Канонічні та позаканонічні тексти

«На початку Бог створив небо і землю» (Буття 1:1). «Благодать Господа Ісуса з усіма! Амінь» (Об’явлення 22:21). Ці два вірші є альфою і омегою біблійного тексту, першим і останнім віршами в нашій Біблії. Між ними (і включаючи їх) знаходиться Слово Боже, Біблія — шістдесят шість загальноприйнятих книг, які складають одну Книгу, що визначає християнство та його принципи. Однак цей склад зазнає нападів з усіх боків. Теїсти й атеїсти атакують її натхненність. Вчені в наших університетах заперечують її послання. Безбожники й скептики стверджують, що вона містить численні суперечності. Навіть її склад перебуває під інтенсивним вивченням. Зі зростанням ворожих нападів (що видно з такої статті, як «Загублені Євангелія», опублікованої в номері журналу Time від 22 грудня 2003 року; див. Ван Біема, 2003¹), деякі запитують: «Які книги справді належать до Біблії?»

Це питання є складним для багатьох людей, оскільки поза сторінками Біблії існує чимало творів, які деякі вважають натхненними та гідними включення. Інші досліджують Писання й читають посилання на такі твори, як «Книга Яшера» чи «Діяння провидців», — жоден з яких не входить до нашого Великого Тому. Деякі люди звертаються до цих існуючих, але неприйнятих, творів, щоб «додати до своєї віри». Відповіді на цю складність полягають у розумінні канону Біблії та розгляді того, які додаткові книги, якщо вони існують, ми повинні включити.

Очерет Святого Письма

Наше слово «канон» походить від грецького слова kanon і єврейського слова qaneh. Ці два слова спочатку означали «очерет». Греки та семітські народи використовували очерет як вимірювальний інструмент, тому значення слів kanon і qaneh поступово змінилося на «правило» або «міра». Посилання на канон означає звернення до того, що було виміряно для прийняття; посилання на біблійний канон означає книги, які вважаються Писанням — богонатхненними творами, збереженими з певною метою (Лайтфут, 2003, с. 152²). Канони Старого і Нового Завітів були встановлені в різний час, але кожен мав вплив Ведучої Руки.

Формування канону Старого Завіту

Більшість протестантських перекладів Біблії містять 39 книг у Старому Завіті. Вони поділяються на п’ять книг Закону (також званих П’ятикнижжям або Торою; Буття до Повторення Закону), дванадцять книг історії (Ісус Навин до Естер) та п’ять книг поезії (Йова до Пісні над Піснями). П’ять Великих Пророків (Ісаї до Даниїла) і дванадцять Малих Пророків (Осія до Малахії) завершують 39 книг. Наш канон Старого Завіту походить із канону єврейських святих Писань. [ПРИМІТКА: Деякі канони Старого Завіту включають певні апокрифічні твори, які ми розглянемо пізніше. Однак ці апокрифічні твори вважалися неканонічними юдеями, і тому не були включені до єврейських святих Писань.]

Юдеї поділяли свої святі Писання, загалом 24 книги, на три частини: Закон, Пророки та Писання (також звані Hagiographa або святими Писаннями). Порядок і нумерація книг Єврейської Біблії відрізняються від Старого Завіту, що пояснює, чому у них 24 книги, а у нас 39. Закон складався з п’яти книг Тори, так само як у нашій Біблії. Пророки включали Ісуса Навина, Суддів, Самуїла, Царів, Єремію, Єзекіїля, Ісаю та Дванадцять Пророків у такому порядку. Вони вважали ці вісім книг, але ми поділяємо Самуїла на дві частини, Царів на дві частини, а Дванадцять Пророків на їхні окремі частини — отримуючи нове число з 21 книги з того ж набору Пророків. [ПРИМІТКА: Степан у Дії 7:42-43 цитує Амоса 5:25-27 і посилається на нього як на Книгу Пророків, що показує, як Малі Пророки вважалися єдиним складовим твором.] Нарешті, єврейські Писання містили в собі Рут, Псалми, Йова, Притчі, Екклезіаста, Пісню над Піснями, Плач Єремії, Даниїла, Естер, Ездру та Хроніки в розділі Писання. У наших Бібліях Ездра поділена на дві книги (Ездра та Неемія), і Хроніки на дві книги. Цей порядок у єврейських святих Писаннях слідує приблизно за хронологією авторства, заснованою на єврейській традиції (Брюс, 1988, с. 29-30³; Родкінсон, 1918, V:44-45⁴). Проте залишається питання: звідки походить канон цих книг?

З доказів у Новому Завіті очевидно, що юдеї мали канон — групу визнаних Писань, яка включала Закон і Пророків (див. Матвія 5:17-18; 7:12; 11:13; 22:40; Луки. 16:16-17; Івана 1:45; Дії 13:15; 24:14; 28:23; Римлян 3:21). В одному місці Ісус згадував Закон, Пророків і Псалми (частину Писань) разом (Луки 24:44), показуючи, що в якийсь момент до часу Христа юдеї сформулювали групу літератури як Писання. Історія підтверджує цю думку. Йосип Флавій, єврейський історик першого століття, написав (приблизно 90 р. після Р.Х.) про 22 книги, «які містять записи про всі минулі часи, і які справедливо вважаються божественними…». П’ять із них були написані Мойсеєм (Тора), тринадцять книг були написані між Мойсеєм і Артаксерксом, царем Перським (Пророки та частина Писань у іншому порядку й нумерації), а чотири книги містили гімни та моральні настанови (Псалми, Притчі, Екклезіаст і Пісня над Піснями) [Проти Апіона, 1:38-40]. Він продовжив заявляти:

Це правда, що наша історія записувалася дуже детально з часів Артаксеркса, але вона не вважалася нашими предками такою ж авторитетною, як попередні записи, оскільки з того часу не було точного наступництва пророків. І те, наскільки твердо ми довіряли цим книгам нашого народу, видно з того, що ми робимо: протягом багатьох століть, які вже минули, ніхто не наважився ні додати до них чогось, ні забрати щось із них, ні внести до них якісь зміни. Але всім євреям природно, одразу від народження, вважати ці книги такими, що містять божественні вчення, дотримуватися їх і, якщо це потрібно, охоче вмирати за них (1:41-42, вид. додано⁵).

