Відповіді на критику проти Христа

[ПРИМІТКА РЕДАКТОРІВ: Невірство та скептицизм продовжують посилювати свій вплив на суспільство. Недавні нападки на особу Христа походять від таких джерел, як «Код да Вінчі», а також так зване «Євангеліє від Юди». Згідно з інформацією на www.thebeastmovie.com, 6 червня 2006 року (тобто 6/6/6) в кінотеатрах по всьому світу заплановано вихід фільму під назвою «Звір», який висміює історичність Христа. Ймовірно, багато людей замисляться над питаннями, що їх порушують ці джерела, зокрема — чи Ісус насправді жив, а якщо так, то чи не був Він обманщиком. Інші ж, можливо, просто повірять у те, що прочитають, почують або побачать. У будь-якому разі, християни мають бути готовими давати обґрунтовану відповідь (пор. 1 Петра 3:15), коли їх покличуть захищати свою віру в Божого Сина. Протягом останнього десятиліття Apologetics Press двічі детально розглядала тему історичності Христа у виданні «Розум і Одкровення» (див. Джексон, 1998, 18[1]:6-7¹; Батт, 2000, 20[1]:1-6²). У цьому випуску R&R розглядаються запитання, які критики Христа часто ставлять, коли визнають, що Його існування 2000 років тому є незаперечним. Ми сподіваємося, що ця стаття допоможе вам побачити, як легко спростувати ці звинувачення.]

Коли скептики доходять до усвідомлення, що докази історичності Христа та достовірності Нового Завіту неможливо логічно заперечити, наступним їхнім кроком зазвичай стає атака на сам біблійний образ Ісуса. Якщо ворогам Христа вдасться знецінити Його божественні претензії, показавши в Його житті приклади обману чи неналежної поведінки, тоді Ісус точно не міг бути Тим, Ким Сам Себе називав, і Ким Його зображують біблійні автори — Богом у тілі (Івана 1:1,14). Однак, якщо ці звинувачення виявляться неправдивими або бездоказовими, їх слід відкинути, а істинну особу Ісуса — прийняти або відкинути на підставі того, що біблійне свідчення про Його життя повністю узгоджується з Його заявами про божественність.

Отже, що саме стверджують критики щодо Сина Божого? В есе на сайті evilbible.com один із супротивників Христа написав: «Любий віруючий: …Я відмовляюся приймати Ісуса як свого особистого Спасителя, бо Його поведінка та вчення часто викривають того, від кого треба тікати, а не поклонятися» (Шнук, без дати³). Атеїст Ден Баркер в одній зі своїх статей під назвою «Чому Ісус?» писав: «Більш розумно й корисно наслідувати справжніх, плотських людей, які внесли вклад у людство — матерів, що народжували, учених, які зменшили страждання, соціальних реформаторів, які боролися з несправедливістю — ніж поклонятися персонажу з такими сумнівними рисами, як Ісус» (1993⁴). Ще один критик Христа заявив: «…Ісус навчав того, що Сам же й порушував! Згідно з Біблією, ІСУС БУВ ЛИЦЕМІРОМ І НЕ БУВ СПРАВДІ ДОСКОНАЛИМ!» (Морган, 1996, вид. в ориг.⁵). Стверджується, що Ісус нібито говорив і робив багато сумнівних речей під час Свого служіння, які мають змусити людину втікати від Нього, а не слідувати за Ним. Ця стаття розглядає кілька таких звинувачень і надає розумні відповіді на захист божественності й бездоганної природи Христа.

ЧИ ІСУС ЗНЕХТУВАВ ЧЕТВЕРТОЮ ЗАПОВІДДЮ?

Як і багато сучасних критиків життя Христа, фарисеї першого століття точно не вважали Сина Божого бездоганним. Після того, як Ісус нагодував чотири тисячі, фарисеї прийшли до Нього, «спокушаючи Його», і просили показати знамення з неба (Матвія 16:1). Пізніше, в Євангелії від Матвія (19:3 і далі), описано, як «підійшли до Нього фарисеї і, випробовуючи Його, запитали: Чи годиться чоловікові розлучатися зі своєю дружиною з будь-якої причини?» Їхня мета була така ж, як і в багатьох інших випадках: заплутати Ісуса хитрим запитанням — таким, що при певній відповіді могло б викликати гнів Ірода Антипи (пор. Матвія 14:1-12; Марка 6:14-29) та/або деяких юдеїв (наприклад, з школи Гіллеля або Шаммая). Утретє фарисеї намагалися «спіймати Його на слові» (Матвія 22:15), питаючи: «чи належить давати податок кесареві, чи ні?» (22:17). Ці заздрісні та лицемірні фарисеї були настільки затятими у своїх спробах знищити вплив Господа (як і багато критиків сьогодні), що одного разу навіть звинуватили Його учнів у порушенні закону, коли ті йшли «у суботу засіяними ланами. Учні Його зголодніли й почали зривати колосся та їсти» (Матвія 12:1 і далі). [ПРИМІТКА: «Їхнє знання такої дріб’язкової події свідчить, наскільки уважно вони стежили за кожною дією Ісуса» (Коффман, 1984, с. 165⁶). Уважність, з якою спостерігали за Христом, мабуть, перевищувала навіть ту, яку сьогодні переживають деякі “зірки”. В певному сенсі, фарисеїв можна вважати “папараці” часів Ісуса.] Фарисеї звинуватили Ісуса в тому, що «він знехтував обмеженнями щодо того, що заборонено робити в суботу» (МакКінзі, 2000, с. 265⁷), дозволивши учням «працювати» в суботу, що нібито було заборонено Законом Мойсея (Матвія 12:2; пор. Вихід 20:9-10; 34:21).

