Біблія і рабство

Протягом тисячоліть одні з найжахливіших звірств, скоєних над людьми, були пов’язані з інститутом рабства. Історично рабство не обмежувалося однією певною етнічною групою як своєю єдиною жертвою. Євреї були рабами єгиптян за часів Мойсея. За правління царя Давида моавитяни були підкорені рабству (2 Самуїла 8:2). Александр Великий змусив майже весь населений світ коритися йому та служити. Правда в тому, що майже кожна національність, яка існує сьогодні, може вказати на період у своїй історії, коли вона зазнала рабства. Ближче до нашого часу сторінки історії, що розповідають про ранні роки Сполучених Штатів, затьмарені жахливими історіями про кораблі, які перевозили рабів, проданих до Америки їхніми співвітчизниками-африканцями (і іншими, наприклад, арабами). Цих рабів часто пакували так тісно в нижніх палубах кораблів, що багато з них помирали від хвороб або недоїдання. Ті, хто вижив і досяг берегів Штатів, незабаром дізнавалися, що їхня доля залежить від тих, хто їх купив. Деякі з рабів потрапляли в будинки добрих господарів із пристойними умовами проживання, якісною їжею і свободою поклонятися. Інші опинялися в руках жорстоких, жадібних людей, які змушували їх працювати понад силу, знущалися з них, недогодовували й не дозволяли жодної свободи.

Швидко виникла напруга між тими, хто хотів зберегти рабство, і тими, хто прагнув заборонити цю практику як негуманну й несправедливу. Можна переконливо стверджувати, що Громадянська війна в США була здебільшого викликана саме цим питанням. Політики гаряче сперечалися по обидва боки. Цікаво, що те саме робили й релігійні люди. Аболіціоністи, як і прихильники рабства, зверталися до Біблії, щоб підкріпити свої аргументи. Аболіціоністи цитували вірші, такі як: «Отже, усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви, бо в цьому Закон і Пророки» (Матвія 7:12); або: «Немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі — одно» (Галатів 3:28). Релігійні прихильники рабства наводили вражаючі біблійні аргументи, цитуючи такі уривки: «Слуги, із повним страхом коріться панам не тільки добрим та лагідним, а й прикрим» (1 Петра 2:18); і: «Раби, слухайтеся земних панів зі страхом і тремтінням, у простоті вашого серця, як Христа» (Ефесян 6:5). Чи можемо ми точно визначити, що Біблія насправді говорить про рабство? Чи засуджує Біблія його як соціальну несправедливість? Чи підтримує вона цю практику? І як позиція Біблії щодо рабства узгоджується з ідеєю люблячого Бога?

Протягом багатьох років скептики критикували Святе Письмо, наполягаючи на тому, що його позиція на користь рабства мала б викликати сумніви у здорового глузду читача, адже люблячий Бог не міг надихнути такий жахливий матеріал. Мортон Сміт і Р. Джозеф Хоффман у книзі Що насправді говорить Біблія прокоментували:

Немає жодних розумних сумнівів, що Новий Заповіт, як і Старий, не тільки терпів рабство (у формі, поширеній у греко-римському світі часів Павла), але й сприяв його продовженню, роблячи слухняність рабів своїм господарям релігійним обов’язком. Ця біблійна мораль була однією з великих перепон, які мусив подолати рух за емансипацію в США. Противники аболіціонізму мали чіткі біблійні докази на свою користь (1989, с. 145-146, дужки в оригіналі¹).

Рут Грін писала в тому ж дусі: «Саме Старий і Новий Заповіти Біблії були авторитетом для підтримки людства в кріпацтві протягом століть і для легітимізації рабства в Америці, що зробило криваву громадянську війну необхідною для надання рабам людських прав згідно з нашою Конституцією» (1979, с. 351²).

Чи відповідальна Біблія за гноблення рабів у минулому? Ні, не відповідальна. Насправді глибоке дослідження біблійного тексту, яке розкриває ставлення Бога до рабства, показує зовсім протилежне.

РАБСТВО У СТАРОМУ ЗАВІТІ

У Матвія 19:3-10 фарисеї прийшли до Ісуса, намагаючись спіймати Його на запитаннях щодо Старого Закону. Вони запитали: «Чи годиться чоловікові розлучатися зі своєю дружиною з будь-якої причини?» Ісус відповів їм, що розлучення не було в Божому плані від початку. Думаючи, що вони загнали Його в кут, вони спитали: «А чому ж Мойсей звелів дати листа про розлучення і її відпустити?» Якщо це було в Старому Законі, вони припустили, то це повинно бути ідеальною Божою волею. Але відповідь Ісуса швидко зупинила цей хід думок. Він відповів:

Мойсей через вашу жорстокість дозволив вам розлучатися з вашими дружинами, але спочатку так не було. Кажу ж вам, що кожен, хто розлучається зі своєю дружиною, — за винятком випадку, спричиненого розпустою, — і одружується з іншою, чинить перелюб, [і хто одружується з розлученою, чинить перелюб].

Суть слів Ісуса була абсолютно зрозумілою — деякі речі, дозволені у Старому Завіті, не обов’язково представляли ідеал. Через жорстокосердя стародавнього Ізраїлю Бог терпів (і регулював) певні речі за Старим Законом, які Він не схвалював. У той же час Він поступово відкривав Свою божественну волю людству, повніше прояснюючи її через Христа.

