Законництво
Одним із всеохопних культурних явищ в американському суспільстві є схильність виявляти відразу до закону, обмежень і заборон. «Свобода» поступово почала осмислюватися як свобода від стримувань. Тих, хто не поділяє поблажливого, невимушеного й відкритого ставлення до моральних цінностей і етичної поведінки, таврують як «нетерпимих» і «злостивих». Навіть у християнському середовищі наголошення на потребі суворо узгоджуватися з Божою волею в усіх питаннях віри та практики може призвести до того, що людину назвуть «фундаменталістом». Її відсувають убік як інфантильного й фарисейського дивака, який просто ніколи не «доріс» до розуміння істинного духу Ісуса. Вона «негативна» і позбавлена «співчуття». І, так, вона — «легаліст і законник».
Прислухаючись уважно до більшості тих, хто розкидається терміном «законницький/легалістичний», невдовзі стає очевидно, що вони розуміють цей термін як надмірну увагу до юридичної (нормативної) деталізації. У 1960-х Джозеф Флетчер, «батько ситуаційної етики», влучно окреслив популярне розуміння «легалізму»:
«У цій етичній стратегії “ситуативні змінні” беруться до уваги, але обставини завжди підпорядковуються заздалегідь визначеним загальним “законам” моралі. Легалістична етика ставиться до багатьох своїх правил ідолопоклонницьки, роблячи з них абсолют. У такій моралі, цілком слушно названій легалізмом або етикою закону, послух наперед заготовленим “правилам поведінки” важливіший за свободу ухвалювати відповідальні рішення» (1967, с. 311).
Складно переоцінити катастрофічні наслідки такого змалювання для морального укладу людської цивілізації. Показовою для поширеного непорозуміння, ніби «легалізм» — це надмірна увага до повного послуху, є ілюстрація, наведена проповідником, професором коледжу та відомим сімейним терапевтом у університетській лекції «Досягаючи успіху: беручи свою родину з собою»:
«Я з’ясував, що коли набираєш номери… треба набрати десь вісімнадцять цифр, щоб почати, а потім ще вісімнадцять — знаєте, про що я? І якщо помилишся, що? Якщо пропустиш ОДНУ — лише ОДНУ — ти ж кажеш собі недобрі речі, правда? Бо знаєш, що знову все зіпсував. Дивовижно, наскільки легалістичною є телефонна компанія» (Фолкнер, 1992, вид. додано2).
Саму думку про те, що послух Божим законам одного дня серед тих, хто заявляє про приналежність до християнства, вважатимуть негативом, а потім і засуджуватимуть як «легалізм», важко збагнути. Така позиція мала б струсонувати самі основи національних моральних стандартів, породжуючи відповідне масове розслаблення моральної поведінки. Але хіба не саме це й сталося з американською цивілізацією за останні сорок років?
Що саме є «легалізмом/законництвом» згідно з Біблією? Чи тотожний «легалізм» надмірній турботі про послух? Чи дорівнює «легалізм» ревній рішучості берегти Божі заповіді? Той, хто має такий погляд, природно схильний замовчувати «деталі» новозавітного вчення, відсовуючи в царину мінімальної ваги різні питання, які, на його думку, не належать до «вагоміших речей Закону». Як висловився один доволі поблажливий проповідник: «Ми не пітніємо через дрібниці».
Декому може бути несподіванкою, що термін «легалізм» насправді не трапляється в Біблії. Одначе чимало позабіблійних слів було утворено для змалювання біблійних понять (напр., «провидіння»). У своєму класичному, негативному вжитку «легалізм» означає довіряння власній доброті. Легалізм стосується постави людини щодо самої себе (тобто завищене почуття власної значущості — Луки 18:11–12; Приповісті 25:27; Римлян 12:3) і практики (тобто думки, що вона може здобути чи заслужити спасіння на підставі своєї діяльності — Луки 17:10; Римлян 3:9–18,23; 11:35; 1 Коринтян 9:16). Легалізм не стосується правильності самих практик. Бог завжди засуджував того, хто пишається своїми слухняними вчинками, покладається на власну доброчесність і очікує прийняти Божу благодать на підставі цих учинків (пор. Луки 18:9 і далі; Римлян 9:31 і далі). Але Він завжди схвалював того, хто зберігає абсолютну вірність конкретикам Його заповідей (напр., Івана 14:15; Римлян 2:6–7,13; 6:16; Євреїв 5:9). Різниця між першим і другим — у поставі особи, чиннику, який здатен бачити лише Бог (Луки 6:8). Яка ж це самовпевненість — коли один християнин засуджує іншого лише на тій підставі, що той виявляє скрупульозну відданість Божому Слову, — ніби перший автоматично знає мотив брата і якимось чином читає його думки. Продавці релігійної омани часто перевизначають інакше добрі терміни, надаючи їм власного забарвлення і таким чином підводячи непідозрілого слухача під їхню фальшиву доктрину. Прихильники ліберальної течії перевизначили «легалізм» так, що зміст змістився від постави самоправедності до дії сумлінного послуху всьому Божому Слову.