Йосип Флавій вважав, що все, написане після часів Артаксеркса, є неканонічним, оскільки пророчі послання припинилися. Імовірно, оскільки Йосип був істориком, це не була його власна ідея, а відображала давнішу єврейську традицію (див. Брюс, 1988, с. 32–34). [ПРИМІТКА: Йосип додав Рут до Суддів і Плач до Єремії, утворивши 22 книги (Брюс, с. 33).] Також приблизно в 90 році після Р.Х. група юдейських рабинів зібралася в Ямнії в Західній Юдеї, щоб обговорити встановлений канон. Перевіряючи книги, що «оскверняють руки» (тобто були пророчо натхненними), вони дискутували про включення деяких апокрифічних книг і виключення деяких спірних. Проте дійшли висновку, що лише книги, які входять до єврейських святих Писань, є натхненними канонічними творами (Брюс, с. 34–36; МакДавелл і Вілсон, 1993, с. 37⁶).

Талмуд у кількох місцях згадує про натхненне Писання. Талмуд — це збірник єврейського усного закону (Мішна) разом із записаними вченими дискусіями та коментарями (Гемара). Мішна була записана в другому столітті після Р.Х., а Гемара додана пізніше (див. Басс, 2003⁷). Хоча Талмуд завершено після першого століття, він містить усні традиції післязавітних юдеїв. Трактат Бава Батра містить поділ єврейських Писань (Закон, Пророки та Агіографи) із переліком їхнього змісту та традиційних авторів. Ці книги відповідають книгам нашого Старого Завіту — нічого не додано й не вилучено (Родкінсон, 1918, V:43-46). Найцікавіші свідчення про єврейський канон походять із трактату Сандерін: «Рабини навчали: з часів смерті останніх пророків — Аггея, Захарії та Малахії — Дух Святий залишив Ізраїль…» (Родкінсон VII/VIII:24). Таким чином, єврейська усна традиція стверджувала, що Малахія був останньою натхненною книгою Старого Завіту.

Із доказів видно, що єврейський народ визнавав 39 книг Старого Завіту своїм каноном — не більше й не менше. Новий Завіт посилається на вже встановлений поділ. Йосип Флавій стверджував, що Малахія, як останній натхненний автор, завершив канон єврейського Писання. Рабини в Ямнії, які мали доступ до апокрифічних творів, не включили їх до канону Писання. Крім того, давня усна традиція юдеїв стверджувала, що 39 книг нашого Старого Завіту — це єдині Писання. Однак це не пояснює, як саме формувався канон. На жаль, перша збірка цих канонічних книг була втрачена, але з Біблії можна реконструювати, як деякі книги стали частиною канону. Це, імовірно, був процес «поетапного» укладення; натхнені автори додавали свої книги до канону. У Повторенні Закону 17:18 згадується Закон, написаний у книзі, яку зберігали священики та левити (див. Повторення Закону 28:58; 28:61; 29:21; 30:10). У Повторенні Закону 31:9-13 і 31:24-29 записано, що Мойсей написав Закон у книзі та передав її священикам і старійшинам, наказуючи читати її перед усім народом кожні сім років. Одразу після смерті Мойсея Сам Бог звернувся до Ісуса Навина, посилаючись на Книгу Закону, яку Мойсей передав народові (Ісуса Навина 1:7-8). Саме в цей момент Тора, перші п’ять книг Біблії, стала канонічною — коли отримала Божу усну печатку схвалення як Закон Мойсея (див. Ісуса Навина 8:30-35; 23:6; 2 Царів 14:6; 22:3-20 тощо). Так само книга Ісуса Навина стала канонічною, коли він записав її в Книзі Закону Божого, яка до того часу містила лише Закон Мойсея (Ісуса Навина 24:26).

Решта книг Старого Завіту не мають чіткої точки канонізації; будь-які дати чи імена в цьому процесі є припущеннями. Дехто вважає, що Ездра за допомогою Неемії, Захарії, Малахії та інших сформував сучасний канон до 400 р. до Р.Х. (Мілліген, 1868, с. 155-159; див. також Мотьє, 2001, с. 15⁸), тоді як інші заперечують цю думку (наприклад, Бріггс, 1970, с. 120-122⁹). Найімовірнішою є теорія, що самі автори були натхнені додати свої твори до канону. Принаймні частина книги пророка Єремії, здається, була написана самим Єремією за допомогою його писаря Варуха (Єремії 36, особливо вірш 32; 45:1), а, можливо, решта була написана його власною рукою (51:60). У розділах Псалмів містяться імена їхніх авторів, а традиція приписує інші книги різним авторам. Згідно з трактатом «Санхедрін», Мойсей написав книгу Йова, окрім Тори. Самуїл написав книгу, яка носить його ім’я, а також Суддів і Рут. У 1 Самуїла 25:1 записано смерть Самуїла, тому юдейська традиція вважає, що Гад прозорливець і Натан пророк завершили написання 1 Самуїла і написали всю 2 Самуїла. Єремія, окрім своєї пророчої книги, написав Царів і Плач. Цар Єзекія та «його оточення» (згідно з Талмудом) записали Ісаї, Притчі, Пісню над піснями та Екклезіаста. Чоловіки Великого зібрання (група післязавітних єврейських релігійних лідерів, заснована Ездрою) записали Єзекіїля, Дванадцять пророків, Даниїла та Естер; Ездра написав книги Ездри та Хронік (пор. 2 Хронік 36:22-23 і Ездра 1:1-4), а Неємія доповнив книгу Ездри своїми записами (Родкінсон, 1918, V:45-46). [ПРИМІТКА: Деякі вважали, що Неємія написав усю книгу Ездри/Неємії (Родкінсон, VII/VIII:284).]

