Три правила людської поведінки

[Обдарований Т. Б. Ларімор (1843–1929) одного разу виголосив проповідь під назвою: «Залізне, срібне і золоте правила» (див. Сріглі, 1949, 1:190–207¹). Цей виступ дав початкові ідеї для цієї статті.]

Ісус навчав у Галилеї, північному регіоні Ізраїля. Великі натовпи слідували за Ним, і, без сумніву, Він був втомлений. Тому Він узяв Своїх учнів і піднявся на гору поблизу Капернаума — традиційно це Керн Хаттін, що піднімається на 366 м на захід від блискучого Галілейського моря. Саме тоді Христос виклав ті піднесені істини, які стали відомі як «Нагірна проповідь» (Матвія 5–7).

У цій проповіді міститься відоме твердження: «Отже, усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки» (Матвія 7:12). Це висловлювання отримало метафоричну назву — «золоте правило». І ця назва породила ще два філософські принципи людської поведінки, відомі як «срібне правило» і «залізне правило». Кожна розумна людина тією чи іншою мірою обирає один із цих принципів як керівний для своєї поведінки. Розгляньмо, як ці підходи пов’язані з людською діяльністю.

ЗАЛІЗНЕ ПРАВИЛО

Залізне правило — це правило сили й влади. Його девіз: «Сила визначає правоту». Людина може робити те, на що їй вистачає сили. Цей принцип згадується в книзі Авакума. Бог пообіцяв підняти халдеїв (вавилонян), щоб покарати південне царство Юдею за його тяжкі гріхи. Ця язичницька сила була придатним знаряддям у провидінні Господа для виконання цього завдання, оскільки її настрій був таким: «Його сила — його бог» (Авакума 1:11). Але є великою помилкою обожнювати власну фізичну силу!

Прихильників залізного правила в історії було безліч. Каїн, який убив Авеля, бо його діла були злі на противагу праведним ділам брата (1 Івана 3:12), і тому що мав силу це зробити, був першим практиком цього лихого принципу.

Військові вожді часто вважали залізне правило дуже зручним. Олександр Великий, відомий як один із найвидатніших полководців усіх часів, є яскравим прикладом. За короткий період у дванадцять років він підкорив давній світ від Македонії до Індії. Його ставлення добре ілюструє захоплення міста Гази на південному заході Ізраїля. Він узяв правителя міста, Бетіса, просвердлив отвори в його п’ятах і, прив’язавши до колісниці, волочив його навколо міста, доки той не помер (Ебботт, 1876, с. 176²). Військові досягнення Юлія Цезаря настільки відомі, що не потребують пояснень. Його напис після перемоги над Фарнаком II у Понті говорить сам за себе: Veni, vidi, vici — «Прийшов, побачив, переміг».

Чарльз Дарвін надав «наукового» обґрунтування залізному правилу, опублікувавши книгу «Походження видів» (1859). Повна назва звучить так: «Походження видів шляхом природного добору, або збереження сприятливих рас у боротьбі за життя». «Природний добір» був для Дарвіна законом жорстокої боротьби за існування. Види виживають, розвиваються і процвітають, знищуючи слабших конкурентів. У своїй іншій праці, «Походження людини» (1871), Дарвін наполегливо відстоював цю думку:

У диких народів слабкі тілом або розумом швидко усуваються; і ті, що виживають, зазвичай відзначаються міцним здоров’ям. Ми ж, цивілізовані люди, навпаки, робимо все можливе, щоб зупинити цей процес усунення; ми будуємо притулки для недоумкуватих, скалічених і хворих; запроваджуємо закони про допомогу бідним; і наші лікарі докладають усіх зусиль, щоб зберегти життя кожної людини до останнього моменту. Є підстави вважати, що вакцинація зберегла тисячі людей, які через слабке здоров’я раніше загинули б від віспи. Таким чином, слабкі члени цивілізованих суспільств продовжують свій рід. Ніхто, хто займався розведенням домашніх тварин, не сумніватиметься, що це вкрай шкідливо для людського роду (1871, с. 130³).

Адольф Гітлер у політичному сенсі втілив принципи залізного правила Дарвіна до і під час Другої світової війни. У своєму прагненні створити «вищу расу» цей безумний фюрер винищив мільйони євреїв, а також людей із розумовими та/або фізичними вадами.

