Сучасні чудеса, говоріння іншими мовами, хрещення Духом: спростування

Численні релігійні групи зазвичай заявляють про допомогу Святого Духа в їхньому житті. Відомі релігійні телеведучі сміливо проголошують активний вплив Святого Духа, навіть під час своїх промов. Нібито Святий Дух розмовляє з ними особисто, миттєво зцілює глядачів і дає їм змогу нестримно базікати «невідомою мовою». Отже, все це вважається «незаперечним доказом» хрещення Святим Духом. Чи все ще трапляються чудеса? Чи можуть люди сьогодні говорити мовами? Чи Бог у двадцять першому столітті надприродним чином протидіє законам природи і чудесним чином зцілює людей?

Ісая записав: «Приходьте і порозмовляємо, — говорить Господь» (1:18). Абсолютно важливо, щоб ми досліджували Святе Письмо — а не наші почуття, не те, що хтось інший сказав, що сталося з ним, і не наш власний досвід. Єдиний вірний і певний підхід – це запитати: чого вчить Біблія? Читач повинен запитати: «Чи я щиро вірю, що Біблія є Словом Божим?» Треба бути чесними і бажати йти туди, куди ведуть нас докази. Якби вам довелося вибирати між тим, що, на вашу щиру думку, ви пережили або побачили на власні очі, і тим, що насправді говорить Біблія, що б ви вибрали? Ви повинні запитати себе: «Чи я чесно прийму Боже написане Слово щодо чудес?» Якщо так, я запрошую вас приєднатися до мене в дослідженні того, чого Біблія вчить стосовно чудес.

ВИЗНАЧЕННЯ ЧУДЕС

Перш за все, що таке «чудо»? Як Біблія вживає це слово? Три центральні терміни, які використовуються в Біблії для позначення надприродного (на відміну від природного) прояву: (1) «чудо» (dunamis); (2) «ознаки» (semeion); і (3) «диво» (teras). Усі три терміни зустрічаються разом у Дії 2:22, Євреїв 2:4 і 2 Коринтян 12:12. Пов’язані терміни включають «дії» (ergon) і «могутні прояви сили» (kratos). Поява дива в Біблії означала, що Бог діяв поза законами природи. В.Е. Вайн, чия грецька вченість, за словами Ф.Ф. Брюса, була «широкою, точною і сучасною» (Вайн, 1952, передмова¹), заявив, що слово «чудо» (dunamis) використовується для позначення подій надприродного походження та характеру, які не могли бути спричинені природними силами чи засобами» (1952, с. 75, вид. додано). Отфрід Гофіус зазначив, що «ознака» (semeion) «суперечить природному ходу речей» (1976, 2:626, вид. додано²), і, подібним чином, слово «диво» (teras) використовувалося для позначення подій, які «суперечать упорядкованої єдності природи» (2:633, вид. додано).

Таким чином, диво в Біблії — це не просто дивовижна, неймовірна чи незвичайна подія (наприклад, народження дитини чи уникнення нещасного випадку). Чудо в Біблії було надприродним актом. Це була подія, яка суперечила звичайному ходу природи (Арндт і Ґінгріч, 1957, с. 755³). Чудесне не слід плутати з провидінням, де Бог діє в гармонії зі звичайним ходом природи.

ЗАДУМ ЧУДЕС

По-друге, абсолютно необхідно визнати мету дива. Чудеса в Новому Завіті виконували виняткову функцію підтвердження. Коли натхненний промовець виступив уперед, щоб проголосити Боже Слово, Бог підтверджував або схвалював зауваження промовця, уповноваживши його здійснити чудо. Багато уривків Нового Завіту формулюють цей факт досить ясно. Наприклад, апостоли «пішли і проповідували всюди, а Господь допомагав і стверджував слово чудесами, які його супроводжували» (Марка 16:20, вид. додано). Автор послання до євреїв запитав:

Як ми уникнемо її, коли знехтуємо таким великим спасінням? Воно мало початок у проповіді Господа і було підтверджене нам тими, хто почув. А Бог свідчив ознаками і чудесами, різноманітними проявами сили і дарами Святого Духа згідно зі Своєю волею (Євреїв 2:3-4, вид. додано).

Посилаючись на першу пропозицію Євангелія самаритянам, Лука сказав: «А натовпи людей прислухалися до того, що говорив Филип, і однодушно приймали почуте, бо бачили чудеса, які він чинив.» (Дії 8:6, вид. додано).

Ці уривки та багато інших (наприклад, Дії 4:29-30; 13:12; 14:3; 15:12; Римлян 15:18-19; 1 Коринтян 2:4; 1 Солунян 1:5; пор. Вихід 4:30), показують, що метою чудес було підтвердити автентичність усного/вимовленого слова як Божого Слова. Чудеса узаконювали та підтверджували вчення Божих посланців проти багатьох лжевчителів (як Симона в Дії 8:9 або магів фараона у Виході 7:11), які намагалися ввести людей в оману. Грецький лексикограф Джозеф Тейєр зауважив, що «ознаки» (semeion) використовувався в Новому Завіті «для чудес і див, за допомогою яких Бог засвідчує автентичність людей, посланих Ним, або за допомогою яких люди доводять, що справа, яку вони відстоюють, є Божою» (1901, с. 573⁴). Навіть чудеса, які творив Ісус, були покликані підкріпити Його заяви (тобто сказані слова) про те, що Він є Богом (Івана 3:2; 14:10-11) — це повторюється в Новому Завіті багато разів (наприклад, Івана 2:23; 5:36; 6:14; 7:31; 10:37-38,41-42; 20:30-31; Дії 2:22). Іншими словами, Ісус чинив знамення та чудеса, щоб довести Свою божественну ідентичність і таким чином підтвердити автентичність Свого послання. Його послання, у свою чергу, породило віру в тих, хто вирішив вірити Його вченням (пор. Римлян 10:17). Ось послідовність, представлена ​​в Святому Письмі: Ознаки → Слово → Віра. (1) Ознаки підтвердили Слово; (2) Слово було представлено слухачам; і (3) віра була створена (Словом) у тих, хто її отримав.