Ісус відповів на ці звинувачення правдою і водночас викрив лицемірство фарисеїв. Як це було властиво Йому, коли Його намагались спіймати (пор. Матвія 12:11-12; 15:3; 21:24-25 тощо), Ісус відповів запитанням: «Хіба ви не читали, що зробив Давид, коли зголоднів сам і ті, котрі були з ним? Коли ввійшов до Божого дому і їв хліби покладання, які, за винятком лише священиків, не годилося їсти ні йому, ні тим, котрі з ним були!» (12:3-4). Ісус нагадав фарисеям про подію з життя Давида (1 Самуїла 21:1 і далі), коли той, тікаючи від Саула, їв хліби-покладання, призначені лише для священиків (Левит 24:5-9). Деякі помилково роблять висновок, ніби Ісус виправдовував Давида і виправдовував учнів, бо «людські потреби важливіші за Божі закони» (пор. Зерр, 1952⁸, т. 5:41; Даммелоу, 1937, с. 666⁹). Насправді — навпаки: Ісус чітко сказав, що Давид вчинив неправильно («не годилося» — 12:4), а учні — невинні (12:7). Як влучно зауважив Дж. В. МакҐарві: «Якщо християни можуть порушувати закон, коли його дотримання приносить труднощі, тоді кінець стражданням за ім’я Христа і навіть самозреченню» (1875, с. 104¹⁰). Учні не порушували закон просто через незручність (пор. Матвія 5:17-19). Фарисеї просто помилялися. Як і багато противників Христа сьогодні, «фарисеї лише шукали привід звинуватити Ісуса, і будь-яке звинувачення було краще, ніж його відсутність» (Коффман, 1984, с. 165). Єдине, що порушили учні, — це фарисейське тлумачення закону, яке для деяких було важливіше за сам закон. На таку гіперзаконність Бертон Коффман жорстко зауважив: «На думку фарисеїв, учні були винні в молотьбі зерна! Така педантичність, прискіпливість і перебільшення дрібниць робили б їх також винними в поливанні землі, якби вони випадково струсили кілька крапель роси, проходячи полем!» (с. 165).

Ісус навів приклад з 1 Самуїла 21, щоби показати фарисеям їхню нещирість і виправдати Своїх учнів. Давид, яким юдеї завжди пишалися, явно порушив Божий закон, з’ївши хліби-покладання — і фарисеї виправдовували його. Учні ж лише зірвали кілька колосків, що було дозволено законом, і фарисеї засуджували їх. Якби фарисеї не схвалювали вчинку Давида, могли б сказати: «Ти сам себе судиш. Ви всі грішники». Їхня реакція — мовчання — це поведінка викритих лицемірів.

Потім Ісус поставив друге запитання: «Або хіба ви не читали в Законі, що в суботу священики в храмі порушують суботу, та є невинні?» (Матвія 12:5). Ісус хотів, щоб фарисеї визнали: навіть сам закон допускав деяку працю в суботу. Хоч фарисеї робили вигляд, що всяка праця заборонена, насправді це був найбільш завантажений день для священиків:

Вони пекли й змінювали хліби-покладання; приносили суботні жертви (Числа 28:9); у суботу забивали двох ягнят на додаток до щоденної жертви. Це включало вбивство, оброблення й очищення тварин, розпалювання вогню для жертви. Також підрізали золоті лампади, палили ладан і виконували інші обов’язки (МакҐарві, без дати, с. 211-212¹¹).

Серед «інших обов’язків» було й обрізання немовлят, коли восьмий день їхнього життя припадав на суботу (Левит 12:3; Івана 7:22-23). Метою Ісуса було показати, що заборона праці в суботу не була абсолютною. [ПРИМІТКА: Ісус вжив слово «оскверняють», не тому, що священики реально зневажали суботу, а щоб підкреслити абсурдність фарисейського тлумачення закону, яке не робило винятків (Буллінджер, 1898, с. 676¹²).] Насправді, суботній закон не забороняв працю абсолютно, а забороняв працю заради особистої вигоди. Служіння Богові — дозволене і навіть заповідане (МакҐарві, с. 212). Так само як священики в храмі були в межах закону, так само й учні Ісуса, які служили «Господеві Суботи» (Матвія 12:8), Чия святість більша за святість храму (12:6; пор. Коффман, с. 167). Ісус не зневажив Божий закон про суботу і не заохочував до його порушення.

ЧИ ПОРУШИВ ІСУС П’ЯТУ ЗАПОВІДЬ?

Уявімо собі матір, яка просить свого сина зробити щось для сусіда, а син відповідає: «Жінко, яке мені діло до цього?» Така відповідь у контексті ХХІ століття в Америці звучить грубо й нешанобливо. Більше того, християнин, якому заповідано шанувати батька й матір (Ефесян 6:2), у більшості випадків порушив би цю заповідь, звертаючись до матері такими словами.

У світлі сучасного сприйняття звертання «жінко» як нечемного, деякі ставлять під сумнів, як Ісус міг так звернутися до Своєї матері 2000 років тому, не порушивши заповіді: «Шануй свого батька і свою матір» (Вихід 20:12; пор. Матвія 15:4; 5:17-20). Коли Ісус, Його учні та Його мати були на весіллі в Кані Галілейській, де закінчилося вино, Марія сказала Ісусові: «Не мають вина» (Івана 2:3). Ісус відповів Своїй матері: «Що до того Мені й тобі, жінко? Ще не настав Мій час» (Івана 2:4). Зверніть увагу на те, що один зі скептиків написав щодо слів Ісуса в цьому вірші.

У Матвія 15:4 Він [Ісус — E.L.] сказав людям: «Шануй свого батька і матір», але Сам одним із перших порушив цю заповідь, звернувшись до матері в Івана 2:4: «Що до того Мені й тобі, жінко?» (МакКінзі, 1995, с. 44¹³).

Уявіть собі, якби хтось звернувся до власної матері так нешанобливо, назвавши її безособовим іменником «жінка». Що за нахабна дитина! (с. 134).

