Чи буде «антихрист»?
Довга історія невдалих спроб ідентифікувати так званого «антихриста» була б смішною, якби не була такою трагічною. Серед кандидатів на цю особу були Нерон, Наполеон, Гітлер, Муссоліні, Сталін, Хрущов і Саддам Хусейн. «Знак звіра», який антихрист нібито змушує людей отримати, пов’язували з номерами соціального страхування, штрих-кодами UPC, WWW — всесвітньою павутиною та навіть ідентифікаційними номерами (правда, набагато більш спокусливе припущення). Цих нескінченних махінацій можна було б уникнути, якби Біблію сприйняли серйозно, а нечисті спонуки замінили чесним пошуком правди.
По суті, термін «антихрист» зустрічається лише п’ять разів у Святому Письмі, лише у творах Івана та лише у двох із п’яти його книг: 1 Івана 2:18,22; 4:3; 2 Івана 7. Наслідки є значними. Диспенсаціоналісти не звертаються до 1 і 2 Івана, коли обговорюють антихриста. Вони йдуть до Об’явлення, або 2 Солунян, або Даниїла. Вони йдуть до уривків, де навіть не вживається слово «антихрист»!
Всупереч сучасним твердженням, Іван застосував термін «антихрист» до кількох осіб і до людей, які жили тоді — у першому столітті! Наприклад, у 1 Івана 2:18 сказано, що за днів Івана з’явилося багато антихристів, і тому він стверджував, що «це остання година» (тобто останній період релігійної історії, який зазвичай називають «останніми днями», як в Діях 2:16-17). Тоді він описав їхню поведінку як «не є від Бога» (1 Івана 4:3). «Антихристами» були просто будь-хто, хто зрікся Христа (1 Івана 2:22). Отже, Іван назвав будь-яку таку оманливу душу «обманщиком» і «антихристом» (2 Івана 7, зверніть увагу, оба слова з визначеним артиклем). Іван казав, що люди, які жили в його часи і заперечували втілення Ісуса, повинні вважатися антихристом! Не просто антихристом, а антихристом з визначеним артиклем! Думка про те, що термін «антихрист» слід застосовувати до якогось «майбутнього фюрера» (Ліндсі, 1970, с. 87 і далі), який втягне світ у глобальний Голокост, абсолютно не узгоджується з натхненним використанням цього терміна Іваном.
Основний уривок, який використовується для підтримки ідеї про антихриста, це Об’явлення 13:1-10. Кілька моментів щодо контексту книги Об’явлення та її правильного тлумачення ведуть до розуміння того, що семиголовий морський звір був символом тодішнього жахливого імператора Риму, який відповідав за розв’язування жахливих звірств проти християн Малої Азії в останніх роках першого століття після Р. Х. (Саммерс, 1951, с. 174-1751; Свет, 1911, с. 161 і далі2). Дворогий звір, що виходив з землі (Об’явлення 13:11-18), який нав’язував поклоніння морському звіру, посилався на офіційну урядову організацію, відому як Римський Консиліум, яка відповідала за підтримку та регулювання всіх деталей, пов’язаних із поклонінням імператору (Саммерс, с. 178-179; Свет, с. 168 і далі). Цей злий юридичний орган був уповноважен вводити економічні санкції проти тих, хто відмовлявся прийняти «знак» звіра, «знак» був символом доказу їх підпорядкування поклонінню кесарю (вірш 17). З таким розумінням Об’явлення 13, ототожнювати морського звіра з якимось майбутнім відродженим римським диктатором, відомим як «антихрист», є небіблійним та невідповідним Святому Письму.
Другий уривок, який, на думку деяких, передбачає антихриста, це Даниїла 9:24-27. Уважно зверніть увагу на зміст цього чудового пророцтва. Протягом пророчого періоду, який Даниїл визначив у вигляді сімдесяти символічних тижнів (вірш 24), неправедність, гріх і беззаконня будуть «завершені», «запечатані» і «усунуті». Ця термінологія чітко стосується жертви Христа на хресті (Євреїв 9:26). Результат спокутної роботи Христа полягав у тому, що була започаткована «вічна праведність». Як сказав Павло: «Того, Хто не знав гріха, Він зробив за нас гріхом, щоб ми в Ньому стали Божою праведністю» (2 Коринтян 5:21; пор. Єремії 23:5-6). Завдяки тому, що зробив Ісус, люди тепер можуть стояти перед Богом цілком праведними через слухняну віру. Так само «видіння» і «пророк» будуть «запечатані». Це стосується неминучого припинення старозавітного пророцтва та його сповнення в появі Христа в історії людства: «І так само всі пророки — від Самуїла й пізніших — говорили й сповіщали про ці дні» (Дії 3:24; Євреїв 1:1-2). Нарешті, фраза в Даниїла 9:24, яка говорить про «помазання Святого Святих», стосується публічного служіння та офіційної коронації Ісуса, коли Він зайняв Своє місце на Своєму престолі, щоб правити у Своєму царстві. Ісая сказав: «На мені Господній дух, через це Він мене помазав. Благовістити бідним мене послав, вилікувати розбитих серцем, проповідувати полоненим звільнення і сліпим прозріння» (61:1). У день П’ятидесятниці Петро сказав: «Отже, правицею Божою був Він вознесений, обітницю Святого Духа одержав від Отця і вилив те, що ви бачите і чуєте» (Дії 2:33). Зауважте, що Даниїл узагальнив увесь період сімдесяти тижнів, включивши всі ці шість факторів у сімдесят тижнів.