Авторство Старого Завіту (Талмудична традиція)
Автор	Твір(и)
Мойсей	Тора, Йова і Псалом 89
Ісус Навин	Ісуса Навина 1–24:28 і Повторення Закону 34
Елеазар	Ісуса Навина 24:29–32
Фінеїс	Ісуса Навина 29:33
Самуїл	1 Самуїла 1–24, Суддів і Рут
Гад і Натан	1 Самуїла 25–31 і 2 Самуїла
Давид та інші	Псалмів
Єремія	Єремії, 1 і 2 Царів і Плач Єремії
Єзекія та інші	Ісаї, Приповістей, Пісня Пісень та Екклезіаста
Велике зібрання	Єзекіїла, Дванадцять пророків, Даниїла та Естер
Ездра	Ездри та 1 і 2 Хроніки
Неємія	Неємії

Ця традиція показує можливий розвиток канону. Крім того, Новий Завіт підтверджує деякі твердження про традиційне авторство. Якщо Ездра був останнім автором історичних книг Старого Завіту (1 і 2 Хронік згідно з Талмудом), це пояснює порядок мучеників, який згадав Ісус у Матвія 23:35. У своїй критиці фарисеїв (Матвія 23) Ісус згадав двох мучеників: Авеля та Захарію. Історія про Авеля, першого мученика, знаходиться в Буття 4:1-9. Захарія був священиком, убитим царем Йоасом Юдейським (2 Хронік 24:17-22), і є останнім мучеником, згаданим в історичних книгах Старого Завіту. Схоже, Ісус подає запис про мучеництво від початку єврейських Писань (Буття, написане Мойсеєм) до кінця єврейських Писань (2 Хронік, написані Ездрою в часи останніх пророків), таким чином заперечуючи можливість включення інших книг до канону Старого Завіту (наприклад, 1 і 2 Маккавеїв, які були написані після книг Ездри).

Отже, висновок щодо розвитку й утвердження канону Старого Завіту такий: певні частини Єврейських Писань стали канонічними після смерті їхніх авторів (від Буття до Ісуса Навина); тоді як решту книг додавали поступово, у міру їхнього написання та/або збирання — все це під Божим наглядом. Юдеї вважали, що натхнення завершилося з Малахією, і їхній канон із двадцяти чотирьох книг (який відповідає нашим тридцяти дев’яти книгам) підтверджує цю думку. Автори Нового Завіту, Йосип Флавій, рабини в Ямнії та талмудична традиція підтримали цей остаточний канон. Саме на цьому базується наш Старий Завіт, і ми знаємо, що ці тридцять дев’ять книг є частиною канону. Але питання залишається: чи варто додавати більше книг до цього встановленого канону Старого Завіту?

Формування канону Нового Завіту

Новий Завіт містить двадцять сім книг, які поділяються на п’ять підкатегорій: чотири євангелія (Матвія, Марка, Луки та Івана), книга християнської історії (Дії апостолів), тринадцять послань апостола Павла (Римлян до Филимона), вісім загальних послань (Євреїв до Юди) і одне апокаліптичне послання (Об’явлення). [ПРИМІТКА: Книга Євреїв іноді зараховується до послань Павла.] У Колосян 4:16 сказано, що церкви обмінювалися своїми посланнями, і нам відомо, що більшість книг Нового Завіту написані у формі послань (винятками є Євангелія від Матвія, Марка та Івана — їхня первісна форма невідома, але, ймовірно, вони також були посланнями). З часом люди збирали ці тексти та створювали списки послань, які вважали прийнятними для читання під час богослужінь. Уже в другому і третьому століттях існував канон літератури апостола Павла, зазвичай від Римлян до Филимона, хоча деякі додавали до них Євреїв. Це підтверджується частими посиланнями на листи Павла в ранньохристиянських текстах, що свідчить про існування загальновизнаного набору творів. Ранні християнські автори також посилалися на євангелія, що знову свідчить про існування загальноприйнятої групи книг (від Матвія до Івана). У міру поширення інших послань вони стали частиною цього зібрання новозавітних текстів.

Один із перших канонів Нового Завіту, який згадується в історії, походить від єретика Маркіона з другого століття. Він був радикалом, який визнавав апостола Павла єдиним «непошкодженим» апостолом, тому визнавав лише послання Павла. Він створив «Євангеліє», яке було спотворенням Луки, і помістив на початку того, що він вважав каноном Павла: Галатів, 1 і 2 Коринтян, Римлян, 1 і 2 Солунян, Лаодикійців (так Маркіон називав Ефесян; див. Мецгер, 2000, с. 532¹⁰), Колосян, Филип’ян і Филимона. Маркіон також піддав ці послання значному редагуванню, видаляючи все, що, на його думку, не відповідало «вченню» Павла (Брюс, 1988, с. 134–141). Деякі вважають, що Маркіон виключив книгу Євреїв зі свого канону через її тісний зв’язок зі Старим Завітом (Аланд і Аланд, 1981, с. 49¹¹).

Зіпсований фрагмент папірусу, відомий як Муроторіанський фрагмент, що датується кінцем другого століття, також містив частковий канон. У ньому Лука та Іван згадані як третє та четверте євангелія (згадка про два попередні євангелія була на початку оригінального рукопису, який відсутній у фрагменті), а Дії приписуються Луці. Листи Павла перелічені в такому порядку: Коринтян (1 і 2), Ефесян, Филип’ян, Колосян, Галатів, Солунян (1 і 2), Филимона, Тита та Тимофія (1 і 2). Також згадуються Юда, два послання Івана (ймовірно, 1 і 2 Івана) і Об’явлення. У фрагменті відсутні Євреїв, 1 і 2 Петра, а також 3 Івана, але як канонічну прийнято апокрифічну книгу «Мудрість Соломона» (проте вказано, що вона написана «друзями Соломона на його честь»). У Муроторіанському фрагменті також зазначено, що деякі приймали «Апокаліпсис Петра», тоді як інші — ні; згадано й «Пастиря Єрми» як недавній, ненатхненний твір (Кай, 1971, V:603-604¹²). Курт і Барбара Аланд, знані грецькі вчені, вважали, що послання до Євреїв не увійшло до канону Муроторіанського фрагмента через «заперечення другого покаяння» (див. Євреїв 6:4 і далі; 1981, с. 49).

