Космологічний аргумент існування Бога

СТАТТЯ КОРОТКО

Космологічний аргумент існування Бога є вагомим обґрунтуванням для висновку про існування надприродного Божества. Всесвіт існує і, згідно з доказами, потребує адекватної Причини.

Відомому філософу Середньовіччя Фомі Аквінському зазвичай приписують формулювання того, що відомо як космологічний аргумент існування Бога, хоча Біблія описала суть цього аргументу за сотні років до його появи (наприклад, Євреїв 3:4)¹. Аргумент по суті говорить про те, що космос існує і повинен був звідкись з’явитися. Він не міг створити себе сам. У природі ніщо не виникає з нічого, як підтверджено першим законом термодинаміки (Міллер, 2013²).

Розумна людина зробить лише ті висновки, які підтверджені доказами (Рубі, 1960, с. 130-131³). Докази з природного світу вказують на те, що кожен матеріальний наслідок повинен мати адекватну попередню (або одночасну — Міллер, 2012а⁴) причину. Маса канцелярської скріпки не забезпечить достатнього гравітаційного тяжіння, щоб викликати цунамі. Повинна бути відповідна причина для приливної хвилі, як-от потужний підводний землетрус у морі («Цунамі», 2000, с. 1064, 2000⁵). Якщо прихилитися до гори, вона точно не перекинеться. Стрибання вгору та вниз по землі не призведе до землетрусу. Якщо в порожню кімнату не поставити стілець, кімната залишиться без стільця. Якби матерія не була створена і не поміщена у Всесвіт, ми б не існували. Для кожного матеріального наслідку має бути адекватна попередня або одночасна причина. Якщо цей закон причини та наслідку здається вам інтуїтивно зрозумілим, тоді ви розумієте, чому космологічний аргумент є потужним, логічним доказом існування Бога.

Причинність та історія

Закон причини та наслідку, або закон/принцип причинності, досліджували та визнавали протягом тисячоліть. Принаймні з часів Платона (1966, 1:96a-b⁶) і Арістотеля (2009, 1[3]⁷) у четвертому столітті до Р. Х. філософи розмірковували про причинність. У 1781 році відомий німецький філософ Іммануїл Кант у своїй «Критиці чистого розуму» писав щодо принципу причинності, що «все, що відбувається, передбачає попередню умову, якій воно слідує з абсолютною впевненістю, згідно з правилом… Усі зміни відбуваються згідно із законом зв’язку причини й наслідку» (Кант, 1781, вид. додано⁸). У дев’ятнадцятому столітті німецький вчений-медик і засновник клітинної патології Рудольф Вірхов стверджував, що «всюди існує лише механічний процес із непорушною необхідністю причини та наслідку» (1858, с. 115, вид. додано⁹). Пройшовши ще одне століття, наше покращене розуміння світу все ще не призвело до дискредитації закону. У 1934 році В. Т. Стейс, професор філософії Прінстонського університету, у своїй «Критичній історії грецької філософії» написав:

Кожен, хто вивчає логіку, знає, що це найвищий канон наук, основа їх усіх. Якби ми не вірили в істинність причинно-наслідкових зв’язків, а саме, що все, що має початок, має причину, і що в однакових обставинах незмінно відбуваються одні й ті самі речі, усі науки відразу розсипалися б на прах. У кожному науковому дослідженні ця істина приймається як факт (с. 6, вид. додано¹⁰).

Істинність причинності настільки обґрунтована, що вона сприймається як належне в наукових дослідженнях. Це «приймається» як факт.

Цей принцип не є просто ідеєю, яку можна відкинути без розгляду. Якби закон причинності не діяв, наука не могла б розвиватися — вона б «розсипалася на порох», оскільки за своєю природою вона передбачає збір доказів і перевірку гіпотез для виявлення закономірностей у природі. Мета наукового експерименту полягає в тому, щоб визначити, що станеться (тобто який буде наслідок), якщо хтось зробить певні дії (тобто ініціює певні причини). Якби між причиною та наслідком не було зв’язку, то нічого не можна було б сприймати як належне. Одного дня гравітація може діяти, а наступного — ні, і не було б сенсу її вивчати, оскільки завтра вона може бути іншою. Не існувало б такого поняття, як «науковий закон», оскільки не було б такого поняття, як «закономірність», що є фундаментальним для визначення закону науки (Словник Макгроу-Хілла, 2003, с. 1182¹¹).