Чудово продемонстрував цей процес Лука у своєму звіті про навернення римського проконсула Сергія Павла. Чаклун Еліма намагався перешкодити спробам Павла навчити Сергія Євангелію. Тож Павло вчинив чудо й осліпив Еліму. Далі Лука записав: «Тоді проконсул, побачивши, що сталося, повірив, дивуючись ученню Господа» (Дії 13:12, вид. додано). Можна було б очікувати, що текст скаже, що Сергій був вражений чудом, яке здійснив Павло. Але Лука ретельно описав ситуацію. Чудо, яке здійснив Павло, привернуло увагу Сергія, змусивши його визнати божественне походження Павлового євангельського послання. Звістка Євангелія, у свою чергу, породила віру в проконсула — відповідно до пізнішого твердження Павла християнам у Римі, що віра приходить через слухання Слова Божого (Римлян 10:17). Знову і знову в Новому Завіті спостерігається тісний зв’язок між здійсненням чудес і проповідуванням Слова Божого (пор. Марка 6:12-13; Луки 9:2,6).

Але дехто стверджує, що існують інші причини для випадків божественного зцілення та говоріння іншими мовами. Мовляв, дари мов є ознакою надзвичайної духовності мовця. Інші кажуть, що чудесне зцілення служить меті одужання віруючого — простий акт милосердя, щоб полегшити його біль і страждання. Вони кажуть, що Бог не хоче, щоб ми страждали, і тому Він зцілить нас лише для того, щоб полегшити наш біль у цьому житті, тому що ми Його діти.

Стосовно першого твердження Павло наполягав на тому, що людина, яка володіє здатністю говорити мовами, не була духовно вищою за ту, яка не мала такої здатності (1 Коринтян 14:6,9,12,19). Розмовляти мовами було просто однією чудовою здатністю серед багатьох, дарованих Богом, незалежно від духовного статусу члена Церкви, не кажучи вже про його духовну перевагу над іншим членом (1 Коринтян 12:7-11,28-30).

Стосовно другого твердження, звичайно, співчуття Бога було очевидним, коли люди отримували чудесне зцілення в часи Нового Завіту. І, звичайно, полегшення страждань було б побічним ефектом зцілення. Але Біблія вчить, що метою чудес не було полегшення страждань. Така мета суперечить — навіть перешкоджає — божественному наміру цієї створеної Землі як місця, де існують труднощі, щоб підготувати нас до вічності (див. Варрен, 1972⁵). Смерть і гріх увійшли у світ завдяки людському вибору. Бог дозволяє обставинам, викликаним людськими рішеннями, йти своєю чергою. Він не втручається в природний порядок речей, щоб виявляти упередженість одних над іншими. Християни піддаються тим самим хворобам, трагедіям і фізичній смерті, які спіткають нехристиян: «…ти — земля, — і в землю відійдеш» (Буття 3:19). Християни можуть очікувати різного роду труднощі та страждання (наприклад, 1 Коринтян 10:13; 2 Тимофію 3:12; 1 Петра 4:12-17). Коментуючи мету чудес, Дж. МакГарві написав:

Сказати, що вони були створені з єдиною метою — виявити божественне співчуття до хворих і тих, кого пригнічує диявол, означало б ігнорувати мету, яку легко помітити, яку відкрито визнає сам Христос і яка є набагато більшого значення (1910, с. 354⁶).

Цією метою було «підтримати його проголошення… необхідним доказом промов Ісуса» (с. 355-356).

Якби Божий намір полягав у тому, щоб звільнити окремих християн від хвороб і недуг, Він, безсумнівно, провалив би свою роботу, оскільки переважна більшість християн протягом останніх 2000 років переживали ті самі страждання, що й невіруючі. Якщо в першому столітті чудеса мали на меті покращення здоров’я зцілюємих, то Ісус і апостоли були б жалюгідними невдахами, тому що вони залишили недоторканими багато хворих людей! Ісус зцілив меншість хворих у Палестині, і не зцілив нікого за межами цього крихітного географічного регіону (виняток становила донька хананеянки). Фактично, можна було б зробити висновок, що Боже співчуття не поширюється на всіх. Але Біблія стверджує, що Бог любить увесь людський світ (Івана 3:16; Римлян 5:8). Отже, основною метою чудес не було виявлення Божого співчуття чи полегшення болю та страждань. МакГарві зазначив:

На відміну від цих сучасних прихильників «божественного зцілення», апостоли ніколи не були відомі тим, що закликали людей приходити за зціленням тіла. У кількох випадках вони здійснювали чудесні зцілення, «як знак для невіруючих», але вони ніколи не проголошували ні святим, ні грішникам, що зцілення всіх хвороб є частиною євангелія, яке вони були послані проповідувати. Таким чином, ці так звані церкви зцілення вірою та проповідники, які служать у них як «божественні цілителі», чи щось подібне, не створені за зразком апостольського типу, а вводять людей в оману обманом (с. 351).

Звичайним запереченням проти цих спостережень є те, що причина, чому деякі люди не отримують чуда, полягає в тому, що «у них недостатньо віри». Але це заперечення також не є біблійним. Правдою є те, що деякі люди в Новому Заповіті були похвалені за віру, яку вони мали до того, як отримали чудо (наприклад, Марка 5:34). Однак з цього не випливає, що віра була необхідною передумовою для отримання чуда. Багатьом людям не потрібно було мати віру. Наприклад, усі люди, які були воскрешені з мертвих, очевидно, не могли «мати віри» (наприклад, Івана 11:44). Те ж саме стосується тих, хто був одержимий демонами, оскільки вони не були у здоровому глузді (наприклад, Луки 9:42; 11:14). Чоловік, який був сліпим від народження, насправді виявив невпевненість щодо особистості Ісуса (Івана 9:11-12,17,25,35-36). Чоловік, якого Ісус зцілив, коли він лежав біля купелі, навіть не знав, хто його зцілив (Івана 5:13). Одного разу Ісус зцілив паралізованого, спостерігаючи не за його вірою, а за вірою його товаришів (Марка 2:5). Додаткові тексти вказують на те, що від багатьох, хто отримав переваги чудес, не вимагалося мати віру (Луки 13:12; 14:4; Дії 3:1-10).