На підтвердження цього зважмо на класичний приклад «легалізму» в Новому Заповіті: фарисеїв. Чому фарисеїв можна вважати законниками? Щоб відповісти, треба дослідити, у чому саме Ісус знаходив їхню провину. Він докоряв їм за три центральні провали. По-перше, вони були винні в лицемірстві. Вони вдавали відданість і докладали великих зусиль, щоб виглядати праведними, але насправді не доводили до кінця справжню, люблячу слухняність Богові (Матвія 23:4–7,25–28). По-друге, вони звертали увагу на деякі біблійні питання, але занедбували інші, важливіші (Матвія 23:23; Луки 11:42). Ісус назвав цю схильність «цідити комара та ковтати верблюда» (Матвія 23:24). (Звісно, тим Він не заохочував і не схвалював ковтання комарів). По-третє, вони неправильно тлумачили Мойсейовий закон (Матвія 5:17–48) і навіть нав’язували та впроваджували свої помилкові тлумачення, підносячи ці людські передання, закони й доктрини до рівня Писання (Матвія 15:1–9; Марка 7:1–13). Ісус неодноразово викривав фарисеїв за ці три духовні недуги. Але, маючи на увазі саме ці браки, звернімо увагу: «легалізм» фарисеїв не полягав у палкій увазі до виконання «букви Закону». Фарисеїв не засудили за те, що вони занадто ретельно дбали про строгий послух Божій волі. Їх засудили, бо «вони говорять і не роблять» (Матвія 23:2).
Насправді Бог завжди був життєво занепокоєний тим, щоб ті, хто хоче Йому подобатися, приділяли велику увагу послуху деталям і конкретикам Його настанов (напр., Левита 10:1–3; 2 Самуїла 6:1–7; 1 Хронік 15:12–13). Ісус навіть ототожнив цю вирішальну чутливість до послуху з любов’ю до Нього (Івана 14:15; 15:14). Багато хто, маючи легковажне, байдуже ставлення до суворого послуху, думає, що таким чином уникає «легалістичного» синдрому, тоді як насправді демонструє розслабленість, слабку духовність і невірність.
«Вірність» за визначенням — це слухняне довір’я або лояльна відповідність приписам Божої волі (Якова 2:17–26). «Праведність» за визначенням — це правильні вчинки (Дії 10:34–35; 1 Івана 3:7). Авраам це розумів (Буття 26:5; Євреїв 11:8). Мойсей це розумів (Повторення Закону 4:2; 6:17; 10:12; 11:8,13,22,27–28). Ісус Навин це розумів (Ісуса Навина 23:6,11; 24:14–15). Іван це розумів (1 Івана 5:3). Так само і Павло (Римлян 6:16). Справді, Біблія ніколи не протиставляє Божу благодать послуху Богові.
Насправді вигуки про «законництво» можуть слугувати зручною димовою завісою, щоб виправдати відступ від віри та прикрити програму, що прагне внести небіблійні нововведення у поклоніння до Тіла Христового. Не помилімося: у Церкві є лицеміри, як і ті, хто має критичні серця, чиї вимоги конформності постають із самоправедної зарозумілості. Але головна загроза, що стоїть перед Божим народом сьогодні, — це споконвічна людська проблема: вперта, бунтівна схильність до відхилення/відступництва, тобто небажання покірно підкоритися Божим настановам (напр., Буття 4:7; 1 Самуїла 15:22–23; Еклезіаста 12:13; Михея 6:8; Матвія 7:13–14; Римлян 3:10–12; 6:16; 10:21; 2 Солунян 1:8). Саме тому, докоривши фарисеям за занедбання «вагоміших речей Закону» (тобто правосуддя, милосердя, віри та любові Божої; пор. Івана 5:42), Ісус повторив: «Це (тобто вагоміші речі – DM) належить робити, і того (тобто менш вагомих речей – DM) не залишати» (Матвія 23:23; Луки 11:42, вид. додано). Ось чому Ісус проголосив: «Якщо хтось порушить одну із цих найменших заповідей і так навчить людей, — він найменшим назветься в Царстві Небесному, а хто виконає і навчить, той великим назветься в Царстві Небесному. Тож кажу вам, що коли ваша праведність не перевищить праведності книжників і фарисеїв, то не ввійдете до Царства Небесного» (Матвія 5:19–20). Він мав на увазі, що пильна увага до всіх Божих заповідей — включно з тими, які вважають «найменшими», — виявляє сумлінне бажання догодити Богові. Чи під юдаїзмом, чи в Царстві Христовому, шукати послуху Богові зі смиренною поставою — першорядно. Ті, хто відсувають деякі доктринальні питання до стану «меншої ваги» (напр., поклоніння Богові без людських додатків — як-от інструментальна музика, групи прославлення, хори й «благословення немовлят»), і навчають інших брати участь у цих небіблійних нововведеннях, думаючи, що Бог не буде «прискіпливим» у таких «дрібницях», опиняться перед лицем вічної трагедії.
Так, ми маємо уникати «легалізм». Самовдоволене почуття вищості та духовної самодостатності призведе людину до вічної загибелі (напр., Луки 18:9–14). Але хто б міг уявити — хто б зміг передбачити, — що настане день, коли Божу вимогу послуху обходитимуть, глузуватимуть із неї та відкладатимуть як «законництво»? Ті, хто просувають таку позицію, насправді пропагують «беззаконність»! Не можна переплутати «легалізм» з люблячим послухом Божій волі в кожній ділянці нашого життя. Натомість маємо ретельно «робити все те, що наказано» (Луки 17:10), пригадуючи слова Ісуса: «Чому Мене кличете: Господи, Господи! — а не робите того, що Я кажу?» (Луки 6:46). Маємо покладати життя на Божу благодать, але тоді любити та слухатися Його, пам’ятаючи, що «Бо це любов до Бога — дотримуватися Його заповідей! А Його заповіді не тяжкі» (1 Івана 5:3).
1Флетчер, Джозеф (1967), Моральна відповідальність (Філадельфія, Пенсильванія: Westminster Press.).
2 Фолкнер, Пол (1992), «Досягаючи успіху: беручи свою родину з собою» (Гендерсон, Теннессі: Freed-Hardeman University Lectureship).
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
