньки, беремо пошту і переглядаємо її, повністю очікуючи правильно витлумачити передані повідомлення. Той факт, що іноді виникає непорозуміння, не заперечує того факту, що можна дослідити більше інформації, щоб зробити правильні висновки і дійти правильного тлумачення.

Ми постійно проходимо цей процес — кожну годину неспання, день за днем, рік за роком. Ви читаєте цю статтю з розумним очікуванням, що зможете її зрозуміти. Ми приписуємо собі здатність діяти розсудливо і спілкуватися один з одним зрозуміло. Проте багато релігійних людей одразу ж стверджують, що Бог небес, Той, Хто створив наш розум і здатність мислити, Той, Хто безмежно мудріший і спроможніший за людей, не здатний зробити Свою волю відомою людству чітким і зрозумілим способом. Коли деякі люди, які називають себе християнами, приходять до Біблії, вони раптом роблять поворот на 180 градусів і наполягають, що ми не можемо бути впевнені, яка є Божа воля, ми не можемо бути догматичними у вченні, і ми повинні дозволяти різні думки щодо того, що є духовно правильним або неправильним.

Багато людей, які стверджують, що приймають християнство, висміюють і засуджують логіку, дискусію, аргументацію та наголос на раціональності й розумності. Практичним наслідком такої пропаганди є зростання суб’єктивності, емоцій і особистих уподобань (часто приписуваних Духові) як авторитетних стандартів у релігійній практиці. Таким чином Біблія як всеосяжне, зрозуміле і незмінне джерело релігійного авторитету відсувається, і сатанинський розрив людської культури з Богом небес завершується. Така поведінка підживлює невір’я. Атеїсти бачать лицемірство і непослідовність. Вони справедливо відштовхуються від такої релігії. Проте вони зобов’язані розрізняти численні прояви хибної релігії і єдину істинну релігію Нового Завіту.

БІБЛІЯ І ХРИСТИЯНСТВО Є ВИНЯТКОВО РАЦІОНАЛЬНИМИ

Термін «логіка» означає не більше ніж правильне мислення. Людина є логічною, коли вона мислить правильно. «Нелогічність» означає вдаватися до неправильного мислення. Чи відображає Біблія спорідненість із законами мислення та логіки? Чи Ісус, Павло та інші натхненні промовці й письменники доводили свої твердження, обґрунтовували свої положення та вели раціональний, розумний дискурс? Істина полягає в тому, що ті, кого Бог обрав (пророки, апостоли та біблійні письменники) для передачі Його волі світові, завжди подавали своє богонатхненне послання з логічною точністю. Вони жодного разу не допустили логічної помилки. Вони завжди викладали справу християнства точно й раціонально — саме так, як і слід було очікувати, якщо вони були керовані досконалим раціональним Розумом.

Ісус Христос: Найвищий Логік

Перебуваючи на землі, Ісус виявив надзвичайну схильність до раціональності у Своєму гострому, сильному й проникливому використанні логіки та правильної аргументації. Його перша зафіксована відповідальна діяльність складалася з логічного діалогу між Ним (у віці дванадцяти років) та юдейськими богословами. «Усі, які слухали, дивувалися з Його розуму та відповідей» (Луки 2:47, виділення додано). Наступний зафіксований випадок публічної розумової діяльності Ісуса стався під час Його хрещення. Він міркував із Іваном, щоб переконати його охрестити Його (Матвія 3:13–15), висуваючи логічну причину для обґрунтування цієї дії.

Диспут із сатаною (Матвія 4:1–11)

Відразу після цього випадку Ісус зустрівся із сатаною в пустелі. Сатана висунув три аргументи, спонукаючи Христа діяти на основі його хибного мислення. Уважно простежте послідовність суперечки між ними, звертаючи особливу увагу на вищий (тобто правильний) спосіб використання логіки Христом для перемоги над Своїм супротивником:

Аргумент №1:

Сатана: «Якщо Ти – Син Божий, скажи, щоби це каміння стало хлібом».

Ісус: «Написано: “ Написано: Не самим хлібом житиме людина, але кожним словом, що виходить з Божих уст”».

