Міра нагороди і міра покарання

ЗАПИТАННЯ: Чи будуть ступені нагороди на небі? Аналогічно, чи будуть ступені покарання в пеклі?

ВІДПОВІДЬ: Будь-яка тема, що стосується конкретної природи остаточної, вічної оселі людини, повинна викликати великий інтерес у всіх відповідальних людей, оскільки кожна людина зрештою буде жити у вічності (див. Томпсон, 2000a¹, с. 33–39; 2000b, с. 41–47²; 2000c, с. 49–55³). Не дивно, що питання про те, якими будуть умови в загробному житті, часто займають наші думки. Коли розглядаються питання духовного значення, як це відбувається при обговоренні долі душі, єдиним надійним джерелом інформації повинен бути Той, Хто є Творцем і Утримувачем душі. Бог, як Творець усього фізичного та духовного (Буття 1:1 і далі; Вихід 20:11), і Сам як Духовна Істота (Івана 4:24), є джерелом душі (Екклезіаста 12:7). Отже, Біблія, як натхненне Слово Боже (2 Тимофія 3:16–17; 2 Петра 1:20–21), повинна бути найвищим авторитетом у цьому питанні. Тому саме до Святого Писання ми повинні звертатися, щоб відповісти на будь-яке питання про вічність.

СТУПЕНІ ВІЧНОЇ НАГОРОДИ

По-перше, важливо зазначити, що кожен вірний послідовник Бога зрештою отримає вічну нагороду. Пишучи в книзі Об’явлення, апостол Іван описав у вражаючій мові долю праведних, коли цей світ нарешті закінчиться: « Ось Божа оселя з людьми; і Він поселиться з ними, і вони будуть Його народом, і сам Бог буде з ними… Переможець успадкує все, і Я буду його Богом, а він буде Мені сином» (Об’явлення 21:3,7). Раніше Іван підбадьорював своїх читачів такими словами: «Будь вірний аж до смерті, і Я дам тобі вінець життя» (Об’явлення 2:10). Співпрацівник Івана, апостол Павло, назвав тих, хто вірно служив Ісусу, «надією спадкоємцями вічного життя» (Тита 3:7). Автор послання до Євреїв говорив про Христа як про Того, Хто став «причиною вічного спасіння для всіх, хто Йому покірний» (Євреїв 5:9).

По-друге, так само важливо усвідомити, що кожен святий буде винагороджений «згідно з його вчинками». Матвій писав: « Адже Син Людський має прийти в славі Свого Отця з ангелами Своїми, і тоді Він віддасть кожному згідно з його ділами» (Матвія 16:27). Павло використав практично ідентичні слова в Римлян 2:5–7: «Через власну черствість і нерозкаяність серця збираєш собі гнів на день гніву і виявлення справедливого Божого суду. Він відплатить кожному згідно з його вчинками: тим, хто настирливістю в добрих ділах шукає слави, честі й нетління, — вічне життя». Таке поняття навчалося навіть у часи Старого Завіту. Соломон писав: «Якщо скажеш: Я того не знаю! — зрозумій, що Господь знає серця всіх; Той, Хто всіх наділив диханням, — Він усе знає, Він віддасть кожному за його ділами.» (Приповістей 24:12).

Притчі з уст Господа подібним чином демонструють, що кожна людина буде суджена згідно з її вчинками. Притча про міні, записана в Луки 19:11–27, є досконалим прикладом.

