Чи ДІЙСНО докази підтверджують еволюцію людини? (Частина I)

СТАТТЯ КОРОТКО

Багато завзятих еволюціоністів, очевидно, не усвідомлюють того факту, що, за словами експертів, еволюція людини не лише не підтверджена, але й докази виступають проти неї. Хоча людина має свободу продовжувати в це вірити, вона повинна розуміти, що для цього необхідно підтримувати сліпу віру.

Макроеволюція¹ — це переконання, що всі сучасні види виникли з попередніх видів, починаючи з простого одноклітинного організма. Макроеволюція визнана істинною більшістю представників основної науки, хоча без Бога вона навіть не має засобів, щоб розпочати свій шлях від одноклітинних організмів до людини. Не існує достатніх доказів, які б підтримували сліпу віру в те, що життя могло виникнути з неживої матерії, не кажучи вже про життя, яке має операційну програму, генетичну інформацію та здатність до самовідтворення. Докази, які висуваються на підтримку біологічної еволюції, незмінно виявляються недоречними, недостатніми або навіть хибними при глибшому дослідженні. Але що можна сказати про ці так звані докази еволюції людини?

Ми, як люди, маємо особливий інтерес до еволюції людини, оскільки це питання безпосередньо стосується нас. Без сумніву, ця істина пояснює, чому більшість ажіотажу навколо нових нібито доказів еволюції зосереджено саме на еволюції людини. Але чи є часто використовувані докази на підтримку еволюції людини справжніми при глибшому аналізі?

Чи підтримує викопний літопис еволюцію людини?

Багато хто заявляє, що викопний літопис є вирішальним доказом еволюції людини. Однак, хоча еволюція передбачала б існування мільярдів перехідних форм, які з’єднують усі види (включаючи людину) з їхніми еволюційними попередниками², цих доказів у викопному літописі вражаюче бракує. Кожна нова скам’янілість, яку вважають потенційним кандидатом на перехідну форму, без винятку стає предметом запеклих суперечок серед самих еволюціоністів. Зрештою, після того як інші палеонтологи дослідять скам’янілість і будуть відкриті нові скам’янілості, які проливають світло на попередні знахідки, еволюціоністи часто погоджуються, що ця скам’янілість не є перехідною формою до людини. Як і у випадку з нібито доказами макроеволюції в цілому, заявлені викопні докази еволюції людини є або недостатніми, або хибними, або недоречними за своєю природою.

Недостатні докази

Як ми зазначаємо в інших місцях³, викопних доказів дарвінівської еволюції в цілому, не кажучи вже про еволюцію людини, просто не існує. Якби еволюція відбулася, мали б існувати викопні свідчення переходу від первісного одноклітинного організму до його еволюційних нащадків — тобто мали б бути перехідні форми між гіпотетичними спільними предками всіх видів на планеті. Проте покійний, відомий еволюційний палеонтолог Гарвардського університету Стівен Джей Гулд визнав багато років тому, що еволюціоністи «не мають прямих доказів плавних переходів». Він визнавав:
«Усі палеонтологи знають, що викопний літопис містить дуже мало проміжних форм; переходи між основними групами є характерно різкими»⁴. У статті в Paleobiology Гулд пояснював: «Відсутність викопних доказів проміжних стадій між основними переходами в органічному дизайні, а також наша нездатність навіть уявити функціональні проміжні форми в багатьох випадках залишаються постійною і наполегливою проблемою для поступових теорій еволюції»⁵. «Надзвичайна рідкість перехідних форм у викопному літописі залишається професійною таємницею палеонтології. Еволюційні дерева, які прикрашають наші підручники, мають дані лише на кінчиках і вузлах своїх гілок: решта — це припущення, хоч і розумне, але не доказ із викопних»⁶.