У своїй «Першій апології» Юстин Мученик (бл. 110–165) згадував євангелія як тексти, що містять опис Тайної вечері, хоча не перераховував їхніх назв чи авторів (1973, I:185¹³). Пізніше він зазначив, що твори апостолів читали разом із творами пророків на зібраннях у неділю (I:186). Оріген (бл. 185–254), один із найплідніших ранньохристиянських авторів, згадував Матвія, Марка, Луку та Івана як автентичні (1974а, X:412¹⁴; Євсевій, 1971, I:273¹⁵), а також писання Павла (без уточнення кількості), 1 Петра, 1 Івана й Об’явлення. Він зазначив, що 2 Петра та 2 і 3 Івана були спірними для деяких; Оріген також згадував історію з Дій апостолів (воскресіння Євтиха, Дії 20:7-12), що вказує на те, що він, ймовірно, вважав Дії автентичним твором (1974б, X:346-347¹⁶; Євсевій, 1971, I:273). У своїх «Гоміліях на Ісуса Навина» Оріген перелічив двадцять сім канонічних книг Нового Завіту, які, за його словами, знищували ідолопоклонство та хибні філософії (МакГарві, 1974, I:66¹⁷), показуючи, що вже в середині III століття ці книги були загальновизнаними.

Євсевій (бл. 270–339), знаний історик ранньої церкви, писав про прийняті, спірні та відхилені книги канону. Він почав перелік загальноприйнятих творів із чотирьох євангелій (Матвія, Марка, Луки та Івана [1971, I:152-155]). До них він додав Дії та послання Павла (без їх переліку), 1 Івана та 1 Петра. До спірних книг він зарахував Євреїв, Якова, 2 Петра, 2 і 3 Івана, Юду й Об’явлення (I:155-157). Афанасій (бл. 296–373) перелічив канон Нового Завіту — двадцять сім книг, які складають наш сучасний Новий Завіт. Про ці книги він сказав: «Це джерела спасіння, які можуть втамувати спрагу словами життя, що містяться в них. У них одних проголошується вчення про благочестя. Нехай ніхто не додає до них і нічого не забирає з них» (1971, IV:552¹⁸).

Ранні християни в інших частинах світу отримували певні книги й перекладали їх рідною мовою. Свідчення з найдавніших версій Нового Завіту (Старосирійської, Старолатинської та Коптської) показують, які книги були прийняті в другому столітті. Старосирійська версія — це переклад із грецької на сирійську (арамейську) мову Сирії та північної частини Месопотамії. Вона містила всі книги Нового Завіту, за винятком 2 Петра, 2 і 3 Івана, Юди та Об’явлення (МакГарві, 1974, I:34, 78). Старолатинська версія — це африканський переклад Біблії на латинську мову в другому столітті; у ній бракувало лише Євреїв, Якова та 2 Петра (I:34-35, 79-80). Коптська (єгипетська) версія Нового Завіту існувала в двох діалектах: сахідському, що використовувався у Верхньому Єгипті, та бохайрському, що використовувався у Нижньому Єгипті. Обидві коптські версії включали всі двадцять сім книг Нового Завіту, хоча іноді Об’явлення поміщали в окремий том, ніби сумніваючись у його канонічному статусі (I:35-36, 77-78). Говорячи про Старосирійську та Старолатинську версії, МакГарві зазначав:

Таким чином, ми бачимо, що існування кожної книги Нового Завіту, за винятком 2 Петра, засвідчено перекладами вже в середині другого століття. Вони були перекладені тому, що були авторитетними книгами церков, і вони були авторитетними тому, що церкви вважали їх такими, що походять із рук апостолів. Чи можливо, щоб ці церкви могли так помилятися щодо таких фактів, коли проміжок часу був таким коротким? (I:80).

Крім того, 2 Петра, якого не було у Старолатинській і Старосирійській версіях, знайшли в обох коптських версіях Нового Завіту — сахідській і бохайрській, що показує, що єгипетські християни ранньої церкви прийняли його. Навіть собори католицької церкви, які додали апокрифи до канону Старого Завіту, включали лише прийняті двадцять сім книг як канонічні в Новому Завіті. Собор у Гіппоні (393 р. н.е.) їх прийняв; Третій Карфагенський собор (397 р. н.е.), Шостий Карфагенський собор (419 р. н.е.) і Четверта сесія Тридентського собору (1546 р. н.е.) підтвердили це (Брюс, 1988, с. 232–233, 247). Ті самі собори, які додали книги до Старого Завіту, відмовилися додавати щось до Нового Завіту, крім двадцяти семи натхненних, загальновизнаних книг.

Хоча ці ранні люди, ранні версії та Римські католицькі собори показують поступове прийняття канону, вони його не встановлювали. Бог встановив канон Нового Завіту через натхненних авторів цих книг. Оскільки більшість учнів Ісуса були євреями, вони знали, що єврейський канон був богонатхненним. Тому все, що прирівнювалося до цього канону, вони вважали натхненним і, відповідно, канонічним. У 2 Петра 3:15-16 Петро заявляє, що Павло писав їм «дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель» (3:16). Таким чином, Петро прирівнював твори Павла (з Римлян до Филимона, а можливо, й Євреїв) до рівня Писання — канонізуючи їх поряд із єврейськими святими Писаннями. Павло в Ефесян 2:19-20 прирівняв учення апостолів до вчення пророків, роблячи твори Матвія, Івана й Петра канонічними. Знову ж таки, Павло в 1 Тимофія 5:18 цитує Повторення Закону 25:4 і Луки 10:7, називаючи обидва місця Писанням. Це залишає лише Марка, Дії, Якова, Юду та, можливо, Євреїв без внутрішнього підтвердження канонічності. Марка й Дії практично не викликали суперечок у ранній християнській історії, а Євреїв, Якова і Юди з часом здобули визнання; тоді як інші твори, які раніше приймалися, такі як «Дідахе» та «Пастир Єрми», були вилучені з канонічних списків до IV століття (Афанасій, 1971, IV:552).