Рухаючись далі в 20-е століття, закон причини та наслідку все ще не був скасований. У 1949 році Альберт Ейнштейн у книзі «Світ, яким я його бачу» під заголовком «Релігійність науки» написав: «Але вчений одержимий відчуттям універсальної причинності» (2007, с. 35, вид. додано¹²) . В «Енциклопедії філософії» відомий американський філософ і професор Річард Тейлор писав: «Однак, навряд чи можна заперечувати, що ідея причинно-наслідкового зв’язку є не тільки необхідною у звичайних життєвих справах, але й у всіх прикладних науках» (1967, с. 57, вид. додано¹³).

Навіть сьогодні, коли наукові дослідження привели нас до безпрецедентних висот знань, не можна заперечувати старий закон причинності. Сучасні словники визначають «причинність» як:

• «принцип, згідно з яким ніщо не може статися без причини» («Причинність», 2009¹⁴).
• «принцип, що все має причину» («Причинність», 2008¹⁵).

У довіднику Національної академії наук «Вчення про еволюцію та природу науки» сказано: «Одна з цілей науки — зрозуміти природу. «Розуміння» в науці означає співвіднесення одного природного явища з іншим і визнання причин і наслідків явищ… Прогрес у науці полягає в розробці кращих пояснень причин природних явищ» (1998, с. 42, вид. додано¹⁶). Зауважте, що, згідно з Національною академією наук (НАН), не може бути прогресу в науці без причинності. НАН, незважаючи на те, що підхід до науки цілком натуралістичний, визнає причинність фундаментальною для природи науки. Вона не може бути заперечена раціонально, за винятком випадків, коли це необхідно для підтримки недостатнього світогляду. Її наслідки обговорювалися роками, але після того, як пил осідає, закон причинності все ще стоїть непошкодженим, переживши випробування, нав’язані йому протягом тисяч років.

Закон причинності — проблема атеїзму

Закон причинності є фундаментальним для науки, але він стоїть на заваді більшості сучасної наукової спільноти через їхнє неправильне визначення «науки». В інтерв’ю 1994 року покійний відомий еволюційний астроном Роберт Джастроу, засновник і колишній директор Інституту космічних досліджень Годдарда в NASA, сказав:

Як казав Ейнштейн, вчені живуть своєю вірою в причинно-наслідковий зв’язок і причинно-наслідковий ланцюг. Кожен наслідок має причину, яку можна виявити за допомогою раціональних аргументів. І це була дуже успішна програма для розгадки історії Всесвіту. Але вона просто не працює на початку…. Отже, час, насправді, повертаючись назад, зупиняється в цій точці. Крім того, цю завісу ніколи не можна підняти… І це справді удар по самій фундаментальній передумові, який мотивує всіх вчених (цитовано в Хірен, 1995, с. 303, вид. додано¹⁷).

Наукове співтовариство сьогодні, загалом, неправильно визначає «науку» таким чином, що будь-що надприродне не може вважатися «науковим», і тому наука «зазнає поразки» в певних сферах. Лише природні явища вважаються гідними бути класифікованими як «наука». Згідно з визначенням, якщо щось не можна емпірично спостерігати та перевірити, це не є «науковим». [ПРИМІТКА: натуралістична спільнота суперечить сама собі з цього приводу, оскільки кілька фундаментальних положень еволюційної теорії є неприродними — їх ніколи не спостерігали, і всі наукові дослідження довели їх неможливість (наприклад, спонтанне зародження життя та закони науки, макроеволюція тощо; див. Міллер, 2012b¹⁸). Всупереч твердженням Джастроу, закони науки, за визначенням, не можуть «не працювати». У них немає відомих винятків. Отже, було б ненауково стверджувати без переконливих доказів на підтримку твердження, що закон не працює.

Це ставить атеїстичних еволюціоністів у безвихідь, коли вони намагаються пояснити, як вплив нескінченно складного Всесвіту міг виникнути «ненауково» — без природної причини. Чотири десятиліття тому Джастроу писав:

Всесвіт і все, що сталося в ньому з початку часів, є грандіозним наслідком без відомої причини. Наслідки без відомої причини? Це не світ науки; це світ чаклунства, диких подій і примх демонів, середньовічний світ, який наука намагалася вигнати. Як вчені, що ми маємо робити з цією картиною? Не знаю (1977, с. 21¹⁹).

Коли Джастроу каже, що немає «відомої причини» для всього у Всесвіті, він має на увазі той факт, що немає відомої природної причини. Якби атеїзм був істинним, якщо матеріальна сфера — це все, що існує, якщо натуралістична наука може пролити світло на питання походження, має бути природне пояснення того, що спричинило Всесвіт. Вчені та філософи визнають, що має існувати причина, яка була б достатньою для виникнення матерії та Всесвіту, але жодна природна причина невідома. Словник наукових і технічних термінів Макгроу-Хілл говорить, що «причинність» у фізиці — це «принцип, згідно з яким подія не може передувати своїй причині» (с. 346). Однак атеїст повинен визнати, що для того, щоб його/її твердження було дійсним, наслідки Всесвіту не передували його причині — радше, вони виникли без неї! Така точка зору навряд чи відповідає науці.

