Римлян 14: Віра чи думка
Щоб розрізняти віру та думку у їхньому зв’язку з Біблією, спочатку необхідно визначити ці поняття. Під «вірою» ми маємо на увазі ті дії, які визначені Богом і походять зі Слова Божого (Римлян 10:17). Наприклад, участь у Господній Вечері в неділю є питанням «віри», оскільки це встановлено Богом (Матвія 26:26–29; 1 Коринтян 11:23–26). Це дія, яку Бог вимагає від нас виконувати. Коли ж ми говоримо про «думку», то маємо на увазі погляд або дію, які Бог залишив у сфері особистого вибору. Наприклад, чи співати дві пісні перед проповіддю, чи три; або чи брати участь у Господній Вечері на початку богослужіння, чи ближче до його завершення. Бог залишив значну кількість поглядів і дій необов’язковими, дозволивши людям користуватися власним розсудом.
Саме так Бог учинив на початку людської історії. З одного боку, Адам і Єва були поставлені під цілком конкретні постанови «віри». Зокрема, їм було заборонено їсти з дерева пізнання добра і зла. Ця заборона була питанням «віри», тобто Бог законодавчо встановив її. Водночас першій людській парі було надано значну свободу у здійсненні власного вибору. Вони могли їсти плоди з будь-якого іншого дерева в понеділок, вибрати інше дерево у вівторок, а ще інше — у середу. Споживання плодів із дерева пізнання було питанням «віри», тоді як споживання плодів з будь-якого іншого дерева було питанням «думки».
Римлян 14
Визначивши наші поняття, звернімо увагу на два розділи Нового Завіту, які містять цінну інформацію для правильного застосування цих принципів у повсякденному житті. Чотирнадцятий розділ послання до Римлян останніми роками часто використовували для обґрунтування братерського спілкування з деномінаціоналізмом. Прихильники такого підходу стверджували, що ті деномінаційні вірування та практики, з якими Церкви Христові не погоджуються, не повинні впливати на братерське спілкування. Наприклад, вони наполягали, що використання музичних інструментів у поклонінні є виключно питанням особистих уподобань і традиції, а тому кожен має вирішувати це самостійно, керуючись власним сумлінням. При цьому посилаються на Римлян 14, прирівнюючи використання музичних інструментів до споживання м’яса. Далі робиться висновок, що ті, хто є духовно зрілішими, можуть використовувати музичні інструменти у своєму поклонінні Богові. Ті ж, чиє сумління не дозволяє їм цього робити, можуть утримуватися. Проте саме вони вважаються «слабшими братами» і не повинні відмовляти у братерському спілкуванні тим, хто використовує музичні інструменти.
Першим спостереженням, яке має вирішальне значення для правильного розуміння цього розділу, є те, що його контекст стосується виключно питань думки та нейтральних речей, а не питань віри чи вчення. У своєму коментарі до послання до Римлян Мозес Лард визнав це, коли написав: «У питаннях нейтральних кожна людина сама є законом для себе» (с. 4121). Далі він зазначив: «це показує, яку свободу ми маємо за відсутності Божої заповіді» (с. 412). У своєму коментарі до послання до Римлян Девід Ліпскомб також розумів чотирнадцятий розділ саме таким чином (1943, с. 242 і далі2).
Але що таке «нейтральні питання»? Нейтральні питання — це ті практики, які є нейтральними для Бога, а не для людини. Очевидно, що людина, яка вважає, ніби їй не слід їсти м’ясо, сприймає свою позицію як серйозне питання «вчення», а тому аж ніяк не як щось «нейтральне». Проте ми повинні розуміти, що в Римлян 14 йдеться про ті питання, які насправді є нейтральними в Божих очах. Наприклад, Бог наказав християнам поширювати Євангеліє. Те, яким способом це робити — через Інтернет, телебачення чи автомобільний транспорт, — є нейтральним для Бога. Він уповноважує нас користуватися різними засобами, керуючись здоровим глуздом і власним сумлінням.
