Ситуаціонізм

Люди впродовж історії виявляли схильність до бажання звільнитися від приписів вищої влади. Більшість прагне бути вільними робити все, що оберуть. Такий настрій буйно квітнув серед бебі-бумерів, чий формувальний період припав на 1960-ті. Тоді були повсюдними вислови «Роби своє» і «Дай усьому вийти назовні». Ці прості гасла дають глибоке розуміння того, що насправді рухало контркультурними силами того часу. Під задекларованими цілями любові, миру та братерства стояли справжні мотиви — самозадоволення та свобода від обмежень. Така етична, моральна й духовна перспектива розрослася й нині домінує в більшій частині американської цивілізації.

Ізраїльтяни біля гори Синай дають для цього добрий взірець. Їхня безузда пожадливість виявилася, коли вони відкинули стримування. Чекаючи повернення Мойсея, вони «сіли їсти й пити, а далі вони піднялися, щоб забавлятися» (Вихід 32:6) — «забавлятися» тут ужито як евфемізм на позначення недозволених сексуальних утіх (пор. Буття 26:8) [Гарріс та ін., 1980, 2:763¹; Кларк, 1:464². Пиття й танці (в. 9) явно включали розпусні, навіть оголені, розгульні веселощі: народ був «нагий» (KJV), «розірвав узи» (ASV), «нестримний» (NKJV) або «поза контролем» (NASV — в. 25). «Блудний син» був охоплений тим самим менталітетом «гуляти на повну». Він подався в далеку країну, щоб гульнути, пожити на широку ногу і «дати всьому вийти назовні». Там він віддався розгульному, розпусному життю — цілком вільний і нестримний у всьому, до чого підштовхували його тілесні пожадання (Луки 15:13).

Попри всі їхні високі й святенні запевнення, що їхні дії затверджені Богом і випливають із глибокого бажання чинити волю Христа та рятувати душі, чи не може бути так, що ті в межах християнства, хто прагнуть послабити доктринальну суворість, насправді втілюють свою програму змін просто для того, щоб звільнити себе від біблійних обмежень? Чи це чистий збіг, що проповідники ліберального спрямування охоче пішли назустріч вимозі «жодного негативу, лише позитив» в проповідуванні? Чи це зовсім випадково й не пов’язано, що багато голосів мінімізують суворий послух під вивіскою «законництва», «ми під благодаттю, а не під законом», «ми в обіймах благодаті» (Лукадо, 1996³), і що ми «вільні змінюватися» (напр., Гук, 1990⁴)?

Ні, ці обставини не випадкові, вони пов’язані. Вони прораховані й змовницькі. Релігійні агенти змін увібрали той самий дух, який привів психологічну сферу світського суспільства до погляду на вину як руйнівну, тоді як безкорисливу особисту відповідальність називають «співзалежністю». Вони прийняли ту саму суб’єктивну, егоцентричну логіку, яку світське суспільство пропонує для відкинення ясних вимог Святого Письма, аби чинити все, що заманеться: «Бог хоче, щоб я був щасливий!»; «Це відповідає моїм потребам!» Дух лібералізму глибоко вкорінився в країні та в Церкві Христовій (див. Чессер, 2001⁵).

СВОБОДА В БІБЛІЇ: ІВАНА 8:12–59

Біблія, безперечно, говорить про чудову свободу, якою можна тішитися в Христі. Але біблійна свобода аж ніяк не тотожна звільненню від обмежень, стримувань і заслуженої провини, яке пропагують антиномійні агенти змін. Ісус широкою й водночас точною мовою висловив суть того, що означає бути вільним у Христі. У контексті, де Він обстоював чинність Свого власного свідчення (Івана 8:12–59), Він проголосив єдину підставу, на якій людина може бути Його учнем. Щоб бути учнем Христа, треба «перебувати» в Його слові (в. 31), тобто жити життям послуху волі Христа (Воррен, 1986, с. 33–37⁶). Справжнє учнівство вимірюється наполегливістю людини в дотриманні слів Ісуса.