Один чоловік шляхетного роду пішов у далеку країну, щоби прийняти царство і повернутися. Він покликав десятьох своїх рабів, дав їм десять мін і сказав їм: Торгуйте, доки прийду! Та громадяни ненавиділи його і послали посланців слідом за ним, кажучи: Не хочемо, щоби цей панував над нами! І сталося, що, одержавши царство, він повернувся і звелів покликати до себе тих рабів, яким дав гроші, аби довідатися, що вони вторгували. Приходить перший і каже: Пане, міна твоя принесла десять мін. І відказав йому: Гаразд, добрий рабе, так як в малому ти був вірний, володій десятьма містами. Прийшов другий, кажучи: Пане, міна твоя принесла п’ять мін. Сказав і цьому: І ти будь над п’ятьма містами. І ще один прийшов, кажучи: Пане, ось твоя міна, яку мав я відкладену в хусточці. Адже я боявся тебе, бо ти жорстока людина: береш те, чого не поклав, і жнеш те, чого не посіяв! Каже йому: Устами твоїми суджу я тебе, лукавий рабе. Ти знав, що я жорстока людина, що беру те, чого не поклав, і що жну те, чого не посіяв. Чому ж не дав ти моїх грошей купцям, і я, повернувшись, узяв би своє з прибутком? А тим, які стояли поряд, сказав: Візьміть від нього міну і дайте тому, хто має десять мін! І відповіли йому: Пане, він же десять мін вже має! Кажу вам: кожному, хто має, дасться, а від того, хто не має, і те, що має, буде забране [від нього].

Після прочитання цієї притчі (і притчі про таланти в Матвія 25:14–30) стає ясно, що певні особи отримують — і, отже, несуть відповідальність за — більше мін/талантів, ніж інші. Вірний слуга, який вдало інвестував десять мін, отримав владу над десятьма містами. Другий слуга також був винагороджений пропорційно до ступеня, з яким він виконав свою відповідальність перед господарем. Він мудро інвестував п’ять мін і в обмін отримав владу над п’ятьма містами. Немає підстав не вірити, що якби третій слуга був так само вірним, він також був би винагороджений відповідно до своєї інвестиції (що, ймовірно, означало б владу над одним містом). Ця притча, отже, навчає наступного: (1) усі Божі слуги наділені різними здібностями; (2) усі, хто є вірними управителями здібностей, якими вони були наділені, отримають нагороду; і (3) Божі управителі будуть винагороджені на основі того, що вони досягли з тими здібностями, які їм були довірені. [Це не означає, звичайно, що небо «заробляється» будь-якими людськими вчинками (див. Томпсон, 1999, с. 47–49⁴). Ефесян 2:8–9 однозначно стверджує, що спасіння є даром Божим, а не чимось, що надається через будь-які людські заслуги. Навпаки, вчинки, здійснені в теперішньому житті, приносять християнину «понад міру вічну славу» — вагу, яка різниться від людини до людини (2 Коринтян 4:17).]

Якщо віруючі будуть суджені за їхніми вчинками (Матвія 16:27; 25:31–46; Об’явлення 20:12), то логічно припустити, що ті, хто мав найбільшу відповідальність, можуть очікувати найсуворішого суду. Справді, Святе Письмо навчає саме такого принципу. Єгова доручив пророку Єзекіїлю:

Людський сину, Я призначив тебе сторожем для дому Ізраїля, тож послухай слова з Моїх уст, і погрожуватимеш їм від Мене. Коли Я кажу беззаконному: Ти дійсно помреш! — а ти не сповістив йому, і ти не сказав, щоб сповістити беззаконному, аби він звернув зі своїх доріг, щоб він жив, то той беззаконний помре у своєму беззаконні, та його крові Я домагатимуся з твоєї руки. Якщо ж ти сповістиш беззаконному, і він не відвернеться від свого беззаконня і від своєї дороги, той беззаконний помре у своєму беззаконні, а ти врятуєш твою душу. І коли праведний відвернеться від своїх праведних учинків і чинитиме переступи, то дам кару перед його обличчям, — він помре, бо ти йому не сповістив. І він помре у своїх гріхах, оскільки не згадаються його праведності, які він робив, та його крові Я домагатимуся з твоєї руки. А якщо ти сповістиш праведному, щоб той не грішив, і він не грішитиме, то праведний безсумнівно буде жити, бо ти йому сповістив, і ти врятуєш свою душу. (Єзекіїла 3:17–21).