Неправильно застосовувати вчення Римлян 14 до будь-якого питання, яке не є нейтральним для Бога. Наприклад, Бог визначив, що для того, щоб людина стала християнином, вона повинна бути занурена у воду. Припустімо, що хтось вважає, ніби хрещення може звершуватися через занурення, окроплення або обливання. Для нього «спосіб» хрещення є питанням думки, а не віри. Тому він вважає, що людина, яка визнає єдино правильним способом хрещення лише занурення, є «вузьколобою» і «слабкою у вірі». Він стверджував би, що його опонент може бути занурений, якщо цього бажає, але цей «слабший брат» не повинен нав’язувати свою думку тим, хто є «сильнішими», наполягаючи, що братерське спілкування можливе лише з тими, хто був хрещений через занурення. Такий «сильніший» навіть міг би посилатися на Римлян 14 як на підтвердження своєї позиції.
Проте така людина не усвідомлює, що Римлян 14 стосується питань вибору, які є нейтральними для Бога. Там, де Бог дав Свої настанови, усі повинні їм відповідати. Хрещення, в Божих очах, є виключно зануренням. Ті, хто наполягає на послуху Богові в цьому питанні, не є «слабшими братами». Навпаки, вони є вірними братами, а ті, хто відрізняється в цьому, є невірними Богові.
Так само, як Бог визначив дію та сутність хрещення, Він дуже чітко визначив і дію музики в поклонінні. Якби використання механічних музичних інструментів у поклонінні Богові було необов’язковим, тобто якби Бог залишив людям свободу приносити музичне поклоніння в будь-якій формі на власний вибір, тоді Римлян 14 справді був би доречним уривком для такого обговорення. Але Бог не залишив питання музики в поклонінні невизначеним. Так само Він не залишив без відповіді питання законності деномінацій. Деномінаціоналізм є відступом від простого Божого задуму щодо Його Церкви. Римлян 14 жодним чином не допомагає оцінити правомірність ані інструментальної музики, ані деномінаціоналізму.
Зверніть увагу, що «слабкий у вірі» в цьому розділі — це християнин, чиє знання, а отже й віра, є недостатніми для правильного розуміння певного питання, яке в Божих очах є питанням думки. Його «слабкість» полягає в тому, що він вважає предмет обговорення не питанням думки, а питанням віри. Конкретні питання, які Павло розглядає, стосуються споживання певної їжі та дотримання певних днів. Щодо першого, один брат вважає, що християни можуть їсти будь-яку їжу, тоді як інший переконаний, що християни повинні бути вегетаріанцями. Щодо другого, один брат вважає, що певні дні необхідно відокремлювати й особливо відзначати, тоді як інший не визнає жодних таких вимог.
Якою є Божа точка зору в цьому питанні? Очевидно, Божа воля полягає в тому, що християни можуть їсти будь-яку їжу. Для юдеїв це було не так. Закон Мойсея містив численні приписи щодо їжі. Але з приходом християнства жодних таких харчових приписів більше не встановлено. Нав’язування таких приписів іншим є «вченням бісів», як пояснив Павло, говорячи про тих, хто «забороняють одружуватися, наказують стримуватися від їжі, яку Бог створив для тих, котрі повірили і пізнали правду, аби приймати з подякою. Адже всяке Боже творіння добре, і ніщо з того, що з подякою приймається, не підлягає відкиненню, бо воно освячується Божим Словом і молитвою» (1 Тимофія 4:3–5). Ви пам’ятаєте видіння Петра, у якому йому було наказано заколоти й з’їсти певних тварин, на що він відповів, що ніколи не їв нічого «поганого і нечистого». Голос відповів: «Що Бог очистив, того не вважай за погане!» (Дії 10:15). Павло висловлює цю думку дуже категорично в Римлян 14:14: «Я знаю і певний у Господі Ісусі, що немає нічого нечистого самого в собі».