Свобода в Христі нерозривно пов’язана з цим наголосом на послуху Богові. Хоч зрештою саме Бог і Христос дарують людям свободу від осуду, вони роблять це суто через посередництво писаних натхненних слів (в. 32). «Досконалий закон свободи» (Якова 1:25) — це закон, що дає свободу тим, хто є «виконавцями слова» (Якова 1:22). Ці самі слова виконуватимуть роль судді наприкінці часу (Івана 12:47–48).

Отже, стає вкрай необхідно «пізнати правду», аби правда зробила вільними (в. 32). Що мав на увазі Ісус під «правдою»? «Правда» є синонімом: (1) Євангелія (Галатів 2:14; Колосян 1:5–6 — родовий приклад ототожнення), (2) Слова (Івана 17:17; 2 Тимофія 2:15; Євреїв 4:2), (3) віри (Дії 14:21–22; Ефесян 4:5) і (4) здорового вчення (1 Тимофія 1:10–11). Іншими словами, «правда» — це зміст християнської релігії. Це Новий Заповіт — доктрини єдиної істинної релігії (пор. Якова 5:19). Щоб «пізнати» правду, людина має і зрозуміти її, і підкоритися їй. Христові вчення мають стати верховним законом щоденного життя. Раб повинен і знати волю свого пана, і чинити згідно з цією волею (Луки 12:47).

Свобода, яку Ісус дарує через послух Його правді, показана в Його суперечці з юдеями щодо рабства. Ті, хто грішать (тобто переступають Божу волю — 1 Івана 3:4), є рабами, яких можна звільнити лише тоді, коли вони дозволять словам Христа вільно діяти в них (вв. 34–37). Така свобода — єдина справжня свобода. Справжня свобода досягається через «послух праведності» (Римлян 6:16). Свобода від гріха і духовної смерті можлива лише завдяки послуху Божим словам (в. 51).

Однак ці юдеї — хоч вони й увірували (вв. 30–31) — не захотіли коритися Христовій волі та чинити вірно, як Авраам (в. 39). Через це Ісус назвав їх дітьми диявола (в. 44). Вони були «не від Бога», бо не хотіли «чути» Божих слів, тобто коритися їм (в. 47). Хоч вони й вірили, вони не корилися правді. «Лють і гнів» очікують на тих, хто не хоче «коритися правді» (Римлян 2:8). Дж. В. МакҐарві підсумував взаємопроникнення свободи, послуху і пізнання правди: «Свобода полягає у відповідності тому, що в царині інтелекту зветься правдою, а в царині моралі — законом. Єдиний спосіб пізнати правду — це коритися їй, і Божа правда дає свободу від гріха та смерті» (б. д., с. 457⁷).

СИТУАЦІОНІЗМ І ЗЕРНОВЕ ПОЛЕ: МАТВІЯ 12:1–8

«А як щодо того випадку, коли фарисеї докоряли учням Ісуса за те, що вони рвали колосся і їли в суботу? Хіба це не був очевидний приклад того, що Ісус обстоював свободу від “букви закону”, аби зберегти “дух закону”? Хіба Ісус не санкціонував час від часу порушення закону заради вищого блага людської потреби та духовної свободи?»

