Невірство і розділене християнство
Плюралізм (ідея, що всі системи вірувань і філософії мають однакову цінність) безперечно проник у національну свідомість. Одним із проявів цього впливу є той факт, що пересічного американця змусили беззастережно приймати будь-яке й майже кожне вірування, філософію та практику, які тільки можна уявити. У самому християнстві це сліпе, навіть ірраціональне, звеличення терпимості призвело до широкого знецінення «доктринального вчення» — воно стало другорядним, якщо не повністю неважливим.
Мислення таке: якщо християни просто прийматимуть одне одного, братимуть участь у спільності, більше спілкуватимуться, перестануть засуджувати одне одного через вчення або звертати увагу на доктринальні розбіжності, то вони зрозуміють, що те, що їх об’єднує — прийняття Христа, — значно переважає й затінює будь-які доктринальні відмінності між ними, і світ стане більш відкритим до християнської віри. Вважається, що розділення спричиняє невірство, і що якби християнство було об’єднане (у сенсі — прийняття одне одного попри доктринальні розбіжності), тоді це призвело б до віри, тобто невіруючий світ з більшою ймовірністю звернув би увагу на християнство й повірив у Ісуса. Вважається, що таке мислення узгоджується з молитвою Ісуса про єдність, виголошеною наприкінці Його життя на землі (Івана 17). Стверджується, що для Ісуса єдність була важливішою за все інше. Таким чином, об’єднання — досягнення спільності — ставиться вище за вчення. «Єдність у розмаїтті» означає переконання, що розбіжності у вченні не повинні заважати єдності й спільності з усіма «віруючими». Під «віруючими» зазвичай маються на увазі ті, хто словесно визнає владу Христа.
Однак тлумачення цього уривку фактично підносить його вище всіх інших текстів Писання, ставлячи в суперечність із рештою Біблії. Ісус не міг наказувати єдність будь-якою ціною, оскільки в інших місцях наголошував, що така єдність ніколи не настане (Матвія 10:34–36; Луки 12:49–53; Матвія 7:13–14). Сам Ісус не зміг усунути розділення й досягти єдності, якої дехто вважає можливою (Івана 7:12,43; 9:16; 10:19; 12:42 та ін.). Будь-яке тлумачення, яке суперечить багатьом іншим зрозумілим текстам Писання, є хибним тлумаченням, а отже — викривленням Святого Письма (Матвія 15:1–9; Марка 7:1–13; 2 Петра 3:16). Біблія навчає, що віра приходить від слухання Божого Слова (Римлян 10:17). Єдність не є джерелом або стимулом до віри. Божим джерелом віри є Його Слово. Розбіжності й поділи завжди існуватимуть, оскільки більшість людей просто відмовляється підпорядкувати своє життя Божому Слову.
Насправді ж, Івана 17 містить принаймні три контекстуальні вказівки, які спростовують сучасне тлумачення цього уривку. По-перше, Ісус особливо підкреслює необхідність послуху як передумови до єдності. У Своїй молитві Він шість разів наголошує, що передав їм Божі слова або істину. Він зазначає, що учні «зберегли Твоє слово» (вірш 6); «слова, які Ти Мені дав, Я передав їм, і вони прийняли» (вірш 8); «Я дав їм Твоє Слово» (вірш 14); «Освяти їх істиною [Своєю]! Твоє Слово — то істина» (вірш 17); «щоб і вони були освячені істиною.» (вірш 19). У цих висловлюваннях Ісус чітко показує, що єдність укорінена в послусі. Перш ніж говорити про єдність, Ісус говорив про послух. Він неодноразово звертав увагу на важливість Божого Слова — Божої істини — яку потрібно «прийняти» (тобто послухатися), щоб досягти освячення. У контексті, отже, єдність і однодумність, про які молився Ісус у віршах 20–21, — це єдність, яка приходить тоді, коли люди підпорядковують себе Божому вченню.
По-друге, у самих віршах, де Ісус молиться про єдність віруючих, Він вказує, як досягти цієї єдності. Багато хто в християнстві стверджує, що однодумність досягається тим, що не потрібно будувати єдність на основі вчення. Кажуть, що спільне визнання Господства Ісуса перевищує нашу доктринальну розмаїтість. Отже, розбіжності у вченні не мають заважати спільності або прийняттю будь-кого, хто визнає Ісуса Господом. Але вразливо протилежне каже Ісус: єдність досягається так само, як і віра: «через їхнє слово» (вірш 20).
Коли люди чують Боже Слово (яке включає набагато більше, ніж лише визнання Господства Христа), вони або вірять, або ні. Якщо вірять щиро, вони послухаються Євангельського плану спасіння й приведуть своє життя у злагоді з біблійним ученням (Римлян 10:14–17; Марка 16:16; Матвія 24:13; Якова 1:12; 2:18; Євреїв 11:6; 2 Петра 1:5–11; Галатів 5:6). Ті, хто спільно приймає доктринальні основи християнської віри з вірою, автоматично єдині — об’єднані в Христі, у спільності одне з одним, з Богом і Христом (1 Івана 1:3,6–7).
По-третє, молитва Ісуса була звради церкви — не заради світу чи фальшивого християнства (вірші 9,16). Єдність, про яку говорив Ісус, — це єдність серед християн Нового Завіту, тих, хто слухається Євангелії через віру, покаяння, сповідання божества Христа та водне хрещення (Івана 3:5; Марка 16:16; Матвія 28:19–20; Дії 2:38; 22:16; Римлян 10:9–10). Але значна частина християнства відійшла від основ Нового Завіту в напрямку деномінаціоналізму й не навчає плану спасіння, поданого в Новому Завіті. Ті, хто вступає в деномінацію та дотримується її особливої системи спасіння, не стали християнами в новозавітному сенсі. Вони надали терміну «віруючий» небіблійного значення (див. Якова 2:19–26). Вони не прийшли до віри в Христа через слово Його істинних речників (Івана 17:20), а прийняли слова лише людей. Їх ввели в оману, спрямувавши до фальшивих церков і до «іншого євангелія» (Галатів 1:6–9).
Так, поділи плутають і знеохочують щирих шукачів істини. Але сама по собі роз’єднаність не є джерелом невірства. Якби це було так, Бог і Христос були б винні в породженні невірства, оскільки Їхні дії часто спричиняли поділ (див. Івана 7:12,43; 10:19). Писання вчить, що єдність можлива лише через відповідність біблійному вченню. Уся інша «єдність» — це лише союз, спільність, домовленість «погодитися не погоджуватись» — що є далеким від тієї єдності, про яку молився Ісус. Поділ, що існує в християнстві, є наслідком того, що люди «чинять переступ і не залишаються у вченні Христа» (2 Івана 9) і «думають більше від того, що написано» (1 Коринтян 4:6). Коли люди запроваджують особисті символи віри, людські тлумачення й релігійні додатки до Божого вчення, поділ є неминучим. Ісус не прийшов, щоб схвалити таке доктринальне розмаїття. Ті, хто так думає, вступають у безнадійне протиріччя з самим Ісусом, Який точно не діяв за принципом «йти на компроміс заради миру». Бо Він сказав: «Чи думаєте, що Я прийшов мир принести на землю? Ні, кажу вам, — поділ!» (Луки 12:51; вид. додано).
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