Закон причинності — друг креаціоністів

Замість того, щоб легковажно ігнорувати істинність закону причинності, оскільки він суперечить натуралістичним теоріям, чому б не визнати, що дуже шанований закон причинності, який не має винятків, не є проблемою? Чому б не визнати той факт, що натуралістичні теорії, такі як теорія еволюції та теорія великого вибуху, просто не узгоджуються з наукою на фундаментальному рівні? Чому б не розглянути варіант, який не суперечить закону? Якщо слідувати доказам, куди б вони не вели, замість того, щоб визначати Бога поза наукою, ми приходимо до неминучого висновку, що має бути Хтось надприродний, який спричинив існування Всесвіту. Якщо кожен матеріальний (тобто природний) наслідок повинен мати причину, то остаточна Причина Всесвіту повинна бути надприродною.

Кожен матеріальний наслідок повинен мати адекватну попередню або одночасну причину. Зауважте, що креаціоністи не мають абсолютно ніяких проблем з істиною, сформульованою цим Богом встановленим законом із давнини. У посланні до Євреїв 3:4 Біблія говорить, що «кожний дім хтось будує, а Той, Хто збудував усе, є Бог». Будинок повинен мати причину, а саме, будівельника. Він сам не збудується. З наукової точки зору, відповідно до закону причини і наслідку, у Всесвіті повинна була бути причина. І це суть космологічного аргументу існування Бога.

Єдина книга на планеті, яка містить характеристики, які доводять, що її виробництво перевищує людські можливості, – це Біблія (див. Батт, 2007²⁰). Бог Біблії є її автором (2 Тимофія 3:16-17), і в першому вірші натхненного матеріалу, який Він дав людям, Він владно та ясно сформулював, що Він є Причиною, Яка породила Всесвіт і все, що в ньому є. «На початку Бог створив небо та землю.» (Буття 1:1).

Еміль Борель був відомим французьким математиком, на честь якого був названий місячний кратер Борель (О’Коннор і Робертсон, 2008²¹). Одного разу він сказав про дивовижний людський мозок, здатний створювати літературні твори: «Тепер складність цього мозку повинна була бути ще багатшою, ніж конкретний твір, якому він дав життя» (1963, с. 125²²). Наслідок існування мозку, як і літературний твір, повинен мати адекватну причину. Таким же чином ми знаємо, що нескінченний Розум, який стоїть за створенням цього нескінченно складного Всесвіту, мав бути більш ніж достатнім для виконання завдання створення всього цього (Об’явлення 19:6).

Безпричинна причина?

«Але якщо все повинно було мати початок, чому той самий принцип не застосовується до Бога? Хіба Богові теж не потрібна причина? Хто спричинив Бога?» По-перше, зауважте, що це твердження ґрунтується на неправильному розумінні того, що стверджує закон причини та наслідку щодо Всесвіту. Закон стверджує, що кожен матеріальний наслідок повинен мати адекватну попередню або одночасну причину. Закон науки визначається спостереженням природи, а не надприроди. Оскільки вони не спостерігали надприродної сфери, вчені не можуть застосувати до нього науковий закон причинності. Закони природи не поширюються на нематеріальні сутності. Біблійний Бог є духовною Істотою (Івана 4:24), і тому не керується фізичним законом. За словами скептика Майкла Шермера, виконавчого директора товариства скептиків і оглядача Scientific American:

Якщо Бог є істотою в просторі та часі, це означає, що Він стримується законами природи та випадковістю, як і всі інші істоти цього світу. Всезнаючий і всемогутній Бог має бути вище таких обмежень, не підкорятися природі та випадку. Бог, як Творець неба і землі та всього невидимого, обов’язково мав би бути поза такими створеними об’єктами (2006, гл. 8, вид. додано²³).

Згадайте також, що професор В. Т. Стейс написав у «Критичній історії грецької філософії» про причинність. «Усе, що має початок, має причину» (с. 6, вид. додано). Бог, згідно з Біблією, не мав початку. У Псалмі 89:2 про Бога сказано: «Перш, ніж постали гори й були створені Земля і Всесвіт, від віку й до віку Ти є» (вид. додано). Біблія описує Бога як Істоту, Яка завжди була і завжди буде — «від віку й до віку». Отже, у нього не було початку. Знову пригадайте Євреїв 3:4, де вказується, що Бог не обмежений законом причини та наслідку, як будинки, а скоріше головує як Головний Будівельник — Безпричинна Причина — Істота, Яка спочатку привела в рух усі наслідки (Івана 1:3).