Було й протилежне. Були люди, які мали віру, але не були зцілені від своїх хвороб. Тимофій був вірним і ефективним слугою Господа. Він мав «часті хвороби» і такі серйозні проблеми зі шлунком, що Павло згадував про це за натхненням. Але замість того, щоб просто зцілити його або сказати йому «молитися про зцілення», Павло сказав йому використовувати «трохи вина» як тонізуючий засіб (1 Тимофію 5:23).

Власне, Іван вирішив це питання для неупередженого дослідника, коли написав, що «Багато інших чудес зробив Ісус перед Своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб вірячи, життя мали ви в Його Ім’я» (Іван 20:30-31, вид. додано). Іван сказав, що віра виникає після чуда, а не раніше, щоб отримати чудо! Новий Заповіт вчить зовсім протилежне тим, хто стверджує, що чудеса відбуваються сьогодні. Кажуть, що людина повинна мати віру, перш ніж отримати чудо. Новий Заповіт вчить, що чудеса були здійснені, щоб підтвердити божественне походження повідомлення та/або особи промовця. Звістка, у свою чергу, породила віру в слухача (пор. Римлян 10:17). Отже, чудеса передували вірі.

ТРИВАЛІСТЬ ЧУДЕС

Ці спостереження приводять нас до третього надзвичайно важливого усвідомлення: як тільки Бог відкрив всю інформацію, яку Він хотів зробити доступною для людства (пізніше зібрану в тому, що ми називаємо Новим Завітом), потреба в чудесному підтвердженні усного Слова зникла. Тепер люди можуть сісти з Новим Завітом і, завдяки чесному та старанному вивченню, дійти висновку, що це Боже Слово. Оскільки мета чудес була досягнута один раз і назавжди, самі чудеса припинилися. Повторюю: Біблія вчить, що чудеса більше не потрібні. Духовна зрілість тепер доступна кожній окремій людині, яка вирішила отримати доступ до засобу зрілості — написаного Слова Божого.

У 1 Коринтян 13 Павло стверджував, що любов є більш досконалою рисою, ніж чудові дари. Зрештою, чудодійні дари (тобто пророцтво, говоріння мовами, надприродне знання тощо) зазнають невдачі, зникнуть, припиняться та будуть відкинуті (13:8). Ці дари ідентифікуються в тексті виразом «частково» (13:9-10). «Частково», або чудесне, припиниться, коли прийде «досконале». Але що означає «досконале»?

Грецьке слово, перекладене як «досконале», — teleios. Цей термін не стосується «досконалого» в тому сенсі, який зазвичай розуміє сучасний читач, це не «безгрішний». Дотримуючись цього хибного уявлення, дехто дійшов висновку, що «досконалий» стосується Ісуса, оскільки Він був єдиною досконалою особою. Інші тлумачення стосуються «досконалих» небес (єдиного ідеального місця), або християнської зрілості та досконалої любові (ідеальний стан або якість). Але в контексті Павло не протиставляв якості чи місця. Він протиставляв кількість, тобто те, що було неповним і частковим (чудесні дари), з тим, що було б повним і цілістним (повністю відкрите Слово Боже). Неточність цих тлумачень видно далі в грецькому визначенні teleios. Це слово стосується сукупності, того, що є цілісним, доведеним до свого кінця, завершеним і не позбавленим нічого необхідного для повноти (Деллінг, 1972, 8:73⁷; Арндт і Ґінгріч, 1957, с. 816; Тейер, 1901, с. 618). Використовуючи його в середньому роді, Павло мав на увазі річ, а не людину, щось таке, що, коли буде завершено або закінчено, замінить неповне або часткове, тобто чудові дари, які мали лише тимчасове значення. Коментуючи скасування чудових дарів пророцтва та надприродного знання (згаданих у віршах 8 і 9), В.Р. Ніколл правильно зауважив, що «ці харизми часткові за обсягом і, отже, тимчасові: фрагментарне поступається місцем повному» (1900, 2:900, вид. додано⁸). Кеннет Вюст погодився: «У 1 Коринтян 13:10 це слово означає «повний» і протиставляється тому, що є неповним» (1943, с. 117-118⁹). Екзегет змушений дійти висновку, що використання Павлом слова «досконале» стосується завершеного обʼявлення – повністю розкритих новозавітних Писань. Одкровення Божої волі було повністю завершено, коли остання книга Нового Завіту, Об’явлення, була написана Іваном до 100 року після Р. Х..

Павло навів корисну ілюстрацію, щоб прояснити свою думку. Коли церква володіла лише маленькими шматочками Божої волі, як це було виявлено через розпорошені чудесні дари та поступове написання письмових документів від натхненних авторів Нового Завіту, приблизно між 57 і 95 роками після Р. Х., вона не могла досягти повної духовної зрілості. Тому вона була схожа на дитину (13:11). Їй не вистачало необхідних елементів для досягнення духовної зрілості. Однак, коли була об’явлена вся повнота Божої волі, яка стала Новим Завітом, церква тоді мала засоби, щоб стати «дорослим чоловіком» (13:11). Як тільки церква отримала доступ до всього Божого Писаного Слова, засоби, якими було дано Слово (тобто чудові дари), стали б застарілими, непотрібними і тому «відкинутими» (13:11).  Зверніть увагу, що Павло порівняв чудеса з «дитячими речами» (13:11). Іншими словами, чудеса були духовним еквівалентом пустушок, які були необхідні, поки церква була в дитинстві. Оскільки тепер ми маємо доступ до «повної істини» (Івана 16:13), використання говоріння мовами та інших чудесних дарів у церкві сьогодні можна порівняти з дорослим чоловіком чи жінкою, які продовжують користуватися соскою!

