Вічність Пекла [Частина ІІ]

ЧИ РУЙНУВАННЯ ВЕДЕ ДО ПОВНОГО ЗНИЩЕННЯ?

Згідно з Ф. ЛаГардом Смітом, «Основним писанням, на якому ґрунтується справа [про знищення нечестивих — EL/KB], є Матвія 10:28» (2003, с. 167). Оскільки Ісус сказав Своїм учням: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні» (Матвія 10:28), це твердження, за припущеннями, доводить, що пекло — це лише картина повного винищення душ нечестивих. Прихильники анігіляціонізму (вчення, яке стверджує, що грішники будуть остаточно знищені, а не вічно мучитися в пеклі), включаючи адвентистів сьомого дня та Свідків Єгови, століттями (зловживаючи) використовували Матвія 10:28 для поширення цієї помилки. У своїй книзі Після життя Сміт цитує цей вірш частіше, ніж будь-який інший уривок з Писання. Безсумнівно, стверджують анігіляціоністи, Ісус не використовував би слово «погубити» у цьому вірші, якби не мав на увазі повне винищення.

Фраза «погубити» в Матвія 10:28 походить від грецького слова apollumi, яке використовується 92 рази в Новому Завіті. Воно перекладається як «загинути», «знищити», «втратити» або «загублений». Хоча іноді apollumi використовується для позначення смерті (Матвія 2:13; 8:25; 26:52), найчастіше воно просто означає втрату благополуччя або благословення. У Луки 15 Ісус розповідав про загублену (apollumi) вівцю пастуха, але вона не була знищена (вірш 6). У тому ж розділі Він говорив про блудного сина, який був «мертвий і ожив, пропав [apollumi] і знайшовся», але не був знищений (вірші 24, 32). Бурдюки, про які говорив Христос у Матвія 9:17, не перестали існувати, а лише «розірвалися» (apollumi). Ісус прийшов «знайти та спасти те, що загинуло» (Луки 19:10), а не те, чого не існувало. Павло зазначав, що Євангеліє «закрите для тих, які гинуть» (apollumi) у гріху, а не для тих, кого винищено гріхом. Навіть коли apollumi використовується в значенні «смерть» (Матвія 2:13; 8:25; 26:52), повне винищення людини не мається на увазі, оскільки душа все ще жива. Тому можна з упевненістю стверджувати, що в Новому Завіті немає жодного випадку, коли apollumi означає «анігіляцію» в найсуворішому значенні цього слова. Писання ясно вчить, що ті, хто на суді буде «погублені» через свою нечестивість, будуть подібні до «звіря», який «піде на загибель» (apoleia, Об’явлення 17:8, 11) у «вогняне озеро, що горить сіркою», де вони будуть не знищені, а «мучені день і ніч на віки віків» (Об’явлення 20:10). «Знищення» не дорівнює «анігіляції».

Авторитетні грецькі вчені також не погоджуються з позицією анігіляціоністів, що грецький термін, який лежить в основі нашого англійського слова «destroy» («знищити чи погубити») у Матвія 10:28, означає «анігіляцію-щезнення». В.Е. Вайн у своєму Тлумачному словнику слів Нового Завіту пояснив: «Ідея не в щезненні, загибелі, а втраті, не самого існування, а благополуччя» (1940, 1:302¹). Зокрема, щодо Матвія 10:28 він зазначив: «Втрата благополуччя у випадку неспасенних після смерті» (1:302). А.Т. Робертсон додав: «’Знищити’ тут означає не анігіляцію, а вічне покарання в геєні» (1930, 1:83²). У Богословському словнику Нового Завіту професор Альбрехт Епке зазначив, що «знищення» означає «остаточне руйнування, не просто у значенні припинення фізичного існування, а швидше вічного падіння» у пекло (1964, 1:396³). Лексикограф Джозеф Тейєр погодився з цими оцінками, зазначаючи, що «знищити» у Матвія 10:28 означає «метафорично, передати або приректи на вічні муки» (1962, с. 64⁴). [ПРИМІТКА: У вступі видавця до четвертого видання лексикону Тейєра зазначається, що «Тейєр був унітаріанцем», який заперечував такі речі, як «вічне покарання нечестивих» (с. vii). Тому логічно припустити, що його визначення apollumi могло бути результатом лише обізнаного розуміння істинного значення цього слова.]

Навіть у сучасному використанні слово «знищити» часто означає щось інше, ніж анігіляція. Уявімо, що подружжя, яке потрапило в жахливу автокатастрофу, вижило і наступного дня повернулося на місце аварії разом із репортером. Якщо це подружжя говорить про свій сильно пошкоджений автомобіль як про «знищений», чи хтось вважатиме, що репортер виправдано напише статтю про те, що автомобіль подружжя «перестав існувати» під час аварії? Очевидно, що ні. Подібно, коли спортивний журналіст описує шкільний баскетбольний матч і пише про те, як команда «Коти з Кліруотера» «знищила» команду «Блакитні бомбери», чи будь-хто, хто трохи знайомий з англійською мовою, зрозуміє це слово буквально як «анігілювати»? Звісно, що ні. Навіть у сучасній англійській мові слово «знищити» часто означає щось інше, ніж «винищити чи стерти з існування».