Багато постанов зі Старого Завіту, що стосуються рабства, належать до категорії регулювання чогось «менш ніж ідеального». Навіть у Старому Завіті Бог бажав, щоб усі люди любили ближніх, як самих себе (Левит 19:18). Проте в час, коли Бог використовував дітей Ізраїлю як знаряддя Своєї справедливості для покарання злочинців, виникали певні запитання. Що, наприклад, робити з тими, хто залишився живий із цих злих народів? Що робити з людиною, яка настільки заборгувала, що не могла виплатити своєму кредиторові? Ці та подібні питання потребували того, щоб Бог установив певні форми гуманного регулювання «рабства».

Часто ті, хто нападає на Біблію, оминають справжню суть питання про рабство. Вони звертаються до віршів у Старому Завіті, які містять конкретні правила щодо рабства. Відтак вони починають стверджувати, що Біблія є жорстокою книгою, яка не засуджує, а насправді схвалює рабство. І, за їхніми словами, оскільки всяке рабство є морально неправильним, Біблія не може бути продуктом люблячого Бога.

Однак ті, хто дотримується такої позиції, не враховують, що деякі форми рабства не є морально неправильними. Наприклад, коли людину засуджено за вбивство, її часто прирікають на довічне ув’язнення. Під час цього довічного вироку держава змушує її робити (або не робити) певні речі. Її законно обмежують у житловому просторі, і її свободи скасовуються. Інколи держава змушує її працювати довгі години, за що вона навіть не отримує мінімальної зарплати. Чи можна вважати таку втрату свободи формою рабства? Так, можна. Однак чи є її втрата свободи морально допустимою ситуацією? Безумовно. Вона стала «рабом» держави, оскільки порушила певні закони, покликані забезпечити свободу її співгромадян, яких вона вбила. Тож факт, який повинен визнати кожен, хто розглядає позицію Біблії щодо рабства, полягає в тому, що за певних обставин рабство не обов’язково є морально огидним інститутом.

Зважаючи на це, ми також повинні запитати: хто має право визначати, коли рабство може бути застосоване до певної особи чи групи людей? Відповідь, звичайно, — Бог. У Старому Завіті аморальні народи, які практикували невимовні злочини, оточували євреїв. Щоб позбавити світ їхнього руйнівного впливу, діти Ізраїлю вдавалися до кількох способів. Один із них включав примушування цих злих народів до рабства. Багато правил рабства у Старому Завіті стосуються поводження з окремими особами та народами, які вчинили злочини проти людства, гідні смерті. Таким злим людям милостиво дозволяли жити, але вони піддавалися рабству, подібно до довічного ув’язнення в сучасних кримінальних справах. Розгляньмо це детальніше. У Левит 18:21,24 ми читаємо, що Господь сказав Мойсею дати такі настанови ізраїльтянам:

Не давай своїх дітей на служіння володареві (Молохові)…Не оскверняйтеся всім цим, бо всім цим осквернилися народи, які Я проганяю з-перед вашого обличчя.

Щоб зрозуміти цю ситуацію, важливо усвідомити, що означає фраза «давати своїх дітей на служіння Молохові» у вірші 21. Коротко кажучи, це означає, що народи навколо ізраїльтян спалювали своїх власних дітей як людські жертви язичницькому богу Молоху (докладніше про Молоха і цю практику див. Гаррісон, 1988, 3:401[3]). У контексті нашої дискусії, чи морально допустимо Богові дозволити уряду (наприклад, ізраїльтянам) покарати людей, які жорстоко вбивали своїх дітей? Ми повинні відповісти ствердно. Яке покарання було б відповідним для того, хто вчинив такі жахливі злочини, як убивство власних невинних дітей? Відповіді на це питання продовжують викликати суперечки й у нашому суспільстві, коли подібні випадки дитячого вбивства потрапляють до судів. Законні відповіді часто включають смертну кару або довічне ув’язнення, під час якого багато свобод скасовуються.

Додатковим доказом у цьому питанні є те, що в Вихід 22:1-3 обговорюється ситуація, коли людину спіймали на крадіжці. Крадія зобов’язували повернути вкрадене, повернувши чотири вівці та п’ять волів за кожного вкраденого. Текст також говорить: «Якщо ж злодій нічого не має, нехай буде проданий за вкрадене.» (вірш 3). Продаж у рабство часто був покаранням, регульованим урядом, на основі кримінального правопорушення. Таким чином, можна побачити, що морально допустимо позбавляти свободи певних людей або груп людей через їхню неналежну поведінку.

Отже, багато правил щодо рабства в Старому Завіті стосувалися людей, які заслуговували на набагато гірше. Ден Вандер Люгт прокоментував:

Закони Старого Завіту щодо рабства викликають занепокоєння за сучасними стандартами, але в їхньому історичному контексті вони забезпечували соціальне визнання і правовий захист рабів, що було прогресивним для того часу (Вихід 21:20-27; Левит 25:44-46). Ми повинні пам’ятати, що іноді це було альтернативою масовому знищенню ворожих народів під час війни та голоду серед бідних у часи голоду (2001, с. 1⁴).

Взаємовигідні відносини

Часто «рабство» за біблійних часів було більше схожим на відносини роботодавця та працівника, ніж на ситуацію «власник/раб». Навіть слова, які використовувалися для розрізнення найманого слуги та раба, важко розмежувати. Як зазначив Герберт Лок’єр:

У стародавньому світі служіння та рабство були тісно пов’язані, настільки, що важко розрізнити одне від іншого. Оригінальні слова для “слуг” і “служби” мають різноманітні значення, між якими не завжди легко визначити, що мається на увазі» (1969, с. 197⁵).

