Дух і буква закону

Усі хибні системи вірувань мають спільну рису: для їх підтримки потрібні кілька «опор». Те, що система вірувань є хибною, обов’язково означає, що одна або кілька таких опор також є хибними. Але сама наявність безлічі опор створює видимість і враження, що ця система має багато «доказів» на свою підтримку. Однією з таких опор, яка використовується для обґрунтування концепції, відомої як «ситуаціонізм», є уявлення, що можна зробити законний розподіл між «буквою закону» і «духом закону». Стверджується, що іноді необхідно, навіть обов’язково, порушувати «букву закону», щоб діяти в гармонії з «духом закону». Згідно з таким підходом, ті, хто наполягає на тому, що завжди слід коритися Божому закону без винятків, «застрягли на букві закону», а не керуються «духом закону».

Звісно, такий спосіб мислення природно сприяє розслабленому ставленню до послуху. Це підриває бажання бути точним і уважним у дотриманні біблійного вчення. Один чоловік пояснював, як його почуття відданості Ісусу дозволяють йому думати, що якщо він відчуває близькість до Нього, то йому не варто перейматися «дрібними» питаннями, наприклад, чи він дотримується швидкісного режиму під час водіння автомобіля. Інша особа заявила, що не турбується через «дрібниці», бо живе у визнанні Божої благодаті й впевнена, що Ісус «пробачить їй». До «дрібниць», про які вона говорила, належали такі питання, як чи схвалить Бог небіблійне розлучення та повторний шлюб, чи прийме Бог інструментальну музику у поклонінні Йому, і чи одна церква настільки ж добра, як і інша.

2 КОРИНТЯН 3:4-18

Головний уривок у Новому Завіті, який використовується для підтримки протиставлення «дух проти букви», — це слова Павла до церкви Христової в Коринті. Читача закликаю зупинитися і прочитати третій розділ другої книги до Коринтян перед тим, як читати подальший аналіз. Зазвичай з контексту виривають дві фрази і використовують їх як доказ для підтримки погляду, протилежного тому, що викладено в розділі: «не букви, але Духа, адже буква вбиває, а Дух оживляє» (вірш 6), і «Господь є Дух, а де Господній Дух, [там] свобода» (вірш 17). Ці фрази подають як доказ того, що християни не повинні бути надто прискіпливими у суворому дотриманні новозавітних настанов. Ті, хто дотримується такої позиції, припускають, що «буква» стосується Божих заповідей — письмових положень Писання, які визначають і регулюють поведінку людини. Також вони вважають, що «дух» стосується ставлення або почуттів. Тому, якщо людина відчуває відданість, турботу і щирість, її вважають такою, що відповідає «духу закону». Натомість того, хто здається невідступним і суворим або надто занепокоєним точним послухом, сприймають як такого, що не має «співчуття» і «чутливості» та надто переймається «буквою закону».

Неймовірно, але якщо хтось знайде час для вивчення Божого Слова і утримається від його неправильного тлумачення (Дії 17:11; 2 Коринтян 4:2; 1 Тимофія 4:13; 2 Тимофія 2:15), він побачить, що ні Павло, ні будь-який інший натхненний автор не погоджувалися з такою думкою. У розділі, присвяченому його апостольському служінню, Павло створив чудову алегорію — те, що Д. Р. Дунган назвав «найдосконалішим протиставленням, яке можна знайти у всій Біблії» (1888, с. 349¹). Розташувавши контрастні фрази цього протиставлення у дві колонки, легше зрозуміти задум Павла:

Очевидно, що для неупередженого спостерігача «дві частини антитези стосуються Нового Завіту у протиставленні зі Старим Завітом» (Дунган, с. 268). Точно таке ж значення передається аналогічною термінологією в посланні Павла до Римлян (2:29; 7:6). Законодавча система Старого Завіту, хоча і була чудовою системою для тих цілей, які Бог мав на увазі (Римлян 7:12), не могла забезпечити остаточного прощення за порушення закону і, в цьому сенсі, «вбиває». Тільки смерть Ісуса на хресті зробила можливим «життя» (тобто дійсне очищення від гріхів).

