Чи ДІЙСНО докази підтверджують еволюцію людини? (Частина II)

СТАТТЯ КОРОТКО

Багато завзятих еволюціоністів, очевидно, не усвідомлюють того факту, що, за словами експертів, еволюція людини не лише не підтверджена, але й докази виступають проти неї. Хоча людина має свободу продовжувати в це вірити, вона повинна розуміти, що для цього необхідно підтримувати сліпу віру.

Що ж із іншими нібито доказами еволюції людини?

Навіть якщо викопні записи не підтримують еволюцію людини, як щодо інших доказів, про які йдеться в підручниках?

Рудиментарні органи — Помилкові докази

«Рудиментарні» органи — це частини тіла людини, які багато еволюціоністів свого часу вважали практично марними залишками від попередніх видів у еволюційній лінії людини, які ще не були вилучені з тіла. У 1895 році німецький анатом Роберт Відершайм склав список із 86 органів, які він вважав «цілком» або принаймні «частково» нефункціональними. Проте, з плином десятиліть, дослідження показали, що ці органи є корисними¹. Еволюційна теорія довго стверджувала, що такі рудиментарні органи існують і є доказом еволюції (тобто, якщо еволюція правдива, існування таких органів очікуване). Однак, за більш ніж століття з часу Відершайма, не було знайдено жодного органа в людському тілі, який би можна було вважати таким, що не має легітимної функції.

Рудиментарні органи досі згадуються в більшості підручників як ймовірний доказ еволюції людини, навіть попри те, що наведені приклади давно були визнані корисними частинами людського тіла. Наприклад:

• Зуби мудрості — корисні в культурах із менш обробленою їжею².
• Мигдалики — допомагають боротися із мікробами³.
• Куприк — служить амортизатором і точкою кріплення для тазових м’язів⁴.
• Апендикс — важливий елемент імунної системи, особливо у молодому віці⁵; також виконує функцію «резервуара для корисних кишкових бактерій»⁶.
• Паращитоподібна залоза — регулює засвоєння кальцію⁷.
• Волосся — забезпечує захист (наприклад, від сонячного випромінювання, температурних крайнощів і потенційно шкідливих комах)⁸.
• Чоловічі соски — продукт ембріонального розвитку (а не еволюційного), обладнані чутливою нервовою тканиною, вони є корисним елементом репродуктивної системи під час статевого акту⁹.

«Сміттєва» ДНК: Рудиментарні гени — Помилкові докази

Коли «докази» рудиментарних органів у 20-му столітті втратили свою актуальність, багато еволюціоністів замінили їх на аналогічний аргумент для 21-го століття. Вони стверджують:

Коли ознака більше не використовується або зменшується, гени, які її створюють, не зникають миттєво з геному: еволюція припиняє їхню дію, інактивуючи їх, а не вирізаючи з ДНК. З цього ми можемо зробити передбачення. Ми очікуємо знайти в геномах багатьох видів бездіяльні або «мертві» гени: гени, які колись були корисними, але більше не є інтактними або активними. Іншими словами, мають існувати рудиментарні гени¹⁰.

Як і у випадку з аргументом рудиментарних органів, аргумент рудиментарних генів також зазнає краху. Джонатан Веллс, молекулярний і клітинний біолог Центру науки і культури Інституту відкриттів у Сіетлі, у своїй книзі Міф про сміттєву ДНК цитує кількох відомих еволюціоністів, які використовують аргумент про «міттєву ДНК». Він відповідав:

Аргументи Докінза, Міллера, Шермера, Коллінза, Кітчера, Койна та Евайса базуються на припущенні, що більшість ДНК, яка не кодує білків, є сміттям, без будь-якої значної біологічної функції. Проте справжній потік нових доказів показує, що вони помиляються: велика частина ДНК, яку вони називають «сміттям», насправді виконує важливі функції в живих клітинах. У наступних розділах наводяться сотні наукових статей… які свідчать про ці функції — і ці статті є лише невеликою частиною великого та зростаючого масиву літератури на цю тему¹¹.