Яка величезна і водночас страхітлива відповідальність була покладена на цього древнього проповідника і пророка. Через тисячоліття Яків попереджав: «Хай не буде багато таких, які стають учителями, знаючи, що приймемо більший осуд» (Якова 3:1).

Ті, хто припускає, що Бог винагородить кожного святого однаково, часто посилаються на притчу, яку Христос навів у Матвія 20:1–15, як підтвердження своєї позиції. Там Господь розповідає про одного господаря, який потребував працівників для своєї виноградної плантації. Він пішов на ринок у пошуках робітників і, знайшовши декількох, домовився з ними про оплату — по денарію кожному. Близько третьої години він знову пішов на ринок, щоб знайти ще працівників. Потім він виходив ще двічі, і, нарешті, об одинадцятій годині знайшов ще кількох людей для праці. Ця остання група працювала лише одну годину, і все ж, коли настав кінець дня, і всі стали в чергу за платнею, «одинадцятигодинні» працівники першими отримали плату — повний денарій. Решта працівників отримали таку саму суму. Коли ж господар дійшов до тих, кого найняв найпершими, він заплатив їм стільки ж, як і всім іншим. «Першогодинні» працівники були обурені! Їм, найнятим першими і працюючим найдовше, дали стільки ж, як і тим, що працювали лише одну годину. У тексті Матвія сказано, що «вони нарікали на пана» (в. 11). Але той, хто їх наймав, просто відповів: «Друже, не кривджу тебе; чи не за динарія домовився ти зі мною? Візьми своє і йди. Я хочу й цьому останньому дати так само, як і тобі; хіба не можна мені зробити з моїм те, що я бажаю? Чи твоє око лукаве через те, що я добрий?» (вв. 13–15).

Ті, хто вчить, що Бог винагородить кожного зі Своїх вірних послідовників однаково, стверджують, що денарій у цій притчі символізує вічне життя (див., наприклад: Райт, 1980⁵, 122:531; Коффман, 1974, с. 307⁶), і, оскільки кожен працівник отримав по денарію, то ніби й не може бути «ступенів» нагороди. Проте, ця притча не навчає цього. У своєму коментарі до Євангелія від Матвія відомий біблійний вчений Р. К. Г. Ленскі пояснив чому.

Ті, хто вважає, що денарій — це вічне життя, природно, тлумачать вечір як остаточний суд або годину смерті. Але навіть у цьому вірші це не може бути істинним значенням, бо вічне життя ніколи не здобувається працею людини. Поєднання «ἀπὸ» з «δίδωμι» означає «дати те, що належить». Вічне життя ніколи не є належним нікому — ні в момент навернення, ні в момент входження віруючого на небо (1943, с. 772–773, вид. додано⁷).

Якби ця притча дійсно говорила про остаточний суд, вона була б сильним аргументом на користь рівності кожної вічної нагороди. Але чи справді притча говорить про остаточний суд і вічну нагороду? Ні. У Матвія 20:11 текст ясно вказує, що ті, хто працював цілий день, «нарікали на пана». Стосовно них Г. Лео Болс коментував: «Вони були заздрісні; їхні очі були лукаві» (1952, с. 400⁸). Але Писання ясно навчає, що на небі не буде заздрості (Об’явлення 21:27). Ленскі слушно зауважив: «Тут має бути очевидним: можливість прирівняти денарій до вічного життя виключена. Думка, що святий на небі міг би нарікати на Бога, — жахлива» (с. 775).

Крім того, господар виноградника наказав тим, хто працював увесь день: «Візьми своє і йди» (в. 14, вид. додано). Ленскі переклав цю фразу як: «Візьми своє і йди геть», і далі прокоментував:

Цей господар завершив з ним справу. І це — кульмінація притчі. Слово «ὕπαγε» [йди геть] не може означати: «Іди і будь задоволений своєю платою!» Воно цілком подібне до імперативу з 4:10, і завжди означає залишити, порівняйте: 8:13; 19:21… Це людина, яка працює в церкві заради того, що може з неї отримати. Він отримав те, за що працював — і не більше. Він отримує таке ж ставлення, як і лицеміри, про яких згадується в 6:2, 5: «Воістину кажу вам: вони вже одержують свою нагороду!» — тобто їм сплачено повністю. …Ті, хто не бажає нічого знати про Божу благодать, навіть працюючи в церкві, зрештою залишаться без цієї благодаті; ті, хто наполягає на справедливості і не бажає вийти за її межі, зрештою матимуть справедливість (с. 777).

