Menu

Природа натхнення Біблії

Що означає ствердження: «Біблія натхнена»? Відповідей на це запитання – безліч (пор. “Теорії…”, 1864, 6:312-349)

1. Дехто вважає Біблію «натхненною» так само, як великі автори в історії підносилися над звичайною людиною у своїх літературних пошуках, наприклад, Гомер, Шекспір, Діккенс чи Еліот. Інші скажуть, що на авторів Біблії вплинули надприродні зв’язки, але їхні письмові записи про ці зв’язки мають ті самі недоліки й помилки, що й у звичайних людей. Багато людей не можуть оцінити власні твердження Біблії щодо її натхнення. Перш ніж можна буде визначити, що Біблія є «натхненною», необхідно осмислити значення та природу цього натхнення. Біблія буквально переповнена описами сутності свого натхнення.

Павло сміливо стверджував: «Усе Писання богонатхненне» (2 Тимофія 3:16). Грецький термін, що лежить в основі слова «натхнення», означає «Божий видих» (Вінсент, 1900, 4:317)2. Павло стверджував, що Святе Письмо, маючи на увазі передусім Старий Заповіт, є продуктом дихання Бога. Отже, Павло стверджував, що Святе Письмо є продуктом дихання Бога. Бог насправді видихнув Святе Письмо. Біблія — це Слово Боже, а не людське. Трьома віршами пізніше (у 2 Тимофія 4:2) Павло проголосив: «проповідуй Слово». Чому? Тому що це Боже Слово. Так само точно, як Божий подих створив Всесвіт (Псалмів 32:6), Біблія проголошує себе результатом Божого видихання.

У своєму другому посланні (1:16-21) Петро натякнув на знаменну подію преображення Христа, коли Бог буквально промовляв з неба безпосередньо до Петра, Якова та Івана. Бог голосно заявив про те, що Ісус є Його улюбленим Сином і що людям наказано слухати Його (Матвія 17:5). Потім Петро проголосив: «І ми маємо ще непорушне пророче слово… знаючи це перш за все, що жодне пророцтво Писання не має приватного тлумачення». Петро казав, що Святе Письмо, надане нам пророками, є таким же певним і таким же авторитетним, як голос Бога, який промовив на горі Преображення.

Далі апостол пояснив, що пророче слово, маючи усі Писання Старого Завіту, не має «приватного тлумачення», тобто воно не виникло само по собі чи в свідомості тих, хто їх написав. Святе Письмо невиникло від «волі людини». Це не кінцевий результат людського дослідження чи дослідження природи речей. Святе Письмо не є продуктом власного мислення його авторів. (Варфілд 1974, 3:1474)3. Звідки ж тоді з’явилося Святе Письмо? Петро стверджував, що «від Бога звіщали мужі, натхнені Святим Духом.» Слово «натхненний» грецькою мовою оригіналу означає «принесений» (Арндт і Гінріх, 1957, с. 862-863)

4, отже автори були ведені або під впливом руху (Першбахер, 1990, с. 427)5. Петро заявив, що Святий Дух, по суті, підхопив письменників (пророків) і «приніс» їх до мети, яку Він вибрав (Варфілд, 3:1475). Таким чином, хоч Святе Письмо було написане за допомогою людського інструментарію, Бог настільки керував ним, що отримані слова належать Йому.

Це той самий Петро, який, очікуючи зішестя Духа в Діях 2 у день П’ятидесятниці, піднявся серед учнів і проголосив: «Мужі, брати! Треба було, аби сповнилося Писання, яке провіщав Дух Святий устами Давида про Юду», а потім цитував Псалми (Дії 1:16 і далі). Петро вірив, що Святий Дух керує тим, що написав Давид, і результат цього написання названо «Писанням».

Це той самий Петро, який у 1 Петра 1:10-12 пояснив: (1) що старозавітні натхненні промовці не завжди розуміли всю інформацію, надану Богом через них; (2) це був Дух Христа, який діяв на них; (3) цю саму натхненну інформацію подали апостоли в дні Петра; і (4) той самий Святий Дух керував їхніми висловлюваннями. Це означає, що натхненні люди мали власний розум, створюючи натхненний матеріал, але продукт був Божим, оскільки вони не завжди розуміли значення своїх творів.