Ісусу слід навчитися поваги до батьків… (МакКінзі, 2000, с. 251).

Схоже, любов покинула Ісуса (МакКінзі, без дати, «Ісус…»¹⁴).

Чому Ісус був непоштивий до Своєї матері? В Івана 2:4 Ісус вживає ті самі слова до Своєї матері, що й біси, коли зустрічали Ісуса. Невже Син Божий не знав, що Марія мала благословення від Отця (і була матір’ю Бога — ред.), і хіба Він міг бути грубим? (МакКінзі, без дати, «Проблеми…», вид. в ориг.¹⁵).

Як бачимо, пан МакКінзі наполягає, що Ісус помилився, і називає Його грубим, зухвалим, нелюблячим і нечемним. Але чи має він рацію?

Як і більшість критиків Христа, МакКінзі судить про слова Ісуса через призму сучасної англійської розмовної мови ХХІ століття, замість того щоб розглядати їх у контексті І століття. Насправді, в ті часи звернення «жінко» (грец. gunai) не було грубим чи образливим, а навпаки — «було формою ввічливого й лагідного звертання» (Вінсент, 1997¹⁶), «без жодного натяку на докір» (Робертсон, 1932, 5:34¹⁷). Сучасний переклад New International Version точно передає значення цього слова в Івана 2:4: «Дорога жінко, чому ти мене залучаєш?» (вид. додано). Ісус використовував це звертання, коли хвалив віру хананеянки (Матвія 15:28), коли звертався до Марії Магдалини після Свого воскресіння (Івана 20:15), і коли востаннє звертався до Своєї матері з хреста (Івана 19:26). Апостол Павло вживав це ж слово, звертаючись до християнок (1 Коринтян 7:16). Адам Кларк зазначив: «Це звертання не виражає жодної неповаги, а навпаки — люб’язність, доброзичливість, ніжність і турботу, і в такому значенні воно вживалося у найкращих грецьких авторів» (1996¹⁸).

Щодо того, чому Ісус звернувся до Марії «жінко» (gunai), а не «мати» (meetros), що навіть у єврейській та грецькій культурах першого століття було незвичним способом звертання до матері, Леон Морріс зауважив, що Ісус, найімовірніше, таким чином вказував на те,

що їхні взаємини змінюються, оскільки Він розпочинає Своє публічне служіння. «Очевидно, Марія все ще мислила в рамках їхнього домашнього життя в Назареті. Але Ісус у Своєму служінні був не лише сином Марії, а “Сином Людським”, Який мав принести небесну реальність людям на землі… Встановлено нові стосунки» (1995, с. 159).

Р.Х.К. Ленскі додав: «Хоча Марія назавжди залишиться Його [Ісуса — E.L.] матір’ю, у Своєму покликанні Ісус не знає ні матері, ні земних родичів — Він є їхнім Господом і Спасителем, як і всіх людей. Земні стосунки поглинаються Божественним» (1961b, с. 189¹⁹). Логічно припустити, що Ісус просто лагідно дав зрозуміти Своїй матері, що, починаючи чинити чуда на підтвердження Своєї божественності, Його стосунки з нею зміняться.

Зрештою, слід особливо наголосити, що шанування батька й матері не означає, що син або дочка ніколи не можуть виправити своїх батьків. Виправлення і шанування не є протилежностями — так само, як і виправлення та любов. Одним із найвиразніших способів, яким батьки виявляють свою любов до дітей, є виправлення їх, коли ті помиляються (Євреїв 12:6–9; Об’явлення 3:19). Подібно до цього, один зі способів, яким зрілий син може вшанувати своїх батьків, — це, відійшовши з ними наодинці, лагідно вказати на їхню помилку або недогляд у певному питанні. Подумаймо, наскільки шляхетніше це, ніж нічого не робити й дозволити їм продовжувати у помилці, не поінформувавши про неї. Маємо пам’ятати, що хоча Марія була великою жінкою, яка «знайшла благодать у Бога» (Луки 1:30), вона не була досконалою (пор. Римлян 3:10,23). Вона не була Богом, ані «Божою Матір’ю» в тому сенсі, що не створила Ісуса і не дала Йому початку буття. Але вона була тією, яку Бог обрав виносити в утробі Сина Божого. Хто міг би краще виправити будь-яке її непорозуміння, як не Сам Син?

ЧИ ПОРУШИВ ІСУС ВОСЬМУ ЗАПОВІДЬ, ЗАОХОЧУЮЧИ ДО КРАДІЖКИ?

Багато уривків Писання — прямо або опосередковано — вчать про гріховність крадіжки. Однією з Десяти Заповідей, які Бог дав Ізраїлю, було: «Не кради» (Вихід 20:15). У книзі Левит написано: «Господь промовив до Мойсея, кажучи: Промов до громади ізраїльських синів та скажи їм… Не крадіть, не обманюйте і не зводьте наклепів один на одного… Не кривдь ближнього, не грабуй» (Левит 19:1-2,11,13). Якщо злодія заставали вночі, коли він пробирався в дім, і його побили так, що той помер, Закон Мойсея говорив, що той, хто побив, не є вбивцею (Вихід 22:2). У новому завіті апостол Павло писав до церкви в Ефесі: «Хто крав, хай більше не краде, але краще нехай працює, роблячи своїми руками добро, аби мав що подати тому, хто має потребу» (Ефесян 4:28). А християнам у Коринті Павло писав, що «злодії… Божого Царства не успадкують» (1 Коринтян 6:9-11). Отже, Бог безсумнівно вважає крадіжку порушенням Його закону.