Колін Паттерсон буквально «написав підручник» з еволюції. Він був палеонтологом і редактором професійного журналу, який видавався Британським музеєм природної історії в Лондоні. У відповідь на лист із запитанням, чому він не включив приклади перехідних форм у свою книгу, Паттерсон написав:

«Я повністю погоджуюсь із вашими коментарями щодо відсутності прямих ілюстрацій еволюційних переходів у моїй книзі. Якби я знав про такі, викопні чи живі, я б обов’язково їх включив…. Однак [Стівен Джей] Гулд і співробітники Американського музею праві, коли говорять, що перехідних викопних немає…. Я скажу прямо: немає жодного викопного, для якого можна було б зробити бездоганний аргумент»⁷.

Навіть після понад століття пошуків скам’янілостей homo один еволюційний науковець кілька років тому зізнався: «Скам’янілості, що прикрашають наше родове дерево, настільки рідкісні, що вчених досі більше, ніж зразків. Вражаючий факт полягає в тому, що всі фізичні докази, які ми маємо для еволюції людини, все ще можна помістити, з місцем у запасі, в одну труну»⁸. Згідно з еволюціоністами, самими собою, скам’янілості, які підтверджують еволюцію людини, є, в найкращому разі, мізерними. Кейт Вонг, еволюціоністка та старша наукова письменниця для Scientific American, зазначила: «Походження нашого роду, Homo, є однією з найбільших загадок, з якими стикаються дослідники еволюції людини. На основі наявних мізерних доказів вчені припустили, що Homo виник у Східній Африці…⁹. Палеонтологи часто покладаються на кілька ізольованих кісткових скам’янілостей (або фрагментів кісток), знайдених тут і там по всьому світу, щоб побудувати своє так зване дерево доказів еволюції людини. Вонг продовжила:

«Протягом десятиліть палеоантропологи обшукували віддалені куточки Африки, стоячи на ліктях і колінах, у пошуках скам’янілостей найраніших представників Homo… Їхні зусилля принесли лише скромні результати — щелепна кістка тут, жменька зубів там. Більшість знайдених скам’янілостей належить або предковим австралопітекам, або пізнішим представникам Homo — створінням, які є занадто розвиненими, щоб пролити світло на порядок, у якому з’явилися наші унікальні риси… З такими мізерними даними походження нашого роду так і залишається таємницею»¹⁰.

Марієтта ДіКрістіна, головний редактор Scientific American, також визнала, що «частини наших давніх предків зазвичай важко знайти… Вчені, які намагаються інтерпретувати нашу еволюцію, часто змушені задовольнятися вивченням фрагмента кістки пальця ноги тут чи щелепи там»¹¹. У виданні New Scientist описали наявні скам’янілості людини як «частину обличчя тут» або «фрагмент щелепної кістки там»¹². Скам’янілості, що нібито підтверджують еволюцію людини, «зазвичай становлять лише кілька фрагментів, а не повні скелети»¹³. Чи достатньо фрагментів кісток пальців ніг, обличчя та щелеп, щоб підтвердити еволюцію людини?

У своїй статті 2023 року в American Scientist під назвою «Неминуче неповна історія еволюції людини» Бернард Вуд, палеоантрополог і професор Університету Джорджа Вашингтона, а також старший науковий співробітник Національного музею природної історії, і палеоантрополог Алексіс Улуутку з того ж університету визнали: «Відтворення цього сплетеного канату [родової лінії еволюції людини — JM] було б науковою проблемою в будь-якому випадку, але воно стає ще складнішим через великі прогалини в літописах скам’янілостях»¹⁴. Попереджаючи всіх сучасних палеоантропологів, вони пояснюють: «Існуючі скам’янілості людини є неповними майже в усіх аспектах, і є мало шансів, що будь-яке наративне пояснення, запропоноване сьогодні, може бути правильним»¹⁵. Згадуючи креаціоністів, які користуються помилками еволюційних палеоантропологів протягом багатьох років, вони пояснюють: «Записи, засновані на неповних наборах даних, іноді можуть оманливо здаватися остаточними», і проте:

«У палеоантропології прийнято подавати детальні реконструкції історії еволюції людини, які рідко визнають, наскільки вони неповні і приречені на зміни. Але така практика шкодить усім зацікавленим сторонам. Було б корисніше, а також точніше визнати, що скам’янілості гомінінів є неповними і тому мають межі того, що можна про них сказати»¹⁶.