У відомому паралельному тексті до Матвія 10:28 Лука записав: «Кажу вам, друзям Моїм: не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а після цього не можуть більше нічого зробити. Скажу вам, кого боятися: бійтеся того, хто має владу, вбивши, ще й у геєну вкинути. Так, кажу вам: того бійтеся!» (Луки 12:4-5, вид. додано). Бути знищеним рівнозначно тому, щоб бути вкинутим у пекло. Оскільки Новий Завіт вказує, що пекло — це місце «вічного вогню» (Матвія 25:41), «невгасимого» (Марка 9:43,48), і майбутнє місце перебування нечестивих, де вони зазнають «вічного покарання» (Матвія 25:46), ми можемо знати, що бути знищеним у пеклі (Матвія 10:28) рівнозначно страждати вічну муку.

Павло використовував унікальну фразу «вічна погибель» у своєму другому листі до церкви у Солунь (1:9). Грецьке слово, перекладене як «погибель» у цьому вірші, однак, — це olethros, а не apollumi. Слово olethros з’являється чотири рази у Новому Завіті, три з яких стосуються «погибель» тих, хто повстає проти Бога (1 Солунян 5:3; 2 Солунян 1:9; 1 Тимофія 6:9). Як і apollumi, olethros не означає анігіляцію. У 1 Тимофія 6:9 Павло використовував olethros, щоб описати жалюгідний духовний стан тих, хто жадає багатства. Ці люди не були знищені, але перебували у стані «руйнування», бо «відпали від віри» (вірш 10). Щодо використання olethros у 1 Солунян 5:3 Гері Воркман запитав: «Якщо доля нечестивих полягає у раптовій анігіляції під час другого приходу Христа (1 Солунян 5:3), як вони постануть перед Його судом?» (2 Коринтян 5:10) [1992, 23:32⁵]. Більше того, «оскільки це знищення є ‘раптовим’, жодного страждання взагалі не могло б бути — що суперечить біблійному вченню» (с. 32). Насправді, у 2 Солунян 1:9

вислів «вічна погибель» використовується у додатку до «покарання» (буквально означає «переживають справедливу відплату»). Частиною «заслуженого» аспекту є «пригнічення». Зверніть увагу, що у вірші 6 сказано: «Справедливим у Бога є відплатити утисками тим, хто вас пригноблює. …». «Пригнічення» передбачає свідомі страждання; це протиставляється концепції анігіляції. Як зауважив Герстнер: «Знищення не є стражданням; це запобігання стражданню⁶» (Джексон, 2003a, 39:31⁷).

Просто немає жодних переконливих доказів, які б виправдовували тлумачення «вічного знищення» як «анігіляції». Павло використав olethros у цьому вірші, щоб означати «втрату благословенного життя після смерті, майбутні страждання», а не винищення (Тейєр, 1962, с. 443; пор. Вуст, 1973, с. 41⁸). Нечестиві постануть перед «вічною руїною».

ЧИ ОЗНАЧАЄ «СМЕРТЬ» АНІГІЛЯЦІЮ?

У Новому Завіті вогонь пекла описується як «друга смерть». Картина, зображена в Об’явленні 20, розповідає про палаюче озеро вогню, в яке буде кинуто диявола та всіх його спільників, включаючи нечестивих людей, чиї імена не записані в Книзі життя. У 14-му вірші 20-го розділу проголошується: «А смерть і ад були вкинені у вогняне озеро. Це — друга смерть, озеро вогняне». Натхнений автор Яків зауважив, що якщо один із братів відвертається від Христа, і хтось наверне цього брата назад, то він «спасе душу від смерті» (Якова 5:20). Заява Якова прямо говорить про те, що грішна душа приречена на духовну смерть. У 6-му розділі Іван описує Ісуса як хліб, що зійшов із неба. Ті, хто їсть цей «живий» хліб, «будуть жити вічно» й не помруть (Івана 6:48-51,58). Усі, хто не буде їсти цей живий хліб, помруть. Коментарі Ісуса тут явно стосуються другої смерті в пеклі.

Що означає слово «смерть»?

Усі учасники дискусій про посмертні питання розуміють, що пекло називається другою смертю, і що душа людини, як сказано, помирає в пеклі. Але що насправді означає слово «смерть»? Прихильники анігіляціонізму висунули ідею, що слово «смерть» має означати «припинення існування». У цьому контексті Сміт написав:

Ті, чиї імена знайдені записаними в книзі [життя—EL/KB], успадкують життя з Богом навіки. Для тих, чиї імена відсутні, не буде жодного тривалого життя, ні в муках, ні в іншому стані. Тільки смерть. Друга і остаточна смерть…. Як вказує більшість свідчень Святого Письма, єдиний вибір — це вічне життя проти вічної смерті. Благословенне існування проти небуття (с. 189,190).

Із заяв, розкиданих по його книзі, а особливо з останніх двох паралельних речень у цій цитаті, очевидно, що Сміт визначає слово «смерть» як небуття.

Проте, насправді концепція смерті, як її використовує Біблія, не означає небуття, а радше «відокремлення». Щодо фізичної смерті, вона стосується відокремлення душі від фізичного тіла. Щодо духовної смерті, вона означає відокремлення душі від Бога.

Розширений лексикон Стронга дає таке основне визначення грецького слова, яке перекладається як «смерть» (thanatos): «(1) смерть тіла (1a) це відокремлення (чи природне, чи насильницьке) душі й тіла, внаслідок якого завершується життя на землі» (див. «Thanatos», 1999⁹). Той факт, що фізична смерть у Біблії розглядається як відокремлення, очевидний із кількох уривків. Натхнений автор Яків дає чітке уявлення про цю ідею смерті, коли пише: «Адже як тіло без духа мертве, так і віра без діл — мертва» (Якова 2:26). За Яковом, віра, відокремлена від діл, є мертвою вірою, так само як тіло, яке відокремлене від душі, є мертвим тілом. Зверніть увагу, що тіло, відокремлене від душі, не є тілом, яке перестало існувати. Навпаки, тіло продовжує існувати, хоча й лежить неживе, але вважається мертвим через відокремлення від душі.