Америка прийняла залізне правило як офіційну політику в 1973 році, коли Верховний суд США у знаковому рішенні у справі «Ро проти Вейд» постановив, що жінка має право знищити свою ненароджену дитину задля власних інтересів. Відтоді мільйони невинних і беззахисних дітей були вбиті в абортаріях і лікарнях цієї країни.

Кожен замок на дверях і вікнах по всьому світу є свідченням дії залізного правила. Виправні установи різних держав є пам’ятниками влади сили. Кожен корумпований політик, який використовує свою владу для особистої вигоди, живе за цим принципом. Чоловіки й батьки-тирани, які знущаються зі своїх сімей, є прихильниками цього правила. Навіть ті в Церкві, подібно до Діотрефа (3 Івана 9–10), які пригнічують інших, змушуючи їх до покори, є проповідниками цієї системи залякування.

Небагато хто має зухвалість відкрито підтримувати цю жорстоку ідеологію; проте безліч людей практикують її — тією чи іншою мірою.

СРІБНЕ ПРАВИЛО

Срібне правило часто описують як «золоте правило в негативній формі». Це золоте правило без золота: «Чого не бажаєш собі, того не роби іншим». У такому вигляді воно знаходить відображення в літературі багатьох культур. Наприклад, серед греків Ісократ і Епіктет навчали срібного правила. Останній засуджував рабство на тій підставі, що не слід робити іншим того, що викликає гнів у тебе самого. Відомий дослідник Вільям Барклай, який довгий час був пов’язаний з Університетом Глазго, навів багато таких прикладів у своєму коментарі «Євангеліє від Матвія» (1958, 1:276–281⁴).

Відомий єврейський рабин Гіллель сказав: «Те, що ненависне тобі, не роби нікому». Дехто описує цей принцип як прояв егоїстичного самозбереження, що утримується від зла з особистих причин (див. Ленскі, 1961, с. 295⁵). В апокрифічній книзі Товита є уривок, де Товит говорить своєму синові: «Чого сам ненавидиш, того не роби нікому» (4:16). Конфуцій (551–479 рр. до Р.Х.), китайський філософ, також навчав срібного правила. Туан-му Цзи запитав його: «Чи є слово, яке може вести нас протягом усього життя?» Учитель відповів: «Так. Взаємність! Чого не бажаєш собі, того не роби іншим» (Конфуцій, XV, 24⁶).

Спільною рисою всіх цих висловлювань є їхня негативна спрямованість. Вони багато забороняють, але нічого не наказують. Срібне правило заборонить тобі вкрасти гаманець сусіда, бо це було б неприємно тобі самому. Але якщо ти знайдеш гаманець із 200 доларами на парковці торгового центру, срібне правило мовчить. Фактично воно залишає тобі вибір: «хто знайшов — того й річ».

У 1964 році стався випадок, який глибоко вразив суспільство. Кетрін Дженовезе поверталася з нічної роботи до своєї квартири в респектабельному районі К’ю-Гарденс у Нью-Йорку. Рано-вранці того квітневого дня, коли вона підходила до дому, на неї напав злочинець із ножем. Він неодноразово вдарив її ножем і втік із місця події, поки вона кричала про допомогу. Потім він повернувся — коли ніхто не відгукнувся на її крики — і знову й знову наносив удари, аж поки вона не померла. Подальше поліцейське розслідування показало, що тридцять вісім мешканців району зізналися, що бачили хоча б частину нападу. Ніхто не прийшов їй на допомогу; жодна людина не подзвонила в поліцію — аж поки вона не померла.

Країна була обурена. Сенатор США від штату Джорджія зачитав звіт газети New York Times про цей випадок до протоколу Конгресу. Усі ставили питання: «Як це могло статися?» Відповідь неважко знайти. Багато людей живуть за принципом срібного правила: «Це не моя проблема», «мене це не стосується», «займайся своїми справами» і «дбай про себе».