Однак критики божественності Христа стверджують, що Ісус нібито наказав Своїм учням украсти ослицю та осля перед в’їздом до Єрусалима в останній тиждень Свого життя. Згідно з Євангелієм від Матвія, Ісус наказав: «Ідіть у село, що перед вами; відразу знайдете ослицю на прив’язі й осля з нею; відв’яжіть і приведіть до Мене. А коли хтось вам щось скаже, то відповісте, що Господь потребує їх і що відразу ж їх поверне» (Матвія 21:1-3). Лука додає: «Посланці пішли й знайшли все так, як Він їм сказав. Коли відв’язували осля, запитали його господарі: Навіщо відв’язуєте осля? Вони ж відказали, що Господь потребує його. Тож вони привели осля до Ісуса» (Луки 19:32-35). Коментуючи цю подію, МакКінзі запитує: «Нам слід вважати, що це не крадіжка? Уявіть собі: хтось сідає в ваше авто і їде, кажучи, що Господь потребує його» (1985, с. 1²⁰). На його думку, «Ісус сказав людям узяти осля… без згоди власників», і це, як каже МакКінзі, — «загальновідома крадіжка» (2000, с. 236). Інший невіруючий, Ден Баркер, у своїй книзі Втрачаючи віру у віру пише: «З дитинства мене вчили, що якщо ти береш щось без дозволу — це крадіжка» (1992, с. 166²¹). Але чи дійсно Ісус заохочував учнів украсти осліцю і осля? Чи Його дії можна логічно пояснити в світлі численних біблійних тверджень, які засуджують крадіжку?

Перш ніж відповідати на ці зауваження, розгляньте наступне: якби чоловік надіслав своїй дружині електронного листа з проханням піти до сусідського будинку і забрати вантажівку сусіда, щоб використати її для перевезення старої печі на звалище, чи був би виправданий той, хто, прочитавши цей лист (наприклад, знайшовши його паперову копію, зім’яту у смітнику), дійшов висновку, що цей чоловік попросив дружину вкрасти вантажівку? Звісно ж, ні. Оскільки в листі не було іншої інформації, окрім прохання до дружини щодо вантажівки сусіда, людині, яка читає записку, потрібно було б мати додаткові відомості, щоб дійти висновку, що цей чоловік і його дружина винні у крадіжці. Читач може не знати, що чоловік заздалегідь домовився з сусідом про таке використання транспортного засобу ще попереднього дня. Або ж, можливо, сусід раніше сказав чоловікові, що той може користуватись його вантажівкою коли завгодно.

Те, чого пан МакКінзі та інші скептики, здається, ніколи не враховують у своєму тлумаченні Писання, — це те, що Біблія не описує кожної окремої деталі кожної події, про яку згадується (пор. Івана 21:25). Біблія не була задумана як вичерпна хронологічна послідовність подій, що наводить кожен аспект життя всіх чоловіків і жінок, згаданих у ній. Книга Дій апостолів Нового Завіту охоплює приблизно тридцятирічний період, але фактично описує лише деякі вчинки деяких ранніх християн. Було ще багато іншого, що зробили Павло, Петро, Сила, Лука та інші християни першого століття, про що не було записано. Наприклад, після свого навернення Павло провів три роки в Аравії та Дамаску (Галатів 1:16–18), однак Лука не згадав цієї деталі, як і багатьох речей, які Павло здійснив протягом цих трьох років.

Випадок, коли Ісус сказав Своїм учням піти й знайти осліцю та осля, не доводить крадіжки, не більше, ніж запит Ісусових учнів щодо «горниці» та її використання свідчить про незаконне проникнення (пор. Марка 14:13–15). Посилаючи двох учнів за тваринами, Ісус точно сказав їм, куди йти і що сказати, так, наче вже знав обставини, за яких ослиця і осля були доступні. Ісус цілком міг заздалегідь домовитися про використання цих тварин. Ні пан МакКінзі, ні жоден інший скептик не може довести протилежне. Подібно до того, як чоловік не зобов’язаний щовечора після роботи звітувати дружині про кожну годину свого робочого дня, Біблія не зобов’язана заповнювати всі деталі кожної події, зокрема й тієї, що стосується отримання двох тварин. Жодне звинувачення у суперечності чи злому вчинку не є обґрунтованим, якщо можуть бути припущені обставини, що пояснюють надану конкретну інформацію.

Крім того, невинність Ісуса та Його учнів підтверджується тим фактом, що учні змогли піти з тваринами. Якби учні насправді крали їх, можна було б очікувати, що власники цього б не дозволили. Також у тексті нічого не сказано про те, що сталося з тваринами після того, як Ісус в’їхав на них до Єрусалима. Наскільки нам відомо, учні Ісуса могли одразу ж повернути їх власникам.

Скептики, які звинувачують Господа у крадіжці, не мають жодної твердої підстави. Якщо не доведено, що учні Ісуса забрали тварин силоміць (і без попереднього дозволу), справедливість вимагає, щоб обвинувачення у винуватості були зняті.

ЧИ МОЖНА БУЛО ДОВІРЯТИ ІСУСУ?

Коли Христос звертався до групи ворожо налаштованих юдеїв у Єрусалимі щодо Бога Отця і Своєї рівності з Ним (Івана 5:17-30; пор. 10:30), Він захищав Своє божество, вказуючи на кількох свідків: Івана Хрестителя, Отця Небесного та Писання (Івана 5:33-47). Одне висловлення Ісуса, яке збентежило деяких читачів Біблії у цьому контексті, знаходимо в Івана 5:31: «Якщо Я свідчу Сам про Себе, то Моє свідчення неправдиве». Згідно з багатьма критиками Біблії, це твердження суперечить словам Ісуса, які Він сказав згодом, звертаючись до фарисеїв: «Хоч Я свідчу про Себе, Моє свідчення є правдивим» (Івана 8:14). Як Ісус міг сказати, що Його свідчення є і правдивим, і неправдивим — і при цьому не збрехати?