Оповідь про смерть Рахілі в книзі Буття дає додаткові докази того, що Біблія зображує фізичну смерть як відокремлення душі від тіла. Коли Рахіль народжувала Веніаміна, її пологи були настільки важкими, що її життя опинилося під загрозою. У тексті сказано: «І було, коли вона тяжко народжувала, сказала їй повитуха: Кріпися, бо й цей у тебе син. Сталося ж, коли покидала її душа, бо вона вмирала, то дала йому ім’я: Син мого болю. Батько ж назвав його: Веніамин. Рахиль померла. Її поховали в дорозі до Ефрата (це Вифлеєм)» (Буття 35:17-19, вид. додано). Смерть Рахілі настала, коли її душа покинула тіло (тобто залишила її фізичне тіло). Її тіло продовжувало існувати деякий час і було поховане, але його визнали мертвим тілом одразу після того, як душа покинула його, а не тоді, коли тіло зрештою розклалося в могилі. Тут знову біблійна концепція смерті обертається навколо ідеї відокремлення, а не небуття.

Додаткові докази того, що смерть означає відокремлення душі від фізичного тіла, можна знайти у 8-му розділі Євангелія від Луки. Яір прийшов до Ісуса, благаючи про життя своєї хворої доньки. Поки вони йшли до його дому, прийшов хтось із дому Яіра й повідомив, що дівчинка вже померла. Ісус підбадьорив Яіра не сумніватися й продовжив шлях до дому. Прийшовши до оселі, Ісус попросив усіх вийти, залишивши лише Петра, Якова, Івана та батьків дитини. Він підійшов до тіла дівчинки, взяв її за руку і сказав: «Дівчино, встань». Одразу після цього в тексті сказано: «І повернувся до неї дух, і вона вмить воскресла» (Луки 8:40-55). Зверніть увагу, що і тіло дівчинки, і її дух існували в той момент, коли Ісус зайшов до кімнати. Її тіло, однак, було мертвим, бо її дух покинув його. Коли її дух повернувся до тіла, воно знову стало живим. Знову ж таки, біблійний текст показує, що концепція смерті — це не небуття, а відокремлення.

Ще один приклад, який підтверджує, що фізична смерть — це відокремлення душі й тіла, знаходимо в Івана 19:30. У фінальні моменти життя Ісуса під час розп’яття, після того, як усі пророцтва були виконані, Христос вигукнув: «Звершилося». Відразу після цього Господь схилив голову і «віддав Свій дух». У цей момент, коли Його душа залишила тіло, Він помер. Йосип та Никодим поховали мертве (але все ще існуюче) тіло Христа в новій гробниці, тоді як Його душа покинула тіло.

Навіть після розгляду цих біблійних прикладів деякі прибічники анігіляціонізму можуть продовжувати стверджувати, що фізична смерть все одно означає «небуття», оскільки ті, хто помирає, більше не існують у фізичному світі. Але зверніть увагу, що Біблія описує як мертве саме тіло. Яків зазначив, що «тіло без духа мертве». Тіло продовжує існувати певний час, але вважається мертвим одразу, коли його залишає душа. При цьому дух не описується як «мертвий».

Хоча ідея, що фізична смерть визначається як відокремлення, а не небуття, є зрозумілою з Біблії, ідея, що духовна смерть визначається як відокремлення душі від Бога, а не як її небуття, є ще більш чітко викладеною у Святому Письмі. У листі Павла до Ефесян він пише: «І вас, котрі були мертвими через ваші переступи й гріхи, в яких ви колись жили за звичаєм цього світу…Бог, Який багатий на милість, через велику Свою любов, якою нас полюбив, — нас, котрі були мертві через наші переступи, оживив разом із Христом…» (Ефесян 2:1-2,4-5). Коли ефесяни перебували у гріхах у своєму неспасенному стані, їх описували як «мертвих». Очевидно, однак, що вони не були неіснуючими. Натомість їх відділяли від Бога ці гріхи. У 12-му вірші цього ж розділу говориться, що під час їхнього гріховного стану вони були «без Христа, відчужені від громади Ізраїля, далекі від завітів обітниці, позбавлені надії і без Бога на світі». Ефесяни були духовно мертвими у своїх гріхах. Ця духовна смерть була відокремленням від Бога, Христа й надії, але це не було станом небуття. У 4-му розділі того ж послання Павло каже братам, щоб вони «більше не були, як [ті] язичники, які ходять у марноті свого розуму, маючи затьмарену свідомість, вони відчужені від Божого життя» (Ефесян 4:17-18). Грішні язичники, описані тут, перебували в тому ж стані духовної смерті, у якому були ефесяни до того, як стали християнами. Та смерть була відчуженням (або відокремленням) від життя Божого, але знову ж таки, це не було станом небуття.

Натхненний апостол Павло також писав християнам у Колосах, зазначаючи: «І вас, які були мертві в переступах і в «необрізанні» вашого тіла, Він оживив вас разом із Собою, простивши нам усі переступи» (Колосян 2:13). Павло, очевидно, не мав на увазі, що колосяни фізично померли у своїх гріхах. Він також не стверджував абсурдну ідею, що в якийсь момент, поки вони грішили, їхні душі перебували у стані небуття. Навпаки, їхні душі існували, але були відокремлені від Бога через їхні гріхи, і тому вони називалися мертвими. Старозавітний пророк Ісая ясно пояснив цей принцип, коли написав: «Хіба Господня рука не спроможна спасти? Чи Він тяжким учинив Своє вухо, щоб не чути? Зовсім ні! Це ваші гріхи роблять розділення між вами і Богом, і через ваші гріхи Він відвернув від вас Своє обличчя, щоб не змилосердитися» (Ісаї 59:1-2, вид. додано).