Христос навів авторитетне Писання (Повторення Закону 8:3) як доказ, щоб спростувати висновок сатани. Іншими словами, задоволення законної потреби голоду ніколи не повинно мати перевагу над потребою коритися Богові та передусім піклуватися про духовні потреби. Крім того, чуда не мали своїм божественним призначенням задоволення фізичних потреб (Марка 16:20; Євреїв 2:3–4). Логічна відповідь Ісуса була настільки переконливою, що сатана не намагався заперечувати, а перейшов до другого аргументу, намагаючись переконати Ісуса піддатися його хибному міркуванню з вершини храму.

Аргумент №2:

Сатана: «Якщо Ти — Божий Син, то кинься вниз, адже написано, що Своїм ангелам звелить, [щоб оберігали Тебе], і на руках піднесуть Тебе, щоб Ти не вдарив об камінь ногу Свою».

Ісус: «Ще написано: Не спокушатимеш Господа, Бога свого».

Зверніть увагу, що цього разу сатана навів Писання (Псалмів 90:11–12) як доказ на підтримку своєї пропозиції. Проте цей хитрий прийом, покликаний створити ілюзію правомірності, насправді був неправильним використанням доказу — перекрученням Писання (2 Петра 3:16). Ісус відповів іншим місцем Писання (Повторення Закону 6:16), яке показало неправильне застосування сатаною 90-го псалма до цієї ситуації. Іншими словами, Псалом 90, хоча й призначений передати турботу і захист, які Бог дає вірним, не був призначений для того, щоб схвалювати те, що пропонував сатана: навмисно наражати себе на небезпеку, щоб змусити Бога прийти на допомогу. Божа обітниця допомоги не поширюється на свідоме кидання себе під небезпеку лише для того, щоб перевірити, чи Він чудесно врятує. Контекст Повторення Закону 6:16, який цитував Ісус, стосується такого випробування і спокушання, яке виявили ізраїльтяни, коли нарікали, скаржилися і вимагали від Мойсея води — ніби Бог не здатний або не бажає допомогти їм. Якби Ісус погодився з викликом сатани, це поставило б Його в таке саме становище, як духовно слабких, невіруючих ізраїльтян, які «спокушали» Бога (слово «спокушали» від nah-sah — випробовувати Його через сумнів у Його допомозі/силі [Гезеніус, 1847, с. 552⁹]; пор. Вихід 17:2). Єдиною логічною відповіддю на такий виклик була саме та, яку Ісус і дав: «Не спокушай Бога! Не випробовуй Його, бо це свідчить про брак віри!» І ця відповідь була настільки переконливою, що сатана не став продовжувати цю лінію, а перейшов до третього випробування, виставивши перед Ісусом славу царств землі.

Аргумент №3

Сатана: «Усе це дам Тобі, якщо, упавши ниць, поклонишся мені».

Ісус: «Іди геть [від Мене], сатано! Адже написано: Господу, Богові своєму, поклонятимешся і Йому єдиному служитимеш!».

Ісус утретє навів доказ зі Святого Писання, щоб показати хибність позиції сатани, водночас підтверджуючи істину. На підставі Повторення Закону 6:13 поклоніння сатані або будь-кому, крім Божества, було б гріхом. Лише Бог гідний поклоніння. Після цього третього нищівного прояву логіки сатана припинив свої словесні напади й залишив місце.

Ця чудова демонстрація майстерності Христа у веденні диспуту й логічної суперечки не є поодиноким випадком. Ісус застосовував логіку і розум протягом усього Свого земного перебування. Він постійно відповідав Своїм сучасникам проникливою, переконливою логікою. Його безперервно атакували запитаннями і словесними випробуваннями (Луки 11:53–54), на які Він незмінно давав раціональні, обґрунтовані відповіді. Розгляньмо додаткові приклади:

Дискусія з фарисеями щодо зривання колосків (Матвія 12:1–9)

Відповідаючи на помилкове звинувачення фарисеїв проти Його учнів за те, що вони зривали колосся на полі в суботу, Ісус почав спростовувати їхнє звинувачення проникливою логікою, висуваючи послідовні заперечення. Перш ніж подати конкретне біблійне спростування їхнього хибного обвинувачення, Він спершу використав раціональний прийом, який логіки називають argumentum ad hominem (буквально «аргумент до людини»). Він застосував «обставинну» форму цього аргументу, яка дає змогу «вказати на контраст між способом життя опонента і його висловленими поглядами, тим самим натякаючи, що опонента і його твердження можна відкинути як лицемірні» (Баум, 1975, с. 470, виділення додано¹⁰). Цей різновид аргументації висвітлює непослідовність опонента і «звинувачує противника в такій упередженості, що його нібито підстави є лише раціоналізацією висновків, продиктованих власними інтересами» (Копі, 1972, с. 76¹¹).