«Суть у тому», пояснюють вони, «що таксономічні пропозиції, філогенетичні реконструкції та класифікації — це все гіпотези. Вони підлягають перевірці й неминуче будуть підтверджені або переглянуті у міру накопичення нових доказів»¹⁷. На жаль, хоча типовий викопний матеріал для доказів еволюції людини базується на дуже обмеженій кількості зразків і, відповідно, є непереконливим, головні представники еволюційної науки проголошують свої мізерні докази так, ніби вони є авторитетними. Однак Вуд і Улуутку попереджають: «Чим менша вибірка, тим більша ймовірність, що спостережуване значення ознаки буде викривлене випадковою вибіркою та помилкою вимірювання», що унеможливлює «відтворення результатів іншими дослідниками» і викликає «недовіру між науковцями та громадськістю»¹⁸.

Вони також визнають: «Гіпотези, які включають вимерлі таксони, неминуче базуються на доказах із кісток і зубів, збережених у викопних рештках. На жаль, тверді тканини деяких видів сучасних мавп і людиноподібних мавп можуть виглядати настільки схожими, що майже неможливо сказати, яка кістка чи зуб належать до якого виду»¹⁹. До якого виду належить викопний зразок: до вимерлого гомініна чи до сучасної мавпи чи примата? Часто, за словами Вуда та Улуутку, обрана інтерпретація є результатом «підтверджувального упередження» —

цілком людської схильності бачити те, що ми очікуємо (або сподіваємося) побачити, іноді ціною точності. Підтверджувальне упередження рідко діє на свідомому рівні, воно передбачає зосередження і надання надмірної ваги доказам, які підтверджують вже обрану думку, і водночас ігнорування чи знецінення доказів, які суперечать їй. Напевно, найвідомішим прикладом підтверджувального упередження в цій галузі є викопний зразок, який зрештою виявився не більше, ніж підробкою — сумнозвісна Людина з Пілтдауна…. Однією з небезпек підтверджувального упередження є те, що воно може призводити до передчасних висновків, зупиняючи пошук об’єктивних доказів, оскільки дослідники сприймають підстави для якогось результату… за більш переконливі, ніж вони є насправді. У результаті можуть підтримуватися хибні гіпотези або поширюватися надмірна впевненість у гіпотезі…»²⁰.

Докази еволюції людини є в найкращому разі недостатніми. Чи знеохочує ця правда багатьох еволюціоністів приймати еволюцію? Оскільки їхнє прийняття еволюції вже базується на сліпій, бездоказовій вірі в багатьох інших аспектах,²¹ чому це мало б їх зупинити? Еволюційний палеоантрополог Лі Бергер з Університету Вітватерсранда в Йоганнесбурзі, Південна Африка, який став відомим за останнє десятиліття завдяки відкриттям скам’янілостей гомінінів (наприклад, Australopithecus sediba та Homo naledi), визнав, що у викопних рештках відсутні необхідні докази еволюції людини. Однак його сліпа віра в еволюцію не похитнулася через відсутність таких доказів у викопних рештках. Він безпідставно заявив: «Нам справді потрібна краща вибірка — і вона є там, десь»²².