Автори Нового Завіту явно вважали твори один одного натхненними, і більшість книг Нового Завіту були канонізовані внутрішньо. Самі натхненні автори додавали книги до канону, і поступово рання церква визнавала їх канонічними — зрештою християнські автори перших чотирьох століть записали списки цих прийнятих книг. Хоча деякі книги викликали суперечки, з часом більшість християн їх прийняли, тоді як інші втратили свій канонічний статус. «Канон Нового Завіту поступово формувався, за зразком Старого, протягом перших чотирьох століть під керівництвом того самого Духа, за натхненням Якого було написано окремі апостольські книги» (Шафф, 1910, 2:516-517¹⁹). Ми знаємо, що ці двадцять сім натхненних книг є канонічними, але питання залишається: чи варто додати більше книг до цього встановленого канону Нового Завіту?

Біблійний канон

Канон — це правило, міра, за якою книги приймаються або відхиляються. Якщо вони натхненні, то вони канонічні. Ми знаємо, що шістдесят шість книг, які зараз є в каноні, натхненні. Бог через Святого Духа надихав людей записувати їх, і, коли книги були завершені, автори додавали їх до канону Писання за натхненням. Усе Писання богонатхненне (2 Тимофія 3:16), записане й викладене через Святого Духа пророками, служителями, очевидцями (1 Петра 1:12; 2 Петра 1:16-21) або тими, хто також через натхнення уклав розповіді очевидців (Луки 1:1-4; Дії 1:1-3). Ці люди отримали слова самого Христа й передали їх усьому християнству, наказуючи, щоб нічого, крім їхніх слів, які були словами Христа, не вчили й не проповідували (Євреїв 1:1-2; 1 Коринтян 4:7; 1 Тимофія 4:11; Галатів 1:8-9). Як сказали Гейслір і Нікс: «Канонічність визначається або встановлюється авторитетно Богом; людина її лише розпізнає» (1986, с. 221, вид. в ориг.²⁰). Це те, як ми знаємо, які книги належать до нашої Біблії. Тоді що ми скажемо про такі книги, як 1 і 2 Маккавеїв або Євангеліє від Марії? Чи належать вони також до канону, і якщо ні, то чому?

ПОЗАКАНОНІЧНІ ПИСАННЯ

Кожен літературний твір, який не входить до Біблії, є позабіблійним. Усе, що має біблійний характер, але не включено до Біблії, є позаканонічним. Сюди входять апокрифічні твори, псевдоепіграфи та апокрифи. Ці твори містять книги пророцтв, євангелія, історії, діяння й апокаліпсиси — багато з яких приписуються чоловікам та/або жінкам, згаданим у Біблії. Книги були приписані Адаму, Еноху, Варнаві, Хомі, Павлу та багатьом іншим. Деякі з них — це збірки, які містять діяння таких людей, як Понтій Пилат, Павло, Петро та інші відомі постаті Нового Завіту. Теми, які охоплює цей великий масив літератури, є різноманітними: від річного гороскопу, що зустрічається в «Трактаті Сима», до розповіді про дитинство Ісуса, знайденої в «Євангелії дитинства від Хоми».

Апокрифи та псевдоепіграфи Старого Завіту

Позаканонічні писання Старого Завіту поділяються на дві категорії: апокрифи та псевдоепіграфи. Коли більшість людей чують про позаканонічні (також звані второканонічними) книги, вони зазвичай згадують твори, відомі як апокрифи. Апокрифи — це підмножина апокрифічних писань, що буквально означає «приховані писання». Ці слова (апокрифи й апокрифічні) походять від грецького apokruphos, що є складовим із apo («від») та krupto/kruptos («ховати/прихований») [Данкер, 2000, с. 114, 105-107, 570-571²¹]. Апокрифи — це ті апокрифічні книги, які католицька, російська православна та грецька православна церкви приймають як канонічні, але які не входять до єврейського канону. Канони католицької та православних церков відрізняються не лише від єврейського й протестантського канонів, але й між собою.

Католицька церква визнає канонічними книги Товита, Юдити, додаткові 107 віршів, розкиданих по книзі Естер (див. Апокрифи, 1977, с. 96²²), Мудрість Соломона, Сираха, Варуха, Послання Єремії, Молитву Азарії та Пісню трьох юнаків, Сусанну, Вілла та дракона, 1 і 2 Маккавеїв. 1 і 2 Ездри та Молитва Манасії були додані як додаток до Нового Завіту й вважаються неканонічними римсько-католицькою церквою (Апокрифи, с. xi-xii). Грецька православна церква приймає канон католицької церкви, але додає 1 Ездри, Псалом 151, Молитву Манасії та 3 Маккавеїв до свого канону, розміщуючи 4 Маккавеїв у додаток. Окрім канону католицької церкви, російська православна церква вважає канонічними 1 і 2 Ездри (які вони називають 2 і 3 Ездри), Псалом 151 і 3 Маккавеїв (Апокрифи, с. xiii). Як ці додаткові книги стали вважатися канонічними для одних, але не для інших?

Коли Септуагінта (грецький переклад Старого Завіту) набула популярності в усьому світі, до традиційних 24 книг єврейського канону було додано групу писань — це були апокрифи. Чому ці книги є в грецькому Старому Завіті, але не в єврейському? У своїй книзі «Життя і часи Ісуса Месії» Альфред Едершайм дає ймовірне пояснення виникнення як апокрифів, так і псевдоепіграфів Старого Завіту. З перекладом Старого Завіту грецькою мовою приблизно в 250 році до Р.Х. єврейський народ (особливо за межами Палестини) почав переходити від традиційного юдаїзму до юдео-елліністичного мислення. Це включало поєднання грецької філософії, зокрема стоїцизму та епікурейства, із теологією Старого Завіту. У процесі цієї зміни з’явилася потреба в нових творах, які могли б допомогти узгодити іноді протилежні погляди юдаїзму та еллінізму. Результатом цього стали апокрифи та псевдоепіграфи Старого Завіту — книги, які займали проміжне положення між істиною Старого Завіту та міфологією й гуманістичною філософією греко-римського світу (1972, 1:31-39²³). Саме тому апокрифи, які мали певне історичне значення для єврейського народу та теологічне значення для елліністичних євреїв, були включені в грецький канон Старого Завіту.