Павло дуже чітко викладає концепцію духовної смерті як відокремлення від Бога, а не як небуття, у 1 Тимофія 5:6. У цьому розділі Павло дає настанови молодому Тимофію про те, які вдови повинні отримувати допомогу від церковної скарбниці. У своїх поясненнях Павло згадує вдовиць, які покладаються на Бога й продовжують молитися. Він протиставляє їх вдові, яка «розкошує» або потурає плоті. Щодо такої вдови він написав: «А та, яка розкошує, померла ще за життя». Як і в інших місцях Нового Завіту, ті, хто живе у гріху, вважаються духовно мертвими. Вони названі мертвими Духом Святим, тому що своїми гріхами відокремили себе від Бога. Грішна вдова продовжувала існувати фізично, її душа також продовжувала існувати, але її називали мертвою. Біблійне уявлення про духовну смерть — це не небуття, а жалюгідне існування, відокремлене від Бога.

Протилежністю смерті є «життя» (zoe). Як ми бачили з багатьох уривків, одним із способів використання слова «життя» в Біблії є опис стану, в якому фізичне тіло з’єднане або пов’язане з душею людини. Крім того, духовне життя, протилежне духовній смерті, використовується в Новому Завіті для опису стану, в якому відокремлена душа повертається до свого Творця та з’єднується з Ним. Павло описав цей стан, коли написав: «І вас, які колись були відчужені, непримиренні розумом у лукавих ділах, нині примирив Він смертю тіла Своєї плоті, щоби зробити вас святими, непорочними й невинними перед Собою» (Колосян 1:21-22, вид. додано). Гріх відчужує людину від Бога й веде до духовної смерті. Бог через Христа дозволяє цим мертвим, відокремленим душам очиститися від гріха й отримати духовне життя, яке примиряє їх із Ним. Саме тому Іван написав: «Х Хто має Сина, той має життя; хто не має Божого Сина, той не має життя» (1 Івана 5:12).

Очевидно, що уважний аналіз Писання показує: слово «смерть» не означає стану небуття — ні у фізичному, ні у духовному сенсі. Біблія описує тіла, які були мертвими, але все ще існували. У натхненних записах описуються люди, які були духовно мертвими, але існували в цьому мертвому стані. Помилкове намагання визначити «другу смерть» (Об’явлення 20:6,11,14; 21:8) як стан небуття є лише невдалою спробою уникнути справжнього значення біблійного тексту. Друга смерть описує не більше (і не менше), ніж повне відокремлення нечестивих, неспасенних душ від Бога, Який їх створив.

Серед усіх нечестивих людей, які запитають «того дня» (тобто в День суду): «Господи, Господи, чи не Твоїм Ім’ям ми пророкували, чи не Твоїм Ім’ям бісів ми виганяли, чи не Твоїм Ім’ям численні чудеса творили?» (Матвія 7:22), Ісус, праведний Суддя (Івана 5:22; 2 Тимофія 4:8), проголосить (засуджуючи їх на другу смерть): «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, які чините беззаконня!» (Матвія 7:23, вид. додано). Тим нечестивим, які знехтували потребуючими, Він скаже: «Ідіть від Мене, прокляті, у вічний вогонь, приготований дияволові та його ангелам!» (Матвія 25:41, вид. додано).

«Вічне знищення» очікує на тих, хто буде відкинутий «від Господньої присутності та від слави Його могутності» (2 Солунян 1:9, вид. додано). Як Ісус, так і апостол Павло заявляли, що друга смерть — це не анігіляція, а вічне відокремлення «від лиця Господнього». Смерть жодним чином не означає стану небуття.

ЯК ЛЮБЛЯЧИЙ БОГ МОЖЕ ВІЧНО КАРАТИ ЛЮДЕЙ?

Очевидно, що ідея анігіляціонізму не виникла зі звичайного читання біблійного тексту. Розглянувши, як біблійні вірші треба викривляти, розтягувати, виривати з контексту і перекручувати для підтримки концепції анігіляціонізму, неможливо не задуматися, чому ця ідея є такою привабливою для деяких освічених осіб. Хоча в рамках цього тексту ми не маємо можливості розглянути всі причини прийняття цієї хибної доктрини, одна дуже важлива мотивація регулярно з’являється у працях і виступах прихильників анігіляціонізму.

У квітні 1988 року, виступаючи на тему «Християнська відповідь на рух Нового віку» на щорічних лекціях Університету Пеппердайна в Малібу, Каліфорнія, Ф. ЛаГард Сміт запитав своїх слухачів:

Чи відчуваєте ви себе так само незручно, як я, щодо нашого традиційного уявлення про пекло? Чи ви легко приймаєте традиційне уявлення про пекло, яке говорить, що Бог ніби тримає людину над вогнем, який горить день і ніч?… Хіба це те, чим є пекло? Хіба вам не складно зрозуміти, як люблячий Бог може допустити, щоб таке існувало? Хіба це не виглядає жорстоким і незвичайним покаранням? (1988¹⁰).