Арндт і Гінгріч задокументували, що грецьке слово doulos означало «раб», але також використовувалося «у ширшому сенсі», щоб позначити «будь-яку форму залежності». У 2 Коринтян 4:5 апостоли названі douloi (множина від doulos) християн. Христос прийняв образ doulos, як сказано у Филип’ян 2:7. Павло називає себе doulos Христа у Римлян 1:1, Филип’ян 1:1, Галатів 1:10 та багатьох інших місцях (1967, с. 205-206⁶). Цей термін може описувати людину, яка якимось чином зобов’язана іншій людині, добровільно чи примусово. Через такий широкий спектр значень різні переклади використовували широкий діапазон слів для передачі значення doulos англійською мовою. Наприклад, у Римлян 1:1 Нова королівська версія (NKJV) має «раб Господній», Новий живий переклад (NLT) має «раб», а версії KJV та ASV використовують «слуга».

Єврейське слово ebed подібне до грецького doulos тим, що його можна перекласти як «раб» або «слуга». У Вихід 4:10 Мойсей назвав себе «слугою» (ebed) Бога. Авраам назвав себе ebed ангелів, які прийшли до нього в Буття 18:3. У Буття 39:17-19 дружина Потефрія описує Йосипа як єврейського ebed, а у Буття 24:2 говориться про найстаршого ebed у домі Авраама, який «управляв усім його маєтком».

Мета опису цих двох найбільш поширених термінів для «раба» полягає в тому, щоб показати, що сучасне використання слова «раб» зазвичай викликає образи жорстокості, несправедливості та поневолення проти волі людини. Хоча такі уявлення можуть бути частиною біблійного вживання, вони не завжди підходять до кожного випадку. Натомість у Біблії слова для «раба» часто описують взаємовигідні відносини, схожі на відносини роботодавця та працівника. Йов описує ці відносини досить добре:

Якщо ж і знехтував я судом мого слуги чи служниці, коли вони в мене судилися, то що я зроблю, коли Господь мені вчинить допит? Якщо ж відвідає, то яку відповідь дам? Чи не так, як і я постав у лоні, постали і вони? Ми ж постали в тому ж лоні. (Йова 31:13-15).

Очевидно, що відносини Йова з його рабами були взаємно прийнятними як для господаря, так і для рабів.

Щоб іще більше проілюструвати справжній характер багатьох випадків рабства у Старому Завіті, слід розглянути відносини Авраама зі своїм рабом Елієзером. У Буття 15:2-3 Авраам скаржився на те, що він бездітний. У своєму діалозі з Богом він заявив, що спадкоємцем його багатства є Елієзер із Дамаска. У вірші 3 Авраам описує Елієзера як «народженого в моєму домі». Пізніше, у Буття 24:2, найстарший слуга Авраама (ймовірно, Елієзер) «управляв усім його маєтком». Додайте до цього факт, що Авраам озброїв 318 навчених слуг (ebed), щоб повернути Лота після його захоплення (Буття 14:14-15). Якби відносини між рабом і господарем були менш ніж довірливими, Авраам навряд чи б свідомо озброював своїх рабів.

Через взаємовигідний характер багатьох випадків рабства у Старому Завіті деякі раби навіть не хотіли залишати своїх господарів. Повторення Закону 15:16-17 описує таку ситуацію:

Якщо ж він скаже тобі: Не піду я від тебе (бо він полюбив тебе й твій дім, бо йому добре при тобі), то візьмеш шило й проколеш його вухо до дверей, — і він буде тобі рабом навіки. Так само вчиниш і зі своєю рабинею.

Чи дії та слова рабів Авраама або ті, що описані у Повторенні Закону 15, виглядають як дії та слова тиранізованих, пригноблених людей? Навряд чи. Вони більше схожі на дії та слова людей, які мають взаємовигідні й добровільні відносини.

Навіть у новозавітні часи рабство часто було взаємовигідним для господарів і рабів. Як зазначив Пол Копан:

За часів Павла відносини між господарем і рабом забезпечували достатню вигоду і можливості, щоб придушити будь-які думки про революційну поведінку. Один із звільнених рабів написав на своїй могильній плиті: «Рабство ніколи не було для мене жорстоким…» Найчастіше це вільні працівники, а не раби, зазнавали знущань від наглядачів і начальників. (Адже господар міг зазнати постійної втрати, якщо знущався зі свого раба)» (2001, с. 172⁷).

Але що, якби господар жорстоко поводився зі своїми рабами у Старому Завіті, і ті раби вирішили втекти? У Повторенні Закону 23:16-17 Бог заборонив повертати втікачів-рабів до їхніх господарів. Текст говорить:

Не видавай господареві раба, який, утікши від свого господаря, приєднається до тебе. Нехай він живе з тобою, нехай живе серед вас у будь-якому місці, де йому сподобається, — не пригноблюй його.

Цей уривок особливо показовий, оскільки він демонструє, якою дорогою була жорстокість до рабів. Він також показує, що раби мали свободу обирати, де і з ким вони хочуть жити. Райт зазначив, що

Рабство саме по собі не захищене й не освячене законами Ізраїлю. У найменшій мірі можна сказати, що такий закон, імовірно, припускає, що втікачі-раби будуть винятком, а не правилом. Це додає ваги погляду, що рабство в Ізраїлі зазвичай не було жорстоким. Воно б точно не було таким, якби дух законів про рабство з Виходу та Повторення Закону застосовувався на практиці (1983, с. 181-182⁸).

Додайте до цього той факт, що викрадення людини та продаж її як раба було злочином, який карався смертю, як зазначено у Вихід 21:17: «Коли хтось украде когось із синів Ізраїля, заволодіє ним, продасть, і срібло буде знайдене в нього — такий має неодмінно померти». Очевидно, будь-які паралелі з рабством у ранній Америці легко спростувати.