Помилкові докази

Варто відзначити, що Бергер, на його честь, тонко розкритикував інших палеонтологів за їхню стандартну практику віднесення фрагментів скам’янілостей до певного роду, оскільки ізольованих кісток недостатньо, щоб визначити, до якого виду вони належать. Він пояснив, що його відкриття скам’янілостей показують: «тепер більше не можна відносити ізольовані кістки до певного роду»²³. Він сказав, що «ви не можете взяти нижню щелепу, верхню щелепу чи набір зубів і намагатися передбачити, як виглядає решта тіла»²⁴. Якщо палеонтолог робить це, він, ймовірно, помиляється. Бернард Вуд також погодився, що Бергер «абсолютно правий»²⁵. Не варто очікувати, що спільнота палеоантропологів припинить такі необачні практики, адже «дерево» еволюції людини довелося б фактично зрубати і спалити, враховуючи, що основна частина доказів еволюції людини складається саме з таких ізольованих кісток.

Можна припустити, що якщо Бергер і Вуд мають рацію, еволюціоністи можуть бути схильні до помилкової ідентифікації скам’янілостей на перший погляд. Історія людських еволюційних помилок та шахрайств, що стали відомими за останні два століття, є підтвердженням цього. Ось лише кілька прикладів²⁶:

• Яванська людина — нібито предок людини, пізніше було встановлено, що знахідка базувалася на черепній кришці гібона та скам’янілих зубах і стегновій кістці сучасної людини.
• Пілтдаунська людина — як зазначалося раніше, спочатку вважалася предком людини, але пізніше виявилося, що це підробка, створена з модифікованої щелепної кістки орангутанга та частини черепа сучасної людини.
• Небраська людина — нібито предок людини, заснований на одному зубі, який пізніше виявився належним дикій свині.
• Людина-плавець — ще один нібито предок людини, що базувався на тому, що пізніше було визнано скам’янілою реберною кісткою дельфіна.
• Орська людина — нібито предок, заснований на черепній кришці, яка пізніше виявилася кісткою осла.
• Яванська людина 2 — через кілька років після першої знахідки Яванської людини, до того, як помилку було виявлено, у 1926 році професор Геберлейн із Нідерландської медичної служби знайшов те, що здавалося повним черепом Яванської людини в тій самій області. Знахідка знову була оголошена доказом існування перехідного виду, поки журнал Time у 1927 році не опублікував спростування. У ньому Смітсонівський інститут заявив, що череп насправді був колінною чашечкою слона²⁷.
• Південно-західноколорадська людина — у тому ж спростуванні знахідки «Яванської людини 2» доктор Алеш Грдличка зі Смітсонівського інституту зазначив, що «‘Південно-західноколорадська людина,’ нещодавно виведена з набору зубів еоцену, була міфом, оскільки зуби виявилися належними давньому коню»²⁸.
• Калавераська людина — у липні 1866 року Джозайя Вітні, керівник геологічного дослідження Каліфорнії, представив череп, знайдений у окрузі Калаверас, на засіданні Каліфорнійської академії природничих наук. Череп було знайдено у шахті під вулканічними відкладеннями, які вважалися віком у мільйон років, що на той час робило його найстарішим відомим предком людини на континенті. Зрештою було встановлено, що це підробка, підкинута місцевими розкопувачами. Радіовуглецевий аналіз показав, що черепу приблизно 1 000 років²⁹.
• Неандерталець — неандертальців часто зображають як істот із низьким інтелектом: печерних людей, які гарчать і розмахують палицями. Однак, за словами еволюційного антрополога з Університету Вашингтона в Сент-Луїсі (одного з провідних світових експертів із неандертальців), «Детальне порівняння решток скелетів неандертальців із рештками сучасних людей показало, що в анатомії неандертальців немає нічого, що б остаточно вказувало на їхню менш розвинену рухову, маніпулятивну, інтелектуальну чи мовну здатність порівняно з сучасними людьми»³⁰. Більше того, генетичні докази свідчать, що сучасні люди (Homo sapiens), неандертальці та денисівці мали спільних нащадків у минулому, доводячи, що всі вони є людьми (тобто належать до «людського роду»)³¹. Щодо результатів секвенування геному неандертальців, Ед Ґрін (доцент кафедри біомолекулярної інженерії Каліфорнійського університету в Санта-Крус) пояснив: «Два шимпанзе різняться в ДНК приблизно так само, як людина і неандерталець»³². Іншими словами, людина і неандерталець — це однаковою мірою людина, як двоє шимпанзе є однаковою мірою шимпанзе.
• Людина-хоббіт — у 2004 році палеонтологи виявили кістки семи осіб на острові Флорес. Називаючи «Людину-хоббіта» (Homo floresiensis) іменем, що відрізняє її від звичайної людини, еволюціоністи залишають враження у суспільства, що було знайдено ще одного стародавнього «напівлюдину». Однак пізніші докази свідчать, що Homo floresiensis є, ймовірно, просто ще однією людиною, можливо, людиною, яка страждала на синдром Дауна³³.
• Кроманьйонська людина — знову ж таки, називаючи скам’янілості, знайдені у 1868 році, особливим іменем, еволюціоністи створюють враження, що були знайдені примітивні «напівлюдини», які підтверджують еволюцію. Однак подальший аналіз скам’янілостей Кроманьйонської людини показав, що вона як анатомічно, так і навіть генетично схожа на сучасну людину³⁴. Якщо істота ходить як качка, крякає як качка, виглядає як качка…і в цьому випадку, кровоточить, як качка, то це качка.