Уважно зверніть увагу на технічну вишуканість, властиву стратегії Ісуса. Він звернув увагу на випадок Давида (вірші 3–4). Коли Давид перебував у вигнанні, буквально рятуючи своє життя від ревнивого й ірраціонального гніву Саула, він і його супутники прийшли до Номви, втомлені й голодні (1 Самуїла 21:1 і далі). Він обманув священника і переконав його дати їм хліби покладання, або «хліб присутності» (тобто 12 прісних коржів, розкладених у два ряди на столі в Скинії [Вихід 25:23–30; Левит 24:5–6]) для своїх супутників — хліб, який за законом призначався лише для священників (Левит 24:8–9; пор. Вихід 29:31–34; Левит 8:31; 22:10 і далі). Цим Давид явно порушив закон. Чи засудили його фарисеї? Зовсім ні! Вони шанували Давида. Вони високо його цінували. Фактично, майже через тисячу років після його смерті його гробниця все ще утримувалася (Дії 2:29; пор. 1 Царів 2:10; Неємії 3:16; Йосиф Флавій, 1974a, 13.8.4¹²; 16.7.1; Йосиф Флавій, 1974b, 1.2.5¹³). З одного боку, вони засуджували учнів Ісуса, які були невинні, але з іншого — підтримували й шанували Давида, який був винний. Їхня непослідовність викривала як їхню нещирість, так і їхню неспроможність висувати юридичне обвинувачення проти учнів.

Викривши їхнє лицемірство й непослідовність, Ісус далі звернувся до звинувачення щодо порушення суботи. Він звернув їхню увагу на священників, які працювали в храмі в суботу (12:5; напр., Числа 28:9–10). Священники були «бездогнанні» — невинні — у порушенні суботнього закону, оскільки їхня праця була дозволена в цей день. Адже суботній закон не означав повної бездіяльності — ніби всі повинні були сидіти 24 години і нічого не робити. Закон давав право, навіть обов’язок, виконувати низку дій, які не становили порушення суботньої постанови. Прикладами такого дозволу були: приймання їжі (пор. Вихід 12:16) — навіть із чужого поля (Второзаконня 23:25), храмове служіння, обрізання (Івана 7:22), догляд за тваринами (Вихід 23:4–5; Второзаконня 22:1–4; Матвія 12:11; Луки 13:15), а також виявлення милосердя і допомоги нужденним (Матвія 12:12; Луки 13:16; 14:1–6; Івана 5:5–9; 7:23). Богом дозволена діяльність священників у суботу доводила, що звинувачення фарисеїв проти учнів Ісуса було хибним. [Термін «порушують» (вірш 5) є прикладом фігури мови, відомої як метонімія додатку, в якій «про речі говориться відповідно до зовнішнього вигляду, сформованих про них уявлень або заявлених щодо них претензій» (Дунган, 1888, с. 295, виділення додано¹⁴). За цією фігурою Лію названо «матір’ю» Йосипа (Буття 37:10), ангелів названо «чоловіками» (напр., Буття 18:16; 19:10), Йосипа названо «батьком» Ісуса (Луки 2:48; Івана 6:42), а проповідуване Боже слово названо «безумством» (1 Коринтян 1:21). Священницька діяльність у суботу створювала вигляд порушення, хоча насправді ним не була. До речі, Буллінджер класифікував згадку про «порушують» у цьому вірші як приклад катахрези, або невідповідності, зазначаючи, що вона «виражає те, що було істинним згідно з помилковим уявленням фарисеїв про ручну працю, виконувану в суботу» (1898, с. 676, виділення додано¹⁵)].

Після того як Ісус вказав на очевидну законність священницької діяльності в суботу, Він сказав: «Я ж кажу вам, що тут є щось більше, ніж храм» (Матвія 12:6). У грецькому оригіналі фактично стоїть «щось», а не «Хтось». Якщо священники могли звершувати служіння в скинії/храмі в суботу, то тим більше учні Ісуса мали право служити в присутності Сина Божого. Адже служіння, звернене до особи Ісуса, безперечно вище за дохристиянське храмове служіння священників Старого Завіту — тих, «які служать образові й тіні небесного» (Євреїв 8:5).