Після трагедії Дженовезе двоє професорів Гарвардського університету написали статтю з аналізом цього випадку. Вони зазначили, що їхні статті не були «призначені для виправдання, і тим більше не для вибачення» поведінки мешканців К’ю-Гарденс. З іншого боку, вони стверджували: «Ми не можемо справедливо засуджувати всіх жителів К’ю-Гарденс у світлі жахливого результату, який могли передбачити лише найбільш проникливі» (Мілграм і Голландер, 1964, с. 602–604⁷). З типовою академічною плутаниною професори міркували так: (a) Великі міста «організовані за іншим принципом». Дружба не базується на «близькості»; ті, хто міг би допомогти цій жінці, просто не були поруч. (b) Слід пам’ятати, що ці сусіди не вчинили злочину; увагу потрібно зосередити на вбивці, а не на інших людях. (c) Важко сказати, як би кожен із нас повівся в подібній ситуації. (d) Після події завжди легше судити, ніж передбачити її. (e) Люди вагаються втручатися в небезпечну ситуацію наодинці; але організація потребує часу, а тієї ночі часу не було. (f) Ніхто не знає «якості» взаємин, які міс Дженовезе мала з громадою. (g) Сусідів міг охопити «колективний параліч». (h) Міські жителі звикають до вуличного життя; «вулиця» часто асоціюється з грубістю. (i) Героїчні вчинки іноді мають негативні наслідки. Молодий чоловік на ім’я Арнольд Шустер, їдучи в метро, впізнав відомого грабіжника банків Віллі Саттона. Він повідомив про це поліцію, і злочинця було заарештовано. Менш ніж за місяць Саттон організував убивство Шустера. (j) Існують «практичні обмеження» для виявлення «самарянського імпульсу», і якби людина реагувала на кожен «альтруїстичний імпульс», вона ледве могла б упорядкувати власне життя, тощо.

Ми так детально навели цей перелік виправдань, тому що він є яскравим прикладом логіки «срібного правила»!

ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО

Нарешті, існує золоте правило — так назване в англомовному світі з середини XVI століття. Хоча дехто стверджує, що між срібним і золотим правилом немає суттєвої різниці, і що ця відмінність «перебільшена» (Гендріксен, 1973, с. 364⁸), більшість дослідників вважають, що золоте правило є «чітким кроком уперед порівняно з негативною формою» (Таскер, 1906, 1:654⁹). Д. А. Карсон зазначив, що позитивна форма «безсумнівно виразніша за свою негативну відповідницю, бо вона виступає як проти гріхів бездіяльності, так і проти гріхів дії. Козли в Матвія 25:31–46 були б виправдані за негативною формою правила, але не за формою, яку висловив Ісус» (1984, 3:187¹⁰). Ф. Ф. Брюс зауважив: «Негативна форма обмежує нас сферою справедливості; позитивна ж вводить нас у сферу щедрості або благодаті…» (1956, 1:132; виділ. в ориг.¹¹). Розгляньмо кілька аспектів цього відомого принципу.

По-перше, якщо врахувати всі факти, золоте правило у стислій і чіткій формі представляє унікальний підхід до людської поведінки. Слова Ісуса передають саму сутність «Закону і Пророків». Хоча деякі вважають, що інші (наприклад, Конфуцій) наблизилися до цього принципу (див. Легг, 1958, 6:239¹²), більшість дослідників погоджуються, що саме Ісус вперше висловив його в найчистішій формі. Барклай стверджує: «Це те, що раніше ніколи не було сказано. Це нове вчення і новий погляд на життя та його обов’язки… Немає паралелі до тієї позитивної форми, в якій Ісус його сформулював» (1958, 1:277,278; виділ. в ориг.). Професор Гарольд Кун зазначив, що слова Ісуса «відкривають нову епоху у взаєминах між людьми» (1973, с. 267¹³). Таскер визнав: «Існує дуже мало доказів існування будь-якого дохристиянського аналога позитивного правила» (1906, 1:653). Вотоу, досліджуючи це питання, зауважив, що негативна форма, присутня в давніх юдейських, грецьких, римських і східних текстах, свідчить про природне прагнення людини до добра; однак Ісус подав правило в позитивній формі і «надав йому нову силу і сферу», властиву саме Євангелії (1906, с. 42¹⁴).

По-друге, золоте правило ґрунтується на Божому об’явленні і тому має належну мотивацію для свого виконання. Ісус сказав: «бо в цьому Закон і Пророки». Його слова вказують на те, що золоте правило є узагальненням усього, чого навчає Старий Завіт щодо моральної поведінки (пор. Матвія 22:36–40). Карсон зауважив: «Це правило не є довільним і не позбавлене раціонального підґрунтя, як у радикальному гуманізмі; у розумінні Ісуса його обґрунтування (“бо”) полягає в його зв’язку з об’явленою істиною, записаною в “Законі і Пророках”» (1984, 3:188). Іншими словами, воно засноване на вірі в Бога і на внутрішній цінності людини, що випливає з цієї істини (пор. Буття 9:6). Де ще знайти логічну і моральну основу для благородної поведінки людини, якщо не в об’явленні Божому, підтвердженому доказами? Її просто не існує. Це питання детально розглядається в інших працях (див. Джексон, без дати, 2[3]:136 і далі¹⁵). Додатково, дехто вважає, що сполучник oun («отже») пов’язує золоте правило з попереднім контекстом. Зокрема, «ми повинні наслідувати Божу доброту, про яку йдеться у вірші 11» (Бенгель, 1877, 1:204¹⁶).