Також слід зазначити, що рабство, яке регулювалося в Біблії, абсолютно не мало нічого спільного з расою, кольором шкіри чи етнічним походженням. Хоча справді цілі народи іноді потрапляли в рабство через свої злі й ідолопоклонницькі практики, це не було пов’язано з їхньою нібито «нижчою» національністю. Левит 19:34 говорить: «Захожий, який прийде до вас, нехай між вами буде як корінний житель; люби його, як самого себе, бо і ви були захожими в Єгипетській землі. Я — Господь, ваш Бог». Повторення Закону 24:14 додає: «Не затримуй платні убогого й нужденного чи то з твоїх братів, чи то із захожих, які проживатимуть у твоїх містах». І хоча певні правила застосовувалися лише до євреїв, які опинилися в рабстві (Повторення Закону 15:12-14; Вихід 21:2), це було не тому, що вони були «вищою» расою чи національністю, а тому, що вони були громадянами народу Ізраїлю. (Подібно до того, як людина, народжена у США, не є ані менш, ані більш цінною, ніж будь-яка інша особа, але відповідно до законодавства США така людина має певні права та привілеї, яких іноземець може не мати). Повторення Закону 10:17-19 прекрасно ілюструє Божу неупередженість:

Адже Господь, ваш Бог, — Бог богів і Владика владик, великий, сильний і страшний Бог, Який не зважає на особу, ані не бере подарунку, Який чинить суд захожому, сироті та вдові й любить захожого, щоб дати йому хліб та одяг. Тож і ви любіть захожого, адже й ви були захожими в Єгипетській землі.

Новий Завіт ще більше підкреслює ідею рівності між людьми у таких віршах, як Галатів 3:28: «Немає юдея, ні грека; немає ані раба, ані вільного; немає чоловічого роду, ні жіночого, бо в Ісусі Христі ви всі — одно». Слова Йова про рівність раба, через те що Бог створив його так само, як і самого Йова (Йов 31:15), є прекрасним прикладом біблійного вчення про те, що всі люди мають однакову цінність. Ідея, що одна нація чи раса є вищою за іншу, не походить з Біблії. Расизм, як той, що виявляли багато хто під час рабовласницьких років у США, завжди був гріхом (Дії 17:26-31).

З коментаря вище природно виникає запитання: якщо іноді цілі народи потрапляли в рабство через свою гріховність, то що буде з дітьми тих злих людей? Чи повинні вони також ставати рабами, страждаючи за гріхи своїх батьків? По-перше, визнаймо, що навіть сьогодні діти часто страждають через погані рішення своїх батьків. Розгляньмо сумне становище дитини, чий батько є алкоголіком чи жорстоким насильником. Така дитина страждатиме фізично, емоційно та фінансово. Навіть у сучасному світі діти, які народжуються в бідності чи жорстокості, часто залишаються «рабами» цих обставин протягом усього життя. По-друге, поставимо більш суттєве питання: чи краще для такої дитини вирости в країні, де закони про рабство її захищали, чи краще, щоб ця дитина була принесена «у вогонь для Молоха»? Відповідь очевидна, чи не так? Коли ізраїльтяни завойовували народи, що мало статися з дітьми тих народів, які залишилися живими? Їх можна було залишити помирати самих по собі, або їм можна було дати будинки, їжу та роботу. Який із цих двох варіантів є більш гуманним? Відповідь очевидна. Крім того, якщо дитина виростала і їй не подобався її господар, вона могла просто втекти й жити де завгодно (Повторення Закону 23:15-16).

Далі, розглядаючи становище рабів у стародавньому Ізраїлі, цікаво відзначити, що кожен раб мав право (від Бога) брати участь у суботньому відпочинку раз на тиждень. Вихід 20:10 говорить:

А сьомий день — субота — Господу, Богові твоєму. Не робитимеш в цей день жодного діла — ні ти, ні твій син, ні твоя дочка, ні твій раб, ні твоя рабиня, ні твій віл, ні твій осел, ні будь-яка твоя худоба, ні чужинець, який в тебе живе. (вид. додано)

Аналогічно, кожен раб також мав право брати участь у восьмиденних святкуваннях, що супроводжували Свято тижнів та Свято кучок (Повторення Закону 16:9-17). Відпочинок, забезпечений під час цих подій, свідчить про те, що Божі закони про рабство в Ізраїлі були гуманними й справедливими. Крім того, ювілейний рік (Левит 25:10) передбачав звільнення «всіх мешканців» землі Ізраїлю. [Це положення включало багатьох рабів, за винятком тих, які обрали залишитися зі своїми господарями й прокололи собі вухо як знак своєї ситуації, а також деяких рабів, узятих з інших народів.]

Освятіть цей рік, п’ятдесятий рік, і оголосіть звільнення на землі всім, хто живе на ній; це — рік звільнення, це буде для вас знак: кожний повернеться до своєї власності, кожний з вас повернеться до своєї батьківщини.

Очевидно, що Бог милосердно забезпечив відпочинок і звільнення для рабів у Старому Завіті, щоб уникнути можливих зловживань.

Рабство через борги

Ще один аспект рабства у Старому Завіті пов’язаний із накопиченням великих боргів. У ті часи серед ізраїльтян не існувало законодавства про банкрутство. Що ж було робити людині, яка потопала в боргах? Чи мав кредитор просто пробачити борг? Чи була б це справедлива ситуація для кредитора? Навряд чи. Тому багато випадків рабства виникали саме через борги. Герб Вандер Люгт зазначив:

Пам’ятайте також, що в той час жодна нація не мала можливості впоратися з людьми, які потрапили у безвихідну боргову ситуацію. Тому їм дозволялося продати себе в рабство (часто тимчасово) в обмін на звільнення від фінансових зобов’язань (Вих. 21:2-4; Лев. 25:39-43; Втор. 15:12) [1999, с. 11, дужки в ориг.⁹].