Якщо ми тлумачимо притчу так, що господар виноградника символізує Бога, а денарій — вічну нагороду, то як нам тлумачити той факт, що ті, хто працював увесь день, отримали денарій, але були відіслані від господаря виноградника? Чи узгоджується така думка зі словами Павла в 1 Солунян 4:17: «і так завжди будемо з Господом»?

Якщо ця притча не говорить про остаточний суд (а вона не говорить), і якщо денарій не символізує вічне життя (і він його не символізує), то що ж є її головною ідеєю? Виглядає на те, що Христос навчав Своїх юдейських слухачів про місце язичників у Царстві — тема, яка, як видно з пізніших новозавітних текстів, стала дещо суперечливою серед християн першого століття. Покійний Ґай Н. Вудс, колишній редактор Gospel Advocate, писав про Христове пояснення:

«Багато дослідників вважають можливим, а то й імовірним, що притча була виголошена, щоб показати, що язичники, які прийшли «об одинадцятій годині», будуть мати в царстві (яке ось-ось мало бути встановлене) ті ж привілеї, що й юдеї, які були вибраним народом Божим протягом багатьох століть. Хоча останні за часом покликання, вони стануть першими завдяки своєму прийняттю і відданості Євангелії; натомість юдеї через своє бунтівство і невірство будуть відсічені» (1976, с. 231, дужки в ориг.⁹).

Багато консервативних біблійних коментаторів дотримуються саме такого погляду, зокрема Адам Кларк (б.д. 5:194–197¹⁰) і Г. Лео Болс (1952, с. 400–401). Один автор на ім’я Воттс писав так:

Притча не має на меті представляти остаточні нагороди святих у день суду, але показати, що юдейський народ, покликаний бути Божим народом понад тисячу років тому і який ніс тягар і спеку дня, тобто тягар і ярмо багатьох обрядів, не матиме переваги в очах Бога над язичниками, які були покликані в останню годину, тобто наприкінці юдейської епохи (цит. за Вудс, 1980, 122:532¹¹).

Хоча притча про робітників підтверджує, що всі гідні (чи юдеї, чи язичники) отримають нагороду, вона також підкреслює Божу благодать. Як зауважив Ленскі:

Попередження, представлене в цій притчі, вказує на нашу відповідальність. Якщо ми закриємо очі й серце на благодать, незалежно від нашого становища в церкві чи обсягу праці, ми втратимо вічне життя (1943, с. 781).

А що ж тоді символізує денарій, якщо не вічне життя? Ленскі дійшов висновку — і ми погоджуємося — що денарій уособлює благословення, які отримує людина вже тут, на землі, будучи членом Господньої церкви.

Денарій, виплачений увечері, являє собою тимчасові благословення, пов’язані з нашим християнським покликанням і служінням, і ці благословення стають нашими вже протягом усього часу, коли ми працюємо. Кожен із нас отримує свій денарій; кожен користується однаковими тимчасовими благами, пов’язаними з життям у церкві. Вони приходять до новонаверненого так само, як і до старого члена, до проповідника так само, як і до [рядового члена], до дитини так само, як і до восьмидесятилітнього (с. 772).