По-третє, золоте правило є універсальним і застосовується до всіх сфер життя. Ісус сказав: «Отже, усе, що бажаєте…». Якби законодавці ухвалювали всі закони, ґрунтуючись на настанові Господа, суспільство було б разюче змінене. Якби сім’ї жили за цим принципом, чи існували б подружня невірність, розлучення або жорстоке поводження з дітьми? Якби в школах дозволили навчати золотого правила разом із його богословською основою (що заборонено сучасною судовою системою), хіба не покращилося б значно навчальне середовище?

По-четверте, золоте правило вимагає дії. Воно не допускає пасивності, а наказує: «чиніть їм».

По-п’яте, золоте правило узгоджується з розумом. Воно передбачає, що чесна людина, належно обізнана з принципами істини й справедливості, має розуміння того, що є правильним для неї самої. Отже, вона повинна чинити так само й щодо інших (див. Кларк, без дати, с. 96¹⁷). Пам’ятаймо, що Ісус навчає учнів, а не людей без моральної відповідальності. Це правило передбачає наявність моральної чутливості.

Нарешті, слід зазначити, що золоте правило є особливим тим, що воно узгоджується з усіма іншими складовими вчення Христа, як вони відкриті в Євангеліях (наприклад, Матвія 22:37–40). Більше того, особистий характер Самого Ісуса був (і залишається) живим прикладом цього правила в дії.

КРИТИКИ

Деякі, як-от Ден Баркер (колишній п’ятидесятницький проповідник, який став атеїстом), стверджують, що золоте правило слід назвати «бронзовим», оскільки воно значно поступається срібному правилу. Баркер аргументував, що якби людина була мазохістом, золоте правило виправдовувало б те, що вона била інших (1992, с. 347–348¹⁸). Його аргумент передбачає, що бути мазохістом — це раціонально! Інші, не настільки радикальні, пропонували «вдосконалити» золоте правило: «Чини іншим так, як вони хочуть, щоб ти чинив їм». Однак такий підхід має серйозну хибу, і навіть такий етично непослідовний мислитель, як Джозеф Флетчер (відомий представник ситуаційної етики), це визнавав (1966, с. 117¹⁹). Слабкі люди можуть бажати, щоб їм давали наркотики або потурали в аморальній поведінці, але це не є правильним. Якщо я мислю розсудливо, я не хочу, щоб інші потурали моїй необізнаності чи слабкості.

Уявімо, що чоловіка затримали під час пограбування місцевого магазину. Громадянин затримує злочинця і починає телефонувати в поліцію. Тоді правопорушник каже: «Якби ти був на моєму місці, ти хотів би, щоб тебе відпустили. Отже, якщо ти віриш у золоте правило, ти відпустиш мене». Чи є логіка злочинця правильною? Ні. Бо якби людина мислила відповідно до принципів істини, вона зрозуміла б, що для неї краще — не уникнути покарання за злочин і не отримати можливість зневажати закони впорядкованого суспільства. Це правило діє — коли його правильно застосовують люди, які мають хоча б певне розуміння моральності.

Навіть деякі противники християнства визнавали цінність золотого правила. Джон Стюарт Мілл писав: «Чинити з іншими так, як хочеш, щоб чинили з тобою, і любити ближнього, як самого себе, — це ідеал досконалої утилітарної моралі». Томас Пейн заявляв: «Обов’язок людини… простий і ясний і складається лише з двох пунктів: її обов’язок перед Богом, який кожен має відчувати, і щодо ближнього — чинити з ним так, як хотів би, щоб чинили з ним самим» (цит. за Мід, 1965, с. 192–193²⁰).

ВИСНОВОК

У своїй промові про три правила людської поведінки Т. Б. Ларімор зауважив, що притча Христа про доброго самарянина яскраво ілюструє кожну з цих життєвих філософій (Луки 10:30 і далі).