Хоча єврейський канон ніколи не включав апокрифи, вони були присутні в елліністичному й деяких ранньохристиянських канонах та манускриптах. Існуючі копії Септуагінти містять ці книги, деякі ранньохристиянські твори цитують їх, а деякі грецькі отці церкви (Іриней, Тертулліан, Климент Александрійський та ін.) вважали їх канонічними (Гейслір і Нікс, 1986, с. 266-267). Католицька церква прийняла апокрифи як канонічні на соборах у Гіппоні (393 р. н.е.), на Третьому Карфагенському соборі (397 р. н.е.), Шостому Карфагенському соборі (419 р. н.е.) та на Четвертій сесії Тридентського собору (1546 р. н.е.) (Брюс, 1988, с. 97, 104-105). Таким чином, вони здобули визнання в католицькій церкві та пізніших розгалуженнях православних церков. Але чому ми відкидаємо їх? Одна з основних причин полягає в тому, що вони були написані після припинення одкровень Старого Завіту (після часу Малахії) і до початку одкровень Нового Завіту. Хоча такі книги, як 1 і 2 Маккавеїв, містять точні історичні записи, їх не слід включати більше, ніж історії, написані Тацитом або Геродотом. Крім того, багато апокрифічних доповнень до Старого Завіту містять помилки й суперечності. Однак найголовніша причина виключення апокрифів полягає в тому, що єврейські святі Писання не включає їх, і більшість євреїв не вважали їх богонатхненними творами. Юдеї вважали, що канон завершений і закритий, і складається лише з тих тридцяти дев’яти книг, які становлять наш Старий Завіт. Канон був закритий за часів Ездри, і його не слід було відкривати заново, щоб включити пізні доповнення, такі як апокрифи.

Псевдоепіграфи Старого Завіту — це набір творів, які помилково приписуються постатям часів Старого Завіту, тому їх і називають «хибними написами». Це слово є грецьким складовим із pseudos («хибний») і epigraphe («напис», що походить від epi — «на» та grapho/graphe — «я пишу/писання») [Данкер, с. 1097, 369, 363-367, 206-207]. Деякі вчені стверджують, що певні книги з апокрифів католицької й грецької православної церков (Мудрість Соломона, 2 Ездри та Послання Єремії) належать до псевдоепіграфів Старого Завіту, оскільки вони приписані неправдиво, тоді як певні книги з псевдоепіграфів (3 і 4 Маккавеїв) слід віднести до апокрифів Старого Завіту (Ледд, 1986, 3:1040²⁴). Одним із найбільш обширних і авторитетних видань псевдоепіграфічних творів Старого Завіту є двотомник Джеймса Г. Чарлзуорта під назвою Псевдоепіграфи Старого Завіту, який містить 52 повних твори та додаток із фрагментами інших псевдоепіграфів Старого Завіту.

Чарлзуорт визначив такі критерії для включення книги до псевдоепіграфів Старого Завіту: (1) Вони переважно єврейські або християнські. (2) Зазвичай вони помилково приписуються постатям Старого Завіту. (3) Більшість із них претендують на богонатхненність. (4) Вони часто розширюють історії та концепції Старого Завіту. (5) Вони були написані між 200 р. до Р.Х. та 200 р. після Р.Х. або зберігають традиції цього періоду (1983, 1:xxv²⁵). Псевдоепіграфи включають апокаліптичні книги, заповіти, легенди, мудрість і філософську літературу, розширення Старого Завіту, молитви, псалми та оди.

Чому ці книги не входять до канону? Найочевидніша відповідь полягає в тому, що вони містять неправдиву інформацію про своїх авторів. Якщо книга неправдиво заявляє про своє походження, то її зміст також, імовірно, містить неправду. Якщо книга потребує хибного приписування, щоб бути канонічною, це ставить під сумнів її натхненність і канонічність. Наприклад, ці книги були написані надто пізно, щоб бути включеними до єврейського канону Біблії, і тому не належать до канону нашого Старого Завіту. Гейслір і Нікс справедливо зауважили, що «псевдоепіграфи — це ті твори, які явно є підробленими та неавтентичними у своєму змісті… Хоча вони заявляють, що написані біблійними авторами, насправді вони виражають релігійну вигадку та магію періоду між 200 р. до Р.Х. і 200 р. після Р.Х.» (1986, с. 262). Вони також зазначили щодо псевдоепіграфів:

Існує величезна кількість хибних і неправдивих творів, які заслуговують на згадку в цьому контексті; не тому, що хтось серйозно відстоював би їхній авторитет, а тому, що вони представляють релігійний спадок євреїв у міжзавітний період. Автори Нового Завіту використовують низку цих книг… Звісно, варто пам’ятати, що Новий Завіт також цитує язичницьких поетів Арата (Дії 17:28), Менандра (1 Коринтян 15:33) і Епіменіда (Тита 1:12). Істина залишається істиною, незалежно від того, ким вона була проголошена: язичницьким поетом, поганським пророком (Числа 24:17) чи навіть німою твариною (22:28). Однак слід зазначити, що жодна така цитата не супроводжується формулами на кшталт «написано» або «говорить Писання». Також варто зауважити, що ані автори Нового Завіту, ані отці церкви не вважали ці твори канонічними (с. 262, вид. додано).