Хор голосів у Церкві наполягає, що розповідь про те, як учні Ісуса зривали колосся в суботу (Матвія 12:1–8), справді обстоює християнську «свободу» (тобто свободу від закону) і її перевагу над дотриманням правил (напр., Клейтон, 1991, с. 21–22⁸; Коллієр, 1987, с. 24–28⁹; Лукадо, 1989¹⁰; Вудрафф, 1978, с. 198–200¹¹). Професор Абілінського християнського цніверсітету Девід Рей написав щодо Ісуса: «Він зцілював і дозволив Своїм учням рвати колосся в суботу. Ісус тоді вдався до “богословського осмислення”, щоб допомогти Своїм послідовникам зрозуміти, що люди мають пріоритет над дотриманням правил і законництвом» (1992, с. 1, вид. додано¹²). Річард Роджерс заявив: «Ісус навчав… що люди мають пріоритет над правилами» (1989, с. 14, вид. додано¹³). Порівняйте ці твердження зі словами Ренді Фентера: «Питання не в тому, що ми наслідуємо, а в тому, кого ми наслідуємо; не набір цінностей, а Особу. …Чи Ви віддані набору християнських цінностей, чи Ви віддані Ісусу Христу, Який помер за Вас?» (1993, с. 1, вид. в ориг.¹⁴). Френк Кокс твердив, що Ісус мав «владу змінювати або модифікувати правила» щодо суботнього дотримання. Дотримання суботи, мовляв, має «поступатися людським потребам» (1959, с. 41, вид. додано¹⁵). Інший автор наполягав, що «є випадки, коли необхідність переважує припис, як сам Ісус зазначив у Матвія 12:1–5» (Скотт, 1995, с. 2, вид. додано¹⁶). Ще хтось заявив, що Ісус нібито підказував, ніби «заповідь про суботу є необов’язковою, якщо вона незручна» (Даунен, 1988, вид. додано¹⁷).

Цікаво, що ці зауваги підступно перегукуються з ідеями, які висувають найліберальніші в богословському плані джерела. Джозеф Флетчер, «батько ситуативної етики», писав, що «християнам, у кожному разі, наказано любити людей, а не принципи» (1967, с. 239, вид. додано¹⁸). Він прямо посилався на Матвія 12, коли говорив, що Ісус був «готовий знехтувати» суботнім дотриманням і що Він «поставив Свою печать схвалення на позазаконності дії Давида в парадигмі хлібів показних» (с. 15, 17, вид. додано). Служитель Першої Об’єднаної методистської церкви Форт-Ворта, Баррі Бейлі, заявив: «Замість того, щоб на перше місце ставити Писання, маємо поставити Бога» (цитується за: Джонс, 1988, 1:8¹⁹). Така гуманістична налаштованість становить велику загрозу стабільності Церкви та християнської релігії. Вона підриває авторитет Писання, а також сприяє зміщенню до емоцій, почуттів і суб’єктивних відчуттів як стандарту для ухвалення рішень (див. «Поворот до емоцій» у: Міллер, 1996, с. 52–63²⁰).

Здається, до тих, хто проповідує антитезу «любити Ісуса» проти «любити закон», ніяк не доходить, що вони б’ють просто по біблійному наголосу. Їхнє протиставлення не лише небіблійне — воно межує з богохульством. Чи був псалмоспівець «законником», коли проголошував до Бога: «Як я полюбив Твій закон!» (Псалмів 118:97)? Чи був він «ідолопоклонником» або винним у «бібліолатрії» (шануванні книжки), коли казав: «Які солодкі Твої слова для мого горла, — вони для моїх уст солодші за мед, за вощину з медом!» (Псалмів 118:103)? Знову й знову він стверджував свою любов до Божого Слова: «…Твої заповіді, які я дуже полюбив» (вв. 47–48), «Твій закон полюбив» (в. 113), «полюбив Твої свідчення» (в. 119), «я полюбив Твої заповіді — більше, ніж золото і топаз» (в. 127), «особливо випробуване слово Твоє, тож Твій раб полюбив його» (в. 140), «полюбив Твої заповіді» (в. 159), «закон полюбив я» (в. 163), «великий мир у тих, які люблять Твій закон, — для них нема спокус» (в. 165), «душа надзвичайно полюбила їх» (в. 167). Він твердив, що Божі слова були його насолодою (вв. 24, 35, 70, 77, 92, 143, 174), його надією (вв. 43, 49, 74, 81, 114, 147, 166) і його життям (в. 50). Він навіть сказав: «Я відкрив свій рот й хапав повітря, бо так забажав Твоїх заповідей!» (в. 131; пор. вв. 20, 40).