Один єврей ішов дорогою довжиною близько 32 км, що пролягала через пустельну місцевість скель і ярів від Єрусалима до Єрихона. Під час подорожі він став жертвою розбійників, які зірвали з нього одяг, побили його і залишили напівмертвим при дорозі. Міркування нападників було таким: «Нас багато — ти один. Ми сильні — ти слабкий. У тебе є майно — ми хочемо його. Питання вирішене». Це було правило заліза — правило стиснутого кулака.

Коли поранений лежав безпорадний, повз нього пройшов священник, а потім левіт (той, хто служив при священниках у храмі). Обидва, ймовірно, жахнувшись кривавої картини, перейшли на інший бік дороги і швидко пішли далі. Їхні думки, без сумніву, були такими: «Ця трагедія не моя вина. Це мене не стосується» тощо. Вони не били потерпілого і не обкрадали його. Вони просто пройшли повз. Це були люди срібного правила.

Нарешті, проходив самарянин (який зазвичай був ворогом юдеїв — див. Івана 4:9). Він побачив людину в біді і змилосердився. Він перев’язав його рани, посадив на свого осла і відвіз до найближчого заїзду, де, що вражає, оплатив понад три тижні перебування (Єреміас, 1972, с. 205²¹) — і пообіцяв заплатити ще! Етичний принцип самарянина був таким: «Якби не Божа благодать, я міг би лежати тут у муках. Чого б я хотів для себе, якби наші обставини помінялися місцями?» Йому не знадобилося багато часу, щоб знайти відповідь, бо його співчутливе серце було наповнене золотим світлом Божої любові.

Золоте правило — це величний заклик для роздумів. Жоден із нас не виконує його досконало, але нехай ми ніколи не критикуємо його. Навпаки, цінуймо його і прагнімо до його високих стандартів.

---

¹ Сріглі, Ф. Д., ред. (1949), Листи і проповіді Т. Б. Ларімора (Нешвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

² Ебботт, Джейкоб (1876), Історія Олександра Великого (Нью-Йорк: Harper & Brothers).

³ Дарвін, Чарльз (1871), Походження людини (Чикаго, Іллінойс: Rand, McNally), друге видання.

⁴ Барклай, Вільям (1958), Євангеліє від Матвія (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

⁵ Ленскі, Р. К. Г. (1961), Тлумачення Євангелія від Матвія (Міннеаполіс, Міннесота: Augsburg).

⁶ Конфуцій (1958), Вислови Конфуція, пер. Джеймс Вейр (Нью-Йорк: Mentor).

⁷ Мілграм, Стенлі і Пол Голландер (1964), «Вбивство, яке вони чули», The Nation, червень.

⁸ Гендріксен, Вільям (1973), Євангеліє за Матвієм (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

⁹ Таскер, Дж. Г. (1906), Словник Христа і Євангелій, ред. Джеймс Гастінгс (Единбург: T. & T. Clark).

¹⁰ Карсон, Д. А. (1984), Біблійний коментар тлумача: Матвій, ред. Френк Е. Гебелейн (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

¹¹ Брюс, А. Б. (1956), Грецький Завіт тлумача, ред. В. Р. Ніколл (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹² Легг, Дж. (1958), Encyclopaedia Britannica (Чикаго, Іллінойс: Encyclopaedia Britannica, Inc.).

¹³ Кун, Гарольд Б. (1973), Словник християнської етики Baker, ред. Карл Ф. Г. Генрі (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

¹⁴ Вотоу, К. В. (1906), Словник Біблії, ред. Джеймс Гастінгс (Единбург: T. & T. Clark), додатковий том.

¹⁵ Джексон, Вейн (без дати), «Дебати Джексон—Керролл про атеїзм і етику», Thrust (Остін, Техас: Southwest Church of Christ), 2[3]:98–154.

¹⁶ Бенгель, Йоганн Альбрехт (1877), Гномон Нового Завіту (Единбург: T. & T. Clark).

¹⁷ Кларк, Адам (без дати), Коментар Кларка — від Матвія до Об’явлення (Нешвілл, Теннессі: Abingdon).

¹⁸ Баркер, Ден (1992), Втрачаючи віру у віру — від проповідника до атеїста (Медісон, Вісконсин: Freedom from Religion Foundation).

¹⁹ Флетчер, Джозеф (1962), Ситуаційна етика (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

²⁰ Мід, Френк С. (1965), Енциклопедія релігійних висловів (Вествуд, Нью-Джерсі: Revell).

²¹ Єреміас, Йоахим (1972), Притчі Ісуса (Нью-Йорк: Charles Scribner’s Sons).

---

Published September 3, 2026