Зверніть увагу на його хід думок. Сміт відчуває «дискомфорт» через «традиційне уявлення» про пекло. Що, на його думку, викликало цей когнітивний дисонанс? Він заявляє, що вічне покарання в пеклі здається йому «жорстоким і незвичайним покаранням». Сміт не вірить, що «люблячий Бог» міг би дозволити вічні тортури невиправних грішників. Через п’ятнадцять років, у своїй книзі Після життя, Сміт ще впевненіше висловив свою думку, зазначивши, що Бог не є «спотвореним, жорстоким Богом, який мучить нечестивих, тримаючи їх над язиками полум’я» (с. 183). Не пропустіть його основну думку. Згідно зі Смітом, якщо Бог вічно карає нечестивих у полум’ї (а не знищує їх), тоді Бог є «спотвореним» і «жорстоким».

Скарги Сміта вражаюче нагадують численні напади, які робили скептики й невіруючі на Бога Біблії. Відомий агностик Бертран Рассел одного разу заявив:

Існує одна дуже серйозна вада, на мою думку, у моральному характері Христа, а саме, що Він вірив у пекло. Я сам не думаю, що будь-яка людина, яка дійсно є глибоко гуманною, може вірити у вічне покарання (1957, с. 17¹¹).

Самовизначене почуття гуманності Рассела суперечило ідеї вічного покарання, яке він назвав однією з головних причин свого відкинення Христа (оскільки Ісус учив про вічне пекло). Рассел також зазначив:

Христос, безумовно, як це зображено в Євангеліях, вірив у вічне покарання, і ми знову й знову бачимо мстивий гнів проти тих, хто не слухав Його проповідувань…. Я дійсно не думаю, що людина з належним рівнем доброти у своїй природі могла б внести у світ страхи й жахи такого роду…. Я мушу сказати, що вважаю всю цю доктрину, що пекельний вогонь є покаранням за гріх, доктриною жорстокості. Це доктрина, яка принесла у світ жорстокість і дала світу покоління жорстоких тортур; і Христос із Євангелій, якщо прийняти Його таким, як це представляють хроністи, безумовно, має бути частково відповідальним за це (с. 17-18).

Сміт і Рассел обоє вважають, що існує нездоланна моральна дилема між люблячим Богом і вічним пеклом. Через цю віру Рассел почувався змушеним відкинути Христа з євангельських оповідань, які ясно зображують ідею вічного пекла для неупередженого читача. Сміт, з іншого боку, не бажаючи відкидати Христа Євангелій, відкидає вічне пекло, представлене в Новому Завіті. Обоє відкинули аспект вчення Нового Завіту, керуючись суб’єктивно сприйнятою моральною дилемою.

Проте ця дилема більше походить від емоційного дискомфорту, ніж від чесного дослідження Біблії та Бога. Як точно зазначив Дж.П. Морленд, коли його запитали про вічність свідомого покарання, багато людей «схильні оцінювати, чи це [вічне покарання—EL/KB] прийнятно, ґрунтуючись на своїх почуттях або емоційній відразі до цього» (цитується у Стробел, 2000, с. 172¹²). Він додав: «Основою для їхньої оцінки має бути те, чи є пекло морально справедливим або правильним станом речей, а не те, подобається їм це чи ні» (с. 172). Заявлена моральна дилема, яку представили Сміт і Рассел, базується на емоціях, а не на точних оцінках моралі й справедливості. При подальшому дослідженні виявляється, що дилеми взагалі не існує. Дозвольте нам пояснити.

Бог є любов

Було б надзвичайно складно читати Біблію і не помітити, що Бог описується як люблячий і турботливий Творець. У 1 Івана 4:7-8 автор проголошує, що любов виходить безпосередньо від Бога і що, фактично, «Бог є любов». У 1 Івана 4:16 сказано: «І ми пізнали й повірили в любов, яку Бог має в нас. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому». Протягом усього Писання знову і знову повторюється любов Бога до Його творінь. Один із найвідоміших уривків Писання, відомий навіть широкому загалу, — це Івана 3:16, де сказано: «Бо так Бог полюбив світ, що дав [Свого] Єдинородного Сина, щоб кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав життя вічне».

Однак тут потрібно зробити дуже важливе зауваження. Наша «політично коректна» культура вплинула на багатьох людей, змушуючи їх вірити, що любляча людина ніколи не завдасть шкоди або дискомфорту об’єкту своєї любові. У розмові з Лі Стробелом Дж.П. Морленд торкнувся цього питання, зауваживши:

Так, Бог є співчутливим, але Він також справедливий, моральний і чистий. Тому Божі рішення не ґрунтуються на сучасному американському сентименталізмі… Сьогодні люди схильні звертати увагу лише на м’якші чесноти, такі як любов і ніжність, забуваючи про тверді чесноти святості, праведності та справедливості (цитується у Стробел, с. 174).

Що має на увазі Біблія, коли каже, що «Бог є любов»? У нашому суспільстві концепція любові часто є неправильно зрозумілою. Багато хто вважає, що «любляча людина» — це той, хто завжди намагається убезпечити інших від кожного болю чи дискомфорту. Покарання часто розглядається як «нелюблячий» вчинок. Але це не так. Насправді любляча людина іноді завдасть болю іншій, щоб досягти більшого блага. Наприклад, якщо мати каже своєму чотирирічному синові припинити класти фен у ванну своєї маленької сестри, але дитина продовжує свою небезпечну витівку, чи не ймовірно, що хлопчика покарають? Можливо, він отримає швидкий шльопок по нозі або повинен буде постояти в кутку. Фізичний біль або моральний дискомфорт, завданий дитині, є для її ж блага або для блага її сестри. Ця мати любить своїх дітей, але все одно їх карає. У книзі Приповістей сказано, що батько або мати, які не карають свою дитину (включаючи тілесне покарання), просто не люблять цю дитину (Приповістей 13:24; пор. 22:15; 23:13-14; 29:15).