Докази корисності так званої «сміттєвої» ДНК продовжують накопичуватися протягом останнього десятиліття¹². Не пропустіть значення цього моменту: еволюціоністи передбачили, що рудиментарні гени повинні існувати, якщо еволюція є правдивою. Хоча підтверджені передбачення не обов’язково доводять теорію, якщо передбачення виявляються хибними при перевірці доказів, теорія спростовується (принаймні, ця версія теорії). Докази існування рудиментарних генів зникають, знову спростовуючи еволюційну теорію.

Злиття хромосом людини і шимпанзе — Помилкові докази

У людей 46 хромосом, тоді як у мавп — 48. Однак, якщо уважно розглянути людські хромосоми, друга хромосома виглядає як гібрид двох різних мавп’ячих хромосом, що наштовхує деяких на думку про можливість еволюції людей від спільного предка з мавпами, який мав 48 хромосом. Вважається, що друга хромосома людини виникла внаслідок «кінцевого злиття» двох невеликих хромосом мавп, утворюючи одну людську хромосому, що нібито пояснює, чому у людей 46 (23 пари) хромосом, а у мавп — 48 (24 пари). Проте генетики тепер виявили, що місце передбачуваного злиття знаходиться в неправильному місці для того, щоб воно могло відбутися, і що послідовності ДНК між шимпанзе і людьми не збігаються в місці злиття¹³. Злиття хромосом людини і шимпанзе не відбулося.

Схожість ДНК людини і шимпанзе — Недостатні докази

Еволюціоністи давно стверджують, що послідовності ДНК людей і шимпанзе ідентичні на 98-99%, що нібито свідчить про наш близький еволюційний зв’язок. Проте Джонатан Маркс, еволюційний антрополог, генетик і професор Університету Північної Кароліни в Шарлотт, застерігає еволюціоністів щодо небезпеки хибного трактування генетичних доказів і переоцінки схожості ДНК між шимпанзе і людьми. У своїй книзі Що означає бути на 98% шимпанзе? він розповідає про оманливу тенденцію порівнювати довгі ланцюги генетичних субодиниць у ДНК. Він пояснює, що «такі порівняння послідовностей ДНК ігнорують якісні відмінності, тобто відмінності за типом, а не за кількістю»¹⁴. Іншими словами, повідомлені порівняння ДНК шимпанзе і людини нагадують порівняння двох паралельних черг людей, у яких враховується лише порядок появи чоловіків і жінок, без урахування жодних відмінних рис цих людей (наприклад, чи є вони світлошкірими, темношкірими, високими, низькими, рудоволосими, блакитноокими, худими чи повними тощо).

Він також пояснює:

Оскільки ДНК є лінійним масивом чотирьох основ — A, G, C і T, — існує лише чотири можливості для будь-якої конкретної точки в послідовності ДНК. Закони випадковості вказують, що дві випадкові послідовності від видів, які не мають спільного походження, збігатимуться приблизно в кожній четвертій точці. Таким чином, навіть дві незв’язані ДНК-послідовності будуть ідентичними на 25%, а не на 0%¹⁵.

Іншими словами, ДНК людини і будь-якого іншого створіння, що має ДНК (наприклад, нарциса), буде як мінімум на 25% ідентичною, навіть якщо вони не мають спільного предка.

Крім того, генетики зазначають, що попередні порівняння ДНК людини і шимпанзе не враховували неузгоджені області порівнюваних геномів, а також ігнорували проблему забруднення ДНК людини, що є звичайним явищем у секвенуванні. З урахуванням цих питань схожість ДНК людини і шимпанзе становить приблизно 84%, а не 98-99%¹⁶. Очевидно, що порівняння ДНК людини і шимпанзе часто вводять в оману.