Чи вигадують креаціоністи ці випадки? Аж ніяк. За словами відомого скептика Майкла Шермера, виконавчого директора Товариства скептиків і колишнього щомісячного автора Scientific American: «Шахрайства на кшталт Людини з Пілтдауна і чесні помилки на зразок Небраської людини, Калавераської людини і Гесперопітека з часом викриваються. Фактично, це не креаціоністи викривають ці помилки, а самі науковці»³⁵. Хоча ми не погоджуємося з його припущенням, що креаціоністи не є науковцями, ми повністю згодні з тим, що, як правило, еволюціоністи самі, на їхню честь, викривають власні помилки і шахрайства з викопними рештками. Оскільки вони не готові змінити свої практики, можна очікувати нових подібних помилок у майбутньому.

Нерелевантні докази

Що ж до багатьох так званих «видів», представлених на еволюційних деревах людини у підручниках та музеях, які (ще) не були визнані шахрайствами чи помилками? Чи є вони доказом еволюції?

Еволюційні родоводи людини зазвичай включають гомінінів — видів, латинські назви яких починаються з homo або australopithecus (тобто «австралопітеків»). Багато еволюціоністів вважають, що австралопітеки є перехідними видами в родоводі людини, що пов’язують нас із загальним предком, якого ми нібито поділяємо із сучасними мавпами. Досліджуючи ці діаграми, ви, ймовірно, побачите у «родовому дереві» людини, наприклад:

• Homo erectus
• Homo neanderthalensis
• Homo habilis
• Homo naledi
• Homo floresiensis
• Homo heidelbergensis
• Homo rudolfensis
• Homo sapiens
• Homo ergaster
• Australopithecus africanus
• Australopithecus afarensis
• Australopithecus (або Paranthropus) robustus
• Australopithecus (або Paranthropus) boisei
• Australopithecus anamensis
• Australopithecus sediba

При детальнішому вивченні цих видів та інших, креаціоністи дійшли висновку зі статистичного аналізу, що практично всі види Homo³⁶, імовірно, є варіаціями людей, які жили на Землі в минулому³⁷. Хоча вони й пов’язані між собою, ці варіації Homo не дають доказів того, що вони еволюціонували з нелюдських видів (наприклад, австралопітеків). Примітно, що креаціоністська система класифікації (баромінологія) краще виявляє справжні зв’язки, оскільки вона розроблена для виявлення як подібностей, так і відмінностей між створіннями. Еволюційна класифікація (кладистика), навпаки, передбачає, що все життя пов’язане через спільне походження і тому виявляє лише подібності між видами, навіть якщо ці види насправді мають окремі родоводи.