Потім Павло пояснив свою точку зору, порівнюючи початкову необхідність чудес для обʼявлення та підтвердження Божого Слова з ідеєю дивитися крізь затуманене дзеркало (див. Воркмен, 1983, с. 8¹⁰). Після того, як весь зміст Нового Завіту був обʼявлений, чудесні дари більше не потрібні. Маючи все Боже відкрите Слово, можна бути віч-на-віч із цим Словом, а не «дивитися крізь затьмарене дзеркало», тобто маючии частковий доступ. Павло написав (13:11):

Тепер знаю частково [тобто моє знання Божого одкровення є неповним і частковим через обмежений доступ через чудотворний елемент—DM], а тоді [тобто коли все Боже Слово буде нарешті відкрито —DM] пізнаю так, як і сам був пізнаний [тобто, я буду ознайомлений або навчений досконало (це фігура мови, відома як гетерозис дієслова, у якому неперехідне ставиться замість перехідного — див. Буллінгер, 1898, с. 512¹¹)—DM].

Павло звернувся до ефесян з такою ж думкою. Чудеса—«дари», дані Христом (Ефесян 4:8),— аж поки всі досягнемо єдності віри й пізнання Божого Сина» (Ефесян 4:13, вид. додано). З цього останнього вірша випливають два важливі зауваження. По-перше, слово, перекладене як «поки» є mechri і використовувалося як сполучник для вказівки на terminus ad quem [кінцеву точку] чудесних посад (згаданих у вірші 11), наданих як дари Христом. [Для трактування використання mechri в цьому вірші див. Тейер, 1977, с. 408; Арндт і Ґінгріч, 1957, с. 517; Моултон і Мілліган, 1982, стор. 407¹²; Бласс, та ін., 1961¹³, с. 193-194; Робертсон, 1934, с. 974-975; Дана і Мантей, 1927, с. 281¹⁴; див. також використання цього терміну в Марка 13:30 і Галатів 4:19]. Ніколл зауважив:

За заявою про велику мету дарів Христа та про забезпечення, зроблене Ним для її виконання, тепер слідує заява про час, протягом якого це забезпечення та подальше служіння мають тривати (1900, 3:332, вид. в ориг.).

Павло «вказав на час, до якого має тривати це служіння та роздача дарів» (Вінсент, 1890, с. 390, вид. додано¹⁵).

По-друге, фразу «єдність віри й пізнання Сина Божого» часто неправильно розуміють як посилання на остаточне об’єднання всіх віруючих у Христа. Але цей висновок не може бути правильним. І Святе Письмо, і здоровий глузд розвіюють таку думку. Повної єдності в християнському світі ніколи не буде. Ті, хто сповідує свою приналежність до християнства, перебувають у безнадійному стані роз’єднаності. Католицизм і протестантство розбиті на безліч фракцій і відколів — буквально тисячі розбіжностей і поділів. Також ніколи не буде досягнуто єдності навіть у церквах Христа. Навіть зібрання першого століття не досягли повної внутрішньої єдності.

На відміну від цього тлумачення, зверніть увагу на використання визначених артиклів у фразах: «віра» і «пізнання». Контекстуально Павло мав на увазі систему віри, про яку так часто згадують у Новому Завіті. Юда закликав своїх читачів «змагатися за віру» (Юди 3). Павло посилався на себе, коли цитував інших: «той, хто колись переслідував, тепер благовістить віру, яку раніше нищив» (Галатів 1:23). Лука повідомляє, що «серед священиків дуже багато були слухняними вірі» (Дії 6:7). Чаклун Еліма намагався «відвернути проконсула від віри» (Дії 13:8). Перших учнів закликали «залишатися у вірі» (Дії 14:22). У результаті повторних відвідин Павла Лікаонії «церкви зміцнювалися у вірі» (Дії 16:5).

Отже, «віра» і «пізнання» стосуються повної інформації, яка становить християнську релігію. Дійсно, вісьмома віршами раніше (Ефесян 4:5) Павло вже говорив про «віру» як про підсумок і повноту християнського вчення, які зараз знаходяться в сховищі Нового Завіту. Чесний екзегет змушений дійти висновку, що як тільки принципи новозавітного християнства були обʼявлені на Землі, чудодійний елемент більше не був необхідним. Чудеса тривали, поки «віра» не виявилася повністю. Вони виконали своє завдання так само, як будівельні риштування корисні під час будівництва будівлі. Однак після завершення будівництва риштування знімають і викидають як непотрібні та зайві атрибути.

ДЕМОНСТРАЦІЯ ТА РОЗПОДІЛ ЧУДЕС

По-четверте, фактичне використання чудодійних дарів християнами розглядається в 1 Коринтян 14. У цьому контексті Павло використав термін «дари» (charismata, від charisma) у технічному сенсі (наприклад, pneumatika) для позначення чудесних здібностей, позначених Тейером «надзвичайні сили… від Святого Духа» (1901, с. 667, вид. додано; див. Арндт і Ґінгріч, 1957, с. 887). Ганс Конзельманн заявив, що цей термін вказує на те, що «дії є надприродними» і мають «надприродну силу» (1974, 9:405, вид. додано¹⁶). [Це слово вжито таким чином у листах Павла в десяти з шістнадцяти випадків (Римлян 1:11; 12:6; 1 Коринтян 1:7; 12:4,9,28,30-31; 1 Тимофія 4:14; 2 Тимофія 1:6). Єдине інше вживання цього слова в Новому Завіті — це подібне використання Петром, для позначення надприродних здібностей (1 Петра 4:10)—див. Моултон, та ін., 1978, с. 1005¹⁷]. Кілька важливих моментів стосовно говоріння мовами стосуються розуміння тимчасового характеру чудес, а також їхньої невідповідності сучасному прагненню та практиці новозавітного християнства.

Говоріння мовами

По-перше, термін «невідомий» (стосовно мов) виділено в KJV курсивом, оскільки його немає в оригінальному грецькому тексті (14:2,4,13-14,19,27). Вставляючи це слово у свій переклад, перекладачі намагалися допомогти англійському читачеві. Вони, безсумнівно, сподівалися передати ідею, що мови, про які говорив Павло, були невідомі тому, хто говорить, тобто той, хто говорить, не мав попередньої підготовки, щоб вивчити або знати мову. Він розмовляв цією мовою виключно завдяки Божому чудесному зділенню. «Невідомий», звичайно, не мав на меті передати думку про те, що мови були невідомі всім людям і, як такі, були неземними мовами.