Це той самий Петро, який у 2 Петра 3:15-16 сказав, що «наш улюблений брат Павло» «написав вам». Потім він зазначив: «як і в усіх посланнях, де він про це говорить. У них є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель». Зверніть увагу, що Петро чітко сказав, що: (1) Павло писав послання; (2) ці послання класифікуються з «рештою Святого Письма» — отже, листи Павла є Святим Письмом так само, як і Старий Заповіт та інші твори Нового Завіту; і (3) ці писання є авторитетними та божественними, оскільки Петро сказав, що спотворювати їх означає викликати «власну погибель — очевидне посилання на Божу немилість і духовну шкоду, яка є результатом непослуху Божим словам, а не людським. Корнилій добре розумів цей принцип, бо, коли Петро прийшов до нього додому, він сказав: «Нині всі ми стоїмо перед Богом, аби слухати все, що Господь тобі звелів.» (Дії 10:33, вид. додано).

Перебуваючи на Землі, Ісус продемонстрував високу повагу до Святого Письма, тобто Старого Завіту. Одного разу Він вступив у розмову з деякими євреями, які звинуватили Його в богохульстві (Івана 10:33). Він відкинув звинувачення, процитувавши Псалом 81:6, називаючи цей уривок «законом» (вірш 34). Але як Ісус міг називати псалом «законом», оскільки Псалми були поетичною літературою мудрості, а не частиною Тори (П’ятикнижжя)? Він називав псалом «законом» у тому сенсі, що псалми є частиною Святого Письма. Таким чином Ісус приписував юридичну силу всьому корпусу Святого Письма (Варфілд, 3:1475). Він зробив те саме в Івана 15:25. Подібним чином Павло цитував Псалми, Ісаю та Буття і називав кожну з них «Законом» (1 Коринтянам 14:21; Римлянам 3:19; Галатам 4:21).

Після того, як Ісус процитував псалом і назвав його «законом», Він додав, «а Писання не може бути порушене» (вірш 35). Зверніть увагу, що Він прирівнював «закон» до «Священного Писання», використовуючи ці терміни як синоніми. Коли Він проголосив, що «закон» або «Писання» «не може бути порушене», Він наголошував на тому, що неможливо скасувати Писання, заперечити його авторитет або протистояти його правді (Ворфілд, 3:1475). Ісус вважав кожну частину Святого Письма, навіть його найзвичайніші фрази, авторитетним Словом Божим (с. 1476).

Таке ставлення до Священного Писання як до авторитетного документа вказує звичайна формула: «Написано». Наприклад, зіткнувшись із сатаною, Ісус усі три рази відбив його атаки простим словом: «Написано», чого було достатньо, щоб підтвердити авторитетну достовірність (Матвія 4:4,7,10) — настільки, що сатана спробував скопіювати Ісус у цьому відношенні (Матвія 4:6). Після Свого воскресіння Ісус прирівняв увесь Старий Завіт (тобто закон Мойсея, пророків і псалми) до «Писання» і знову зазначив, що «написано» (Луки 24:44-46). Він дуже рішуче наполягав на тому, що «все» у Святому Письмі, що стосується Нього, «повинно сповнитися». Раніше в цьому розділі Він прирівняв «Мойсея та всіх пророків» до «Писання» (вірші 25-27).

Не дивно, що Ісус докоряв Своїм релігійним противникам такими фразами, як: «Хіба не читали ви цього Писання?» (Марка 12:10; пор. Матвія 21:42); або: «Помиляєтеся, не знаючи Писання» (Матвій 22:29); або «коли б ви збагнули, що це значить…» (Матвія 12:7); або: «Ідіть же й навчіться, що це значить…» (Матвія 9:13). Основна думка в таких висловлюваннях полягає в тому, що Божа істина міститься в Святому Письмі, і якщо ви не знаєте Святого Письма, ви сприйнятливі до помилок. Отже, Ісус стверджував, що Бог є Автором Святого Письма.