Прикладом рабства через борги є Левит 25:47-49:

Якщо рука захожого чи поселенця, що при тобі, буде спроможна, а твій брат, потрапивши в скруту, продасться захожому чи поселенцю, що при тобі, чи захожому від народження, то після його продажу в нього буде право на викуп: нехай один з його братів викупить його, брат батька чи син батькового брата викупить його, або хтось з його родичів за тілом чи хтось з його племені викупить його. Якщо ж, ставши спроможним рукою, він викуплятиме сам себе.

Чи було б справедливо, якби суспільство дозволяло людині, яка накопичила величезні борги, продати свою працю іншій людині, щоб сплатити борг? Так, було б. Проте Бог — усвідомлюючи, що у будь-якій ситуації можуть виникнути зловживання — навіть регулював боргове рабство і передбачив охорону прав і привілеїв раба.

СКЛАДНІ ЗАКОНИ ДЛЯ РОЗУМІННЯ

Слід визнати, що, попри всі гуманні закони про рабство, викладені у Старому Завіті, існують закони, які нам, сучасним людям, важко зрозуміти. Наприклад, Вихід 21:20-21 говорить:

Якщо хтось вдарить свого раба чи свою рабиню палицею, — так, що помре від його руки, той має бути неодмінно покараний. Та коли проживе один день чи два, то не буде покараний, бо це — його гроші.

По-перше, як Бог міг дозволити господареві бити свого раба взагалі? Щоб відповісти на це запитання, ми повинні пам’ятати, ким були багато рабів у Старому Завіті. Вони були членами злих, грішних народів, які були віддані в руки ізраїльтян через свою аморальність. Припустимо, що раб із такого народу вирішив завдати якомога більше шкоди своєму господарю. У раба була можливість втекти до більш м’якого господаря, коли він цього забажає (Повторення Закону 23:15-16). Але припустимо, що він вирішив залишитися й красти у господаря, навмисно ламати його обладнання або знищувати його врожай. Що міг зробити господар, щоб зупинити таку диверсію? Герб Вандер Люгт пояснює це так:

Також, попри те, що рабів могли добре утримувати, деякі могли бути бунтівними та зухвалими. Забуваючи, що вони залишилися живими через те, що їх узяли як військовополонених замість того, щоб страчувати, вони могли звинувачувати свого господаря у своєму рабському становищі. Вони могли проявляти своє невдоволення, руйнуючи майно, знущаючись над іншими рабами або відмовляючись працювати. Господар міг не мати іншого способу привести раба до ладу, крім фізичного покарання (1999, с. 17).

Хоча це й обурює чутливість більшості громадян США, багато країн досі використовують тілесні покарання для запобігання злочинам (деякі читачі можуть пам’ятати суперечку щодо «порки» в Сінгапурі на початку 1990-х років). Коли сучасний ув’язнений порушує правила під час перебування у в’язниці, часто потрібне більш суворе покарання (наприклад, одиночне ув’язнення). Якщо раб заслуговував на смертний вирок, але йому дозволяли жити за певних умов — і він не виконував цих умов, — чи доцільно припустити, що його смертний вирок міг бути відновлений? Навіть якщо це здається суворим для нас, Вихід 21:20-21 не суперечить Божій справедливості.

Насправді, що ближче досліджувати цей уривок, то більше він демонструє, що Бог захищав раба. Щодо покарання, яке отримав господар, якщо він побив раба до смерті, Крістофер Райт зазначив, що слово «покараний», вжите тут, насправді означає «помщений». І,

в будь-якому іншому контексті це означало б, що винний сам підлягав смертній карі від руки сім’ї своєї жертви… Природний сенс цього закону полягає в тому, що господаря-вбивцю мали стратити правова громада від імені раба, який не мав сім’ї, щоб помститися за нього (1983, с. 180).

Хоча не всі коментатори настільки впевнені, як Райт, що в цьому уривку йдеться про смертну кару, немає переконливих доказів, які б спростовували хоча б можливість смертної кари в цій ситуації. Автори Pulpit Commentary зазначали, як страх перед покаранням захищав раба:

Оскільки смерть раба передбачала кримінальне переслідування і, у разі доведення вини, суворе покарання, сама небезпека фатального результату була потужним засобом запобігання винятковому насильству… Сам ризик накликати таке покарання надихав на обережність (Спенс і Екселл, б/д, с. 179¹⁰).

Додаючи вагу аргументу, що обмеження у Виході 21:20-21 було спрямоване на благо раба, Бертон Коффман писав:

Це було право захисту, надане рабам, щоб їх не били до смерті! Якщо це здається нам невеликою перевагою, то варто пам’ятати, що за системою, яка існувала в язичницькому світі тієї епохи й тривала навіть до апостольських часів, римський закон, що діяв у всьому світі, передбачав покарання для рабів, навіть за незначні та ненавмисні порушення, у вигляді «flagellis ad mortem» (побиття до смерті), покарання, яке зазвичай виконувалося у присутності всіх інших рабів господаря. Бог тут постановив, що за таку поведінку господар мав би бути покараний (1985, с. 309-310¹¹).

Отже, Вихід 21:20-21 документує, що за певних обставин тілесне покарання могло бути морально прийнятним як форма покарання. Однак цей уривок також надавав права, які не існували в інших язичницьких культурах, для захисту рабів.