По-друге, події, про які повідомляється на самому початку християнства (Дії 2), створили прецедент для розуміння того, що розмовляти мовою означає не більше, ніж уміння розмовляти чужою людською мовою (яку носій не вивчав) для людей з різних географічних місць (наприклад, партянці, мідянці, араби — Дії 2:9-11). Неупереджений дослідник Біблії повинен зробити висновок, що те, що досить детально описано в Дії 2, є тим самим явищем, про яке згадується в 1 Коринтян 14. Усе говоріння на мовах в Біблії складалося з відомих людських мов (відомих самій аудиторії, до якої звертаються) які були невідомі (тобто невивчені) тим, хто розмовляв мовою.

По-третє, у Новому Завіті просто немає такого поняття, як «екстатичні висловлювання». Говоріння в 1 Коринтян 14 передбачало людську мову, а не незв’язну тарабарщину. Просте читання розділу демонструє, що розглядаються відомі людям мови. Наприклад, Павло порівнював мову з використанням сурми під час війни. Якби хорунжий видавав безглуздий шум, військові були б збентежені. Було обов’язково, щоб хорунжий видував належні ноти та тони, тобто значущу музичну «мову», щоб військо чітко розуміло, про що йдеться (чи атакувати, вступити в бій чи відступати). «Звук без сенсу» не досягає самої мети розмовляти мовою. Павло заявив:

Так і ви: якщо язиком не вимовите зрозумілого слова, то як дізнатися, про що йдеться? Ви будете говорити на вітер. Хоч справді є багато мов у світі, та жодна [з них] не без значення. Отже, якщо не розумію значення слів, то буду чужинцем для того, хто говорить, а той, хто промовляє, — чужинцем для мене. (1 Коринтян 14:9-11, вид. додано).

Очевидно, Павло мав на увазі людські мови — ті, що існують «у світі». Він передбачив сценарій, коли дві людини, які розмовляють різними мовами, намагаються порозумітися один з одним. Якщо один говорить іспанською, а інший німецькою, коли вони намагаються говорити один з одним, кожен буде «іноземцем» для іншого. Жоден не міг би зрозуміти, що інший намагався сказати. Звідси виникає потреба в розмові, тобто здатності розмовляти людською мовою, невідомою мовцеві, але відомою слухачеві. Знову ж таки, вивчення 1 Коринтян 14 дає результат, що не існує контекстуального виправдання для висновку, що Біблія посилається на, не кажучи вже про підтримку, поняття «екстатичної» мови.

По-четверте, Павло чітко заявив, що говоріння на мовах є ознакою для невіруючих, а не для віруючих (14:22). У їхній присутності треба було говорити мовами, щоб переконати їх у правдивості сказаного, тобто підтвердити Слово. Говоріння мовами, яке практикується сьогодні, здійснюється в присутності тих, хто вже вірить, що говоріння існує, і, коли невіруючий, який скептично ставиться до автентичності такої діяльності, з’являється на такому зібранні, часто стверджують, що мова не може проявитися через наявність невіри. Знову ж таки, Новий Завіт вчить зовсім протилежному тому, що стверджують ті, хто сьогодні претендує на здатність говорити мовами.

По-п’яте, одержувач чудесного дару в Новому Завіті міг контролювати себе (14:32). Його не охоплювал Святий Дух так, щоб він почав базікати чи безладно рухатися. Говоріння мовами сьогодні часто практикується в оточенні, де люди, які стверджують, що користуються даром, нестримно говорять у той самий час, коли й інші роблять те саме, або займаються іншою діяльністю. Ця одночасна діяльність є прямим порушенням трьох наказів Павла: (1) що кожен повинен говорити по черзі; (2) що не більше трьох осіб, які розмовляють мовами, говорять за богослужіння; і (3) щоб ті, хто розмовляє мовами, мовчали, якщо немає перекладача (14:27-28).

Твердження багатьох сьогодні про здатність говорити мовами просто не узгоджується з вченням Нового Завіту. Будь-яка людина може базікати, вимовляти звуки і стверджувати, що він або вона говорить мовами. Але така поведінка сьогодні не є ознакою. Це саме той феномен, який різні язичницькі релігії практикували протягом століть. Однак у часи Нового Завіту ніхто не ставив під сумнів автентичність говоріння мовами. Чому? Доповідач говорив відомою людською мовою, яку могли зрозуміти присутні, які знали цю мову і знали, що доповідач не знав цієї мови заздалегідь. Як зауважив МакГарві про Дії 2:

Мало того, що апостоли говорили іноземними мовами, які були зрозумілі слухачам, деякі розуміли одну, а деякі іншу, але той факт, що це робили галілеяни, які знали лише свою рідну мову, був тим значущим фактом, який надав промові Петра величезний вплив на натовп (1910, с. 318).

Якщо і коли сьогодні самопроголошені люди, які говорять мовами, продемонструють цей справжній новозавітний дар, їхнє послання можна буде прийняти як таке, що походить від Бога. Але сьогодні ніхто не продемонстрував цього справжнього новозавітного дару.

Хрещення Святим Духом

Яке ж тоді місце в цій дискусії займає хрещення Святим Духом? Сучасні так звані практикуючі зазвичай пов’язують вислів «хрещення Святим Духом» із явищем, яке дає віруючому змогу говорити мовами, зцілити когось або творити інші чудеса. Іншими словами, хрещення Святим Духом є просто загальним посиланням на чудесне наділення силою. Кажуть, що кожен, хто може говорити мовою або здійснювати будь-які інші чудеса, був хрещений Святим Духом. Кажуть, що він «сповнений духом». Однак читача може здивувати той факт, що Біблія говорить про хрещення Духом Святим у дуже вузькому, спеціалізованому, навіть технічному сенсі. Тільки тому, що людина могла говорити мовами або творити чудеса, це не обов’язково означало, що вона була охрещена Духом Святим.