Уявімо собі невинну людину, яку судять за вбивство. Присяжні визнають її винною, хоч вона проголошує свою невинність. (Хтось підставив обвинуваченого, і всі докази, які почули присяжні, вказували на нього як на винуватця.) Після суду репортер запитує його: «Ви винні?», і той відповідає: «Якщо суд каже, що я винен, значить винен». Чи збрехала ця людина? Хоча твердження «я винен» і «я невинний» суперечать одне одному, вони не обов’язково є суперечливими, залежно від контексту й наміру. У цьому випадку обвинувачений просто повторює вердикт присяжних: «Мене визнали винним».

Коли Ісус визнає перед юдеями, що Його свідчення «неправдиве», Він не визнає Себе неправдомовцем. Ісус апелює до добре відомого на той час юридичного принципу. У грецькому, римському та юдейському праві свідчення не приймалося, якщо людина свідчила про саму себе (Робертсон, 1997²²). «Свідчення на користь когось має надавати хтось інший» (Морріс, 1995, с. 287²³). Закон Мойсея говорить: «Хай один свідок не виступає проти людини в будь-якій несправедливості, у будь-якому проступку чи в будь-якому гріху, яким вона згрішить. Кожний факт повинен бути встановлений за свідченням двох свідків чи за свідченням трьох свідків» (Повт. Закону 19:15; пор. Матвія 18:15-17). Фарисеї добре знали цей закон, що видно з їхніх слів: «Ти свідчиш про Себе Сам, тож Твоє свідчення не є правдивим» (Івана 8:13). У Івана 5:31 «Ісус вказує на неможливість того, щоб хтось був прийнятий лише на основі свого власного слова… Він стверджує, що якби свідчив тільки Сам про Себе, Його свідчення не було б прийняте» (Морріс, с. 287). У юридичному контексті, без додаткових свідків, Його слова вважались би недостатніми. Ісус розумів, що слухачі мають право очікувати більшої кількості доказів, ніж тільки Його слово. Подібно до прикладу з невинною людиною, Ісус сказав: «Моє свідчення неправдиве», маючи на увазі, що відповідно до закону, Його особисте свідчення без підтримки було б визнано недостатнім.

А чому ж у розмові з фарисеями пізніше Ісус каже, що Його «свідчення є правдивим» (Івана 8:14)? Річ у тім, що цього разу Він наголошує на істинності Своїх слів. Навіть якщо закон вимагає двох свідків для підтвердження факту (закон, про який Ісус говорить у в. 17), це не змінює того, що Його свідчення було правдивим — так само, як обвинувачений у попередньому прикладі казав правду, навіть коли йому не вірили. Ісус заявив, що Його свідчення правдиве, бо воно відповідає фактам (Ленскі, 1961b, с. 599). Далі Він додає, що є й інший свідок — Отець Небесний, Який послав Його на землю (Івана 8:16-18). Отже, Його свідчення істинне у двох аспектах: (1) воно є правдивим за суттю, і (2) воно є чинним юридично, бо підтримане другим бездоганним свідком — Отцем.

Бог Отець (Івана 8:18; 5:37-38), разом з Іваном Хрестителем (Івана 5:33), чудесами Ісуса (5:36), Писанням (5:39), і особливо писаннями Мойсея (5:46) — усі вони підтверджують правдивість слів Ісуса про Його божественність. На жаль, багато хто тоді відкинув ці докази, як і багато хто відкидає їх сьогодні.

ЧИ НЕ ЗНАВ ІСУС ПРО ВОЗНЕСІННЯ ІЛЛІ?

Коли Ісус говорив із Никодимом про необхідність «народитися згори» (Івана 3:1-8), Він також прагнув вразити цього юдейського начальника тим, що Його слова походять з неба. Ісус говорив про духовні речі, яких жодна людина не знала (Матвія 13:35; пор. 7:28-29; Луки 2:47). Однією з причин, чому Ісус міг пояснювати такі духовні істини, є Його заява в Івана 3:13: «Ніхто не підіймався на небо, тільки Той, Хто зійшов з неба: Син Людський». За твердженням скептиків, це висловлювання Ісуса є глибоко хибним. Адже в Старому Завіті сказано, що Ілля уникнув фізичної смерті і «у вихорі був забраний, наче на небо» (2 Царів 2:11; пор. Буття 5:24; Євреїв 11:5). Тож, нібито, Ісус не міг правдиво сказати Никодиму: «Ніхто не підіймався на небо». Але чи має рацію скептик?

Щоб заява Ісуса суперечила тому, що Старий Завіт говорить про Іллю, спершу потрібно припустити, що Ісус мав на увазі те саме місце, куди вознісся Ілля. Чи може скептик бути впевнений, що «небо», про яке говорив Ісус, — це те саме, в яке вознісся тілом Ілля? Слова «небо» або «небеса» зустрічаються в наших Бібліях приблизно 700 разів. Проте в багатьох уривках, де згадується «небо(небеса)», натхненні письменники не говорили про духовне небо, з яким ми найчастіше пов’язуємо це слово. Наприклад, у книгах Буття 1 і 2 єврейське слово «небо» з’являється 15 разів у 14 віршах. І в кожному випадку воно стосується чогось іншого, аніж духовне небо, де перебуває Бог. Слово «небо(небеса)» (єврейською shamayim, грецькою ouranoi) біблійні автори використовували в трьох різних значеннях. Воно позначає атмосферне небо, де літають літаки, птахи і збираються хмари (Буття 1:20; Єремії 4:25; Матвія 6:26). Також слово «небо(небеса)» вживається в Біблії, коли йдеться про твердь, де знаходяться Сонце, Місяць і зорі — зоряне небо або космос (Буття 1:14–15; Псалмів 18:2,7; Ісаї 13:10). Третє значення — це духовне небо, у якому перебуває Єгова (Псалмів 2:4; Євреїв 9:24) і де вічно житимуть вірні (Об’явлення 21:18–23; Івана 14:1–3). Контекст Івана 3 чітко вказує, що Ісус має на увазі духовні небеса, де перебуває Бог (пор. Івана 3:27). Уривок із 2 Царів 2:11, однак, не є таким однозначним. Автор 2 Царів цілком міг мати на увазі, що тіло Іллі чудесно вознеслося високо в повітря і більше не було побачене на землі. Ніде в тексті не сказано, що він у той момент залишив землю, щоб оселитися в присутності Бога. Він, безсумнівно, кудись пішов, але ми не маємо жодних доказів, що він був перенесений безпосередньо до престолу Всемогутнього Бога.