Насправді неможливо любити Бога чи Ісуса, не люблячи й не будучи відданим Їхнім вченням. Тому Ісус і сказав: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Івана 14:15). «Хто має Мої заповіді та виконує їх, той Мене любить» (Івана 14:21). «Якщо хто любить Мене, той буде виконувати Моє слово» (Івана 14:23). «Хто ж не любить Мене, слів Моїх не виконує» (Івана 14:24). Іван відлунює свого Спасителя: «А хто дотримується Його слова, у тому Божа любов справді є досконалою. Із цього пізнаємо, що ми в Ньому» (1 Івана 2:5); і «Бо це любов до Бога — дотримуватися Його заповідей! А Його заповіді не тяжкі» (1 Івана 5:3). Наскільки ж безглуздо і суперечить самій сутності Божества протиставляти — зіштовхувати — Бога і Божі закони. Це фальшиве, небіблійне зіставлення. Йдеться не про «або/або», а про «і/і». Применшення одного є применшенням іншого. Ті, хто так чинить, безперечно належать до категорії тих, про кого говорив Павло: «…любові до правди вони не прийняли, аби спастися» (2 Солунян 2:10, вид. додано).

Так само, здається, не доходить до прихильників філософії «правила мають поступатися людській потребі», що вони ображають Бога Небесного — Того, Хто є автором правил. Хіба хоч якось має сенс, що Бог дав закон, сповістив людям, що вони зобов’язані коритися цьому законові, а тоді «бере слова назад» і каже, що вони не мусять коритися цьому законові, якщо він «незручний» чи суперечить «людській потребі», або якщо так «вимагає необхідність»? І хто саме має визначати, чи Божий закон у конкретному випадку є «незручним»? Напевне, не людина — бо «Божа дорога не людська, і чоловік не піде, і не випростує своєї ходи» (Єремії 10:23). А які ж люди в усій історії колись знаходили узгодження з Божими законами «зручним»? «Кожна людина уявляє себе праведною, але керує серцями Господь.» (Приповісті 21:2; пор. 16:2, вид. додано).

Уявіть, що батьки кажуть своїм дітям, що їхня воля — щоб діти корилися таким настановам: «Не кради, не шахраюйте і не брешіть». А тоді ті самі батьки додають: «Але, діти, якщо щось із цього вам незручно, або якщо друзі кличуть допомогти їм украсти машину, або якщо відчуваєте, що мусите списати на випускному екзамені, то, гей, “люди мають пріоритет над правилами”, тож якщо треба — сміливо ігноруйте ці вимоги». Батьки, які застосовують такий підхід до виховання, неминуче вирощують беззаконних, недисциплінованих, свавільних, безвідповідальних дітей. Насправді ці батьки зрештою виявляють, що їхні діти не люблять їх!

ЗНАЧЕННЯ МАТВІЯ 12:1–8

Багато коментаторів автоматично припускають, що закид, висунутий фарисеями проти учнів Ісуса, був біблійно обґрунтованим. Однак, коли учні зривали й споживали кілька колосків із поля ближнього, вони робили те, що було цілком законно (Повторення Закону 23:25). Робота була б порушенням суботнього закону. Якби вони взяли серп і почали жати, вони порушили б суботній закон. Проте вони зривали виключно з метою негайної їжі — дія, що цілком узгоджувалася з Мойсеєвим законодавством («тільки що їсти кожній душі, те єдине робитимете ви» — Вихід 12:16). Закид фарисеїв, нібито учні робили «незаконне» в суботу, був просто помилковим закидом (пор. Матвія 15:2).