Псевдоепіграфи містять вигадані доповнення до біблійного тексту, суміш грецької філософії/міфології та теології Старого Завіту, вислови, що суперечать Біблії, і помилки в таких галузях, як наука, історія, географія тощо. Саме з цих причин ми відкидаємо псевдоепіграфи Старого Завіту як неканонічні. Однак деякі канонічні книги містять можливі посилання на псевдоепіграфічні твори. Гейслір і Нікс зазначали, що в Юди та 2 Тимофія можуть бути посилання або алюзії на псевдоепіграфічні книги, такі як 1 Енох, Заповіт Мойсея та Книгу Янея і Ямврея (1986, с. 262). Заповіт Мойсея та Книга Янея і Ямврея датуються першим століттям після Р.Х. або пізніше, тож якщо Юда та Павло згадували їх, це були посилання на сучасну вигадану літературу. Те саме стосується 1 Еноха, який датується між другим століттям до Р.Х. та першим століттям після Р.Х. Подібним чином сучасні проповідники іноді використовують позабіблійні джерела у своїх уроках, щоб зробити певну думку. Ніде в тексті Біблії не стверджується, що Юда чи Павло прирівнювали псевдоепіграфічні твори до Писання, тому будь-яке посилання на них у біблійному тексті є лише натхненним використанням ненатхненного джерела.

Апокрифи та псевдоепіграфи Нового Завіту

Псевдоепіграфи Нового Завіту — це книги, написані у формі творів Нового Завіту (Євангелія, Дії, послання та Обʼявлення), але які знаходяться поза межами канону Нового Завіту. Вони часто носять імена апостолів, видатних учнів, ранніх християнських письменників (наприклад, Климента, Матвія, Варнави) або відомих постатей з Нового Завіту (таких як Пилат і Гамаліїл). Деякі з них приписуються групам людей, таким як єгиптяни або ебіоніти. Ми можемо швидко відкинути псевдоепіграфи Нового Завіту через їхнє хибне приписування, помилки, суперечності та хибні вчення. Вони також були написані занадто пізно, щоб бути натхненними, і деякі існують лише як фрагменти. Більш за все, рання церква відкинула їх як неканонічні.

Проте, попри їхній неканонічний статус, багато псевдоепіграфів Нового Завіту є корисними історичними та теологічними творами, оскільки вони показують традиції, міфи та забобони деяких ранніх християн, а також єретичні течії раннього християнства (тобто докетизм, гностицизм, аскетизм). Одним із найбільш значних і авторитетних видань псевдоепіграфічних і апокрифічних творів Нового Завіту є англійський переклад Роберта М. Вілсона двотомної праці Вільгельма Шніємельхера «Апокрифи Нового Завіту», яка включає переклади або обговорення близько дев’яноста найбільш значущих творів. [ПРИМІТКА: У дев’ятому столітті Фотій перерахував близько 280 псевдоепіграфічних і апокрифічних творів Нового Завіту, і з того часу було виявлено ще більше (Гейслір і Нікс, 1986, с. 301). Через велику кількість творів майже неможливо включити всі їх у єдиний збірник, тому Шніємельхер включив лише найбільш значущі.]

Проте існували деякі твори, які ранні християни приймали як натхнені, або справжні (але ненатхнені) — це апокрифи Нового Завіту. Гейслір і Нікс перерахували їх як Послання псевдо-Варнави, 1 і 2 Коринфянам від Климента, «Пастир Єрми», «Дідахе», «Апокаліпсис Петра», «Діяння Павла і Текили», «Євангеліє за євреями», Послання Полікарпа до филип’ян та Сім послань Ігнатія. Багато з них були включені або перераховані в кращих грецьких манускриптах (Синайський [א], Александрійський [A], Беца [D]): Послання псевдо-Варнави (א і D), 1 і 2 Коринфянам від Климента (A), «Пастир Єрми» (א і D), «Апокаліпсис Петра» (D) та «Діяння Павла і Текили» (D). Більш того, деякі ранні християнські письменники цитували ці твори як Писання або включали їх серед святих писань: Послання псевдо-Варнави (Климент Александрійський і Оріген), «Пастир Єрми» (Іреней і Оріген), «Дідахе» (Климент Александрійський і Афанасій) [Гейслір і Нікс, 1986, с. 313-316]. З цими доказами, чому ми відкидаємо їх як ненатхнені?

По-перше, перерахування або включення книг у грецький манускрипт не робить їх частиною канону Писання. Більшість книг, які були включені в манускрипти, були розміщені після Об’явлення, майже як додаток до канонічних творів. Більшість сучасних Біблій містять конкорданцію, словник або карти після тексту, але жодне з цих доповнень не вважається натхненним. Подібним чином ці апокрифічні твори були включені до манускриптів (які датуються IV і V століттями) як додаткові, але ненатхнені літературні твори. Більш того, книги, які деякі ранні християнські письменники перераховували як Писання, не входили до канонічних списків цих авторів. Вони могли вважати їх такими ж справжніми, як Писання, але ненатхненними — і тому неканонічними. Щодо інших творів (1 і 2 Коринтян від Климента, Послання Полікарпа до филип’ян і Сім послань Ігнатія), автори ніколи не мали наміру включити їх до Писання, а просто написали листи від одного християнина до іншого. Деякі з цих апокрифічних творів містять помилки та хибні вчення, що робить їх ненатхненними. Останнє, але найважливіше, ці твори були написані після періоду натхнення, і тому після того, як Бог закрив канон. Проте це одні з найбільш цінних неканонічних творів. Навіть більше, ніж псевдоепіграфи Нового Завіту, апокрифічні писання показують, що думали ранні християни про церкву, поклоніння та основні принципи християнства.

Багато ранніх християнських письменників цитували апокрифи Нового Завіту як історичні або релігійно значущі твори, але ненатхнені — деякі навіть вважали їх канонічними. Однак з часом ці твори втратили свій статус канонічних, і це було правильним. Вони були написані занадто пізно, щоб бути натхненними, а деякі містять релігійні помилки і суперечності. Гностики та інші єретики написали кілька псевдоепіграфів і, таким чином, внесли свої девіантні ідеї через листи, євангелія та апокаліпсиси, видаючи їх за твори автентичних постатей Нового Завіту. Хоча деякі апокрифи та псевдоепіграфи Нового Завіту є цінними для історичних і теологічних досліджень, вони не повинні ставитися на один рівень з натхненними Писаннями.