Вихід 21:26-27 наводить інший приклад закону, який нам у сучасний час складно зрозуміти як закон праведного Бога:

Якщо хтось виб’є око своєму рабові чи око своїй рабині, і вони осліпнуть, то нехай відпустить їх на волю за їхнє око; і якщо виб’є зуб рабові або зуб своїй рабині, — нехай відпустить їх на волю за їхній зуб.

Знову ж таки, слід зазначити, що фізичне покарання могло бути єдиним вирішенням проблеми з непокірним, бунтівним рабом, який мав би отримати смертний вирок. Однак у цьому уривку проявляється дещо інше, що свідчить не про жорстокість Старозавітних законів, а про Божу турботу про поневолених. Текст говорить, що очі та зуби рабів не повинні були бути вибиті чи знищені. Однак народи, які оточували ізраїльтян, не дотримувалися жодних подібних стандартів. Коли філістимляни захопили Самсона, вони «схопили його, вибрали йому очі, повели його до Ґази і закували його мідними оковами, і він молов у домі в’язниці» (Суддів 16:21). Так само, коли вавилонські воїни напали на Ізраїль і захопили царя Седекію, вони «убили синів Седекії в нього на очах, осліпив очі Седекії, закував його в кайдани і відвів його у Вавилон» (2 Царів 25:7). Божі закони щодо поводження з рабами надавали рабам значно більше прав, ніж це було в народах, які оточували Ізраїль.

Ще один із найразючіших законів щодо рабства зустрічається в Левит 19:20-21:

Якщо хтось спатиме з жінкою, і станеться виверження сімені, а вона — рабиня, що береглася для іншого чоловіка, однак вона ще не була жодним чином викуплена, ані не була їй дарована свобода, то нехай їм буде призначено покарання («її слід побити» у KJV), але щоб вони не померли, бо та жінка ще не була звільнена. І нехай той чоловік в [жертву за] свій переступ Господу приведе до входу в намет свідчення барана [жертви за] переступ.

Скептики часто посилаються на цей уривок із версії Короля Якова (KJV), який, на перший погляд, свідчить, що якщо вільний чоловік вступить у статевий зв’язок із рабинею, яка заручена, то рабиня має бути побита, а чоловік просто приносить барана як жертву за провину. Але, якщо дослідити уважніше, стає очевидно, що цей уривок має інше значення.

По-перше, перекладачі KJV, найімовірніше, неправильно переклали частину тексту «її слід побити».

Короткий аналіз інших перекладів показує, що отримувачі покарання не є чітко визначеними, як це подано в KJV. У своєму коментарі до П’ятикнижжя Кіль і Делітцш зазначили, що покарання «стосується обох сторін, про що свідчить вираз: ʼщоб вони не померлиʼ» (1981, с. 422¹²). Дж.Дж. Венем запропонував ще одне цікаве рішення, переклавши спірну фразу про покарання як «мають бути виплачені збитки» (1979, с. 270¹³). Щодо цього перекладу він писав:

«Це найбільш проблематична фраза в цьому законі: буквально, буде biqqôret. Слово biqqôret зустрічається лише тут у Старому Завіті, і його значення тому є досить невизначеним…. Інші переклади biqqôret менш обґрунтовані. ‘Повинно бути проведене розслідування’ (RSV) є бузглуздим: кожна правова суперечка передбачала розслідування. ‘Її слід побити’ (AV) походить від старого єврейського тлумачення, ймовірно, заснованого на сумнівному походженні biqqôret від bâqâr (‘вол’, тобто батіг із волової шкіри)» (с. 270-271, вид. додано).

Враховуючи це, схоже, що уривок не свідчить про те, що жінка-рабиня має бути покарана окремо від винного чоловіка. Швидше за все, будь-яке покарання застосовувалося однаково до обох сторін, за винятком того, що саме винний чоловік мав принести барана як жертву за провину.

Згідно з Божими постановами, ізраїльтяни не мали абсолютного контролю над своїми рабами, як це видно з інструкцій у Виході 21:20-21, 26-27 і Левит 19:20-21. Ця ідея значно відрізнялася від загальноприйнятих понять рабства на Близькому Сході в той час. «Будь-яке принижуюче або гнітюче поводження з рабами засуджувалося як неправильне біблійними авторами» (Копан, 2001, с. 173-174). Закони Божі у Старому Завіті не лише регулювали рабство (щоб забезпечити поневолених правами, яких вони інакше не мали б), але й забезпечували справедливість у питаннях кримінальних злочинів і боргів. Кожна постанова про рабство у Старому Завіті відповідає принципам справедливості та чесності.

РАБСТВО В НОВОМУ ЗАВІТІ

Розглядаючи Новий Завіт, ми бачимо зовсім іншу картину щодо біблійних постанов, які стосуються рабства. Новий Завіт не містить конкретних регуляцій, пов’язаних із рабством, які можна знайти у Старому Завіті. Насправді, Новий Завіт дуже мало говорить про регулювання рабства. І саме це є однією з головних претензій скептиків до позиції Нового Завіту щодо рабства. Якщо Новий Завіт — це нібито книга, натхнена вселюблячим Богом, чому він практично мовчить про рабство? Сміт і Гоффман, критикуючи Біблію, заявили:

Рабовласництво було звичайним явищем, і, наскільки нам відомо, Ісус ніколи не виступав проти цієї практики. Він приймав такий стан речей як даність і будував на цьому свої притчі… Якби Ісус засудив рабство, ми майже напевно знали б про це (Сміт і Гоффман, 1989, с. 143).