Коли Бог створив «роди» життя під час тижня Створення (це не те саме, що сучасне поняття «вид» — біблійний «рід» вважається приблизно відповідним сучасній таксономічній категорії «родини»), Він створив їхні геноми з достатнім потенціалом для значної різноманітності в межах кожного роду з часом. Наприклад, сучасні лисиці, вовки, шакали, койоти, динго і всі породи домашніх собак, як вважається, походять від спочатку створеного «собачого роду», створеного в шостий день тижня створення. Цей «рід» був представлений двома особинами на ковчезі під час Потопу. Аналогічно, більшість варіацій Homo статистично групуються за подібністю і, як вважається, походять від Ноя і його сім’ї після «отопу.

Австралопітеки, з іншого боку, як виявили дослідження креаціоністів, також групуються, але окремо від варіацій Homo, тобто це, очевидно, їхній власний створений рід, без родинного зв’язку з людьми³⁸. Це передбачення і подальше підтвердження креаціоністів поступово визнається дедалі більшою частиною еволюційної спільноти. Роками тому багато еволюціоністів почали відкидати всіх австралопітеків як предків людини: вони є окремою групою. Лорд Соллі Цукерман, відомий британський анатом, який вивчав австралопітеків понад 15 років, зробив висновок, що якщо людина дійсно походить від мавпоподібного предка, то вона зробила це «без залишення жодних скам’янілих слідів етапів цієї трансформації»³⁹. Покійний еволюціоніст Ешлі Монтегю сказав: «Форма черепа всіх австралопітеків має надто багато спеціалізованих і мавпоподібних ознак, щоб бути прямим предком людини або лінії, яка привела до людини»⁴⁰. Базуючись переважно на природі зубів Orrorin tugenensis, Мартін Пікфорд, еволюційний геолог із Колеж де Франс у Парижі, та Бріжіт Сеню, французький еволюційний палеонтолог із Національного музею природної історії Франції, вважають, що всі австралопітеки мають бути поміщені у бічну гілку «еволюційного дерева», яка веде до Orrorin tugenensis і вимерла 1,5 мільйона років тому, а не в лінію, що веде до Homo sapiens⁴¹.

Сьогодні це визнання стало настільки загальноприйнятим, що Національний музей природної історії Смітсонівського інституту у Вашингтоні, округ Колумбія, тепер зображує австралопітеків як окрему гілку від Homo у своїй діаграмі еволюційного дерева людини⁴². Дембо та інші за допомогою статистичного аналізу краніальних характеристик продемонстрували, що австралопітеки групуються окремо від представників Homo, а не є їхніми предками⁴³. Антрополог Пол Шпак із Університету МакМастер зазначив: «Визначення того, який із видів австралопітеків (якщо такий є) є предком роду Homo, є питанням, що є головним пріоритетом для багатьох палеоантропологів, але яке, ймовірно, залишиться без остаточної відповіді протягом багатьох років. Майже кожен можливий вид пропонувався як ймовірний кандидат, але жоден не є переконливим»⁴⁴.Простіше кажучи, багато еволюціоністів визнають, що докази просто не підтверджують твердження, що людина походить від австралопітеків. Таким чином, розрив доказів, що пов’язують людей із нібито мавпоподібним предком, тепер більше схожий на провалля. Віру в еволюцію, знову ж таки, можна назвати сліпою вірою.

Висновок: скам’янілості, які довго використовувалися еволюціоністами як доказ макроеволюції людини, що нібито заповнюють розрив між людьми та припустимим спільним предком людини й мавпи, насправді є лише доказами мікроеволюції у випадку варіацій Homo (тобто різноманітності в межах одного роду) і зовсім не є доказами еволюційного походження людини у випадку австралопітеків. Зрештою, вони є нерелевантними доказами для визначення правдивості еволюції людини.

