Презумпція невинуватості
Сучасна американська політика дедалі більше характеризується «брудними трюками» та наклепницькими тактиками, покликаними торпедувати електоральний потенціал кандидата. Останніми роками звичні звинувачення стосуються сексуальної сфери — «небажаних сексуальних домагань» тощо. Важко не скептично ставитися до таких тверджень, оскільки обвинувачі зациклюються на сексуальних питаннях — а не на інших кримінальних діяннях. З одного боку, є політики з сумнівним минулим, яке варто вивести на світло задля релевантного оцінювання придатності до посади. З іншого боку, політичні опоненти прагнуть дискредитувати інакше невинного та кваліфікованого кандидата — не просто викопуючи легітимні підстави з його минулого, а й фабрикуючи обвинувачення та «докази» лише тому, що не згодні з його поглядами (напр., щодо абортів). Незалежно від політичної приналежності, такі обставини повинні викликати огиду.
Ще тривожнішою за ці тактики є, здається, широко розповсюджена згода з думкою, що сама лише інсинуація становить достатній доказ вини. Давній, наріжний афоризм «невинний, доки не доведено вину» для багатьох видійшов у небуття. Багато людей, видається, настільки засліплені своєю політичною та моральною ідеологією, що буквально переозначили зміст і природу «справедливості», «чесності» та «неупередженості». Вони викинули будь-яке розуміння того, що означає бути безстороннім, неемоційним і рівноважним у встановленні істини. Ба більше, якщо обвинувачення супроводжується сльозами, воно видається переконливішим, а ймовірність його правдивості стає нібито безсумнівною. Сльози важать більше за істину. «Належна правова процедура» визначається як надання слухання обвинуваченню, а тоді прийняття його за чисту монету як правди.
Поняття «передбачуваної невинуватості до доведення вини1» є внутрішньо притаманним справедливому праву і самоочевидно істинним. Обов’язок доведення обвинувачення поза розумним сумнівом лежить на обвинувачі. В рішенні Верховного суду США 1895 року у справі «Коффін проти Сполучених Штатів», викладаючи позицію Суду, суддя Вайт навів таке спостереження:
Аміан Марцеллін наводить анекдот про імператора Юліана, який ілюструє застосування цього принципу в римському праві. Нумерій, намісник Нарбонської Галлії, постав перед імператором, і, всупереч звичаю у кримінальних справах, суд відбувався прилюдно. Нумерій обмежився запереченням своєї провини, і проти нього не було достатніх доказів. Його супротивник, Делфідій, «палка людина», побачивши неминучість провалу обвинувачення, не стримався і вигукнув: «О, славетний Цезарю, якщо достатньо заперечити, що ж тоді буде з винними?» На що Юліан відповів: «Якщо достатньо звинуватити, що буде з невинними?»2
Засновники Америки погоджувалися з цією оцінкою презумпції невинуватості і часто цитували високоавторитетного англійського юриста Вільяма Блекстона з цього приводу: «усі презумптивні докази вчинення фелонії слід приймати з обережністю, адже право виходить із того, що краще десять винних уникнуть покарання, ніж один невинний постраждає»3.
Поза межами правової системи, що від початку характеризувала американську цивілізацію, Біблія висловлюється однозначно щодо презумпції невинуватості. Справді, уявлення «невинний, доки не доведено вину» притаманне самій природі Бога. Надавати довіру звинуваченню без доказів — це свідчення сліпих упереджень і ірраціональних людських емоцій, а не логіки й розуму. Виникає питання, чи повелися б так само ті жінки, які поспішно вірять непідтвердженим звинуваченням проти публічної особи, якби їхніх власних підлітків-синів спіткали подібні обвинувачення.
Наріжна істина, що підпирала Божий закон для Ізраїлю у справах кримінальної поведінки, зосереджувалася на наявності множинних свідків:
Кожен, хто вб’є душу, — при свідках буде покараний як убивця, але не один свідок свідчитиме на душу, щоб їй заподіяти смерть. (Числа 35:30).
Тільки за свідченням двох свідків чи трьох свідків може померти засуджуваний на смерть, — не може померти за свідченням лише одного свідка. (Повторення Закону 17:6).
Ці вірші наполягають однозначно: нікого не слід засуджувати на підставі одного свідка. Цей принцип переходить і в церковне право Нового Заповіту (Матвія 18:16; 2 Коринтян 13:1; 1 Тимофія 5:19; Євреїв 10:28; Об’явлення 11:3; пор. Матвія 26:60; Івана 5:31; 10:37).