Найпершою згадкою про хрещення Святим Духом у Новому Завіті є твердження Івана: «Отже, я хрещу вас водою на покаяння, а Той, Хто прийде після мене, сильніший за мене; Йому я недостойний нести взуття; Він вас хреститиме Духом Святим і вогнем» (Матвія 3:11, вид. додано). З одного лише цього твердження можна припустити, що християни загалом будуть охрещені Святим Духом. Але таке припущення було б передчасним висновком. Іван не звертався до християнської аудиторії. Він розмовляв з євреями. Ніщо в контексті не дозволяє читачеві розрізнити призначених Іваном одержувачів обітниці хрещення Духом Святим – чи то всі люди, всі євреї, всі християни, чи просто деякі з цих категорій. Конкретні одержувачі цієї обітниці з’ясовуються в подальших уривках.

Безпосередньо перед Своїм вознесінням Ісус сказав апостолам чекати в Єрусалимі, доки вони «зодягнуться силою з висоти» (Луки 24:49). У розділах 14-16 від Івана Він дав кілька конкретних обіцянок апостолам щодо пришестя Духа — «Утішителя/Помічника» (parakletos) — на них, щоб уповноважити їх виконувати особливу роботу апостола (тобто, пригадати слова, які Ісус сказав їм, говорити й писати за натхненням і започаткувати християнство). Якщо ці вірші стосуються всіх християн, то всі християни повинні були особисто бути наставлені «до всієї істини» (Івана 16:13), і, таким чином, вони абсолютно не потребували б написаного Святого Письма (Івана 14:26). Однак у контексті ці вірші чітко стосуються апостольського чину.

Ісус далі пояснив застосування хрещення Святим Духом, коли Він сказав апостолам, що раніше згадана заява в Луки 24:49, стосувалася саме їх і, фактично, відбудеться «за декілька тих днів» (Дії 1:4-5). Ісус також заявив, що «сила», яку вони отримають, буде від Святого Духа, який дозволить їм свідчити світові те, що вони пережили, перебуваючи з Христом (Дії 1:8). Зверніть увагу, що цього разу Ісус прямо посилався на саме те твердження, яке Іван вимовив раніше в Євангелії від Матвія 3: «бо Іван хрестив водою, ви ж [апостоли—DM]  за декілька тих днів будете хрещені Духом Святим!» (Дії 1:5, вид. додано). Ісус прямо заявив, що хрещення Святим Духом, яке Він здійснить (відповідно до передбачення Івана), відбудеться протягом кількох днів і буде обмежено апостолами.

Все, що потрібно зробити, це перегорнути сторінку, щоб побачити, як обіцянка хрещення Святим Духом досягла кульмінаційного виконання в Дії 2, оскільки Дух вилився лише на апостолів. Попередником слова «вони» в Дії 2:4 є «апостоли» в Дії 1:26. Апостоли були тими, хто говорив мовами і навчав людей. Вони були охрещені Святим Духом, як видно з таких контекстуальних показників: (1) «Хіба всі ці, які говорять, не галилейці?» (2:7); (2) «Петро, ​​ставши з одинадцятьма» (2:14); (3) «вони… сказали Петрові й іншим апостолам» (2:37); (4) Петро процитував Йоіла 2:28-32 і застосував його до того випадку як доказ того, що апостоли не були п’яні; і (5) у тексті навіть прямо стверджується, що ознаки та чудеса були вчинені «через апостолів» (2:43). Ця логіка продовжується в книзі Дії: «Руками апостолів у народі здійснювалися численні ознаки та чудеса» (5:12); «в Господі, Який підтверджував слово Своєї благодаті, роблячи ознаки та чудеса їхніми руками» (14:3); «скільки через них зробив Бог ознак і чудес між язичниками» (15:12).

Наступне пряме посилання на хрещення Святим Духом міститься в описі Петром досвіду язичників у Дії 10. Посилаючись на їхнє уповноваження говорити мовами, Петро чітко вказав, що це можна порівняти з досвідом апостолів у Дії 2. Зверніть увагу на його пояснення:

Коли ж я почав говорити, то злинув на них Святий Дух, — як і на нас [апостолів — DM] спочатку. І мені пригадалося Господнє слово, як Він говорив: Іван хрестив водою, ви ж будете хреститися Духом Святим! Якщо Бог дав їм однаковий дар, як і нам [апостолам — DM]… (Дії 11:15-17, вид. додано).

Петро безпомилково пов’язав хрещення Святим Духом, передбачене Іваном у Матвія 3:11 і здійснене Ісусом до апостолів у Дії 1:5, з унікальним і ексклюзивним даруванням того ж самого першим язичницьким кандидатам на спасіння. Якщо хрещення Святим Духом відбувалося між 2 і 10 розділами Дії, чому Петро порівняв досвід язичників із досвідом апостолів, замість того, щоб порівняти його з досвідом багатьох інших християн, які нібито отримали його в якийсь момент протягом проміжних років? Відповідь полягає в тому, що хрещення Святим Духом не відбувалося протягом тих проміжних років. Хрещення Святим Духом було унікальним і нечастим явищем, яке походило безпосередньо від Бога.

Це розуміння гармонує з додатковими фактами. Велике пророцтво Старого Завіту, яке зробило особливий акцент на прийдешню епоху Нового Завіту як розподіл Духа, містило дуже примітний вислів. Бог проголосив: «Я виллю Мого Духа на всяке тіло» (Йоіла 2:28, вид. додано). Петро повторив це в день П’ятидесятниці (Дії 2:17). «Всяке тіло» — це технічний вислів, який використовували єврейські автори Біблії, які часто ділили людство лише на дві расові групи, тобто євреїв і неєвреїв (язичників). Читачеві пропонується уважно поглянути на Ісаї 40:5 (пор. Лука 3:6) та Ісаї 66:23, а також використання Павлом «ми» проти «вони» та «обидва», «усі», «ні одного» і «жодне тіло» (Римлян 3:9-20). «Жодне тіло» і «всяке тіло» були технічними натяками на дві категорії людської плоті, тобто євреїв і неєвреїв.