Бог є справедливим

Бог аж ніяк не є однобічним. У Нього є багато різних атрибутів, які потрібно враховувати. Так, одним із цих атрибутів є Його любов. Але іншим є Його справедливість. У Псалмі 88:15 сказано, що «праведність і правосуддя — основа Твого престолу». У Повторенні Закону 32:3-4 проголошується: «Адже я прикликав Господнє Ім’я, — віддайте ж славу нашому Богу! Божі діла бездоганні, і всі Його дороги — справедливі присуди. Бог вірний, у Ньому немає несправедливості, Господь справедливий і святий!».

Що таке справедливість? Справедливість — це принцип, згідно з яким злочин має бути покараний. Не важко впізнати справедливість. Уявімо, що суддя у великому місті США дозволяє кожному вбивці вийти з його суду без жодного покарання. Хоча багато з цих убивць холоднокровно вбили кількох людей, суддя просто махає рукою, поплескує вбивцю по плечу і каже щось на кшталт: «Сьогодні я відчуваю себе дуже люблячим і щедрим, тож ви можете йти без жодного покарання». Очевидно, що такий суддя не чинить справедливість і повинен негайно бути усунутий від посади. Точно так само, якби Бог не забезпечив покарання за гріховні вчинки людей, то справедливість не могла б бути основою Його престолу.

Таким чином, можна показати, що любляча людина може карати тих, кого вона любить, і що справедливість вимагає, щоб за дії, які порушують закон, було витримано покарання або сплачено штраф. Але проблема все ще залишається: вічне покарання для деяких здається занадто суворим і постійним, щоб походити від люблячого Бога.

Є ще один принцип справедливості, який потрібно врахувати. Покарання майже завжди триває довше, ніж сам злочин. Коли злочинець заходить у банк, стріляє у двох касирів, грабує банк, і його успішно затримують, судять і визнають винним, його покарання триває значно довше, ніж злочин. Саме стрілянина і грабіж могли тривати лише три хвилини, але за ці три хвилини він, найімовірніше, проведе решту свого життя у в’язниці. Ті, хто стверджує, що пекло не буде вічним, кажуть, що вічність — це «занадто довго». Але як тільки людина визнає, що покарання може (і зазвичай!) тривати довше, ніж злочин, її аргумент проти вічного пекла стає самосуперечливим. Як тільки людина визнає, що покарання може тривати довше, ніж злочин, це стає питанням: хто вирішує, як довго має тривати покарання?

Скептики, невіруючі та інші визнають, що покарання може тривати довше, ніж сам злочин, але потім заявляють, що «вічність» — це надто довго. Хто каже, що вічність — це надто довго? Чи було б сто років занадто довгим покаранням для того, хто чинить насильство над дітьми? А як щодо двохсот років? Незабаром стає очевидним, що визначення «занадто довго» є довільними, створеними тими (як-от скептики чи невіруючі), хто хоче відкинути Бога Біблії, або тими (як-от прихильники анігіляціонізму), хто хоче відкинути біблійне пекло.

У своїх дебатах із відомим атеїстичним філософом Ентоні Флю, Томас Б. Уоррен майстерно підкреслив цю точку. Перед однією із сесій дебатів Уоррен передав Флю список питань для відповіді (ця частина дебатів була погоджена перед початком). Одне з питань було питанням «так чи ні», і звучало так: «Чи можливо, щоб справедливість Бога передбачала будь-яке покарання за гріх?» На це питання Флю відповів: «Так». Наступне питання від Уоррена звучало: «Чи можливо, що ця нескінченна справедливість Бога може передбачати хоча б одну хвилину покарання після цього життя?» — на що Флю відповів: «Так». Уоррен прокоментував:

Він відповів «так». Тепер зверніть увагу: можливо, що справедливість Бога передбачає хоча б одну хвилину покарання, і це не суперечить основній концепції Бога. А що щодо двох хвилин, докторе Флю? Що щодо трьох хвилин, чотирьох хвилин, години, дня, року, місяця, ста років, мільйона років? Де зупинитися? Чи було б мільярд років достатньо довгим? Чи міг би Бог карати людину мільярд років і все ще залишатися справедливим і люблячим? Ви бачите, що сьогодні він здався… Він показав свою нездатність відповісти на ці питання у гармонії з атеїстичною позицією та її наслідками. Він сам сказав, що коли людина не може це зробити, то ясно, що вона займає хибну позицію (Воррен і Флю, 1977, с. 150¹³).

Як тільки визнається, що люблячий Бог може карати за гріх хоча б однією хвилиною покарання після цього життя, залишається лише одне питання: хто найкраще знає, як довго має тривати покарання? Хіба це не буде праведний Суддя, Який знає кожну деталь злочину, включаючи думки та наміри злочинця? Бог є саме таким Суддею. Його не мотивує егоїзм, жадібність чи інші пороки; Він сидить на престолі праведності (Псалмів 88:15). Крім того, Він знає всі факти справи (Приповісті 15:3) і наміри та думки порушників закону (Псалом 44:21). Тільки Бог здатний визначити, як довго має тривати покарання за гріх.