Знову ж таки, філософи визнають, що за логікою має існувати початкова причина Всесвіту. [Ті, хто намагається обійти потребу в Причині та стверджувати про вічність фізичного Всесвіту, прямо суперечать закону причинності (оскільки Всесвіт є фізичним наслідком, який вимагає причини), а також другому закону термодинаміки , що вказує на те, що ніщо фізичне не триває вічно (див. Міллер, 2013).] Арістотель у «Фізиці» обговорював логічну лінію міркувань, яка веде до висновку, що початковою причиною руху має бути щось, що само по собі не рухається— непорушний рух (1984, 1:428²⁴). Аквінський спирався на міркування Аристотеля і сказав:

Тепер все, що рухається, приводиться в рух іншим… Бо рух — це не що інше, як зведення чогось із потенціалу до реальності… Отже, неможливо, щоб в однаковій мірі і в один і той же спосіб річ була одночасно рушієм і рухомим, тобто щоб вона рухала себе. Якщо те, за допомогою чого вона приводиться в рух, саме приводиться в рух, то це також повинно бути приведено в рух іншим, і це знову іншим. Але це не може тривати до нескінченності, тому що тоді не буде першого рушія, а отже, й жодного іншого рушія… Тому необхідно визнати першу дієву причину, якій кожен дає ім’я Бога (1952, 19:12,13, вид. додано).

Бог, будучи не фізичною, кінцевою істотою, а вічною, духовною істотою (за визначенням), не підпорядковується умові необхідності початку. Тому закон не застосовується до Нього. Відносно закону причинності Кант сказав, що «все, що є умовним, має причину, яка, якщо сама є умовною, також повинна мати причину; і так далі, поки серія підпорядкованих причин не закінчиться абсолютно необхідною причиною, без якої вона не матиме повноти» (2008, с. 284, вид. додано²⁵). Необхідна безпричинна Причина. Тільки Бог достатньо заповнює цю порожнечу.

Поміркуйте: подібно до того, як розмірний простір — довжина, ширина та висота — є частиною фізичного Всесвіту, сам час також є частиною. Подібно до того, як простір мав мати причину, сам час мав мати: час мав початок. Це означає, що його Творець логічно не міг мати початку. «Початок» означає певний період часу, який почався. Без існування часу не могло б бути такого поняття, як «початок». Отже, Причина Всесвіту не могла мати початку, оскільки Він створив сам час. По суті, не було такого поняття, як «початок», доки безпричинна Причина не почала щось. [ПРИМІТКА: якщо час не був створений, то він існує окремо від Бога, і навіть Бог підвладний йому. Однак Біблія стверджує, що сам час був створений разом із Всесвітом, коли вона використовує фразу «на початку» в Буття 1:1.]

Поміркуйте далі: якби в історії колись був час, коли абсолютно нічого не існувало — навіть Бога, — то ніщо не існувало б і сьогодні, оскільки ніщо не походить із нічого (відповідно до здорового глузду та першого закону термодинаміки; Міллер, 2013) . Однак ми знаємо, що щось існує (наприклад, Всесвіт) — це означає, що щось мало існувати вічно, інакше ми врешті-решт досягнемо моменту в минулому, коли нічого не існувало, чого, як ми вже зазначили, бути не може. Те, що існувало вічно, не може бути фізичним або матеріальним, оскільки такі речі не існують вічно (пор. другий закон термодинаміки; Міллер, 2013). З цього випливає, що вічне щось повинно бути нефізичним або нематеріальним. Це має бути розум, а не матерія. Логічно, повинен існувати Розум, який існував вічно. Цим Розумом, згідно з Біблією, є Бог. Він, будучи духом, не підпорядковується другому закону термодинаміки і може існувати вічно — нестворений Творець. Хоча придатна для використання енергія у Всесвіті неминуче витрачається, відповідно до другого закону, наближаючи Всесвіт до стану повного руйнування та непридатної енергії, Божа сила є «вічною» (Римлян 1:20).

Ти, Господи, на початку заснував землю, і небеса — діло Твоїх рук. Вони загинуть, а Ти — стоятимеш; і всі, мов одяг, постаріють. Ти їх заміниш, наче одяг, — будуть замінені вони. А Ти — Той Самий, і рокам Твоїм не буде кінця. (Псалмів 102:25-27, вид. додано).