Зверніть увагу, що першими одержувачами хрещення Святим Духом були єврейські апостоли в день П’ятидесятниці в Дії 2. Другими одержувачами хрещення Святим Духом були язичники, які були членами родини Корнилія (Дії 10). Ця подія переконала єврейських християн, що язичники є придатними кандидатами для сприйняття Євангелія, а отже, є дійсними кандидатами для входу в царство (Дії 10:34-35,45; 11:18). Таким чином, зауваження Йоіла про те, що Бог виллє Свого Духа на «всяке тіло», застосовано до вилиття на євреїв у 2 розділі книги Дії та язичників у 10 розділі книги Дії. Єдиним іншим випадком хрещення Святим Духом став Павло, який також отримав пряму чудотворну здатність від Бога. Його отримання, очевидно, було унікальним, тому що (1) він не був апостолом, коли дванадцять отримали Духа, і (2) він був «несвоєчасно народженим», «недоноском» (1 Коринтян 15:8). Отже, хрещення Святим Духом переслідувало дві унікальні та ексклюзивні цілі: (1) підготувати апостолів до їхньої апостольської (а не християнської) ролі та (2) забезпечити божественну демонстрацію того, що язичники можуть стати християнами.

Покладання рук

Якщо Дії 2 і 10 є єдиними прикладами хрещення Святим Духом у Новому Завіті, то як ми можемо пояснити той факт, що багато інших у Новому Завіті творили чудеса або могли говорити мовами? Якщо вони також не були охрещеними Святим Духом, як вони отримали здатність робити те, що вони робили? Новий Завіт визначає лише один інший спосіб отримати чудодійну здатність: через покладання рук апостолів. Лише апостоли мали здатність передавати чудотворні здібності іншим — явище, яке коротко описав Лука:

Тоді поклали на них руки — і вони одержали Святого Духа. Коли Симон побачив, що покладанням рук апостолів дається [Святий] Дух, то приніс їм гроші й промовив: Дайте і мені таку владу, щоб на кого я покладу руки, той одержував би Святого Духа! Та Петро сказав йому: Твої гроші хай з тобою загинуть, бо ти думаєш за гроші набути дар Божий. Немає тобі частки й наділу в цій справі, бо твоє серце не чесне перед Богом. (Дії 8:17-21, вид. додано).

Цей опис встановлює два важливі факти: (1) лише апостоли могли передавати іншим здатність здійснювати чудеса; і (2) ті, крім апостолів, які могли творити чудеса, отримали свою здатність опосередковано через апостолів, а не безпосередньо від Бога через хрещення Святим Духом.

Ця захоплююча особливість чудес у першому столітті дає змогу зрозуміти, як інші люди отримали свої надприродні сили. Наприклад, Филип мав здатність творити чудеса (Дії 8:6,13). Оскільки він не був апостолом і не отримав прямої здатності від Бога через хрещення Святим Духом, то звідки він отримав свою здатність? Раніше на Филипа були покладені руки апостолів (Дії 6:5-6). Подібним чином перші християни в Ефесі мали можливість говорити мовами, коли апостол Павло поклав на них руки (Дії 19:6). Навіть Тимофій отримав свій дар через покладання рук Павла (2 Тимофія 1:6).

Дехто оскаржує виключність ролі апостолів у їхній унікальній здатності передавати чудодійний елемент, звертаючи увагу на настанову, яку Павло дав Тимофію: «Не занедбуй свого дару, який був тобі даний за пророцтвом, — з покладанням рук пресвітерської ради» (1 Тимофія 4:14, вид. додано). Як пояснити той факт, що Павло заявив, що дар Тимофія також прийшов через пресвітерство? Знову ж таки, граматика тексту дає остаточну відповідь. У 2 Тимофія 1:6, де Павло взяв на себе єдину відповідальність за передачу дару Тимофію, він використав грецький прийменник dia з родовим відмінком, що означає «через» або «за допомогою» (Манчен, 1923, с. 41¹⁸; Дана і Мантей, 1927, с. 101). Однак у 1 Тимофія 4:14, де Павло включив пресвітерську раду до дії передачі, він використав зовсім інший грецький прийменник — meta. Кореневе значення meta — «посеред» (Дана і Мантей, с. 107). Воно відноситься до супутніх обставин події, що відбувається — до супровідних явищ (Арндт і Ґінгріч, 1957, с. 510-511). Це означає «в асоціації з» або «в супроводі» (Мул, 1959, с. 61¹⁹; Тейер, 1901, с. 404; пор. Робертсон, 1934, с. 611²⁰). Іншими словами, Павло — як апостол — передав Тимофію чудесний дар. Це прийшло від Бога через Павла. Однак тоді місцеві пресвітери церкви були присутніми та взяли участь разом із Павлом у заході, одночасно підтримавши та похваливши. Вивчивши граматичні дані з цього приводу, Ніколл зробив висновок: «Саме покладення рук святим Павлом було знаряддям, використаним Богом для передачі чудодійсних дарів Тимофію» (1900, 4:127; див. Джеймісон, та ін., б.д.²¹, 2:414; Вільямс 1960, с. 956²²). Отже, 1 Тимофія 4:14 не пропонує жодних доказів того, що чудотворну здатність можна отримати іншими способами, окрім апостольського покладення рук і/або двох явних випадків хрещення Святим Духом.

ВИСНОВКИ

У світлі біблійних даних, викладених у цьому дослідженні, певні висновки стають цілком очевидними. Оскільки сьогодні немає апостолів, і оскільки хрещення Святим Духом було унікальним для апостолів (Дії 2) і перших навернених язичників (Дії 10), сьогодні немає хрещення Святим Духом, сьогодні немає чудесного зцілення, і не може бути говоріння на мовах. Чудотворний елемент у християнстві був припинений Богом наприкінці першого століття. Щойно останній апостол помер, засоби, за допомогою яких чудодійні здібності ставали доступними, зникли. Із завершенням Божого одкровення людству (яке тепер доступне в Біблії) люди, які живуть сьогодні, мають усе необхідне, щоб бути повноцінними та насолоджуватися повнотою християнського існування (2 Тимофія 3:16-17; 2 Петра 1:3). .