Ісус почав відбивати їхнє обвинувачення майстерною, пронизливою логікою, висуваючи послідовні заперечення. Перш ніж подати конкретне біблійне спростування їхнього закиду, Він спершу застосував раціональний прийом, який логіки називають argumentum ad hominem («аргумент до людини»). Він ужив «обставинну» форму цього аргументу, що дала Йому змогу «вказати на контраст між стилем життя опонента та його висловленими поглядами, тим самим натякаючи, що опонента і його заяви можна відкинути як лицемірні» (Баум, 1975, с. 470, вид. додано²¹). Такий різновид аргументації висвітлює непослідовність опонента і «звинувачує супротивника в такій упередженості, що його нібито підстави є лише раціоналізаціями висновків, продиктованих власною зацікавленістю» (Копі, 1972, с. 76²²).

Придивіться уважно до технічної витонченості, притаманної стратегії Ісуса. Він звернув увагу на випадок із Давидом (вв. 3–4). Коли Давид був у вигнанні, буквально рятуючись утечею від ревнивої, безглуздої люті Саула, він і його супутники прибули до Номви, стомлені й голодні (1 Самуїла 21). Він збрехав священикові й випросив у нього «хліби покладання або присутності» (дванадцять плоских хлібів, покладених у два ряди на столі в Скинії [Вихід 25:23–30; Левит 24:5–6]), для своїх попутників, — хліби, які за законом були призначені лише для священиків (Левит 24:8–9; пор. Вихід 29:31–34; Левит 8:31; 22:10 і далі). Давид явно порушив закон. Чи засуджували фарисеї його? Аж ніяк! Вони шанували Давида. Високо його поціновували. Насправді, майже тисячу років після його смерті його гробниця ще доглядалася (Дії 2:29; пор. 3 Царів 2:10; Неємії 3:16; Йосип Флавій, 1974a²³, 13.8.4; 16.7.1; Йосип Флавій, 1974b²⁴, 1.2.5). З одного боку, вони засуджували учнів Ісуса, які були невинні, а з іншого — підтримували й ушановували Давида, який був винний. Їхня непослідовність видала і їхню нещирість, і їхню непридатність висувати закид проти учнів.

Після викриття їхнього лицемірства й непослідовності Ісус далі перейшов до відповіді на закид щодо порушення суботи. Він звернув їхню увагу на священиків, які працювали в храмі в суботу (12:5; напр., Числа 28:9–10). Священики були «невинні» — не винні в порушенні суботнього закону, бо їхню працю було уповноважено виконувати в той день. Зрештою, суботній закон не означав, що всі мають сісти й нічого не робити. Закон давав право, навіть обов’язок, займатися кількома видами діяльности, що не становили порушення суботньої постанови. Прикладами такого уповноваження були: споживання їжі, храмове служіння, обрізання (Івана 7:22), піклування про худобу (Вихід 23:4–5; Повторення Закону 22:1–4; Матвія 12:11; Луки 13:15), а також вияв милосердя чи допомоги потребуючим (Матвія 12:12; Луки 13:16; 14:1–6; Івана 5:5–9; 7:23). Божественно санкціонована суботня діяльність священиків доводила, що обвинувачення фарисеїв проти учнів Ісуса було хибне. [Термін «порушують» (в. 5) — це приклад фігури мови, відомої як метонімія ознаки, коли «про речі говорять відповідно до вигляду, уявлень, які про них склалися, або претензій, що щодо них висуваються» (Данґан, 1888, с. 295, вид. додано²⁵). Через цю фігуру про Лію сказано, що вона «мати» Йосифа (Буття 37:10), про Йосифа — що він «батько» Ісуса (Луки 2:48; Івана 6:42), про Боже слово проповіді — що воно «безумство» (1 Коринтян 1:21), а про ангелів — що вони «люди» (напр., Буття 18:16; 19:10). Священнодійство в суботу створювало видимість порушення, хоч насправді ним не було. Доречно, що Буллінджер відніс згадку про «порушення» в цьому вірші до катахрези, або невідповідности, заявивши, що «це висловлює те, що було “правдою” відповідно до хибного уявлення фарисеїв про ручні роботи, виконувані в суботу» (с. 676, вид. додано²⁶).]