Використані джерела

¹ Або Загальна теорія еволюції/Дарвінівська еволюція.

² Джефф Міллер (2019), «Чи підтримує викопний запис створення і Потоп?» Reason & Revelation, 39[7]:74-80, https://apologeticspress.org/wp-content/uploads/2021/08/1907w.pdf.

³ Див. там же.

⁴ Стівен Джей Ґулд (1977), «Нерівномірний темп еволюції», Natural History, 86[6]:24, виділення додано.

⁵ Стівен Джей Ґулд (1980), «Чи з’являється нова і загальна теорія еволюції?» Paleobiology, 6[1]:119-130, Winter, с. 127, виділення додано.

⁶ Ґулд (1977), с. 13, виділення додано.

⁷ Колін Паттерсон (1979), Лист від 10 квітня 1979 року до Лютера Сандерленда: передрук у Bible-Science Newsletter, 19[8]:8, August, 1981, виділення додано.

⁸ Лайл Вотсон (1982), «Люди води», Science Digest, 90[5]:44, May, виділення додано.

⁹ Кейт Вонг (2012), «Перший з нашого вида», Scientific American, 306[4]:30-39, квітень, с. 31, виділення додано.

¹⁰ Там же, с. 32, виділення додано.

¹¹ Марієтта ДіКрістіна (2012), «Історія починається», Scientific American, 306[4]:4, квітень, виділення додано.

¹² Колін Баррас (2015), «Новий вид вимерлої людини, знайдений у печері, може переписати історію», NewScientist.com, 10 вересня, https://www.newscientist.com/article/mg22730383-700-new-species-extinct-human-found-in-cave-may-rewrite-history/.

¹³ Там же, виділення додано.

¹⁴ Бернард Вуд і Алексіс Улуутку (2023), «Неминуче неповна історія еволюції людини», American Scientist, 111[2]:108, березень-квітень, виділення додано.

¹⁵ Там же, 111[2]:106, виділення додано.

¹⁶ Там же, 111[2]:113, виділення додано.

¹⁷ Там же, 111[2]:112, виділення додано.

¹⁸ Там же, 111[2]:113, виділення додано.

¹⁹ Там же, 111[2]:109, виділення додано.

²⁰ Там же, 111[2]:111, виділення додано.

²¹ Джефф Міллер (2017), «Еволюціоністи мають сліпу віру», Reason & Revelation, 37[11]:131, https://apologeticspress.org/wp-content/uploads/2021/08/1711w.pdf.

²² Цитовано в Вонг, с. 39, виділення додано.

²³ Там же, с. 34.

²⁴ Цитовано в Баррас.

²⁵ Вонг, с. 36.

²⁶ Берт Томпсон і Бред Гарраб (2003), Правда про походження людини (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press), с. 88-91; І. Андерсон (1983), «Ключиця гуманоїда викрита як ребро дельфіна», New Scientist, 28 квітня, с. 199; Мікель Каранделл Баруцці (2020), Оркська людина (Лейден, Нідерланди: Koninklijke Brill NV).

²⁷ «Наука: A.A.A.S.» (1927), Time, 10 січня, https://content.time.com/time/subscriber/article/0,33009,881620-2,00.html.

²⁸ Там же.

²⁹ «Сумнозвісний череп із Калавераса» (2009), Археологія онлайн, https://archive.archaeology.org/online/features/hoaxes/calaveras.html.

³⁰ Ерік Трінкаус (1978), «Тяжкі часи для неандертальців», Natural History, 87[10]:58-63, грудень, с. 58.

³¹ Див. Кейт Вонг (2010), «Дослідження геному неандертальця показує, що в нас є трохи печерної людини», Scientific American, 6 травня, https://www.scientificamerican.com/article/neandertal-genome-study-r/; В. Слон та ін. (2018), «Геном нащадка матері-неандертальця та батька-денисівця», Nature, 561:113-116, 22 серпня, https://www.nature.com/articles/s41586-018-0455-x.