Навіть слова Святого Письма, які не є прямими цитатами божества, насправді є словами Бога. Наприклад, Ісус приписав слова Буття 2:24 Богові як автору (Матвія 19:4-6). Тим не менш, в оригінальному контексті Буття 2:24 немає вказівок на те, що Бог був промовцем. Натомість ці слова є просто коментарем, записаним людиною-автором — Мойсеєм. Приписуючи ці слова Богові, Ісус дав зрозуміти, що все Святе Письмо було написано Богом. Це означає, що навіть слова сатани або слова злих людей є словами Бога — у тому сенсі, що Бог дав нам точний звіт про те, що сказали ці люди. Павло розглядав це питання так само (1 Коринтян 6:16).

Знову і знову апостоли та автори Нового Завіту робили те саме, що робив Ісус, тобто посилалися на Святе Письмо таким чином, щоб було ясно, що вони вважали його авторитетними, натхненними словами Бога (наприклад, Дії 8:35; 17:2; 18:28; 26:22; Римлян 12:19; 1 Коринтян 15:3-4; 1 Петра 1:16; Якова 2:8). Можливо, Лука добре підсумував переважаючий спосіб мислення письменників Біблії: «Вони прийняли слово з усією ревністю, щодня досліджуючи Писання, чи так воно є» (Дії 17:11). Іншими словами, те, що говорить Святе Письмо, говорить Бог.

Додатковий доказ власного погляду Біблії на саму себе проявляється в таких твердженнях, як: «Бо Писання каже фараонові» (Римлян 9:17) або «Адже Писання…благовістило Авраамові» (Галатів 3:8). Але Святе Письмо не говорило з фараоном, і Святе Письмо не проповідувало Євангеліє Аврааму. Навпаки, то Бог зробив! Отже, слово Святого Письма є словом Божим! Натхненні автори Нового Заповіту вважали Бога та Писання настільки тісно пов’язаними, що вони природно могли говорити про Писання, яке робить те, що Бог робить (Варфілд, 3:1477).

Це працює і в інший бік. Кажуть, що Бог говорить певні речі, які в своєму оригінальному значенні є просто словами Святого Письма. Наприклад, у Посланні до Євреїв 3:7 сказано: «Тому так промовляє Святий Дух…», а потім цитується Псалом 94:8. У Діях 4:25 сказано, що Бог промовив через Святого Духа устами Давида слова Псалма 2:1. У Діях 13:34-35 Бог представлений як той, хто висловив слова з Ісаї 55:3 і Псалма 15:10. Проте в обох цих випадках слова, приписувані Богові, не є, у своєму оригінальному значенні, конкретно Його словами, а просто словами самого Писання. Тож автори Нового Завіту інколи посилалися на Святе Письмо, ніби воно було Богом, а іноді вони посилалися на Бога, ніби Він був Писанням. Таким чином, Біблія представляє себе як самі слова Бога.

У Посланні до Євреїв 1:5-13 автор процитував сім уривків зі Старого Завіту: Псалом 2:7; 2 Самуїла 7:14; Повторення Закону 32:43; Псалми 103:4, 44:6-7, 101:26-27 і 109:1. Письменник Послання до Євреїв приписував кожен із цих уривків Богу як оратору. Проте в їхньому початковому положенні в Старому Завіті іноді Бог є промовцем, а іноді Він не є промовцем, і, по суті, до Нього говорять або говорять про нього. Чому автор Послання до Євреїв без розбору приписував усі ці уривки Богові? Тому що всі вони мають спільний факт, що вони є словами Святого Письма, і, як такі, є словами Бога.

Те саме стосується Римлян 15:9-12, де Павло цитує Псалом 17:50, Повторення Закону 32:43, Псалом 116:1 та Ісаю 11:10. Першу цитату він представив фразою «як написано»; друга вводиться словами «і також говорить»; третя просто «і знову»; а четверта має передмову «а Ісая каже». Тим не менш, у контексті Старого Завіту лише в уривку з Ісаї конкретно говорить Бог, і Павло приписує ці слова Ісаї. Отже, «як написано», «говорить» та «Ісая каже» — це різні способи сказати те, що то «Бог каже»! Іноді автори Нового Завіту приписували Святе Письмо його авторам-людинам. Проте ясно, що коли автори сказали: «Мойсей сказав» або «Давид сказав», це був просто інший спосіб сказати: «Писання говорить», що, знову ж таки, було тим самим, що сказати «Бог каже».