Отже, християнин, який розуміє, що в християнстві не існує жодних обмежень щодо їжі, правильно зрозумів Божу волю. Християнин же, який вважає, що не повинен їсти певну їжу, є «слабким у вірі», тобто його віра або переконання в цьому питанні ще незрілі й недостатньо сформовані Божим Словом (з якого походить віра). Через свої попередні переконання чи вчинки, найімовірніше засвоєні ще до навернення до Христа, його сумління було виховане в переконанні, що цю їжу їсти не можна. Яскравим прикладом є юдей, який усе життя утримувався від свинини, оскільки вона вважалася «нечистою». Ставши християнином, він міг не відразу зрозуміти цю зміну. І навіть коли він усвідомив правильний погляд, йому було б дуже важко почати їсти свинину, не відчуваючи докорів сумління. Саме тому Павло наполягає, щоб ані сильніший, ані слабший не «сперечалися» (в. 1), не «зневажали» (в. 3), не «судили» (в. 4) і не «ставилися з погордою» (в. 10) один до одного. Натомість обидва повинні виявляти належну повагу до сумління та духовного благополуччя один одного і прагнути допомогти одне одному бути правими перед Богом і готовими до суду (вв. 11–12).
Те саме можна сказати і про дотримання певного дня. Контекст показує, що йдеться про дні, які не мають релігійного значення, тобто про дні, нейтральні для Бога, наприклад день народження. Єдиним днем, який Бог установив для християнства, є неділя — перший день тижня. Християни повинні збиратися для поклоніння саме цього дня й наближатися до Бога через п’ять складових поклоніння, які Він Сам визначив (наприклад, Дії 20:7; 1 Коринтян 16:2). Отже, недільне поклоніння є питанням віри, а не думки. Інші ж дні, такі як дні народження або державні свята, наприклад День незалежності США (4 липня), належать до сфери особистого вибору, і християнин вільний їх відзначати. Для юдея, який усе життя дотримувався суботи, раптова відсутність вимоги утримуватися цього дня від праці, найімовірніше, викликала б одночасно почуття полегшення, а також страху й невпевненості. Йому довелося б пройти певний період боротьби із самим собою та перевиховання свого сумління, щоб узгодити своє розуміння істини зі своїми почуттями й багаторічною, глибоко вкоріненою звичкою, перш ніж сумління перестало б засуджувати його за працю в суботу.
Отже, зверніть увагу, що контекст стосується дотримання днів, які є релігійно нейтральними й нейтральними для Бога. Їх дотримання не залучає людину до жодної небіблійної релігійної практики. Якщо ж поставити поруч це повчання з Римлян 14 і подібне повчання з Галатів 4, ми зможемо побачити різницю:
І знову ж таки, Павло не схвалює тих, хто створює власні «святі дні» й дотримується їх як релігійних свят. Християнський світ створив цілий «християнський календар» із численними святами, пов’язаними з подіями із життя Христа (наприклад, Попільна середа, Страсна п’ятниця, Великий піст тощо). Усі такі святкування не мають біблійної підстави, оскільки вони нав’язують людські уявлення біблійному вченню та намагаються диктувати Богові, як слід практикувати християнство. Чи ясно вказав Бог, яку саме подію із життя Христа Він бажає, щоб люди згадували або вшановували? Безумовно. Він навіть визначив точний порядок її звершення. Він уповноважив християн згадувати смерть Христа кожного першого дня тижня, використовуючи хліб і виноградний плід як символи Його тіла й крові, а також роздумувати про Його жертву й водночас випробовувати самих себе (1 Коринтян 11:20–34). Крім цього, якби Бог бажав, щоб згадували й інші події з життя Христа, Він сказав би про це.
Але чи міг християнин із юдеїв і надалі дотримуватися суботи? Так, якщо він робив це, не пов’язуючи її дотримання з релігійним обов’язком. Оскільки він більше не міг бути виправданий Законом Мойсея (Галатів 5:4), він не повинен був дотримуватися суботи так, ніби це було необхідною умовою для догоджання Богові, і не повинен був нав’язувати її іншим.