По суті, дискусія була завершена. Ісус спростував твердження фарисеїв. Але Він не зупинився на цьому. Він підніс Своє послідовне викриття на ще вищий рівень. Він проник під поверхню їхнього аргументу і звернувся до їхніх сердець: «Коли б ви збагнули, що це значить: Я милосердя хочу, а не жертви, — то ніколи не осуджували б невинних» (Матвія 12:7). У цьому вірші Ісус цитує старозавітний контекст (Осії 6:6), у якому пророк виступив проти суто зовнішнього, поверхневого, обрядового дотримання деяких законів при нехтуванні щирою, смиренною увагою до інших заповідей і належного ставлення до людей. Порівняння очевидне. Фарисеї, які виступили проти учнів Ісуса, насправді не були зацікавлені в послуху Божому Закону. Вони лише прикривалися цим (пор. Матвія 15:1–9; 23:3). Їхня проблема полягала не в щирому бажанні ретельно виконувати Божий Закон — що було б похвально. Натомість їхня ревність до закону була лицемірною і не супроводжувалася власним послухом і турботою про інших. Вони мали критичні серця і більше дбали про те, щоб досліджувати, звинувачувати й засуджувати людей, ніж про щире застосування Божих настанов на благо ближніх.

У своєму лицемірстві фарисеї нейтралізували справжній намір Божих приписів, роблячи недійсним Слово Боже (Матвія 15:6). Вони ігнорували важливі заповіді, що наказували правосуддя, милість і віру (Матвія 23:23). Отже, хоча їхня увага до юридичних деталей заслуговувала схвалення, їхнє неправильне застосування цих деталей, а також нехтування й відкидання окремих аспектів робили їх непридатними й неуповноваженими провісниками Божого Закону. Вони просто не розуміли вчення Осії 6:6 (пор. Михея 6:6–8). «Я бажаю милосердя, а не жертви» — це гебраїзм (пор. Матвія 9:13) [Мак-Ґарві, 1875, с. 82–83¹⁶]. Бог не говорив, що не бажає жертв у старозавітному устрої (зверніть увагу на значення «більше» далі в Осії 6:6). Адже саме Він установив ці жертви (напр., Повторення Закону 12:6, 11). Натомість Він вказував, що не бажає лише жертви. Він бажає милості разом із жертвою. Внутрішній мотив і ставлення є для Бога такими ж важливими, як і зовнішнє виконання конкретних вимог (пор. Івана 4:24; Ісуса Навина 24:14).

Самуїл звернувся до тієї ж проблеми, яку виявив Саул: «Хіба для Господа настільки бажаними є всепалення і жертви, як послух голосу Господа? Ось! Бути послушним — краще від жертви, і послух — кращий від жиру баранів!» (1 Самуїла 15:22). Самуїл не применшував необхідності жертв, встановлених Богом. Він викривав Саула в тому, що той використовував один аспект Божих вимог — нібито «жертву» найкращих тварин (1 Самуїла 15:15) — як прикриття для порушення Божого наказу, тобто невиконання знищення всіх тварин (1 Самуїла 15:3). Якби фарисеї розуміли це, вони не звинувачували б учнів у порушенні закону, тоді як учні насправді його не порушили. Вони «ніколи не осуджували б невинних» (Матвія 12:7, виділення додано).

Хоча учні й були винні в порушенні припису, вигаданого фарисеями (який ті вважали справжнім висновком із суботнього закону), вони не були винні у порушенні самого суботнього закону. Схильність фарисеїв нав’язувати іншим свої ненатхненні й помилкові тлумачення суботнього закону була прямим наслідком холодних, немилосердних сердець, які знаходили своєрідне задоволення в накладанні тягарів на людей заради самих тягарів, замість того щоб заохочувати щирий послух Богові. Їхній гордий дух шукав самоствердження, самовільно накладаючи обмеження понад ті, що прямо встановлені Богом, щоб виглядати більш побожними.