Далі Даниїл розділив сімдесятитижневий період на три сегменти: сім тижнів, шістдесят два тижні та один тиждень. Вірш 25 стосується перших двох розділів періоду сімдесяти тижнів. Протягом цих двох періодів, тобто протягом шістдесяти дев’яти із сімдесяти пророчих тижнів, вийшов би указ, який закликав до відбудови Єрусалиму та реконструкції храму, який був зруйнований вавилонянами (пор. Неємія 2:7-8; Ездри 1:1-3). Даниїл чітко дав зрозуміти, що ці шістдесят дев’ять тижнів пророчого періоду, протягом якого буде відбудовано храм і відновлено національний Ізраїль, триватимуть до появи Месії.
Вірш 26 говорить про останній тиждень сімдесятитижневого пророчого періоду, оскільки він сказав «після шістдесяти двох тижнів». «Після» ставить один на останній або сімдесятий тиждень зауважень Даниїла. Протягом останнього тижня мали відбутися дві важливі події. По-перше, Месія буде «забраний». Це однозначно стосується смерті Ісуса на хресті: «його життя забирається із землі» (Ісаї 53:8). По-друге, «володар» і його люди прийдуть і знищать місто та святилище — очевидний натяк на знищення Єрусалиму та храмової будівлі в 70 році після Р. Х. Титом і його римською армією.
Вірш 27 натякає на активацію нової угоди між Месією та «багатьма», тобто між Христом і тими, хто відповідає на вимоги нової угоди. Як сказав письменник послання до Євреїв: «Ось надходять дні, — мовить Господь, — коли з домом Ізраїля і з домом Юди Я укладу Новий Завіт» (8:8; пор. Дії 3:25). Новий Завіт навчає, що забрання Месії, розп’яття, було актом, який підтвердив завіт (Матвія 26:28; Євреїв 9:15-29) і негайно поклав кінець чинності старозавітних практик жертви та жертви виливання (Колосян 2:14; Луки 23:45; Євреїв 10:18-20). Тоді Даниїл натякнув на безжальне вторгнення в Єрусалим у фразі «гидота спустошення». Ісус процитував цю фразу в Матвія 24:15 і Луки 21:20 і застосував її до римського осквернення та руйнування Єрусалимського храму в 70 році після Р. Х.
Таким чином, основною метою пророцтва Даниїла про сімдесят тижнів було показати остаточний і повний вирок Бога щодо ізраїльтян. Усі події, описані в пророцтві, буквально здійснилися понад 1900 років тому. Що стосується Бога, то тут стався логічний кінець Старого Завіту та юдаїзму. Тепер Він має справу лише з духовними дітьми Авраама, будь то євреї чи язичники (Римлян 4:11-12,16; 9:8). Даниїл 9 не підтверджує вірування в майбутнього антихриста.
Третій уривок, який використовується для підтримки віри в антихриста, це 2 Солунян 2:1-12. Яке б тлумачення не було надане цьому уривку, його використання для позначення майбутньої особи приречене на поразку, оскільки Павло прямо заявив, що він мав на увазі особу, яка буде породженням обставин його власного дня, тобто «вже діє». (вірш. 7). Як Павло міг мати на увазі майбутнього диктатора, який ще не з’явився, хоча минуло 2000 років? Не потрібно йти далі, щоб знати, що 2 Солунян 2 не стосується майбутнього антихриста.