Інша претензія до Нового Завіту стосується уривків, які закликають рабів бути покірними й слухняними своїм господарям. У Колосян 3:22 Павло наказує: «Раби, слухайтесь у всьому тілесних панів, не служіть їм про людське око, як ті, хто підлещується до людей, але в простоті серця, боячись Бога». Хоча в кількох сучасних перекладах слово «слуги» з’являється на початку цього вірша, «раби» є, ймовірно, кращим перекладом грецького слова douloi у цьому уривку (Арндт і Гінгріч, 1967, с. 205). Схожі уривки містяться у 1 Петра 2:18-20, 1 Коринтян 7:21-24 та Ефесян 6:5-9. Рут Грін, представляючи свою позицію про те, що Біблія схвалює рабство, написала:

Ті, хто заперечує мої твердження про Біблію, повинні звернутися до Послань, щоб побачити, що Павло і Петро кажуть про «слуг» і господарів. Ось лише два приклади: «Слуги, із повним страхом коріться панам» (1 Петра 2:18). «Раби, слухайтеся земних панів зі страхом і тремтінням» (Ефесян 6:5). У Святій книзі християн є ще багато настанов щодо рабства (1979, с. 352).

Чи дійсно Новий Завіт мовчить про засудження рабства? І чому він прямо наказує рабам бути покірними своїм господарям?

По-перше, слід визнати, що багато видів служіння або рабства в Новому Завіті є ідентичними морально допустимим формам, обговореним раніше. Наприклад, значна частина рабства в I столітті, описаному в Біблії, зосереджена на тому, що людина накопичила величезний борг і стала рабом чи слугою через цей борг. Як приклад, у Нагірній проповіді Ісус сказав: «Домовляйся швидко зі своїм противником, доки ти з ним на дорозі, щоби противник не видав тебе судді, а суддя [тебе не видав] слузі й не кинули тебе до в’язниці. Запевняю тебе: не вийдеш звідти, доки не віддаси останнього кодранта» (Матвія 5:25-26). Зі слів Христа можна зробити висновок, що людина в цьому тексті, яка не доклала зусиль для примирення зі своїм супротивником, ризикує бути ув’язненою, поки не «заплатить останнього гроша». Ця ситуація передбачає позбавлення особистої свободи через те, що людина мала несплачений борг — борг, спочатку належний супротивнику, або борг, що виник унаслідок штрафу, накладеного суддею.

У Матвія 18:21-35 Ісус розповів історію про слугу, який був винен своєму господарю десять тисяч талантів. Талант — це величезна сума грошей, еквівалентна сучасним тисячам доларів. Цілком імовірно, що цей слуга став слугою через цей величезний борг або залишався слугою через нього. Рабство через борги залишалося реальним видом відшкодування шкоди в часи Нового Завіту. Цю умову абсолютно не можна використовувати як аргумент для того, щоб стверджувати, що Бог є несправедливим за те, що дозволяє таке.

Крім того, хибним є припущення, що Бог схвалює щось тільки тому, що це згадується без негайного засудження в оточуючих віршах. Скептики звертаються до віршів, таких як 1 Петра 2:8 і Ефесян 6:5, і стверджують, що Бог схвалює жорстоке рабство, бо Він наказує слугам коритися господарям. Але давайте проаналізуємо цю думку. У Матвія 5:39 Христос сказав Своїм слухачам: «Не противитися злу; але якщо тебе хто вдарить у твою праву щоку, підстав йому й другу». Чи означає це, що Ісус схвалює дії того, хто б’є? Зовсім ні! А як щодо того факту, що Павло, через Боже натхнення, наказав своїм читачам підкорятися цивільній владі та сплачувати податки цим урядам? Чи означає це, що Павло схвалює всі практики всіх урядів, яким підкорялися його читачі? Звісно, ні. Бог ніколи не схвалював подібну несправедливу поведінку будь-якої особи чи групи.

Біблійні принципи та скасування рабства

На завершення важливо чітко зазначити: якби принципи, встановлені Ісусом і Його апостолами, виконувалися, це привело б до скасування всіх видів образливих стосунків. Рабство перестало б існувати, якби кожен із першого століття дотримувався настанови Ісуса у Матвія 7:12: «Отже, усе, що тільки бажаєте, щоби чинили вам люди, те чиніть їм і ви». Будь-яка дискусія про рабство була б беззмістовною, якби світ прислухався до слів Петра: «Нарешті, усі будьте однієї думки, співчутливі, братолюбні, милосердні, покірливі» (1 Петра 3:8).

Справді, вчення Господа й апостолів могли б скасувати рабство так, як жодна інша система соціальних реформ. Як точно зауважив Герб Вандер Люгт:

Ісус і апостоли не починали антирабської кампанії, тому що це було б марним і заважало б їхній основній місії. Головним пріоритетом Ісуса було забезпечення спасіння. Для апостолів це була проповідь Євангелія. Але і Ісус, і апостоли підривали основи рабства, ясно даючи зрозуміти, що Бог однаково любить багатих і бідних, вільних і рабів, чоловіків і жінок. Апостоли також приймали до церкви й надавали рівний статус усім, хто вірив, незалежно від раси, статі, національності чи соціального положення (1999, с. 26).

Крім того, в Новому Завіті міститься пряма заборона викрадення людей або работоргівлі. У 1 Тимофія 1:9-10 Павло написав:

Знаємо й те, що Закон не даний для праведного, але для беззаконних і нестриманих, безбожних і грішників, несправедливих і нечестивих, для тих, хто зневажає батька й матір, для вбивць, розпусників, мужоложників, викрадачів людей, неправдомовців, клятвопорушників і для всього іншого, що противиться здоровому вченню (вид. додано).