Утім, певні генетичні схожості між людьми і шимпанзе цілком очікувані, враховуючи схожість будови тіла, фізіології, біохімії, раціону харчування та середовища проживання. Люди і шимпанзе — це ссавці зі схожими типами внутрішніх органів. Ми обидва їмо фрукти й овочі, що означає наявність подібних характеристик ротової порожнини й травної системи. У нас обох є очі, вуха, носи, роти та пальці, і ми отримуємо сенсорну інформацію через ці органи. Тому немає сумнівів, що між ДНК людини і шимпанзе буде багато схожостей. Однак ці схожості краще пояснюються існуванням спільного Творця, а не спільного предка. Більше того, такі подібності в ДНК не враховують найважливішу відмінність між людьми і шимпанзе: той факт, що люди, на відміну від шимпанзе, мають безсмертну душу¹⁷.

Мітохондріальна ДНК і «Єва» — Помилкові докази

ДНК у людей зберігається в ядрі та мітохондріях клітини. ДНК у ядрі походить як від батька, так і від матері, але мітохондріальна ДНК зазвичай передається тільки від матері¹⁸. Коли ДНК копіюється та передається далі, відбуваються генетичні мутації.

Перша жінка (Єва) мала б оригінальну послідовність ДНК. Однак з часом ДНК, яка копіювалася та передавалася далі, накопичувала все більше мутацій. Порівнюючи варіації мітохондріальної ДНК, які ми бачимо серед представників багатьох різних національностей, учені використали оцінювану швидкість мутацій, щоб створити «молекулярний годинник» і спробувати відслідкувати наші генетичні лінії в історії до спільного предка всіх національностей людей — предка, який не мав жодних варіацій, спричинених мутаціями.

Починаючи з 1980-х років еволюційні вчені стверджували, що довели, що всі люди можуть простежити своє генетичне походження до однієї жінки в Африці, яка жила 180000–200000 років тому — це значно відрізняється від біблійної хронології, але збігається з еволюційною шкалою часу, коли на сцені нібито з’явилися Homo sapiens¹⁹. Проте для того, щоб оцінити, коли жила «Єва», еволюціоністи оцінили швидкість мутацій, розраховану не на основі реальних даних, а на основі припущеної еволюційної шкали часу. Очевидно, що використання еволюційної шкали часу для підтвердження еволюційної шкали часу є прикладом колового мислення.

Якщо ж ми використовуємо фактичну, спостережувану швидкість мутацій у мітохондріях людей²⁰ і середню кількість мутацій у мітохондріальній ДНК, яку мають люди, ми можемо розрахувати більш імовірну оцінку того, коли жила Єва. Ми знаходимо, що це сталося менше ніж 10 000 років тому, як і натякає Біблія²¹.

Проблема є ще серйознішою

Ідея про те, що людина якось виникла з нелюдини, є надто складною сама по собі. Адже, згідно із Законом біогенезу, у природі життя виникає лише від життя свого виду. Нелюдина не може породити людину, що є проблемою для еволюції. Але, як завжди, проблема еволюції є набагато більшою, ніж еволюція однієї людини.

Йдеться не лише про те, що одна людина мала б з’явитися внаслідок нелюдини, яка народила чи трансформувалася в людину. І навіть не про те, що мали б еволюціонувати двоє людей. Щонайменше один чоловік і одна суттєво відмінна людська істота — жінка, зі значно відмінною анатомією, — мали б еволюціонувати одночасно на Землі, щоб людський вид міг продовжити своє існування. Іншими словами, один чоловік не міг би випадково з’явитися одного дня, а жінка через двісті років. Ні, представники обох статей мали б з’явитися на Землі одночасно, подвоюючи неможливість події. Примітно, що еволюціоністи стверджують про необхідність навіть більшої почаикової групи людей, що ще більше ускладнює проблему.

Більше того, ці чоловічі та жіночі людські тіла мали б містити повністю функціональні репродуктивні органи, необхідні для відтворення людства. І навіть більше, ці чоловік і жінка мали б знайти одне одного на планеті Земля — кулі з площею поверхні 196 900 000 квадратних миль. Їм довелося б знайти одне одного також у, як вважається, дуже ворожому та примітивному середовищі Землі — не померши раніше від голоду чи не ставши здобиччю лютого звіра, як зображують еволюційні картини ранньої людини.