ВЕРБАЛЬНЕ НАТХНЕННЯ


Зауважте, що натхнення, на яке претендує сама Біблія, є «словесним» натхненням, тобто Боже керівництво поширюється навіть на слова письменника. Павло базував свою аргументацію на іменнику у множині та наполягав на тому, що Бог мав намір щоб це слово розумілося саме в однині (Галатів 3:16). Як зазначалося раніше, Ісус спирався на точну словесну форму Святого Письма (Івана 10:34). Він базував свою точку зору на конкретному слові в Матвія 22:43, на певному часі в Матвія 22:32 і навіть на літерах і їх дрібних рисах в Матвія 5:17-18. В останньому уривку Ісус сказав, що Вихід 3:6 був звернений до садукеїв, з якими Він розмовляв, хоча в оригінальному контексті Вихід 3:6 Бог розмовляє з Мойсеєм. Це доводить, що Ісус очікує, що всі люди на Землі зрозуміють, що Біблія написана для кожної відповідальної людини, і що Святе Письмо має бути авторитетним для життя людей.

Павло також підтвердив словесне натхнення в 1 Коринтян 2. Він стверджував, що його мова та його проповідь не були «переконливими словами мудрості» людини (вірш 4). Швидше, його слова були «проявом Духа». Він стверджував, що він і його колеги-апостоли говорять про Божу премудрість (вірш 7). Він стверджував, що те, про що вони говорили, було відкрито їм Богом через Святого Духа (вірш 10). Потім він дуже чітко підтвердив: «Про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом» (вірш 13). Отже, натхнення включає самі слова, і це робить його словесним натхненням.

НАТХНЕННЯ НОВОГО ЗАПОВІТУ

Більшість розглянутих досі уривків – це новозавітні посилання на натхнення Старого Завіту. Ліберальні вчені стверджують, що Новий Завіт не претендує на натхнення сам по собі. Це твердження не відповідає дійсності. Як уже зазначалося, у 2 Петра 3:16 Петро класифікував послання Павла як «Писання» і підтвердив, що твори Павла мають такий божественний авторитет, що ті, хто їх перекручує, будуть знищені. Також було зазначено, що Петро пов’язував апостолів із старозавітними пророками (1 Петра 1:10-12). І, як ми щойно бачили, Павло зробив подібне твердження в 1 Коринтян 2.

Читаючи Новий Завіт, стає зрозуміло, що автори поширювали натхнення Старого Завіту на свої власні твори. Вони ані на мить не вважали себе — служителів Нового Завіту (2 Коринтянам 3:6) — такими, що володіють Духом Божим менше, ніж служителі Старого Завіту (Варфілд, 3:1482). Ісус, безперечно, оголосив про майбутнє натхнення авторів Нового Завіту. У Євангелії від Матвія 10:17-20 і в паралелях у Євангелії від Марка 13:11 і Луки 12:12 Ісус пояснив апостолам, що Святий Дух керуватиме їхньою вербальною діяльністю щодо того, як і що вони говорять. Він повторив те саме в Євангелії від Луки 21:12-15, закликаючи їх не турбуватися про те, як захищатися перед владою, оскільки Він дасть їм «слова та мудрість», перед якими їхні супротивники не зможуть протистояти. Таким чином, Ісус попередньо засвідчив вчення апостолів і забезпечив повагу до їх авторитету.