Павло дав ще одну настанову, якої зріліші християни повинні були дотримуватися у ставленні до тих християн, які ще не засвоїли правильного вчення щодо їжі та днів. Брат, який розуміє, що Бог дозволяє їсти певну їжу, повинен утриматися від її споживання за такої умови: якщо його вчинок спокусить, заохотить або підштовхне брата, який вважає споживання цієї їжі неправильним, теж її з’їсти. Брат, який переконаний, що споживання певної їжі є неправильним (навіть якщо в Божих очах це не так), грішить, коли їсть її. Він чинить гріх, оскільки завдає шкоди своєму сумлінню або оскверняє його.
1 Коринтян 8
Цей гріх ще яскравіше пояснюється в подібному обговоренні, яке Павло звернув до коринтських християн щодо споживання їжі, яка перед тим була принесена в жертву ідолові, — у 1 Коринтян 8. Павло наголошував, що язичницькі боги не існують (в. 4), і якщо людина не має наміру вшановувати чи поклонятися неправдивому богові, то споживання їжі, принесеної йому в жертву, є питанням вибору. Проте «не у всіх таке знання. Адже деякі, призвичаївшись до ідолів, ще й досі їдять так, наче споживають ідольські жертви, і їхнє сумління, будучи немічним, опоганюється» (в. 7). Термін «сумління» у віршах 7, 10 і 12 восьмого розділу першого послання до Коринтян походить від грецького слова suneidēsis і означає внутрішню здатність морального та духовного усвідомлення, створену Богом. Ми не повинні чинити так, щоб завдавати шкоди своєму сумлінню (або «знищувати» його — 1 Тимофія 4:2). Робити це — гріх. Християнин, який вважає певну практику неправильною, хоча в Божих очах вона не є неправильною, повинен працювати над перевихованням свого сумління, виправляючи своє мислення відповідно до Божого Слова. Завдяки цьому процесу з часом він зможе піднятися над своєю незрілою оцінкою й повністю погодитися з Божим поглядом на це питання.
Крім того, повертаючись до Римлян 14, зрілий християнин також грішить, якщо споживання ним дозволеної їжі спонукає незрілого християнина піти всупереч своєму сумлінню й з’їсти їжу, яку той вважає неправильною («злом» — в. 20) для християнина. Такий зрілий християнин винний у тому, що «засмучує» (в. 15), «губить» (вв. 15, 20), «спокушає» (в. 21), «робить слабким» (в. 21) і стає причиною того, що слабший брат «спотикається» (в. 21). У своєму викладі цього питання в 1 Коринтян 8 Павло говорить, що сильніший брат, який поводиться так, стає винним у тому, що через нього слабший брат «загине» (в. 11), бо він «вразив його немічне сумління» (в. 12).
Деякі практичні застосування
Багато церков переживали внутрішні конфлікти через безліч різноманітних розбіжностей. Ці розбіжності могли стосуватися кольору завіс перед баптистерієм або вибору килимового покриття. Причиною суперечок могло бути питання, чи будувати нову залу для богослужінь або багатофункціональне приміщення, як обладнати кухню, які збірники пісень чи Біблії придбати для лавок, або ж чи слід запросити проповідника на служіння чи звільнити його. Дехто намагається зірвати рішення більшості й домогтися свого, посилаючись на Римлян 14. Вони наполягають, що виконання рішення пресвітерів або більшості чоловіків «образить» їх. Такий підхід широко використовувався, щоб перешкоджати праці Церкви й не дозволяти здійснювати багато корисних справ.
У таких випадках Римлян 14 застосовують неправильно принаймні у двох аспектах: (1) Павло не використовував слово «образити» лише в значенні незгоди з рішенням або почуття особистої образи. «Образити» не означає просто «зачепити чиїсь почуття». Він уживав цей термін, маючи на увазі ситуацію, коли слабший брат був спонуканий до гріха. Зокрема, Павло говорить, що зрілий християнин повинен відмовитися від певної дії (наприклад, від споживання певної їжі), якщо це спонукає незрілого християнина чинити так само всупереч власному сумлінню. Навряд чи рішення повісити перед баптистерієм червоні, а не бежеві завіси змусить незгодного брата згрішити! (2) Ті, хто використовує такий підхід, ніколи не відводять собі роль слабшого брата. Вони завжди вважають себе сильнішими братами.