Більше того, іронія в тому, що ті, хто стверджує, що «вічність» — це «надто довго», щоб карати людей за гріхи, самі є грішниками. Звісно, людина, винна в гріху, захоче зменшити покарання за цей гріх. Але знову ми повинні запитати: чи людина, винна в гріху, перебуває у кращій позиції для визначення тривалості покарання за гріх, ніж безгрішний, досконалий Бог (1 Івана 1:5)? Питання саме містить відповідь.

Крім того, ідея, що вічність є «надто довгою», викликає емоції лише тоді, коли йдеться про покарання, але не про нагороду. Хто б став сперечатися, що небо не може бути вічним, тому що Бог був би несправедливим, винагороджуючи нас «занадто довго»? Навпаки, вічність небес і пекла стоять і падають разом. І обидва глибоко вкорінені в Божій справедливості та милості. Коли Ісус говорив людям Свого часу про остаточну долю людства у вічності (як ми вже розглядали), Він сказав, що нечестиві «підуть на вічне [αἰώνιος] покарання, а праведні — на життя вічне [αἰώνιος]» (Матвія 25:46). Грецьке слово, перекладене як «вічне» в англійському тексті, — це те ж саме слово (αἰώνιος), яке раніше було перекладено як «вічне» щодо покарання. Зверніть увагу, що те саме слово застосовується як до покарання нечестивих, так і до нагороди праведників. Ті, хто готовий прийняти вчення Христа про небо, не повинні мати жодних труднощів із прийняттям Його вчення про пекло.

ЧОМУ ПИТАННЯ ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ Є ВАЖЛИВИМИ?

Одне з важливих питань, яке варто порушити у будь-якій дискусії такого роду, звучить так: «Яке це має значення?» Чому ці питання слід обговорювати так докладно? У відповідь на такі слушні запитання варто зазначити, що Бог через Своє натхненне Слово визнав за потрібне включити ці питання до переліку «усіх потрібних для життя й побожності» (2 Петра 1:3). Цей факт сам по собі є достатньою підставою для такої дискусії.

Але це не єдина причина, чому питання життя після смерті мають надзвичайне значення. У своїй дискусії щодо неофіційної доктрини римо-католицької церкви про лімб Ф. ЛаГард Сміт написав:

Питання життя після смерті стають лакмусовим папірцем легітимності основних богословських припущень. Коли будь-який сценарій життя після смерті не узгоджується з іншими чіткими біблійними вченнями про те, що відбувається після смерті, це одразу викликає сумніви щодо істинності будь-яких доктрин, на яких ґрунтується ця теологія життя після смерті (с. 242).

Сміт правильно зауважив, що вірування людини про життя після смерті часто випливають із її вірувань про Бога і Біблію — того, що Сміт називає її «основними богословськими припущеннями». Цікаво, що яскравий приклад цієї думки можна знайти у власних поглядах Сміта на питання життя після смерті.

Як було процитовано раніше, Сміт заявив, що Бог не є «спотвореним, жорстоким Богом, який мучить нечестивих, тримаючи їх над язиками полум’я» (2003, с. 183¹⁴). Коли розібрати таку заяву, стає зрозумілим його основне «богословське припущення», яке проявляється через таку логіку. По-перше, будь-який Бог, який «мучить нечестивих, тримаючи їх над язиками полум’я», є «спотвореним і жорстоким». Але Бог Біблії не є «спотвореним і жорстоким». Отже, Бог Біблії не міг би й не став би мучити нечестивих, тримаючи їх над полум’ям, яке триває вічно. Зверніть увагу, що його «основне богословське припущення» полягає в тому, що будь-який Бог, який карає нечестивих у вічному вогні, є спотвореним і жорстоким. Через це припущення Сміт змушений викривляти Писання, щоб виключити можливість того, що Бог карає нечестивих вічно у пеклі.

Проблема з аргументом Сміта полягає в тому, що він хибно припускає, що Бог, який карає людей вічно в пеклі, є спотвореним або жорстоким. Як ми показали, вічне покарання нечестивих у безперервному полум’ї не суперечить жодному з атрибутів Бога, включаючи Його любов. Це дійсно так, що люблячий, справедливий, праведний Бог може кинути нечестивих до вічного пекла, де вони будуть покарані вогнем назавжди, і при цьому залишатися люблячим Богом. Погляди Сміта на життя після смерті формувалися під впливом цього хибного припущення і, таким чином, побудовані на неправильному фундаменті.

Що ще гірше, оскільки це припущення є хибним, то висновки аргументу Сміта приписують Богу риси, що суперечать Його природі. Логіка така: якщо будь-який Бог, який мучить нечестивих, тримаючи їх над язиками полум’я, є «спотвореним і жорстоким», і якщо Біблія вчить, що Бог дійсно мучить нечестивих у полум’ї, яке триває вічно, тоді Бог Біблії за необхідністю також є «спотвореним» і «жорстоким».

Не дивно, що Сміт так завзято захищає свою позицію, що Біблія не вчить про те, що нечестиві будуть покарані вічно у пекельному вогні. Він, як і багато інших прихильників анігіляціонізму, загнав себе в кут. Якщо Біблія дійсно вчить, що нечестиві будуть покарані вічно в пеклі, то всі ті, хто заявив, що будь-який Бог, який допускає це, є «спотвореним і жорстоким», фактично звинувачують Бога Біблії у тому, що Він є «спотвореним і жорстоким» — це вкрай небезпечне звинувачення, безсумнівно (оскільки Біблія дійсно вчить, що Бог буде карати нечестивих вічно в пеклі).