Біблія свідчить, що коли вірні слуги Божі залишають цю землю, їхні духи переносяться до місця, що називається раєм (або «лоно Авраамове» — Луки 16:19–31). Згадайте, як Ісус, прибитий до хреста, сказав розкаяному розбійнику: «Запевняю тебе: сьогодні ти будеш зі Мною в раю!» (Луки 23:43). Слово «рай» має перське походження й означає «сад» або «парк». Куди ж пішли Ісус і розбійник? Жоден із них того самого дня не пішов на небо до Бога Отця, адже після Свого воскресіння Ісус сказав Марії, що ще не вознісся до Отця (Івана 20:17). То куди Ісус і розбійник вирушили після смерті на хресті? Відповідь на це запитання дав Петро у своїй проповіді в Діях 2, коли він цитував Псалом 15. У Діях 2:27 сказано, що Бог не залишить душу Христа в аді (hades), і не дасть Йому побачити тління. Отже, поки тіло Христа лежало в гробі три дні, Його дух перебував в аді. [ПРИМІТКА: Слово hades зустрічається в Новому Завіті десять разів і завжди означає невидиму сферу мертвих — місце перебування безтілесних духів, де всі померлі чекають повернення Господа і суду. Частина hades, де перебували Ісус і розбійник, відома як рай.] Петро пояснив, що Давид, який написав Псалом 15, не говорив про себе, бо його тіло досі було в гробі (Дії 2:29), а дух — у сфері hades (Дії 2:34). Дії 2 вказують на те, що вірний слуга Божий не йде одразу до Бога Отця після смерті, але потрапляє до місця очікування в hades, яке називається раєм — те саме місце, куди після смерті пішов Авраам (Луки 16:22 і далі), і куди був узятий дух Іллі після його вознесіння з землі. Отже, Біблія не навчає, що Ілля залишив землю, щоб негайно почати перебувати в присутності Отця (де Ісус перебував до Свого втілення — Івана 1:1). Тому, технічно, він не вознісся до того самого «місця», звідки прийшов Ісус.

Заради аргументу уявімо на мить, що скептик має рацію і що дух Іллі не пішов у рай, а був узятий до самої присутності Бога. Чи міг Ісус усе ж зробити Свою заяву і при цьому не помилитися? Ми вважаємо, що так. Зверніть ще раз увагу на відповідь Ісуса на запитання Никодима: «Якщо про земне Я сказав вам, і ви не вірите, то як повірите, якщо скажу вам про небесне? Ніхто не підіймався на небо, тільки Той, Хто зійшов з неба: Син Людський» (Івана 3:12–13). Можливо, Ісус мав на увазі лише те, що ніхто ніколи не піднявся на небо «власною дією» або «на своїх умовах» (див. Буллінджер, 1898, с. 281–282). Ілля й Енох були взяті Богом, що відрізняється від добровільного вознесіння на небо власними силами. Крім того, слова Ісуса «ніхто не підіймався на небо» також могли означати, що жодна людина не піднімалась на небо, щоб потім повернутися і особисто свідчити про побачене, проголошуючи те саме спасенне послання, яке проповідував Ісус. Ісус наголошував Никодиму, що ніхто на землі в той час не відкривав таких духовних істин, як Христос, бо ніхто не піднімався на небо й не повертався, щоби розповісти про те, що побачив і пізнав. Саме це, ймовірно, було основною думкою Ісуса в Івана 3:13. Ніхто на землі не бачив того, що бачив Ісус, і тому ніхто не міг навчати так, як навчав Він.

Дійсно, звинувачення скептика, що Ісус або збрехав, або помилився щодо Своєї заяви Никодиму про те, що ніхто не піднімався на небо, є безпідставним. Можливо, слово «небо» в 2 Царів 2:11 не передбачає духовних небес, де перебуває Бог. Або ж, враховуючи біблійне вчення про те, що духи праведників після смерті перебувають у місці очікування, званому раєм, а не в самій присутності Всемогутнього Бога, Ісус міг мати на увазі, що жодна людина не піднялася до тронного залу Бога, звідки Він прийшов. До того ж цікаво, що Никодим, будучи «одним з фарисеїв» (Івана 3:1), а отже, людиною, яка добре знала деталі Старого Завіту, не відповів Ісусові словами: «Зачекай, Равві. А як же Ілля й Енох? Хіба не написано в Законі та Пророках, що вони піднялися на небо?» Безсумнівно, якби Ісус суперечив чомусь у Законі чи Пророках, про це неодмінно було б згадано — особливо з уст фарисея. Проте апостол Іван не зафіксував жодної такої реакції.

Звісно, на перший погляд може здатися, що твердження «Ілля у вихорі був забраний, наче на небо» (2 Царів 2:11) і «ніхто не підіймався на небо» (Івана 3:13) суперечать одне одному. Проте, якщо врахувати всі можливі пояснення цієї нібито суперечності, людина змушена визнати, що висновок про помилку Ісуса є необґрунтованим.

ЧИ БУВ ІСУС ЛИЦЕМІРОМ?