Висновки

Бог дав нам «усе те, що потрібне для життя і побожності…» (2 Петра 1:3), і наше знання про Нього є повним через Його відкрите Слово. «Багато інших чудес зробив Ісус перед Своїми учнями, які не записані в цій книзі. А це було написане, щоб ви повірили, що Ісус є Христос, Син Божий, і щоб вірячи, життя мали ви в Його Ім’я» (Івана 20:30-31). Біблія, яку ми маємо, є натхненним Словом Божим і єдиним, що нам потрібно — без доповнень і без скорочень, лише шістдесят шість канонічних книг. Хоча деякі позаканонічні писання корисні для історичних або літературних досліджень, вони не є натхненними й не повинні входити до Біблії. Вони не мають такої ж влади, як шістдесят шість натхненних книг, і не повинні вважатися Писанням. Цей канон був створений і встановлений Богом і закритий Ним.

Однак Бог дав нам ці книги зі спеціальними настановами. Автор книги Приповістей сказав: «Усі Божі слова випробувані вогнем; Він охороняє тих, хто Його має в пошані. Не додавай до Його слів нічого, аби Він тобі не докорив, і ти не став неправдомовним» (30:5-6, вид. додано). Мойсей заповідав ізраїльтянам у Повторенні Закону 4:2: «Не додавайте нічого до слова, яке я вам заповідаю, і не відіймайте нічого від нього. Дотримуйтесь заповідей Господа, вашого Бога, які я сьогодні вам заповідаю». Знову, в Повторенні Закону 13:1, Мойсей сказав: «Пильнуй, щоб виконувати кожне слово, яке я тобі сьогодні заповідаю; нічого не додавай до нього, ані не віднімай від нього». Як старанні дослідники Писань, завжди пам’ятаймо, що ці шістдесят шість натхненних книг містять усе, що нам потрібно знати. Ми маємо Слово Боже саме таким, яким Він хотів, щоб ми його мали — ні більше, ні менше.

Використані джерела

¹ Ван Біема, Девід (2003), «Загублені Євангелія», Time, 162[25]:54-61, 22 грудня.

² Лайтфут, Ніл Р. (2003), Як ми отримали Біблію (Гранд Репідс, Мічиган: Baker), третє видання.

³ Брюс, Ф.Ф. (1988), Канон Святого Письма (Дауне Ґров, Іллінойс: InterVarsity Press).

⁴ Родкінсон, Майкл Л. (1918), Нове видання Вавилонського Талмуду, за ред. Дж.Б. Хейра (Бостон: The Talmud Society), [Онлайн], URL: http://www.sacred-texts.com/jud/talmud.htm.

⁵ Йосип Флавій (1987), Твори Йосифа Флавія, перекл. Вільям Вістон (Пібоді, Массачусетс: Hendrickson).

⁶ МакДавелл, Джош і Білл Вілсон (1993), Кращі твори Джоша Макдавелла: Готовий захист (Нешвілл, Теннессі: Nelson).

⁷ Басс, Олден (2003), «Що таке єврейський Талмуд?», [Онлайн], URL: https://www.apologeticspress.org/articles/2270.

⁸ Мотьє, Алек (2001), Історія Старого Завіту, за ред. Джона Стотта (Гранд Репідс, Мічиган: Baker).

⁹ Бріггс, Чарльз Август (1970), Загальний вступ до вивчення Святого Письма (Гранд Репідс, Мічиган: Baker), переглянуте видання.

¹⁰ Мецгер, Брюс М. (2000), Текстуальний коментар до грецького Нового Завіту (Штутгарт, Німеччина: Deutsche Bibelgesellschaft), друге видання.

¹¹ Аланд, Курт, і Барбара Аланд (1981), Текст Нового Завіту, перекл. Ерролл Ф. Роудс (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans, 1995 р., перевидання), друге видання.

¹² Кай (1971), «Фрагменти Кая», Донікейські отці, за ред. Александра Робертса та Джеймса Дональдсона (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹³ Мученик, Юстин (1973), «Перша апологія», Донікейські отці (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), за ред. Александра Робертса та Джеймса Дональдсона.

¹⁴ Оріген (1974а), «Коментар до Матвія», Донікейські отці, за ред. Аллана Мензіса (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁵ Євсевій (1971), «Церковна історія Євсевія», Нікейські та постнікейські отці: Друга серія, за ред. Філіпа Шаффа та Генрі Вейса (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁶ Оріген (1974б), «Коментар до Івана», Донікейські отці, за ред. Аллана Мензіса (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁷ МакГарві, Дж.В. (1974), Докази християнства (Нешвілл, Теннессі: Gospel Advocate).

¹⁸ Афанасій (1971), «Листи Афанасія», Нікейські та постнікейські отці: Друга серія, за ред. Філіпа Шаффа та Генрі Вейса (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁹ Шафф, Філіп (1910), Історія християнської церкви (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans, 1973 р., перевидання).

²⁰ Гейслір, Норман Л. і Вільям Е. Нікс (1986), Загальний вступ до Біблії (Чикаго, Іллінойс: Moody).

²¹ Данкер, Фредрік Вільям (2000), Грецько-англійський лексикон Нового Завіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago), третє видання Bauer-Danker-Arndt-Gingrich.

²² Апокрифи Старого Завіту: Переглянута стандартна версія (1977), за ред. Брюса М. Мецгера (Нью-Йорк, Нью-Йорк: Oxford).

²³ Едершайм, Альфред (1972), Життя і часи Ісуса Месії (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

²⁴ Ледд, Джордж Елдон (1986), «Псевдоепіграфи», Міжнародна стандартна біблійна енциклопедія, за ред. Джеффрі В. Бромілі (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans, 1988 р., перевидання).

²⁵ Чарлзуорт, Дж. Г. (1983), «Вступ для широкого читача», Псевдоепіграфи Старого Завіту: Апокаліптична література та заповіти, за ред. Джеймса Г. Чарлзуорта (Нью-Йорк, Нью-Йорк: Doubleday).

---

Published January 10, 2025