ПРИЧИНИ НЕОДНАКОВОСТІ НАГОРОД

Доказом того, що притча Ісуса в Матвія 20 не стосується рівності вічних нагород, є той факт, що Біблія ясно показує: деякі люди будуть удостоєні особливого і почесного становища на небі. У Об’явленні 15:3 зазначено, що на небі «співали пісню Мойсея, Божого раба, та пісню Агнця». Навряд чи хтось із нас був би настільки зухвалим, щоби припустити, що небесне воїнство співатиме пісню про нас, як про Мойсея. Більше того, в Об’явленні 21:14 Іван писав: «А міський мур мав дванадцять підвалин, на яких дванадцять імен дванадцятьох апостолів Агнця». Хоч ми й усвідомлюємо певну образність термінів, які використовує Іван, принцип залишається: апостоли займуть вище становище у небесній оселі. Також у Луки 16 Авраам зображений як той, хто має більшу вагу і владу у вічності, ніж Лазар. Згадаймо і Марка 10:40, де Яків та Іван просили Господа дозволити їм сидіти поруч з Ним у славі — один праворуч, другий ліворуч. Ісус відповів: «Щоб сісти праворуч Мене чи ліворуч, — давати не Мені, це тим, кому приготовлено». Деякі прославлені істоти (будь то ангельські або людські) займуть особливе місце біля Спасителя — місце, приготоване лише для них.

Деякі заперечують ідею різних нагород, стверджуючи, що небо буде досконалим, а отже, досконале не може бути покращене чи погіршене. Однак Ісус зауважив: «За одного грішника, який кається, радість на небі буде більша, ніж за дев’яноста дев’ятьма праведниками, які не потребують покаяння» (Луки 15:7, вид. додано). Принаймні в якомусь сенсі, радість на небі може бути різною за ступенем. Принцип ступенів небесної нагороди — який досить ясно викладений у Писанні — повинен надихати кожного християнина «працювати, доки є день, робити діла Того, Хто Мене послав; надходить ніч, коли ніхто не зможе робити.» (Івана 9:4).

СТУПЕНІ ВІЧНОГО ПОКАРАННЯ

Але якщо в небі існують ступені нагороди, то чи будуть також ступені покарання в пеклі? Так, будуть. У кількох місцях, коли мова йде про вічну кару, Біблія згадує про тих, хто страждатиме більше чи менше. І щоразу таке покарання є пропорційним до втрачених можливостей. Ті, хто мав багато нагод прийняти Євангелію, але відкинув її, зазнають суворішого засуду, ніж ті, хто мав мало чи зовсім не мав такої нагоди. Ісус висловив цю думку у Своєму докорі мешканцям міст Віфсаїди й Хоразина:

«Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Витсаїдо! Бо якби в Тирі й Сидоні сталися ті чудеса, які сталися у вас, вони давно покаялися б у волосяниці та в попелі. Однак кажу вам: Тиру й Сидону буде легше в день суду, ніж вам. І ти, Капернауме, хіба до неба піднесешся? До аду провалишся, бо коли би чудеса, що сталися в тобі, відбулися в Содомі, він існував би донині. Тож кажу вам, що землі Содомській легше буде в день суду, ніж тобі» (Матвія 11:21–24, вид. додано).

Ісус висловив це засудження тим юдейським містам, де Він багато проповідував і навіть чинив чуда. Жителі тих міст мали більше можливостей прийняти Месію, ніж багато хто з їхніх сучасників, але все ж відкинули Його. Натомість язичницькі міста Тир і Сидон — відомі своєю безбожністю — зазнають меншого покарання в День суду, бо не мали прямого доступу до Христового слова і чудес. Усі будуть покарані, бо всі відкинули Божий закон. Але це буде не однакове покарання. Автор послання до Євреїв підкреслює цю істину, говорячи про «суворіше покарання» для тих, хто «потоптав Божого Сина» (Євреїв 10:29). Звернімо також увагу на гострі слова Петра про страшну долю, яка чекає на невірних, відступників-християн:

«Бо коли ті, які від опоганення світу втекли до пізнання нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа, знову оплутані ним терплять поразку, — то останнє для них є гірше від першого» (2 Петра 2:20–21, вид. додано).

Якщо це вчить нас чогось, то саме того, що існують ступені покарання.