Людина, яка забороняє комусь щось робити, називаючи це недоречним, а сама робить те саме — вважається лицеміром. Проповідник, який засуджує пияцтво (пор. Галатів 5:21), а потім сам з’являється на вулиці напідпитку, справедливо буде звинувачений у лицемірстві. Дехто звинувачував Ісуса в подібному. Нібито, у тій самій Нагірній проповіді, де Він засуджував фарисеїв за їхню неправедність (Матвія 5:20), Ісус сам показав власну гріховність, засудивши вживання слова, яке Сам же і вживав. На підставі Його заборони використовувати слово «дурень» у Матвія 5:22 і фактів Його вживання цього слова в інших текстах, скептики стверджують, що Ісус (про Якого Біблія каже: «Він не вчинив гріха, і не знайдено підступу в устах Його» — 1 Петра 2:22; пор. 2 Коринтян 5:21) був лицеміром (див. Морган, 1996; Веллс, 2001²⁴). У Матвія 5:21-22 Ісус сказав:

Ви чули, що було сказано прадавнім: Не вбивай, а коли хто вб’є, той підлягає суду. А Я кажу вам, що кожний, хто гнівається на брата свого [безпідставно], підпадає під суд. Якщо хто скаже на свого брата: рака, — той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, — той підпадає під вогняну геєну. (Матвія 5:21-22).

У той час як у цьому уривку Ісус застерігає від уживання слова «дурень», в інших місцях Писання Він відкрито використовує цей термін для опису певних людей. Наприкінці Нагірної проповіді Ісус порівнює людину, яка слухає Його настанови, але не виконує їх, з «нерозумним чоловіком, що збудував свій дім на піску» (Матвія 7:26). Коли Ісус навчав про необхідність бути готовими до Його другого приходу, Він порівняв тих, хто не був готовий до Його повернення, до п’яти нерозумних дів (Матвія 25:1–12). А коли Ісус викривав фарисеїв за їхню непослідовність у релігійних справах, Він виголосив: «Горе вам, проводирі сліпі, які говорите: Хто клянеться храмом, то це нічого, а хто клянеться золотом храму, той винний. Безумні (дурні) й сліпі! Бо що є більше: золото чи храм, який освячує золото?» (Матвія 23:16–17; пор. 23:18–19). Питання, яке дехто ставить у відповідь на ці нібито суперечливі вислови, таке: «Як міг Ісус засуджувати вживання слова “дурень” у Матвія 5:22, а потім Сам уживати це слово в інших випадках?»

По-перше, щоб заява Ісуса в Матвія 5:22 суперечила Його діям, записаним в інших уривках, скептик повинен довести, що слово «дурень», яке вжито в Матвія 5:22, є тим самим словом, що й в інших місцях. Грецьке слово «Raca», що раніше вживається в Матвія 5:22, є транслітерацією арамейського терміна, точне значення якого є дискусійним. [Найімовірніше, воно означає «порожня людина, яка поводиться як безглуздий» (Ленскі, 1961а, с. 219²⁵; пор. також Робертсон, 1930, 1:44²⁶).] Точне значення слова «дурень» (грецьке more) в цьому контексті також є предметом обговорення. «Більшість дослідників, як і давні сирійські переклади, розуміють його як “ти, дурню”» (Бауер та ін., 1957, с. 533

, вид. в ориг.²⁷). Хоча дехто припускає, що more є кличним відмінком грецького moros, цілком імовірно, що,

подібно до raca, воно є негрецьким словом, як і слово more, яке Ісус використовує тут. Якщо це так, то для юдейського вуха воно могло означати «бунтівник (проти Бога)» або «відступник»; це те саме слово, яке Мойсей із роздратуванням ужив до невдоволеного Ізраїля в пустелі Сін (Числа 20:10). Через ці необачні слова, сказані під сильним тиском, Мойсей був позбавлений права увійти до Обіцяної землі (Кайзер та ін., 1996, с. 359²⁸).

Таким чином, цілком можливо, що more (перекладене як «[ти] дурний» в Матвія 5:22) — це не звичне грецьке moros (дурень), яке Ісус вживав щодо фарисеїв в інших випадках (Матвія 23:17,19), а єврейське moreh (пор. Числа 20:10). [З цієї причини перекладачі American Standard Version додали виноску до цього слова в Матвія 5:22: «Або moreh, єврейський вираз осуду».] Очевидно, якщо йдеться про два різні слова, Ісус логічно не міг бути визнаний лицеміром.

По-друге, слід пам’ятати, що зауваження Ісуса в Матвія 5:22 були зроблені в контексті осудження неправедного гніву (5:21–26). У той час як фарисеї засуджували вбивство, але ігнорували злі емоції й настрої, які іноді призводили до пролиття невинної крові, Ісус засуджував як вчинки, так і думки. Замість того щоб мати справу лише з «зовнішніми» проявами, Ісус звертався до самої суті проблеми. Як Той, Хто «знав, що було в людині» (Івана 2:25), Ісус був цілком компетентним виносити осуд лицемірним фарисеям (пор. Івана 12:48). Подібно до неправедності, яка характеризувала добрі діла фарисеїв (Матвія 6:1–4), молитви (6:5–15), піст (6:16–18) та осуди (7:1–5), Ісус також засуджував їхній неправедний гнів. [ПРИМІТКА: Ісус не засуджував увесь гнів (пор. Ефесян 4:26; Івана 2:13–17), а лише неправедний гнів.] Саме в цьому контексті Ісус застерігав від уживання слова «дурень». Ісус не забороняв людині називати когось «дурнем/безумним», якщо це робиться належним чином (пор. Псалмів 13:1), але забороняв, коли це виголошується в дусі злобної зневаги. Він «застерігав від уживання слова “дурень” як форми образи», що свідчить про «ненависть у серці до інших» («Дурень», 1986; пор. Матвія 5:43–48²⁹). Як і в багатьох інших ситуаціях, тут, здається, основну увагу зосереджено не на самому слові, а на настрої, з яким воно вживається.