Ісус завершив цей діалог із фарисеями, підтвердивши правильність Свого підходу до всієї справи: «Адже Син Людський є Володарем і суботи» (Матвія 12:8). Іншими словами, Ісус утвердив Свою божественність, а отже — і Свою повноважність та авторитет у правильному застосуванні Закону Мойсея до цього питання. Увесь цей обмін показує надзвичайну уважність Ісуса до логіки й розуму.

Діалог із первосвященниками та старшими щодо влади (Матвія 21:23–27)

Інший типовий випадок із життя Христа ще раз підкреслює Його схильність до раціональності. Одного разу, коли Він навчав у храмі, первосвященники та старші підійшли до Нього з двома запитаннями: «Якою владою Ти це робиш? І хто Тобі дав цю владу?» (в. 23). Коментуючи вживання терміна «влада» в цьому уривку, Бец зазначає, що фарисеї використовували слово exousia для позначення «права діяти, яке надається людині завдяки її становищу» (1976, 2:601¹⁷). По суті, вони запитували: «Хто надав Тобі цю владу, якою Ти користуєшся? Чи це був якийсь земний правитель, чи Сам Бог?» (Спенс і Екселл, 1961, 15:321¹⁸). Як зазначає Вільямс: «Ніхто не міг навчати без належного уповноваження: де було Його право?» (цит. за Спенс і Екселл, 15:320).

З надзвичайною логічною майстерністю Ісус «насадив» Своїх обвинувачів на роги того, що логіки називають «конструктивною дилемою» (Баум, с. 210; Копі, с. 274; Воррен, 1982, с. 82 і далі¹⁹). Він відповів на їхнє запитання, пообіцявши дати відповідь, якщо вони спершу дадуть відповідь на Його запитання: «Хрещення Іванове звідки було? З неба чи від людей?». Логічно Ісус просто повернув їхнє запитання до них. Вони хотіли знати джерело Його влади. Тож Ісус змусив їх визначити джерело влади Івана Хрестителя. Адже обидва отримали свою владу з одного й того ж джерела. Але ці жорстокосерді релігійні провідники відкинули Івана і, відповідно, джерело його влади. Тому вони не прийняли б і Ісуса, Який мав ту саму владу (тобто з неба). Таким чином, щоб викрити їхній безпідставний опір істині, Він поставив їх у логічну пастку, яка одночасно змусила їх замовкнути і виявила їхню нещирість.

Поданий у точній, коректній формі аргументу (див. Воррен, с. 82), Ісусове використання конструктивної дилеми включало першу премісу, що складалася з кон’юнкції двох імплікативних висловлювань; другу премісу, що складалася з розділового висловлювання, утвореного з антецедентів двох елементів першої преміси; і третю премісу (висновок), що складалася з розділового висловлювання, яке містить консеквенти двох елементів першої преміси. [Див. схему нижче]

Юдеї легко могли розпізнати логічний зміст аргументу Ісуса — і ту скрутну ситуацію, в яку вони потрапили. Вони бачили, що їхня спроба дискредитувати Ісуса була логічно й рішуче спростована. Вони фактично були змушені замовкнути. У них не залишилося іншого вибору, як вийти з дискусії, удаючи незнання: «Не знаємо» (в. 27). Насправді ж вони знали; вони просто не бажали відповідати на запитання Ісуса, щоб не зашкодити власній публічній репутації. Тому Ісус підсумував: «І Я не скажу вам, якою владою Я це чиню!» (в. 27). Тобто немає сенсу відповідати на ваше запитання, якщо ви не бажаєте визнати правильну відповідь на Моє запитання, адже відповідь на обидва однакова.

Суперечка із садукеями щодо шлюбу і воскресіння (Матвія 22:23–33)

Ще один вражаючий діалог між Ісусом і Його опонентами, у якому Він виявив виняткову логічну майстерність, видно в спробі садукеїв заплутати Його щодо питання воскресіння. Визначальною доктриною садукейської секти — саме тією, що надавала їм підставу існувати як окрема група — було заперечення загробного життя. Натхненний історик Лука пояснює: «Адже садукеї твердять, що немає ні воскресіння, ні ангела, ні Духа, а фарисеї це визнають» (Дії 23:8). Побачивши, як фарисеї зазнали невдачі у своїх спробах упіймати Ісуса (пор. Луки 20:26), вони висунули, як їм здавалося, беззаперечний аргумент, яким сподівалися Його дискредитувати. Удаючи щирий інтерес до тлумачення Писання, вони підійшли до Ісуса, звертаючись до Нього як до «Учителя», і поставили технічне запитання щодо Закону Мойсея. Цей аргумент мав логічно довести правильність їхньої позиції і водночас показати хибність учення про воскресіння. Вони запропонували такий украй малоймовірний сценарій (який, за їхніми словами, був реальним випадком):