Їм довелося б знайти одне одного в репродуктивному віці, а не бути занадто старими чи молодими, щоб відтворювати потомство до смерті одного з них. Припускаючи, що їм вдалося знайти одне одного в потрібний час (і вони бажали та були здатні до відтворення), мати та дитина повинні були пережити пологи в цих нібито примітивних умовах, коли, безумовно, ризик викидня був дуже високим.

Подолання будь-якого з цих значних бар’єрів було б смертельним для людства ще до його початку. Якщо випадкове виникнення однієї людини з нелюдини здається вам неймовірним, то всі інші вимоги, необхідні для продовження виду, розкривають еволюційне твердження як абсолютно неправдоподібне. Простіше кажучи, еволюція людини потребувала б дива.

Використані джерела

¹ Див. Джефф Міллер (2022), «Ще більше доказів того, що аргумент про ‘сміттєву’ ДНК є сміттям», Reason & Revelation, 42[2]:14-15, February, https://apologeticspress.org/wp-content/uploads/2022/02/2202-web.pdf. Як зазначено там, навіть якщо існують приклади органів, які сьогодні не виконують функцію, можливо, що допотопний світ був настільки іншим від післяпотопного, що деякі особливості людського тіла чи геному не функціонують так, як вони були створені для функціонування через зміну середовища. Іншими словами, деякі аспекти людського тіла можуть бути пошкодженими залишками оригінальних людей, а не еволюційними предками. Також деякі нібито рудиментарні органи, як вважається, мають зменшену чи змінену, а не повністю відсутню функцію. Однак якщо вони мають будь-яку функцію, незалежно від того, наскільки важливими ці функції здаються вченим сьогодні, це не є доказом поганого дизайну чи безглуздих еволюційних залишків. Існування органів, які сьогодні є, здається, менш важливими/необхідними у функції порівняно з іншими органами, не доводить, що ці органи колись були більш функціональними, ніж вони є зараз. Вони могли завжди мати ту саму функціональність, яку мають сьогодні. Наприклад, хоча мізинець може бути не таким «корисним» чи необхідним, як серце (або вказівний палець), це не означає, що мізинець є неважливим чи є доказом зменшеної функції. Чи означає те, що килим на підлозі автомобіля не такий корисний/важливий, як двигун автомобіля, що килим має зменшену функцію порівняно з нібито еволюційним предком цієї моделі автомобіля? Або, швидше, чи є килим доказом того, що інженери включають у свій дизайн неістотні компоненти, які все ж корисні для інших цілей (наприклад, естетики, комфорту, зручності тощо)?

² В. Ломбарді (1992), «Адаптивне значення скупченості зубів: Розгляд біологічної основи неправильного прикусу», American Journal of Orthodontics, [81]:38-42; див. Джеррі Берґман (2000), «Чи існують рудиментарні органи у людей?» Answers in Genesis, https://answersingenesis.org/human-body/vestigial-organs/do-any-vestigial-organs-exist-in-humans/; Девід Ментон (2014), “Рудиментарні органи — Доказ еволюції?” Answers in Genesis, https://answersingenesis.org/human-body/vestigial-organs/vestigial-organs-evidence-for-evolution/; «Зуби мудрості» (2019), Healthline.com, доступ 6 квітня 2023 р., https://www.healthline.com/health/why-do-we-have-wisdom-teeth.

³ Берґман; «Мигдалики» (2022), Cleveland Clinic, доступ 6 квітня 2023 р., https://my.clevelandclinic.org/health/body/23459-tonsils.

⁴Ерік Лайонс (2008), «Залишки… знову!» Apologetics Press, https://apologeticspress.org/leftovers-again-2500/; Ментон; «Куприк» (2018), Healthline.com, доступ 6 квітня 2023 р., https://www.healthline.com/human-body-maps/coccyx#1.