Отже, якщо цей вірш розглядати в його контексті, він не суперечить словам і діям Ісуса, записаним в інших місцях Євангелій. Проте Його застереження щодо манери вживання слова не слід ігнорувати в зусиллях апологетів захищати божественність Христа (чи будь-яку іншу доктрину Біблії). Ми можемо назвати атеїста «дурнем» за те, що він не визнає існування Бога (Псалмів 13:1), але якщо це робиться з ненавистю та злістю — це є гріхом. Пам’ятаймо, що християнин покликаний «відповідати кожному» в дусі «лагідності й страху» (1 Петра 3:15).

ВИСНОВОК

Хоча критики Ісуса були численні як за Його життя, так і після, багато народів вважають Його щонайменше «високодуховною особистістю» (пор. Ренан³⁰) або, найкраще — Сином Божим. Але з часом світ змінюється. Сьогодні, навіть у країнах, що були засновані на християнських принципах (наприклад, США), зростає нетерпимість до особистості Ісуса та Його вчення.

Сучасні критики масово створюють книги, фільми, сайти тощо, щоб підважити основу християнства — те, що Ісус є «Христос, Син Бога Живого» (Матвія 16:16). Тому християни мають бути готові захищати істинність особи Христа: Його історичність, божественність і моральну чистоту. Адже ніщо не є важливішим для віри, ніж Сам Христос. Що ж може бути важливішим, ніж захищати Його — Сина Божого?

---

¹ Вейн Джексон (1998). «Історичність Ісуса Христа», Розум і Одкровення, 18[1]:6-7, січень.

² Кайл Батт (2000). «Історичний Христос — факт чи вигадка?», Розум і Одкровення, 20[1]:1-6, січень.

³ Шарлотта Шнук (б. д.). «Чи придатна Біблія для поклоніння?» [Онлайн], URL: http://www.evilbible.com/is_bible_fit_for_worship.htm.

⁴ Ден Баркер (1993). «Чому Ісус?», Freedom From Religion Foundation, [Онлайн], URL: http://ffrf.org/nontracts/jesus.php.

⁵ Дональд Морган (1996). «Ісус був лицеміром» [Онлайн], URL: http://www.buffaloatheists.com/articles/group1/jesus%20was%20a%20hipocrite.htm.

⁶ Бертон Кофман (1984). Коментар до Євангелія від Матвія (Абілін, Техас: ACU Press).

⁷ С. Денніс МакКінзі (2000). Біблійна помилковість (Амгерст, Нью-Йорк: Prometheus).

⁸ Е. М. Зерр (1952). Біблійний коментар (Рейтон, Міссурі: Reprint Publications).

⁹ Дж. Р. Даммелоу (1937). Коментар в одному томі (Нью-Йорк, Нью-Йорк: MacMillan).

¹⁰ Дж. В. МакҐарві (1875). Коментар до Матвія і Марка (Делайт, Арканзас: Gospel Light).

¹¹ Дж. В. МакҐарві (б. д.). Чотириєвангеліє (Цинциннаті, Огайо: Standard).

¹² Е. В. Буллінджер (1898). Мовні звороти, вживані в Біблії (Ґранд-Рапідс, Мічиган: Baker, перевидання 1968 р.).

¹³ С. Денніс МакКінзі (1995). Енциклопедія біблійної помилковості (Амгерст, Нью-Йорк: Prometheus).

¹⁴ С. Денніс МакКінзі (б. д.). «Ісус — недосконалий маяк», Біблійна помилковість [Онлайн], URL: http://members.aol.com/ckbloomfld/bepart11.html#issref113.

¹⁵ С. Денніс МакКінзі (б. д.). «Проблеми з повноваженнями та характером Ісуса», Біблійна помилковість [Онлайн], URL: http://mywebpages.comcast.net/errancy/issues/iss190.htm.

¹⁶ Мервін Р. Вінсент (1997). Дослідження слів у Новому Завіті (Електронна база даних: Biblesoft).

¹⁷ А. Т. Робертсон (1932). Словесні образи в Новому Завіті (Нашвілл, Теннессі: Broadman).

¹⁸ Адам Кларк (1996). Коментар Адама Кларка (Електронна база даних: Biblesoft).

¹⁹ Р. К. Г. Ленскі (1961б). Тлумачення Євангелія від Івана (Міннеаполіс, Міннесота: Augsburg).

²⁰ С. Денніс МакКінзі (1985). «Коментар», Біблійна помилковість, січень.

²¹ Ден Баркер (1992). Втрата віри у віру (Медісон, Вісконсин: Freedom From Religion Foundation).

²² А. Т. Робертсон (1997). Словесні образи в Новому Завіті Робертсона (Електронна база даних: Biblesoft).

²³ Леон Морріс (1995). Євангеліє від Івана (Ґранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans), переглянуте видання.

²⁴ Стів Веллс (2001). Анотована Біблія скептика [Онлайн], URL: http://www.Skepticsannotatedbible.com.

²⁵ Р. К. Г. Ленскі (1961а). Тлумачення Євангелія від Матвія (Міннеаполіс, Міннесота: Augsburg).

²⁶ А. Т. Робертсон (1930). Словесні образи в Новому Завіті (Нашвілл, Теннессі: Broadman).

²⁷ Вальтер Бауер, Вільгельм Арндт, Ф. Вілбур Ґінґріх (1957). Грецько-англійський лексикон Нового Завіту та інших ранньохристиянських писань (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago Press).

²⁸ Волтер Кайзер-молодший, Пітер Г. Девідс, Фредерік Ф. Брюс, Манфред Т. Браух (1996). Складні висловлювання Біблії (Даунерс-Ґроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

²⁹ «Безумець» (1986). Ілюстрований біблійний словник Нельсона (Електронна база даних: Biblesoft).

³⁰ Ернест Ренан (б. д.). Життя Ісуса [Онлайн], URL: http://www.infidels.org/library/historical/ernest_renan/life_of_jesus.html.

---

Published May 22, 2025