Після того як Ісус указав на очевидну законність священницьких трудів у суботу, Він промовив: «Я ж кажу вам, що тут є щось більше, ніж храм» (12:6). Якщо священики могли звершувати скинійно-храмове служіння в суботу, то тим більше учні Ісуса були уповноважені служити в присутності Божого Сина! Адже служіння Самому Ісусові, безперечно, більше за дохристиянське храмове служіння, яке звершували священики Старого Заповіту.

Практично на цьому дискусію було завершено. Ісус спростував твердження фарисеїв. Але Він на цьому не зупинився. Він послідовно підніс полеміку ще на рівень вище. Він проник під поверхневий аргумент, який висунули фарисеї, і зосередився на їхніх серцях: «Коли б ви збагнули, що це значить: Я милосердя хочу, а не жертви, — то ніколи не осуджували б невинних» (12:7). У цьому вірші Ісус цитував контекст Старого Заповіту (Осії 6:6), де давній пророк завдав удару по суто зовнішньому, поверхневому, ритуалістичному додержанні частини приписів при занедбанні щирої, смиренної уваги до інших приписів і належного ставлення до людей. Порівняння очевидне. Фарисеї, які зчепилися з учнями Ісуса, насправді не прагнули коритися Божому законові. Вони удавали це під таким приводом (пор. Матвія 15:1–9; 23:3). Та їхня проблема полягала не в бажанні ретельно узгоджуватися з Божим законом. Радше їхній запал до дотримання закону був лицемірним і не супроводжувався їхнім власним послухом і турботою про інших. Вони мали критичні серця і більше дбали про те, щоб прискіпливо оглядати й бичувати людей, ніж про чесне, щире застосування Божих приписів на благо людини.

Вони знівечили справжній задум божественних приписів, зводячи нанівець Боже Слово (Матвія 15:6). Вони проігнорували й оминули важливі приписи, що наказували правосуддя, милосердя й віру (Матвія 23:23). Тому, хоча їхня увага до юридичної деталізації була похвальна, її хибне застосування, а також занедбання й відкинення деяких її аспектів робили їх невідповідними й неуповноваженими пропагаторами Божих законів. Насправді вони просто не осягнули навчання Осії 6:6 (пор. Михея 6:6–8). «хочу милосердя, а не жертви» — це євреїзм (пор. Матвія 9:13) [МакҐарві, 1875, с. 82–83²⁷]. Бог не говорив, що не бажає жертв у старозавітній економії (зверніть увагу на «більше» в Осії 6:6). Він казав, що не бажає лише жертви. Він хоче милосердя разом із жертвою. Внутрішній мотив і настанова є так само важливі для Бога, як і зовнішній послух конкретикам.

Самуїл звернувся до тієї самої настанови, яку виявив Саул: «Хіба для Господа настільки бажаними є всепалення і жертви, як послух голосу Господа? Ось! Бути послушним — краще від жертви, і послух — кращий від жиру баранів!» (1 Самуїла 15:22). Самуїл не применшував важливости жертви, якої вимагав Бог. Радше він викривав Саула у тому, що той використовував один аспект Божих вимог, тобто нібито «жертву» найкращих тварин (1 Самуїла 15:15), як димову завісу для порушення Божих настанов, тобто невиконання наказу знищити всю худобу (1 Самуїлова 15:3). Якби фарисеї зрозуміли це, вони не закидали б учням порушення закону, коли учні насправді цього не робили. Вони «ніколи не осуджували б невинних» (Матвія 12:7, вид. додано).

Хоча учні й були винні в порушенні постанови, яку вигадали фарисеї (вважаючи цю постанову справжнім наслідком суботньої регуляції), учні не були винні в технічному порушенні суботнього закону. Схильність фарисеїв накладати на інших свої не натхненні та хибні тлумачення суботнього закону була прямим наслідком холодних, немилосердних сердець, що знаходили своєрідну садистичну насолоду в накладанні тягарів на людей заради самих тягарів, а не в щирому заохоченні людей коритися Богові.