Учителю, Мойсей сказав: коли хто помре, не маючи дітей, то нехай його брат візьме його дружину і воскресить нащадків брата свого. Було в нас семеро братів: і перший, одружившись, помер, не маючи дітей, залишив свою дружину своєму братові; так само другий і третій — аж до сьомого. Після всіх померла й жінка. Тож котрого із семи буде вона дружиною у воскресінні? Адже всі мали її! (вв. 24–28).

Ось їхній аргумент у формі силогізму:

1. Якщо Закон Мойсея приписує левіратний шлюб, за яким чоловік має померти, перш ніж його брат може взяти його дружину (див. Повторення Закону 25:5–6), і
2. якщо існує воскресіння, у якому сім братів і їхня одна дружина воскреснуть із мертвих,
3. то ці семеро чоловіків одночасно будуть одружені з однією і тією ж жінкою в загробному житті.

Без сумніву, це був улюблений аргумент садукеїв, метою якого було виставити ідею воскресіння смішною (пор. Мак-Ґарві, без дати, с. 601²⁰). Легко уявити, що, виголошуючи цей сценарій, вони вимовляли фразу «у воскресінні» з іронією (оскільки самі в це не вірили) і, можливо, підштовхували один одного з усмішками, будучи впевненими, що завдали вирішального удару по ідеї воскресіння і тим самим довели правоту садукейства.

Але їхній хитрий аргумент не міг зрівнятися з Божеством. Вони мали справу з Автором істини і найвищим полемістом, знання і вміння якого у використанні правильного мислення та точної аргументації були неперевершеними. Ісус методично почав руйнувати їхній, на перший погляд, сильний аргумент. Спершу Він висловив два вирішальні спростування їхнього сценарію, попередивши їх різким зауваженням, що вони «помиляються»: (1) вони не знають Писання і (2) вони не знають сили Божої. Після цього йде пряме твердження про обставини, що існують у загробному житті (обставини, які може знати лише Божество): «Бо по воскресінні не одружуються і не виходять заміж, а є мов ангели на небі» (в. 30). Іншими словами, коли люди переходять за межі цього земного існування і входять у духовну сферу, тілесні стосунки, характерні для фізичного світу, більше не продовжуються.

Зокрема, шлюб є функцією земних відносин, установленою Богом для виконання різних цілей, які невід’ємно пов’язані із земним існуванням (найголовнішою з яких є продовження роду — що не має значення у вічності). Як конкретний доказ цієї зміни Ісус звернув увагу садукеїв на анголів — прямий виклик їхнім поглядам, оскільки вони також заперечували існування анголів. Це духовні істоти, також створені Богом, які перебувають у небесній сфері (хоча вони приходять на землю виконувати Божу волю і, перебуваючи тут, з’являються у чоловічій людській подобі [напр., Буття 18:2, 16, 22; 19:1 і далі]). З розгляду теми анголів у Біблії очевидно, що вони є істотами, які не беруть участі в тілесних відносинах, притаманних людям на землі. Отже, анголи є відповідним прикладом для підтвердження твердження Ісуса, що шлюбні відносини, як ми їх знаємо на землі, не переходять у небесну сферу.