Та, мабуть, найпереконливішим доказом концепції ступенів покарання є притча Ісуса про лукавого слугу, записана в Луки 12:42–48:

«А Господь сказав: Хто є вірним, мудрим управителем, якого пан поставив над своєю челяддю, щоби давав своєчасно мірку пшениці? Блаженний той раб, якого пан, коли прийде, знайде, що чинить так. Правду кажу вам, що такого над усім своїм володінням він поставить. Якщо ж скаже раб той собі в серці: Затримується мій пан прийти! — і почне бити слуг та служниць, їсти, пити й упиватися, то прийде пан того раба в день, в який не сподівається, і в годину, котрої не знає, і розітне його навпіл, і визначить йому долю разом з невірними. Той же раб, який знав волю свого пана, але не приготувався і не вчинив згідно з його волею, буде тяжко битий; той же, який не знав, але зробив щось гідне покарання, буде мало битий. У кожного, кому дано багато, від того будуть і багато вимагати; і кому багато довірено, від того і вимагатимуть більше» (вид. додано).

Значення останньої частини цієї притчі — безсумнівне. Усі безбожники будуть покарані; однак ті, що мали обмежені можливості пізнати Христа, зазнають «менше ударів», ніж ті, хто знав правду і не послухався.

Чи навчає Біблія про ступені нагороди на небі? Так, навчає. Чи навчає вона також про ступені покарання в пеклі? Так, навчає. Добра новина полягає в тому, що небесна пропозиція спасіння відкрита для всіх (Івана 3:16; Римлян 6:23). Ніхто не повинен іти до пекла. Коли Христос був викупом за нас (1 Тимофія 2:4), Він сплатив борг, якого не мав, за борг, який ми не могли заплатити — щоби ми могли жити вічно в присутності нашого Творця (Матвія 25:46). Бог не бажає смерті безбожного (Єзекіїла 18:23; 33:11). І ми не повинні цього бажати. Як писав один автор: «Той, кого самого вирвали з вогню, не може відчувати нічого, крім співчуття і турботи до загиблих» (Вудсон, 1973, с. 32¹²). Коли ми усвідомлюємо жахливу природу нашого гріха, ми маємо не лише прагнути спасти себе «від цього лукавого роду» (Дії 2:40), але й палко попереджати безбожних про їхню неминучу погибель (Єзекіїля 3:17–19).

---

¹ Томпсон, Берт (2000a), «Походження, природа та доля душі — Частина III», Reason and Revelation, 20:33–39, травень.

² Томпсон, Берт (2000b), «Походження, природа та доля душі — Частина IV», Reason and Revelation, 20:41–47, червень.

³ Томпсон, Берт (2000c), «Походження, природа та доля душі — Частина V», Reason and Revelation, 20:49–55, липень.

⁴ Томпсон, Берт (1999), Мій Цар, мій гріх, моє спасіння (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press).

⁵ Райт, Сесіл Н. (1980), «Чи існують ступені нагороди і покарання у вічності», Gospel Advocate, 122:531–532, 21 серпня.

⁶ Коффман, Бертон (1974), Коментар на Євангеліє від Матвія (Абілін, Техас: ACU Press).

⁷ Ленскі, Р.К.Г. (1943), Тлумачення Євангелія від святого Матвія (Міннеаполіс, Міннесота: Augsburg).

⁸ Болс, Г. Лео (1952), Коментар на Євангеліє від Матвія (Нашвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

⁹ Вудс, Ґай Н. (1976), Питання і відповіді (Гендерсон, Теннессі: Freed-Hardeman University).

¹⁰ Кларк, Адам (б. д.), Коментар Кларка (Нью-Йорк: Abingdon-Cokesbury).

¹¹ Вудс, Ґай Н. (1980), «Редакторська примітка» до статті Сесіла Н. Райта «Чи існують ступені нагороди і покарання у вічності», Gospel Advocate, 122:531–532, 21 серпня.

¹² Вудсон, Леслі (1973), Пекло і спасіння (Олд-Таппан, Нью-Джерсі: Revell).

---

Published July 24, 2025