Чи Бог схвалював винищення людей?
Скептики особливо критично ставляться до біблійного зображення Бога, Який наказував знищення цілих народів, включаючи жінок і дітей, під час завоювання Ізраїлем Ханаану. Єврейський термін herem, знайдений, наприклад, у Ісуса Навина 6:17-18, відноситься до повного присвячення або передачі ворога Богові як жертви, що включає знищення населення. Стверджується, що Бог Біблії настільки ж варварський і жорстокий, як і будь-який язичницький бог. Але це твердження абсолютно невірне. Розгляньмо наступні спостереження.
По-перше, у Декалозі, даному ізраїльтянам, заповідь «Не вбивай» (Вихід 20:13) безсумнівно відноситься до вбивства. У більшості англійських перекладів це слово перекладається як «murder» (наприклад, у NKJV, NIV, NASB тощо). Іншими словами, Старий Завіт, даний євреям, забороняв брати закон у свої руки і вбивати ближнього. Закон Мойсея не передбачав, що це заповідання означає, що позбавлення життя за будь-яких обставин завжди є неправильним. Насправді, сам закон передбачав смертну кару щонайменше у шістнадцяти випадках (див. Міллер, 20021). Але ці положення включали судове виконання вироку на основі належного процесу, а не вбивство (так само, як це існує і в нашому суспільстві). Формулювання Левит 24:17 («Людина, яка поб’є душу людини, так що та помре, — нехай буде неодмінно вбита») прояснює цю точку. Уривок забороняє позбавлення життя особам, які діють без законної влади, — за що, своєю чергою, передбачалася смертна кара. І вбивство, і смертна кара згадуються в одному вірші, що підтверджує необхідність розрізнення між ними. Сам Бог безпосередньо здійснював смертну кару на різних людях упродовж історії (як свідчить список у 1 Самуїла 6:19) і вимагав від інших її здійснювати (наприклад, 1 Самуїла 15).
По-друге, якщо критик приділить час на вивчення Біблії та чесну оцінку принципів Божої справедливості, гніву й любові, він чи вона побачить досконале і гармонійне співвідношення між ними. Божа помста не схожа на імпульсивні, ірраціональні емоційні сплески язичницьких богів чи людей. Бог досконалий у всіх Своїх атрибутах. Він володіє Своїми атрибутами у досконалій мірі, і кожен атрибут існує у досконалому балансі та синхронізації з кожним іншим атрибутом. Таким чином, Він досконалий у справедливості, любові та гніві. Так само як остаточний і остаточний осуд грішників на вічне покарання буде справедливим і відповідним (Матвія 13:41-42; 25:41), так і це тимчасове судження над злими людьми у Старому Завіті є етичним і справедливим. Людські істоти не мають точного розуміння вагомості гріха і жахливої природи зла й беззаконня. Людська сентиментальність навряд чи є кваліфікованим мірилом для божественної істини й духовної реальності.
Іронія полягає в тому, що атеїсти, агностики, скептики та ліберали намагаються судити про етичну поведінку Бога, хоча, якщо їхня позиція правильна, не існує жодного абсолютного, об’єктивного, авторитетного стандарту, за яким можна було б визначити, що є правильним чи неправильним! Як визнав французький екзистенціаліст Жан-Поль Сартр: якщо Бога немає, то все дозволено. Атеїсти й агностики не мають жодної основи, на якій можна було б розрізняти моральне чи етичне, окрім суб’єктивних, суто особистих уподобань. Сам факт, що вони визнають існування об’єктивного зла, є несвідомим визнанням того, що є Бог, Який встановив абсолютні рамки моральної впевненості.
Факти свідчать, що хананеї, яких Бог наказав знищити, були знищені за свою власну гріховність (Повторення Закону 9:4; 18:9-12; Левит 18:24-25,27-28). Культура й релігія хананеїв у другому тисячолітті до Р.Х. були зіпсовані, розбещені та надзвичайно аморальні. Безсумнівно, люди були фізично хворі через свої незаконні вчинки. Просто не існувало життєздатного рішення їхнього стану, окрім знищення. Їхня моральна зіпсованість була «повною» (Буття 15:16). Вони досягли такого аморального, розбещеного стану, без надії на виправлення, що їхнє існування на Землі мало бути припинено. Подібна ситуація існувала за днів Ноя, коли Бог терпеливо чекав, поки Ной проповідував роками, але не зміг відвернути населення світу від його беззаконня (Буття 6:3, 5-7; 1 Петра 3:20; 2 Петра 3:5-9). Включення дітей у знищення таких народів насправді рятувало їх від гіршого стану — того, щоб їх виховували такими ж злими, як їхні батьки, що врешті призвело б до вічного покарання. Усі діти, які помирають у дитинстві, згідно з Біблією, йдуть до раю й у кінцевому підсумку будуть перебувати на небесах. Діти злісних батьків змушені природно страждати невинно, перебуваючи на землі (наприклад, Вихід 20:5; Числа 14:33).
Ті, хто не погоджується з Божим знищенням нечестивих у Старому Завіті, мають таке ж ліберальне ставлення, яке панує в суспільстві останні сорок років. Таке ставлення зазвичай виступає проти смертної кари, а також тілесних покарань дітей. Така людина просто не може побачити справедливість у тому, що злісні вчинки караються стратою або фізичним болем. Цей викривлений погляд призвів до того, що решта суспільства змушена жити з наслідками такого однобокого мислення, а саме: недисципліновані, неконтрольовані діти виростають у дорослих, які завдають шкоди суспільству, здійснюючи злочини — злочини, рівень яких зріс до історично рекордних показників.
Використані джерела
1 Міллер, Дейв (2002), «Смертна кара і Біблія», https://www.apologeticspress.org/articles/1974.
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