Цими аргументами Ісус виграв «дебати», підваживши припущення, закладене в аргументі садукеїв, що земний шлюб буде існувати на небі так само, як і на землі. Проте наведений цим юдейським угрупованням приклад був лише прийомом, покликаним підтвердити їхню основну доктрину — заперечення воскресіння мертвих. Тому Ісус продовжив руйнувати це головне твердження: «А Щодо воскресіння з мертвих, то хіба ви не читали Слова Божого, яке говорить: Я є Богом Авраама, Богом Ісаака, Богом Якова, — Богом не мертвих, а живих» (вв. 31–32). З короткою, вражаючою лаконічністю Ісус зруйнував основну доктрину садукейства, показавши її логічну хибність. Він звернув їхню увагу на Вихід 3:6, коли Мойсей стояв перед палаючим кущем. Тоді Бог назвав Себе Богом Авраама, Ісака і Якова. Але на той час, коли Бог сказав це Мойсеєві (близько 1500 р. до Р. Х.), тіла цих трьох патріархів уже сотні років перебували в могилі (Буття 25:8; 35:29; 49:33). Бог дав зрозуміти Мойсеєві, що, хоча ці патріархи померли, Він продовжує бути їхнім Богом. Як підсумував Ісус: «Бог не є Богом мертвих, але живих». Вихід 3:6 є біблійним доказом того, що Авраам, Ісак і Яків — хоча й відділені від своїх тіл — усе ще існують. Вони не перестали існувати. Одного дня вони знову поєднаються зі своїми тілами у воскресінні. Цим рішучим доказом Ісус фактично розгромив садукейство. Залишатися садукеєм після того, як Ісус так переконливо спростував основну доктрину садукейства, означало б жити в ірраціональності й діяти всупереч доказам.

Ця блискуча демонстрація раціональності та вправної логічної майстерності дає достатній доказ того, що звинувачення скептиків — ніби християнство є ірраціональним — є хибним. На відміну від філософів, самозванців і шахраїв історії, які прагнули зібрати навколо себе послідовників, щоб підтримати свою облуду, Ісус у Своєму житті завжди діяв логічно, постійно наполягаючи на винятковості істини (Івана 8:32) та її силі змінювати людину (Івана 17:17). Він залишався відданим істині та раціональності навіть тоді, коли це означало втрату послідовників (Івана 6:60–71). Він справді є Найвищим Логіком — верховним і досконалим взірцем правильності.

---

¹ Вулф, Гарі (2006), «Церква невіруючих», Wired, листопад, http://www.wired.com/wired/archive/14.11/atheism.html.

² Шекспір, Вільям (2011), Гамлет, The Literature Network, http://www.online-literature.com/shakespeare/hamlet/10/.

³ Гарріс, Сем (2004), Кінець віри (Нью-Йорк: W.W. Norton).

⁴ «Цитати безбожників» (2009), http://www.godless-quotes.org/author/Sam_Harris.

⁵ Гарріс, Сем і Філіп Болл (2009), «Що повинна робити наука?» Project Reason, 23 червня, http://www.project-reason.org/archive/item/what_should_science_dosam_harris_v_philip_ball/P300/.

⁶ Докінз, Річард (2006), Ілюзія Бога (Бостон, Массачусетс: Houghton Mifflin).

⁷ Гітченс, Крістофер (2007), Бог не великий: Як релігія отруює все (Нью-Йорк: Twelve).

⁸ Блум, Аллан (1987), Закриття американського розуму (Нью-Йорк: Simon and Schuster).

⁹ Гезеніус, Вільгельм (1847), Єврейський і халдейський лексикон (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, передрук 1979).

¹⁰ Баум, Роберт (1975), Логіка (Нью-Йорк: Holt, Rinehart, and Winston).

¹¹ Копі, Ірвінг (1972), Вступ до логіки (Нью-Йорк: Macmillan).

¹² Йосиф Флавій (передрук 1974a), Юдейські старожитності (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

¹³ Йосиф Флавій (передрук 1974b), Юдейські війни (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

¹⁴ Дунган, Д.Р. (1888), Герменевтика (Ділайт, Арканзас: Gospel Light).

¹⁵ Буллінджер, Е.В. (1898), Фігури мови, використані в Біблії (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, передрук 1968).

¹⁶ Мак-Ґарві, Дж.В. (1875), Коментар на Матвія та Марка (Ділайт, Арканзас: Gospel Light).

¹⁷ Бец, Отто (1976), «Сила, влада, престол», Новий міжнародний словник богослов’я Нового Завіту, ред. Colin Brown (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

¹⁸ Спенс, Г.Д.М. і Дж.С. Екселл, ред. (передрук 1961), «Св. Матвій», The Pulpit Commentary (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁹ Воррен, Томас Б. (1982), Логіка і Біблія (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

²⁰ Мак-Ґарві, Дж.В. (без дати), Чотириєвангеліє (Цинциннаті, Огайо: Standard).

---

Published August 28, 2026