На цій зустрічі Ісус поставив крапку у Своєму діалозі з фарисеями, ствердивши правильність Своєї інтерпретації всієї справи: «Син Людський є Володарем і суботи» (в. 8). Іншими словами, Ісус підтвердив Своє Божество, а відтак Свої повноваження й авторитетну компетенцію робити точні застосування Мойсеєвого Закону до порушеного питання. На Ісусову екзегезу й застосування суботнього закону можна покластися; зрештою, це Він його дав.

ВИСНОВОК

Матвія 12 не навчає, що Ісус санкціонує епізодичне порушення Своїх законів за обтяжливих обставин. Його закони ніколи не є факультативними, відносними чи ситуативними — навіть якщо людям Божа воля часто видається незручною й важкою (напр., Івана 6:60; Матвія 11:6; 15:12; 19:22; Марка 6:3; 1 Коринтян 1:23). Насправді ж, якщо серце відкрите для Божої волі, Його ярмо «любе» (Матвія 11:30), «не непомірне» (Повторення Закону 30:11) і «не тяжке» (1 Івана 5:3). Якщо ж навпаки — серце противиться Його волі й не прагне узгодитися з нею, тоді Божі слова стають «спокусливими» (Матвія 15:12), «жорсткими» (Івана 6:60), «вузькими» (Матвія 7:14) і подібними до молота, що розбиває на шматки й мелить противника на порох (Єремії 23:29; Матвія 21:44).

Мислення сучасного ситуаціоніста не є новим. Ми, люди, зазвичай не сприймаємо правила й приписи як щось позитивне. Ми часто бачимо в них посягання на нашу свободу — свідомі спроби обмежити нашу поведінку й завадити нашому «щастю». Подібно до дітей, ми можемо виявляти образу й бунтівливість, коли стикаємося з духовними вимогами. Можемо думати, що Бог діє свавільно й просто обтяжує наше життя випадковими, незначними обмеженнями. Але Бог ніколи так не чинить. Він ніколи не покладав на нікого жодної вимоги, що була б недоречною, зайвою чи несправедливою. Коли ізраїльтяни таборували на рівнинах Моаву перед входом у Ханаан, Мойсей сформулював надзвичайно важливий принцип: «І Господь заповів нам виконувати всі ці постанови й боятися Господа, нашого Бога, щоб нам було добре усі дні та щоб ми могли жити, як це і є сьогодні» (Повторення Закону 6:24). Бог ніколи не попросить нас робити те, що шкодить нам. Він не обмежує нас і не виявляє над нами влади, щоб зробити нас нещасними. Радше навпаки! Лише Бог знає, що справді зробить нас щасливими. Узгодження з Його волею зробить людину блаженною (Івана 13:17; Якова 1:25), піднесеною (Якова 4:10), праведною (Римлян 6:16; 1 Івана 3:7) і мудрою (Матвія 24:45–46; 7:24).

Ті, хто прагнуть звільнитися від обмежень, і надалі вигадуватимуть способи обійти задум Святого Письма. Вони й далі «перекручиватимуть» (2 Петра 3:16) і «лукаво» поводитимуться з Божим словом (2 Коринтян 4:2). Вони тиснутимуть на інших, щоб «полегшити» підхід, розслабитися та прийняти поблажливіше розуміння етичної поведінки. Але «щире й добре серце» (Луки 8:15) «уважає, як слухає» (в. 18). Добре серце — це те, що «читає… слухає… та дотримується написаного в ньому» (Об’явлення 1:3). Адже якими б «негативними» вони не здавалися людям і як би важко їх не було виконувати, вони дані «на наше добро».

Біблія просто не схвалює ситуативну етику. Ісус завжди напоумляв людей «дотримуватися заповідей» (напр., Матвія 19:17). Він Сам зробив це — досконало (2 Коринтян 5:21; Євреїв 4:15; 7:26). І Він є «Причина вічного спасіння для всіх, хто Йому покірний» (Євреїв 5:9).