⁵ Ворвік Ґловер (1988), «Людський червоподібний апендикс: Роздуми загального хірурга», Journal of Creation, 3[1]:34-35; «Апендицит» (н.д.), Johns Hopkins Medicine онлайн, доступ 6 квітня 2023 р., https://www.hopkinsmedicine.org/health/conditions-and-diseases/appendicitis.

⁶ Midwestern University (2017), «Апендикс може мати важливу функцію, свідчать нові дослідження», ScienceDaily, 9 січня, https://www.sciencedaily.com/releases/2017/01/170109162333.htm.

⁷ «Паращитоподібні залози» (н.д.), Johns Hopkins Medicine онлайн, доступ 6 квітня 2023 р., https://www.hopkinsmedicine.org/health/conditions-and-diseases/the-parathyroid-glands.

⁸ Ментон.

⁹ Там же; Джеррі Берґман (2001), «Чи є чоловічий сосок у людини рудиментарним?» Journal of Creation, 15[2]:38-41, August, http://creation.com/is-the-human-male-nipple-vestigial#txtRef4.

¹⁰ Джеррі А. Койн (2009), Чому еволюція є правдивою (Нью-Йорк: Viking), с. 66-67.

¹¹ Джонатан Веллс (2011), Міф про сміттєву ДНК (Сіетл, Вашингтон: Discovery Institute in Seattle), Kindle файл, розділ 2.

¹² Див. Міллер, 2022.

¹³ Джеффрі П. Томкінс (2020), «Злиття хромосоми 2 у людей ніколи не відбувалося», Acts & Facts, 49[5], https://www.icr.org/article/human-chromosome-2-fusion-never-happened.

¹⁴ Джонатан Маркс (2002), Що означає бути на 98% шимпанзе? (Лос-Анджелес, Каліфорнія: University of California Press), с. 25-27.

¹⁵ Джонатан Маркс (2000), «На 98% схожі? (Що подібність до мавп говорить нам про наше розуміння генетики)», The Chronicle of Higher Education, 12 травня, с. B-7, виділення додано.

¹⁶ Джеффрі П. Томкінс (2018), «Порівняння 18 000 заново зібраних контингів ДНК шимпанзе з геномом людини дає середні показники ідентичності BLASTN 84%», Answers Research Journal, 11:205-209, https://answersresearchjournal.org/comparison-chimp-contigs-human-genome/.

¹⁷ Істина, яку підтверджують як наука, так і Святе Письмо. Див. Ерік Лайонс та співробітники AP (2002), «На ‘образ і подобу Божу,’» Reason & Revelation, 22[3]:17-23, https://apologeticspress.org/wp-content/uploads/2021/08/0203.pdf; Берт Томпсон і Бред Гарраб (2004), «Походження свідомості [Частина 1],» Reason & Revelation, 24[4]:25-39.

¹⁸Хоча рідко буває, що батько також передає мітохондріальну ДНК [див. Анна Асволінскі (2018), «Батьки можуть передавати мітохондріальну ДНК дітям,» The Scientist, https://www.the-scientist.com/news-opinion/fathers-can-pass-mitochondrial-dna-to-children-65165; Бред Гарраб і Берт Томпсон (2003), Правда про походження людини (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press), с. 116-120], що додає ще більше невизначеності до еволюційних тверджень про мітохондріальну ДНК.

¹⁹ Зверніть увагу, що еволюціоністи стверджують, що рід Homo з’явився на сцені два-три мільйони років тому (наприклад, Homo habilis). Проте Homo sapiens з’явилися лише 180 000–200 000 років тому, згідно з еволюційною шкалою часу.

²⁰ І припускаючи, що швидкість була постійною. Однак вона могла бути швидшою одразу після Потопу, що скоротило б час між життям Єви та сьогоднішнім днем, що ще більше відповідало б Святому Письму.

²¹ Натаніел Т. Джінсон і Джеффрі П. Томкінс (2018), «Генетика підтверджує недавнє, надприродне створення Адама і Єви,» Answers in Genesis, https://answersingenesis.org/adam-and-eve/genetics-confirms-recent-supernatural-creation-adam-and-eve/.

---

Published December 11, 2024