Всесвіт існує. Він не може бути вічним відповідно до другого закону термодинаміки. Відповідно до першого закону термодинаміки він не міг створити себе сам. Для його існування потрібна адекватна, надприродна Причина. Біблія називає Її Єговою.

Використані джерела

---

¹ Фома Аквінський (1952), Сукупність богословʼя, пер. Отці англійської домініканської провінції (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago).

² Міллер, Джефф (2013), «Еволюція та закони науки: закони термодинаміки», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/APContent.aspx?category=12&article=2786.

³ Рубі, Лайонел (1960), Логіка: Вступ (Чікаго, Іллінойс: J.B. Lippincott).

⁴ Міллер, Джефф (2012a), «Одночасна причинність», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/APContent.aspx?category=9&article=687&topic=57.

⁵ «Цунамі» (2000), Оксфордський супутник Землі, ред. Пол Л. Хенкок і Браян Дж. Скіннер (Оксфорд, Великобританія: Oxford University Press).

⁶ Платон (1966), Платон у дванадцяти томах, пер. Гарольд Норт Фаулер (Кембридж, Массачусетс: Harvard University Press), http://www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3Atext%3A1999.01.0170%3Atext%3DPhaedo%3Asection%3D96a.

⁷ Арістотель (2009), Метафізика, пер. В. Д. Росс, http://classics.mit.edu/Aristotle/metaphysics.1.i.html.

⁸ Кант, Іммануїл (1781), Критика чистого розуму, пер. Дж. М. Д. Мейклейджон (Лондон: Henry G. Bohn), видання 1878 р., http://philosophy.eserver.org/kant/critique-of-pure-reason.txt.

⁹ Вірхов, Рудольф (1858), «Про механістичне тлумачення життя», у «Хвороби, життя та людина: вибрані есе», ред. Л. Дж. Ратер (Стенфорд, Каліфорнія: Stanford University Press), видання 1958 року.

¹⁰ Стейс, В. Т. (1934), Критична історія грецької філософії (Лондон: Macmillan).

¹¹ Словник наукових і технічних термінів Макгроу-Хілла (2003), опубл. М.Д. Лікер (Нью-Йорк: McGraw-Hill), шосте видання.

¹² Ейнштейн, Альберт (2007), Світ, яким я його бачу (Нью-Йорк: BN Publishing).

¹³ Тейлор, Річард (1967), «Причинність» в Енциклопедії філософії, ред. Пол Едвардс (Нью-Йорк: Philosophical Library).

¹⁴ «Причинність» (2009), Словник англійської мови Коллінза — повний і без скорочень (Нью-Йорк: HarperCollins Publishers), десяте видання, http://dictionary.reference.com/browse/Causality?x=35&y=25.

¹⁵ «Причинність» (2008), Короткий Оксфордський словник англійської мови (Оксфорд, Великобританія: Oxford University Press), http://www.wordreference.com/definition/causality.

¹⁶ Вчення про еволюцію та природу науки (1998), Національна академія наук (Вашингтон, округ Колумбія: National Academy Press).

¹⁷ Хірен, Фред (1995), Покажи мені Бога (Вілінг, Іллінойс: Searchlight Publications).

¹⁸ Міллер, Джефф (2012b), «Самосуперечливість атеїстичного натураліста», Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/APContent.aspx?category=9&article=4225&topic=296.

¹⁹ Джастроу, Роберт (1977), Поки сонце не помре (Нью-Йорк: W.W. Norton).

²⁰ Батт, Кайл (2007), Ось! Слово Боже (Монтгомері, Алабама: Apologetics Press), https://apologeticspress.org/pdfs/e-books_pdf/Behold%20the%20Word%20of%20God.pdf.

²¹ О’Коннор, Джон Дж. та Едмунд Ф. Робертсон (2008), «Фелікс Едуард Джастін Еміль Борель», Архів історії математики MacTutor, http://www-history.mcs.st-andrews.ac.uk/Mathematicians /Borel.html.

²² Борель, Еміль (1963), Імовірність і впевненість (Нью-Йорк: Walker).

²³ Шермер, Майкл (2006), Чому Дарвін має значення (Нью-Йорк: Henry Holt), файл Kindle.

²⁴ Арістотель (1984), Фізика в повному зібранні творів Аристотеля, ред. Джонатан Барнс (Прінстон, Нью-Джерсі: Princeton University Press).

²⁵ Кант, Іммануїл (2008), Критика Канта: Критика чистого розуму, Критика практичного розуму, Критика судження (Редфорд, Вірджинія: Wilder Publications).

---

Published September 16, 2024