---

¹ Гарріс, Р. Лерд, Ґлісон Арчер-мол. та Брюс Волтке, ред. (1980), Богословський словник Старого Заповіту (Чикаґо, Іллінойс: Moody).

² Кларк, Адам (б. д.), Коментар Кларка: Буття — Повторення Закону (Нью-Йорк: Abingdon-Cokesbury).

³ Лукадо, Макс (1996), У тенетах благодаті (Даллас: Word).

⁴ Гук, Сісіл (1990), Вільні змінюватися (Нью-Бронфелз, Техас: Cecil Hook).

⁵ Чессер, Френк (2001), Дух лібералізму (Гантсвілл, Алабама: Publishing Designs).

⁶ Воррен, Томас Б. (1986), Біблія робить лише християн і тільки християн (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

⁷ МакҐарві, Дж. В. (б. д.), Чотириєвангеліє (Цинциннаті, Огайо: The Standard Publishing Foundation).

⁸ Клейтон, Джон Н. (1991), «Творення проти створювання — ключ до Буття 1», Чи існує Бог?, 18:6–10, січень/лютий.

⁹ Коллієр, Ґері (1987), «Оживити Слово: оцінка герменевтичного глухого кута в Церквах Христових; Частина II: “Рух ученості”», доповідь на Christian Scholars Conference, Університет Пеппердайн, Малібу, Каліфорнія, липень.

¹⁰ Лукадо, Макс (1989), «Коли релігія псується», аудіозапис проповіді в Oak Hills Church of Christ, Сан-Антоніо, Техас, 29 жовтня.

¹¹ Вудрафф, Джеймс (1978), у: Томас Б. Воррен, «Таблиці, якими можна користуватися під час проповіді, навчання та вивчення питання про розлучення й повторний шлюб» (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

¹² Рей, Девід (1992), «Майбутні напрями для релігійної освіти», Напрями служіння, 1:1, College of Biblical Studies, Abilene Christian University.

¹³ Роджерс, Річард (1989), «Підбадьорливі речі, які я бачу», Image, 5/1, січень.

¹⁴ Фентер, Ренді (1993), «Особа чи принципи: чому Ви віддані?», The Christian Caller, 19:48, Вісник Golf Course Road Church of Christ (Мідленд, Техас), 1 грудня.

¹⁵ Кокс, Френк (1959), Трактати Луки (Нешвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

¹⁶ Скотт, Бафф (1995), «Вейн Джексон знову в сідлі!», The Reformer, 11:2, листопад/грудень.

¹⁷ Даунен, Рей (1988), Особистий лист, Джоплін, Міссурі, 7 вересня.

¹⁸ Флетчер, Джозеф (1967), Моральна відповідальність (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster).

¹⁹ Джонс, Джим (1988), «Методистський служитель виступає проти руху до першості Біблії», Fort Worth Star-Telegram, 24 квітня.

²⁰ Міллер, Дейв (1996), Ведучи прямою протокою (Пуласкі, Теннессі: Sain Publications).

²¹ Баум, Роберт (1975), Логіка (Нью-Йорк: Holt, Rinehart & Winston).

²² Копі, Ірвінґ (1972), Вступ до логіки (Нью-Йорк: Macmillan).

²³ Йосиф Флавій (1974a, перевидання), Юдейські старожитності (Ґранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

²⁴ Йосиф Флавій (1974b, перевидання), Юдейські війни (Ґранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

²⁵ Данґан, Д. Р. (1888), Герменевтика (Ділайт, Арканзас: Gospel Light).

²⁶ Буллінджер, Е. В. (1898), Фігури мови, вживані в Біблії (Ґранд-Рапідс, Мічиган: Baker, перевидання 1968).

²⁷ МакҐарві, Дж. В. (1875), Коментар до Матвія та Марка (Ділайт, Арканзас: Gospel Light).

---

Published September 18, 2025