Коли хтось розуміє значення цього уривку в його контексті, стає очевидним, що ці вірші зовсім не мають відношення до припущуваної суперечки «дух проти букви»! Насправді, Біблія ніде не передбачає подібного. Як і у випадку з усім ліберальним мисленням, для того щоб не помітити абсурдності та безглуздості цього підходу, потрібно утримуватися від глибоких роздумів про нього. Контраст «дух проти букви» — це беззмістовна плутанина, яку «краще відчути, ніж пояснити». Вона не має сенсу. 3 квітня 1897 року Дж. В. МакГарві відповів на такий тип мислення у статті під назвою «Буква, яка вбиває»:

Лише раз у своїх писаннях Павло заявляє, що «буква вбиває, а дух оживляє» (2 Коринтян 3:7); і жодне інше його зауваження не було застосовано у більшій кількості необґрунтованих способів. Якщо хтось наполягає на дотриманні якоїсь постанови у точній формі, як це було спочатку встановлено, наприклад, такої постанови, як хрещення або Вечеря Господня, його звинувачують у тому, що він захищає букву, яка вбиває, тоді як людина, яка висуває це звинувачення і змінює постанову, стверджує, що дотримується духу, який оживляє. Усі ті численні автори, які вільно поводяться з Писаннями, водночас стверджуючи, що шанують їхню авторитетність, використовують цей прийом, щоб виправдати свої відхилення від Божого слова, тоді як ті, хто протестує проти їхньої сваволі, звинувачуються як буквалісти або прихильники букви, яка вбиває. У всіх цих випадках, здається, стверджується, що якщо ви точно дотримуєтеся постанови так, як її дав Христос, то когось буде вбито. Останній приклад, що привернув мою увагу, стосувався кількості старійшин, які мають бути призначені у церкві. Автор пише: «Вважалося, що більшим злом є мати громаду без кількох старійшин, ніж мати старійшин без необхідних кваліфікацій»; і додає: «Це означає чинити насильство над духом Нового Завіту, намагаючись бути вірним його букві». Але що в цьому випадку є буквою, а що духом? Мати кількох старійшин — це, безумовно, буква Нового Завіту; тобто це буквальна вимога; і буквальною вимогою також є мати старійшин із зазначеними кваліфікаціями. Де ж тоді дух, який відрізняється від букви? Ехо відповідає: Де? Автор настільки звик використовувати цей улюблений вислів, щоб виправдати відхилення від біблійного прецеденту, що, очевидно, застосував його у цьому випадку чисто з інерції і без роздумів. Пильний читач побачить багато подібних прикладів (1910, сс. 160-161²).

Дійсно, переосмислення біблійних виразів «дух закону» і «буква закону» дозволяє ситуаціоністу просувати свій порядок денний під прикриттям підтримки Біблії.

Якщо хтось бажає використовувати вираз «дух закону» для позначення правильного ставлення, а «буква закону» для позначення дотримання чітких настанов Писання, то це, звичайно, правда, що людина може викривити або ігнорувати «дух закону», ретельно дотримуючись «букви закону». Людина може виконувати зовнішні ритуальні вимоги без щирої любові до Бога і Його волі. Але неможливо щиро представляти «дух закону» (тобто мати правильне ставлення), діючи всупереч конкретним деталям закону. Коли Ісус сказав: «Якщо любите Мене, ви будете дотримуватися Моїх заповідей» (Івана 14:15), Він підкреслив той факт, що «любов» до Нього включає «послух». Можливо, людина може коритися без любові; але неможливо любити без послуху. Людина може мати добрі наміри у своїх релігійних прагненнях, але якщо ці дії суперечать конкретній волі Бога, то така діяльність є неприйнятною для Бога. Заява ситуаціоніста, що щирість і почуття «любові» узаконюють будь-які дії, які ця «любов» спричиняє, прямо суперечить біблійному вченню.