Інші переклади подають грецьке слово andrapodistais як «викрадачів людей» або «торговців людьми», але воно також перекладається як «работорговці» (Арндт і Гінгріч, 1967, с. 63). Тому, відповідно до постанови Старого Завіту, що будь-хто, хто викрадає й продає людину, здійснює аморальну поведінку, Павло, безперечно, розрізняв певні практики рабства, які були внутрішньо неправильними, і ті, які не були гріховними за своєю суттю.

Висновки

Факт залишається фактом: певні види «рабства» не лише допустимі, але й інколи необхідні для добробуту суспільства загалом. Щоб засудити біблійну позицію щодо рабства як несправедливу, потрібно довести, що конкретні постанови щодо рабства, описані в тексті, є аморальними та несправедливими. Однак, при детальному аналізі біблійна позиція щодо рабства узгоджується зі справжньою справедливістю. Усі встановлені постанови були створені для справедливого ставлення до всіх сторін, що беруть участь. Багато разів рабство, як його регулювали у Старому Завіті, було взаємовигідними відносинами між слугою та господарем, подібними до відносин між працівником і роботодавцем. Крім того, рабство часто замінювало смертну кару, якої заслуговували певні народи. Накопичення боргів змушувало багатьох вільних людей продавати свою трудову силу й ставати рабами.

Критика скептиків щодо того, що Новий Завіт не виступає проти скасування рабства, є хибною з багатьох причин. По-перше, спроба узагальнити й засудити всі види рабства не враховує в’язниць, особистих боргів, контрактного служіння та багатьох інших морально допустимих ситуацій. Сучасні закони про банкрутство, тюремні терміни, громадські роботи та утримання заробітної плати є морально прийнятними еквівалентами певних видів рабства, що існували за часів біблійних авторів. По-друге, Ісус і автори Нового Завіту завжди засуджували жорстоке поводження з будь-якою людиною, закликаючи своїх послідовників бути добрими, люблячими й співчутливими, незалежно від того, чи були вони рабами, чи господарями рабів.

У своїй книзі Соціальний запис християнства атеїст Джозеф Маккейб написав: «Рабство — це останнє слово, яке будь-який християнський апологет мав би згадувати» (1935, с. 27¹⁴). Але він пропустив одну з головних ідей Біблії — ідею про те, що кожен є рабом чогось. Як написав апостол Павло через натхнення:

Хіба ви не знаєте, що кому віддаєте себе як раби на послух, рабами того ви і є; кого слухаєте: або гріха — на смерть, або послуху — на праведність? Дякувати Богові, що ви були рабами гріха, але сприйняли серцем те вчення, якому віддалися. Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності. (Римлян 6:16-18).

Дехто є рабами наркотичної залежності, сексуальної розбещеності, песимізму чи багатьох інших вад. Інші ж є рабами праведності, навчаючи Євангелії, допомагаючи хворим і піклуючись про бідних. Ми всі маємо вирішити, якому господарю дозволимо керувати нашим життям. Як прекрасно сказав псалмоспівець багато років тому: «Адже один день у Твоїх дворах кращий за тисячі. Я вибрав бути покинутим у Божому домі, ніж жити в поселеннях грішників» (Псалмів 84:10).

Божі постанови та настанови щодо рабства мають чіткий дух справедливості, милосердя, співчуття та доброти. При справедливому й повному аналізі ідея рабства дає чесній людині ще один доказ, що вказує на досконалість Бога Біблії.

Використані джерела

¹ Сміт, Мортон і Р. Джозеф Гоффман, ред. (1989), Що насправді говорить Біблія (Буффало, Нью-Йорк: Prometheus).

² Грін, Рут Х. (1979), Посібник скептика, який народився заново: путівник до Біблії (Медісон, Вісконсин: Freedom from Religion Foundation).

³ Гаррісон, Р.К. (1988), «Молох», Міжнародна біблійна енциклопедія, за редакцією Джеффрі В. Бромілі (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

⁴ Вандер Люгт, Ден (2001), Чому Біблія здається такою, що терпить інститут рабства?, [Онлайн], URL: http://www.gospelcom.net/rbc/questions/answer.php?catagory=bible&folder=slavery&topic=Slavery&file=slavery.xml.

⁵ Лок’єр, Герберт (1969), Усі професії та заняття Біблії (Гранд-Рапідс, Мічиган: Zondervan).

⁶ Арндт, Вільям і Ф.В. Гінгріч (1967), Грецько-англійський словник Нового Завіту та іншої ранньохристиянської літератури (Чикаго, Іллінойс: University of Chicago Press).

⁷ Копан, Пол (2001), Це ваше тлумачення: відповіді скептикам, які кидають виклик вашій вірі (Гранд-Рапідс, Мічиган: Baker).

⁸ Райт, Крістофер (1983), Око за око: місце етики Старого Завіту сьогодні (Даунерс Гроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

⁹ Вандер Люгт, Герб (1999), Що насправді говорить Біблія про рабство? (Гранд-Рапідс, Мічиган: RBC Ministries).

¹⁰ Спенс, Г.Д.М. і Дж.С. Екселл, ред. (без дати), «Буття/Вихід», Кафедральний коментар (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹¹ Коффман, Бертон (1985), Коментар до книги Вихід (Абілін, Техас: ACU Press).

¹² Кіль, К.Ф. і Франц Делітцш (1981, перевидання), Біблійні коментарі до Старого Завіту: П’ятикнижжя (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹³ Венем, Г.Дж. (1979), Новий міжнародний коментар до Старого Завіту: Книга Левит (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

¹⁴ Маккейб, Джозеф (1935), Соціальний запис християнства (Лондон: Watts and Co.).

---

Published January 10, 2025