Важливо розуміти, що мінімум два свідки не означає одного свідка, який передає свої спостереження іншій особі, а вже та виступає «другим свідком». Йдеться про вимогу двох чи більше незалежних свідків, тобто особистих очевидців заявленої події. Ці вірші також не виправдовують висування багатьох свідків за окремими інцидентами («і я теж»). Той факт, що грабіжник банку пограбував три різні банки в різний час, не дає підстав вважати, що один свідок від кожного пограбування разом складають «двох чи більше свідків». Має бути два чи більше очевидців тієї самої події. Бог був настільки категоричний у цьому пункті, що встановив суворі покарання за його порушення:
Хай один свідок не виступає проти людини в будь-якій несправедливості, у будь-якому проступку чи в будь-якому гріху, яким вона згрішить. Кожний факт повинен бути встановлений за свідченням двох свідків чи за свідченням трьох свідків. А якщо проти якогось чоловіка виступить несправедливий свідок, закидаючи йому безбожність, то нехай обидва чоловіки, між якими виникне суперечка, стануть перед Господом, перед священиками та перед суддями, які будуть у ті дні, й нехай судді пильно розслідять: якщо несправедливий свідок свідчив несправедливо і виступив проти свого брата, то вчините йому так, як він мав намір учинити своєму братові, — і так викорениш зло з-посеред вас самих. А інші, почувши це, будуть боятися і більше ніколи не чинитимуть серед вас такої злої речі, як ця. Хай твоє око не має до нього пощади. Життя за життя, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу! (Повторення Закону 19:15–21).
Виникає питання: якби це законодавство діяло в Америці сьогодні, чи мали б ми стільки обвинувачів, які висловлюються без належних доказів. Справді, Бог проголосив: «Будеш уникати всякої несправедливої справи. Не вб’єш невинного чи праведного і не виправдаєш несправедливого через хабар». (Вихід 23:7).
За Мойсеєвим Законом жінка, що зазнала сексуального нападу, була зобов’язана кричати, щоб її могли врятувати ті, хто поруч. Інакше вона вважалася добровільною учасницею. Єдиним винятком із цієї вимоги була ситуація, коли сексуальний напад стався у відлюдному місці (поза містом), де не було свідків або рятівників, які могли б прийти їй на допомогу (Повторення Закону 22:22–27).
Також за Старим Законом були встановлені міста сховища, щоб людина могла уникнути помсти з боку родичів особи, яку вона могла вбити. Вона мала право втекти до міста, де була б захищена, доки не буде встановлено її вину або невинуватість. Отже, вона була невинною, доки її провина не буде доведена. Якби її від початку вважали винною, не було б жодної підстави забезпечувати місто притулку, щоб визначити інше.
Звернімо увагу, що з розвитком наукової криміналістики, зокрема відкриттів, пов’язаних із ДНК-доказами, багатьох засуджених було реабілітовано. Часто їх спершу засуджували виключно на підставі свідчення одного свідка — обставина, що суперечить Божим настановам щодо встановлення вини. Якби було застосоване Боже мислення, невинну особу від самого початку не було б засуджено.
Однак ці принципи означають, що винні у жахливих злочинах часом, а можливо й нерідко, залишатимуться на волі. Проте в Божих очах обвинувачення й засудження невинної людини є великим судовим перекрученням. Згадаймо слова Блекстона й імператора Юліана Цезаря: «Краще хай десять винних уникнуть кари, ніж щоб один невинний постраждав»; «Якщо достатньо звинуватити, що буде з невинними?»
1 Фраза, яку приписують англійському баристеру, політикові та судді Вільяму Ґерроу. Див.: Кеннет Пеннінґтон (2003), «Невинний, доки не доведено вину: витоки правової максими», Юрист: студії з церковного права й служіння, 106; Річард Брейбі та Джон Гостеттлер (2010), «Сер Вільям Ґерроу: його життя, його час і боротьба за справедливість» (Лоддон, Англія: Waterside Press); «Коффін проти Сполучених Штатів», 156 U.S. 432 (1895), https://supreme.justia.com/cases/federal/us/156/432/. Суд зазначив: «Твердження, що не може бути засудження, якщо доказ не показує вину поза розумним сумнівом, ще не втілює настільки повно положення про презумпцію невинуватості, щоб виправдати відмову суду, на прохання сторони, дати інструкцію присяжним щодо такої презумпції, яка є висновком, зробленим правом на користь громадянина; завдяки цьому, коли його судять за кримінальним обвинуваченням, він має бути виправданий, якщо його вину не буде доведено.»
2 Там само, виділ. додано.
3 Сер Вільям Блекстон (1893), «Коментарі до законів Англії у чотирьох книгах» (Філадельфія, Пенсильванія: J.B. Lippincott), IV.XXVII.V.
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.