Факт полягає у тому, що Бог завжди вимагав, щоб люди наближалися до Нього «в істині», тобто відповідно до божественних настанов, які Він відкрив людям. Єдине поклоніння, яке коли-небудь було прийнятним для Бога, це те, яке здійснюється (1) з правильним ставленням, відповідним духом і настроєм, що сприяють духовності, і (2) з вірністю конкретним аспектам, які Бог визначив як правильні зовнішні дії для виконання. Ісус чітко сказав це під час зустрічі з самарянкою (Івана 4:23-24). Бог ніколи не приймав одного без іншого. Він завжди вимагав обидвох складових: правильних дій із правильним ставленням. Ось відповідна таблиця уривків із Писання:

Наголошувати на одному вимірі послуху на шкоду іншому означає перешкоджати прийняттю людини Богом. Біблійна історія сповнена прикладів людей, які мали один вимір, але не мали іншого, і тому були неприйнятними для Бога. Фарисеї (Матвія 23:3), Ананія та Сапфіра (Дії 5:2-4) і народ у дні Амоса (Амоса 5:21-24) виконували зовнішні форми, але були неприйнятними через свою нещирість. Павло (Дії 22:3; 23:1), Корнилій (Дії 10:1-2) і Оза (2 Самуїла 6:6) демонстрували щирі мотиви, але були неприйнятними для Бога через їхню неспроможність дотриматися правильних форм.

Подумайте про багатьох людей у біблійній історії, які не наближалися до Бога «в істині», тобто вони зверталися до Бога, але робили це без достатньої уваги до виконання деталей і настанов, які Бог проголосив. Адам і Єва, незалежно від стану їхнього ставлення, були засуджені Богом за зовнішній акт поїдання забороненого плоду (Буття 2:17; 3:11). Подібно до цього, Надав і Авіюд (Левит 10:1-3), порушник суботи (Числа 15:32-36), Мойсей (Числа 20:11-12), Ахар (Ісуса Навина 7), Саул (1 Самуїла 13:13-14; 15:19-23), Оза (2 Самуїла 6:1-7; 1 Хронік 15:12-13), цар Озія (2 Хронік 26:16-18) і сучасники Ездри (Ездри 10) — усі вони відчули невдоволення Бога через їхні відхилення від Його настанов.

Бог не змінився у Своїй наполегливості щодо любовного послуху Своїм вказівкам (Івана 14:15; 15:14; 1 Івана 5:3). Старий Завіт був написаний, серед іншого, для того, щоб християни вчилися на прикладах тих, хто відхилявся від Божого шляху (Римлян 15:4; 1 Коринтян 10:11). Віра Нового Завіту, така віра, якою повинні володіти християни, якщо вони хочуть бути приємними і прийнятними для Бога, є послушною довірою — довірою, що відповідає Божій волі (Євреїв 11; Якова 2).

Псалмоспівець розумів, що Божа істина полягає у Його писаному слові (Псалом 118:30, 43, 142, 151, 160). Так само і Ісус, коли сказав: «Твоє Слово — то істина» і проголосив, що основою суду будуть слова, які Він сказав (Івана 17:17; 12:47-48). Поклоніння Богові «в істині» є еквівалентом «здійснення істини», що включає «діла» або зовнішні дії, які Бог призначив (Івана 3:19-21; пор. з любов’ю «в правді» в 1 Івана 3:18). Коли Ісус навчав Божого шляху «в істині» (Матвія 22:16), Він передавав інформацію, яка точно відображала Божу волю. Коли колосяни почули «слово істини євангелія» (Колосян 1:5), вони почули конкретні вчення, доктрини, вимоги й настанови, яким вони мали узгоджувати своє життя.

Ситуаціонізм, антиноміанство і лібералізм об’єднує їхня спільна відраза до дотримання закону. Християни не повинні потрапляти під вплив цих зловісних сил, які намагаються пом’якшити та приховати ясний Божий заклик до послуху Його настановам. Все, чого Він шукає від людей, це дотримання Його законів із сердець, сповнених щирості, ревності й любові.

Використані джерела

¹ Дунган, Д.Р. (1888), Герменевтика (Делайт, Арканзас: Gospel Light).

² МакГарві, Дж.В. (1910), Біблійна критика (Цинциннаті, Огайо: Standard).

Published January 20, 2025

REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.

Reproduction Stipulations→