Так звані чудеса і говоріння на мовах сьогодні просто не відповідають біблійному опису чудес. Їх неможливо підтвердити, вони неоднозначні та фальшиві. Сьогоднішнє «божественне зцілення» складається з неясних, невидимих, кількісно невизначених болів, таких як артрит, головний біль тощо. Однак у Новому Завіті люди воскресали з мертвих — навіть через кілька днів після смерті (наприклад, Івана 11:17). Відрізані частини тіла були відновлені миттєво (наприклад, Луки 22:50-51). Людям, які народилися сліпими, повертався зір (наприклад, Івана 9:1). Кульгаві від народження мали силу ходити (Дії 3:2). Чудеса першого століття не обмежувалися лише певними недугами та психосоматичними захворюваннями, які можна було вилікувати природним шляхом або шляхом «розумових змін» з боку хворих. Ісус зцілював «всяку недугу і всяку хворобу» (Матвія 4:23, вид. додано). У Новому Завіті жодна недуга чи хвороба не були винятками (пор. Дії 28:8-9). Де сьогодні такі випадки? Коли хтось відновлював відрубану кінцівку, втрачену внаслідок нещасного випадку? Коли самопроголошений «цілитель вірою» воскрешав когось із мертвих? Де чудотворці, які зцілюють сліпих, калік і тих, чиї недуги були задокументовані як такі, що існують протягом багатьох років (Івана 5:3,5)? Де телепроповідники, які будуть ходити в дитячі лікарні та виправляти вроджені вади, рак і дитячі хвороби? Де сучасні чудотворці, які проковтнули отруту або були укушені отруйною змією, але залишилися неушкодженими (Марка 16:18; Дії 28:3-5)? Чесний шукач істини неминуче змушений дійти висновку, що ера чудес минула.

Люди завжди шукають щось нове, захоплююче та яскраве. Вони хочуть чогось, що змушує їх відчувати себе релігійними та безпечними — без необхідності нести особисті обов’язки. Тому завжди будуть ті, хто просто відключить свій розум, своє духовне чуття і свій намір оцінювати «слова істини та розуму» (Дії 26:25).

Справжнє християнство сьогодні полягає в тому, щоб просто взяти написане Слово Боже й ретельно його вивчати, щоб дізнатися, чого очікує від нас Бог: ні духового оркестру, ні циркових театральних вистав, ні спалахів світла, ні снів чи видіння, ні раптового пориву, нібито від Святого Духа. До духовності просто немає коротких шляхів. Чудеса не є відповіддю.

Використані джерела

¹ Вайн, В.Е. (1952), Екзегетичний словник слів Нового Завіту (Олд Таппан, Нью-Джерсі: Revell).

² Гофіус, Отфрід (1976), «Чудо», Новий міжнародний словник новозавітного богослов’я, ред. Колін Браун (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

³ Арндт, Вільям і Ф. В. Ґінгріч (1957), Греко-англійський лексикон Нового Заповіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чікаго, Іллінойс: University of Chicago Press).

⁴ Тейєр, Дж.Х. (1901), Греко-англійський лексикон Нового Завіту (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker, 1977 перевид.).

⁵ Воррен, Томас Б. (1972), Чи довели атеїсти, що Бога немає (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

⁶ Макгарві, Дж. В. (1910), Біблійна критика (Цинциннаті, Огайо: Standart).

⁷ Деллінг, Герхард (1972), Теологічний словник Нового Завіту, ред. Герхард Фрідріх (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

⁸ Ніколл, В. Робертсон, ред. (1900), Грецький екзегетичний коментар до Нового Завіту (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdms).

⁹ Вюст, Кеннет (1943), Скарби з грецького Нового Завіту (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁰ Воркмен, Гарі (1983), «Те, що є досконалим», Реставратор, 3[9]:6-9, вересень.

¹¹ Буллінгер, Е.В. (1898), Фігури мови, вживані в Біблії (Гранд-Репідс, Мічіган: Baker, 1968 перев.).

¹² Моултон, Джеймс і Джордж Мілліган (перевид. 1982 року), Словник грецького Нового Завіту, проілюстрований з папірусів та інших нелітературних джерел (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹³ Бласс, Ф., А. Дебруннер та Роберт Фанк (1961), Грецька граматика Нового Завіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чикаго, ІЛ: University of Chicago Press).

¹⁴ Дана, Х. Е. і Джуліус Мантей (1927), Практична граматика грецького Нового Завіту (Торонто, Канада: Macmillan).

15 Вінсент, М.Р. (1890), Дослідження слів у Новому Завіті (Гранд Рапідс, Мічиган: Eerdmans, 1946 перевид.).

¹⁶ Конзельманн, Ганс (1974), “charismata,” Теологічний словник Нового Завіту, ред. Г. Кіттель та Г. Фрідріх (Гренд-Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁷ Моултон, В.Ф., А.С. Геден і Х.К. Моултон (1978), Конкорданс до грецького тексту Нового Завіту (Единбург: T.&T. Clark), п’яте видання.

¹⁸ Мачен, Дж. Грешем (1923), робіинмк (Торонто, Канада: Macmillan).

¹⁹ Моул, К.Ф.Д. (1959), Ідіоматичний словник грецької мови Нового Завіту (Кембридж, Англія: Cambridge University Press, 1977 перевид.).

²⁰ Робертсон, А.Т. (1934), Граматика грецької мови Нового Завіту в світлі історичних досліджень (Нешвілл, Теннесі: Broadman Press).

²¹ Джеймісон, Р., А.Р. Фосетт і Д. Браун (без дати), Коментар до Старого і Нового Завітів (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

²² Вільямс, Джордж (1960), Коментар студента до Святого Письма (Гранд Репідс, Мічиган: Kregel), шосте видання.

---

Published November 15, 2024