³² «Неандертальці: Експертні запитання і відповіді» (2012), NOVA ScienceNOW, 4 жовтня, http://www.pbs.org/wgbh/nova/evolution/green-neanderthals.html.

³³ Джефф Міллер (2015), «Людина-хоббіт: чергова помилка… і зневага», Reason & Revelation, 35[4]:46-47, April, https://apologeticspress.org/wp-content/uploads/2021/08/1504_ws.pdf.

³⁴ Джефф Міллер (2011), «Кроманьйонська людина: нічим не відрізняється від сучасної людини», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/cro-magnon-man-nothing-but-a-modern-man-3501/.

³⁵ Майкл Шермер (2007), Чому Дарвін важливий: Аргумент проти інтелектуального дизайну (Нью-Йорк: Henry Holt), Kindle edition, с. 85.

³⁶ Існують дебати, чи є Homo habilis окремим видом.

³⁷ Т.К. Вуд (2016), «Оцінка Homo naledi та ‘раннього’ Homo з перспективи молодоземного креаціоніста», Journal of Creation Theology and Science Series B: Life Sciences, 6:14-30.

³⁸ Там же.

³⁹ Соллі Цукерман (1970), За межами слонової вежі (Нью-Йорк: Taplinger), с. 64, виділення додано.

⁴⁰ Ешлі Монтегю (1957), Людина: його перші два мільйони років (Йонкерс, Нью-Йорк: World Publishers), виділення додано.

⁴¹ Див. Бріжіт Сеню, Мартін Пікфорд, Домінік Ґоммері та ін. (2001), «Перший гомінін із міоцену», Comptes Rendus de l’Academie des Science, Series IIA-Earth and Planetary Science, 332[2]:137-144, 30 січня.

⁴² «Родинне дерево людини» (2020), Що означає бути людиною? Національний музей природної історії Смітсонівського інституту, https://humanorigins.si.edu/evidence/human-family-tree.

⁴³ Мана Дембо та ін. (2016), «Еволюційні зв’язки та вік Homo naledi: оцінка за допомогою байєсівських філогенетичних методів», Journal of Human Evolution, 97:22. Знову ж таки, Australopithecus sediba є винятком. Автори виявили, що він може або не може групуватися з Homo — наразі недостатньо доказів. Зазначимо також, що автори враховували лише краніальні характеристики у своєму аналізі.

⁴⁴ Пол Шпак (2007), «Еволюція австралопітеків», Tree of Life Web Project, http://tolweb.org/treehouses/?treehouse_id=4438#AboutThisPage, виділення додано. Конкретно щодо відомого Australopithecus africanus, Австралійський музей визнає, що він «колись вважався прямим предком сучасних людей, але нові знахідки поставили під сумнів цю позицію. Багато вчених зараз вважають, що цей вид представляє бічну гілку в нашому еволюційному родинному дереві, але є розбіжності щодо його точного зв’язку з іншими видами» [Фран Дорей (2018), «Australopithecus africanus», Австралійський музей онлайн, 11 листопада, https://australian.museum/learn/science/human-evolution/australopithecus-africanus/]. Щодо масивних австралопітеків (robustus і boisei), Encyclopedia Britannica пояснює, що Роберт Брум був першим, хто відкрив їх існування: «Вибір Брумом назви Paranthropus (що означає ‘поруч із людьми’) відображає його думку, що цей рід не був безпосередньо предком пізніших гомінінів, і давно розглядається як далека бічна гілка на еволюційному дереві людини» [Дональд С. Джохансон і Генрі МакГенрі (2018), «Australopithecus: Рід викопних гомінінів», Encyclopedia Britannica онлайн, https://www.britannica.com/topic/Australopithecus].

---

Published December 10, 2024