Ісус дав кілька обітниць апостолам у Івана, розділах 14, 15 і 16. Натяку лише на одну з них буде достатньо. Ісус пообіцяв апостолам: «Ще багато чого Я маю сказати вам, але тепер ви не можете знести. Коли ж прийде Він, Дух Істини, то поведе вас до повної істини, бо не від Себе буде говорити, але що почує, те й говоритиме, і сповістить вам те, що має настати» (Івана 16:12-13). Незадовго до Свого вознесіння Ісус пообіцяв апостолам хрещення Святим Духом, що дасть їм змогу бути свідками Христа по всьому світу (Дії 1:5,8). Ця обітниця почала виконуватися в Дії 2, коли апостоли були охрещені Святим Духом і отримали повноваження проповідувати послання, яке хотів проповідувати Бог.

Численні уривки вказують на виконання цих обітниць апостолам настільки, що слова, які вони сказали, були Божими словами (Дії 4:8,31; 5:32; 15:8,27-28; 16:6-8). Як уже зазначалося, Павло стверджував, що слова, які він говорив, мають пряме керівництво Святого Духа (1 Коринтян 2). Він зробив те саме в Галатів 1:12. У Посланні до Ефесян 3:1-5 він стверджував, що його послання стало відомим йому «через одкровення» (вірш 3), а також іншим апостолам і пророкам (вірш 5). Інші уривки відображають ту саму думку (1 Тимофію 4:1; Галатів 2:2; 2 Коринтян 12:7; 1 Солунян 2:13). Гарний підсумок тверджень Павла про натхнення можна побачити в його твердій заяві: «Якщо хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що оце пишу я вам, бо то — Господня заповідь» (1 Коринтян 14:37). Його натхнення поширювалося як на його усні висловлювання, так і на його писання (2 Солунян 2:15; 3:6,14; пор. 1 Солунян 4:2,15; Галатів 1:7-8). У 1 Тимофія 5:18 Павло процитував Луки 10:7 і назвав його «Писанням». Отже, запис Євангелія від Луки вже був доступний і класифікований натхненним каноном Святого Письма.

Висновки

Неупереджена людина може легко побачити, що Біблія претендує на статус «натхнення», будучи видихнутою Самим Богом. Це натхнення вимагало такого контролю з боку Бога, що навіть слова потрапляли під Його вплив. Отже, Біблія є «вербально натхненою». Цей висновок не означає, що автори просто писали «диктант». Навпаки, Біблія показує, що Бог пристосовував Свою натхненну діяльність до індивідуального темпераменту, словникового запасу, рівня освіти та стилістичних особливостей кожного письменника. Біблія є «непохибною» в тому, що вона не здатна обманювати чи вводити в оману, і тому вона цілком достовірна та надійна. «Повне» натхнення означає, що натхнення поширюється на всі його частини. Отже, Біблія є повністю натхненною.

Біблія також «безпомилкова», тобто в ній немає помилок. Бог використовував людей, щоб написати Біблію, і таким чином дозволив їм залишити в ній свій відбиток, але не зробивши жодної помилки, які часто допускають люди. Бог подбав про те, щоб слова, створені людьми-письменниками, не містили помилок і недоликів, характерних для ненатхненних письменників. Цей вплив поширився навіть на питання науки, географії та історії. Доказ натхненності Біблії є окремим і необхідним запитом. Однак важливо, щоб людина розуміла, що має на увазі Біблія, коли вона називає себе «натхненною».

Використані джерела

1 “Теорії натхнення Святого Письма” (1864), American Presbyterian and Theological Review, 6:312-349, квітень.

2 Вінсент, Марвін (1900), Дослідження слів у Новому Завіті (Гранд Рапідс, штат Мічиган: Eerdmans, 1946 перевидання).

3 Варфілд, Бенджамін (перевидання 1974 року), «Натхнення», ISBE, ред. Джеймс Орр (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

4 Арндт, Вільям і Ф. В. Ґінгріч (1957), Греко-англійський лексикон Нового Заповіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чікаго, Іллінойс: University of Chicago Press).

5 Першбахер, Веслі Дж., ред. (1990), Новий аналітичний грецький лексикон (Пібоді, Массачусетс: Hendrickson).“

МакГарві, Дж. В. (1883), “Зауваження щодо попередніх лекцій”, The Missouri Christian Lectures (Роузмід, Каліфорнія: Old Paths Book Club, перевидання 1955).


Published

A copied sheet of paper

REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.

Reproduction Stipulations→