Насправді, якщо такі люди мають біблійні підстави заперечувати проти певного рішення, а не керуються лише власною думкою чи вподобаннями, вони повинні обґрунтовувати свою позицію Святим Письмом. На жаль, Церква завжди потерпала від деяких братів, яких самолюбство, гордість, а можливо, й прагнення влади (як у Діотрефа — 3 Івана 9) спонукають намагатися керувати Церквою. На противагу цьому зрілі християни будуть надзвичайно гнучкими, відкритими й поступливими, коли йдеться про питання думки в Церкві.
Ще одна особливість Римлян 14, яка допомагає нам розрізняти питання віри та питання думки, міститься у віршах 22–23:
Ти маєш переконання? Май його для себе самого перед Богом. Блаженний той, хто не осуджує себе за те, у чому впевнений. А хто сумнівається, коли їсть, — уже осуджений, бо робить це не з віри. А все, що не з віри, — гріх.
«Мати переконання» щодо певного погляду або вчення означає знати Божий погляд на це питання й розуміти, що воно є необов’язковим і належить до сфери думки. «Сумніватися» означає не мати повного знання або розуміння Божого вчення чи вагатися прийняти його й застосувати у своєму житті. У цьому контексті, якщо брат не був упевнений (сумнівався), чи можна йому їсти певну їжу, то, з’ївши її, він згрішив би, бо зробив би це «не з віри», тобто діяв би без повного знання (отриманого з Божого Слова) або без повної впевненості, що така дія є прийнятною для Бога. Оскільки «віра — від слухання… Слова Божого» (Римлян 10:17), будь-яка дія, яку людина чинить без авторитету чи дозволу Божого Слова, є гріховною.
Але як пересічному християнинові розрізнити питання віри й питання думки? Коли в Церкві виникає певне питання або проблема, як нам визначити, чи є це питання необов’язковим, чи обов’язковим? Відповідь полягає в тому, що ми повинні уважно досліджувати Боже Слово, щоб правильно застосовувати його принципи до конкретного питання. Протягом багатьох років християни написали чудові книги, у яких докладно виклали правильні принципи тлумачення Святого Письма для визначення Божої волі в питаннях, які прямо не згадуються в Біблії. До таких праць належать: «Коли “приклад” є обов’язковим?» і «Логіка та Біблія» Томаса Б. Воррена, «Визначення біблійного авторитету» Роя Девера, «Герменевтика» Д. Р. Дунгана та інші. Такі книги допомагають дослідникові Біблії осмислити принципи правильного розуміння Божого Слова й застосування його до численних життєвих обставин. Очевидно, що Боже Слово було написане так, щоб пересічна людина могла зрозуміти Божу волю для свого життя. Звичайно, для цього потрібні старанність і наполеглива праця (2 Тимофія 2:15; Дії 17:11). Але за достатньої старанності й щирого бажання пізнати Божу волю цієї мети можна досягти. Ніхто не зможе стати перед Богом наприкінці часу й справедливо стверджувати, що не був здатний розрізнити питання віри та питання думки.
ВИСНОВОК
Нехай Бог допоможе нам «дбати про мир і про те, що служить для збудування одне одного» (Римлян 14:19). Нехай ми ніколи не «робимо нічого, через що твій брат спотикається, [або спокушується, або слабне]» (в. 21). Нехай Бог допомагає нам духовно зростати щодня, щоб ми були людьми, «сильними у вірі» (Римлян 4:20), здатними чітко розрізняти питання думки та питання віри.
1 Лард, Мойсей (1875), Коментар до послання Павла до Римлян (Делайт, Арканзас: Gospel Light Publishing).
2 Ліпскомб, Девід (1943), Послання до Римлян (Нашвілл, Теннессі: Gospel Advocate).
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