Історія рясніє різними інтерпретаціями цього уривка, найпомітнішою з яких, ймовірно, є думка, що там розглядається папство (див. Воркмен, 1988, с. 428-4343; Іді, 1877, с. 340 і далі4). Інша можливість полягає в тому, що «відступлення» (вірш 3) стосувався відмови євреїв від «нової і живої дороги» наближення до Бога (Євреїв 10:20). Євреї були найбільш рішучими противниками Христа та новонародженої церкви (Івана 8:37-44; Дії 7:51-53; 13:45-50; Римлян 10:20-21; 11:7; 1 Солунян 2: 14-16). Це повстання, або відступ, не досягне своєї «повної» (Матвія 23:32) кульмінації аж до знищення Єрусалиму в 70 році після Р.Х. та, як наслідок, розпорошення єврейського народу. Павло вже згадував про це юдейське відступництво в 1 Солунян 2:15-16. Вилив Божого гніву був логічним наслідком нездатності ізраїльтян у першому столітті перейти до християнства.
«Людина беззаконня» або «син погибелі» (вірш. 3) мав би відноситися до уособлення римського імперіалізму та прирівнювався до «гидоти спустошення», на яку Ісус, цитуючи Даниїла 9, натякав у Матвія 24:15 і Луки 21:20. У вірші 4 йдеться про римського полководця, який ввів свої ідолопоклонницькі символи до Святої Святих у 70 році після Р. Х.
Те, що «стримувало» (вірш. 6) цю людину гріха в той час, коли Павло писав 2 Солунян приблизно в 53 році після Р. Х., мала бути присутність єврейської держави. Геніальний задум Бога полягав у тому, щоб християнство здавалося ворожому римському уряду не більш ніж черговою сектою євреїв. Таким чином, християнство було захищене на мить (тобто, 30-70 рр. після Р. Х.) від люті переслідуючих сил Риму, поки воно розвивалося, поширювалося і давало євреям широку можливість бути включеними до обраного останку — церкви Христової (пор. Римлян 11:26). Таким чином, ізраїльська нація була повністю позбавлена виправдання у своїй відмові від християнства, водночас слугуючи стримуючою силою, перешкоджаючи сприйняттю християнства римлянами як окремої, а отже, незаконної релігії (religio illicita). Коли відступництво євреїв було завершено, а Божий гнів вилився на Єрусалим, християнство стало розглядатися як релігія, відмінна від юдаїзму. Християни дедалі частіше потрапляли в конфлікт із переслідуваннями з боку «беззаконника» (вірш 8). Насправді, після 70 року післа Р. Х. (коли було усунуто стримуючий вплив юдаїзму), римська опозиція християнству поступово зростала, досягнувши кульмінації в лютому та грізному переслідуванні, запровадженому Цезарем Доміціаном в останньому десятилітті першого століття.
Після того, як щит юдаїзму було «усунено» (вірш 7), а християнство дедалі більше виявлялося підданим зневазі уряду, Господь мав прийти і «погубити духом уст Своїх» (вірш. 8) того, хто був відповідальним. Ця термінологія не є натяком на друге пришестя Христа. Скоріше цей вірш стосується приходу Христа на суд над римською владою. Таке використання слова «прихід» для опису прояву Божого гніву на людей в історії не є незвичайним (пор. Ісая 19:1; Михей 1:3). Павло натякнув на використання урядом фальшивих чудес (вірш 9) і омани (вірш 10), що нагадує використання Римським Консиліумом обману та ілюзій, щоб змусити людей поклонятися імператору в Об’явленні 13:13-15 під час останнього десятиліття першого століття після Р. Х. (див. Барклей, 1960, 2:127-1285; Гейлі, 1979, с. 294-2956; Саммерс, 1951, с. 178-179). У цьому уривку є достатньо текстових ознак, щоб виключити преміленіальну інтерпретацію майбутнього «антихриста».
При дослідженні в контексті уривки, які використовуються для підтримки схеми диспенсації, не надають її. Ті, хто протягом століть застосовував ці уривки до папської влади, Наполеона, Муссоліні, Гітлера, Саддама Хусейна та ін., виявилися неправими. Дивовижно, але ця модель продовжує зберігатися серед тих, хто не навчився на сумних помилках минулого.
Використані джерела
1 Саммерс, Рей(1951), Достойний Агнець (Нешвілл, Теннесі: Broadman).
2 Свет, Генрі (1911), Коментар до Обʼявлення (Гранд-Рапідс, Мічиган: Kregel, 1977 перев.).
3 Воркмен, Гері (1988), Дослідження в 1 і 2 до Солунян і до Филимона (Дентон, Техас: Valid Publications).
4 Іді, Джон (1877), Коментар до послань до Солунян (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, 1979 перев.).
5 Барклей, Вільям (1960), Обʼявлення Івана (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).
6 Гейлі, Гомер (1979), Обʼявлення (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