Не сумнівайтеся: вірування людини щодо питань життя після смерті мають надзвичайно важливе значення для її духовного благополуччя та майбутньої вічної долі. Як справедливо зазначив Вейн Джексон:

Доктрина анігіляціонізму — це не безневинна точка зору з безпечними наслідками. Це концепція, яка підриває всю серйозність страшного попередження, про яке Всевишній Бог хотів би, щоб люди знали. Багато хто з бунтівників із задоволенням би віддався гріху протягом усього життя, аби лише потім зіткнутися з вічним небуттям (Джексон, 2003b¹⁵).

Іронічно, але картина небуття, яку малюють прихильники анігіляціонізму та яку описують як пекло, майже ідентична картині небуття, яку зображують буддисти і називають її найвищою нагородою (так званою Нірваною). «Небо» буддистів дуже схоже на пекло, яке уявляють прихильники анігіляціонізму!

Чи дійсно має значення, у що людина вірить у цьому питанні? Джексон знову відповідає на це запитання, коли пише:

Ті, хто стверджує, що нечестиві будуть знищені, помиляються. Але чи є це важливим питанням? Так. Будь-яка теорія божественного відплати, яка підриває всі наслідки бунту проти Бога, повинна бути надзвичайно небезпечною (1998, 33[9]:35, вид. додано¹⁶).

Висновки

Ті, хто стверджує, що «люблячий Бог» не може карати непокаяних грішників вічно, просто не усвідомлюють огидності гріха. Що ж може бути настільки жахливим, щоб заслуговувати на вічне покарання? Божественна відповідь на це проста — непрощений гріх. Гріх Адама і Єви приніс у світ смерть, хвороби, війни, пошесті, біль і страждання. Накопичена вага гріха людства від того дня і до Дня Суду була і залишається настільки величезною, що її спокута коштувала Богу життя Його єдиного Сина.

Щоб зрозуміти всю жахливість гріха, погляньте на події двотисячолітньої давності — на нестерпне насильство, глузування і тортури, яких зазнав єдиний Чоловік, який прожив досконале життя без гріха — Ісус Христос (Євреїв 4:15). Чи хоче Бог, щоб нечестиві були вічно покарані в пеклі? Абсолютно ні! Святе Письмо прямо говорить про це: «Не бариться Господь з обітницею, хоч це деякі вважають за зволікання, але є довготерпеливий до нас, не бажаючи, аби хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття» (2 Петра 3:9). Павло писав, що Бог «бажає, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тимофія 2:4). Старозавітний пророк Єзекіїль записав слова Бога щодо нечестивих: «Невже ж Я справді бажатиму смерті беззаконного, — говорить Господь, — хіба лиш, щоб звернути його з поганої дороги, і щоб він жив?» (Єзекіїла 18:23).

Відповідь на це риторичне запитання — гучне «Ні». Бог не хоче, щоб нечестиві помирали у своїх гріхах і були втрачені навіки у вічному покаранні. Проте Він не порушить людської свободи волі і не змусить людей прийняти Його безкоштовний дар спасіння. Так само Він не буде суперечити Своєму власному об’явленому Слову, щоб спасти тих, хто не підкорився Євангелії (2 Солунян 1:8), через прийняття спасенної крові Христа (Ефесян 1:7). Святе Письмо ясно говорить про ці важливі істини.

Використані джерела

¹ Вайн, В.Е. (1940), Тлумачний словник слів Нового Заповіту (Олд Таппан, Нью-Джерсі: Revell).

² Робертсон, А.Т. (1930), Картини слів у Новому Заповіті (Нешвілл, Теннессі: Broadman).

³ Епке, Альбрехт (1964), «Apollumi», Теологічний словник Нового Заповіту, ред. Герхард Кіттель (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans), 1:394-397.

⁴ Тайєр, Джозеф (репринт 1962), Греко-англійський лексикон Нового Заповіту (Гранд Репідс, Мічиган: Zondervan).

⁵ Воркмен, Гарі (1992), «Чи існує вічне пекло?» The Spiritual Sword, 23:30-34, квітень.

⁶ Герстнер, Джон Х. (1990), Покайся або загинь (Лігоньєр, Пенсильванія: Soli Deo Gloria Publications).

⁷ Джексон, Вейн (2003a), «Остання книга Гомера Гейлі», Christian Courier, 39:29-31, грудень.

⁸ Вюст, Кеннет С. (1973), «Скарби», Дослідження слів Вюста з грецького Нового Заповіту (Гранд Репідс, Мічиган: Eerdmans).

⁹ Thanatos: 2505 (1999), Логос бібліотечна система: Розширений лексикон Стронга (Беллінгем, Вашингтон: Logos Research Systems).

¹⁰ Сміт, Ф. ЛаГард (1988), Християнська відповідь на новий епохальний рух, аудіолекція, представлена в університеті Пеппердайн, Малібу, Каліфорнія.

¹¹ Рассел, Бертран (1957), Чому я не християнин (Нью-Йорк: Simon & Schuster).

¹² Стробел, Лі (2000), Справа віри (Гранд Репідс, Мічиган: Zondervan).

¹³ Воррен, Томас Б. та Ентоні Флю (1977), Дебати Воррена-Флю (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

¹⁴ Сміт, Ф. ЛаГард (2003), Після життя (Нашвілл, Теннессі: Cotswold Publishing).

¹⁵ Джексон, Вейн (2003b), «Друга смерть—розлука чи знищення?» [Онлайн], URL: christiancourier.com.

¹⁶ Джексон, Вейн (1998), «Використання слова ʼпеклоʼ у Новому Заповіті», Christian Courier, 33:34-35, січень.

---

Published January 21, 2025