Menu

Біблійна безпомилковість

Коли людина починає читати Біблію, не мине багато часу, як вона декалог натрапить на такі твердження, як «Бог сказав…», «так говорить Господь» або це «слова Господа…». Такі твердження сотні разів зустрічаються як у Старому, так і в Новому Завітах. Фактично, сам Декалог починається фразою: «Господь сказав усі ці слова» (Вихід 20:1). Тридцять три рази в книзі Левіт ми читаємо слова: «Господь промомив до Мойсея» (4:1; 5:14 тощо). Тільки в Псалмі 118 Святе Письмо звеличується як Слово Боже приблизно 175 разів. У Новому Завіті апостол Павло стверджував, що його послання не було отримано від людини, а «через об’явлення Ісуса Христа» (Галатів 1:12). Подібним чином, коли він писав до церкви в Солуні, він стверджував, що те, що він написав, було «словом Господнім» (Солунян 4:15). Дійсно, автори як Старого, так і Нового Заповітів надавали великого значення тому факту, що їхня вістка мала божественне походження — що вони говорили не з волі людини, а «Святим Духом» (2 Петра 1:21).

ВИЗНАЧЕННЯ НАТХНЕННЯ

Біблія не тільки стверджує, що є натхненною, але також визначає та описує, що означає натхнення. У 2 Тимофія 3:16 Павло стверджував: «Усе Писання богонатхненне». Грецький термін, що лежить в основі слова «натхнення» (theopneustos), означає «Божий видих». Отже, Павло стверджував, що Святе Письмо є продуктом дихання Бога. Бог насправді видихнув Святе Письмо. Біблія — це Слово Боже, а не людське. Трьома віршами пізніше (у 2 Тимофія 4:2) Павло проголосив: «проповідуй Слово». Чому? Тому що це Боже Слово. Так само точно, як Божий подих створив Всесвіт (Псалмів 32:6), Біблія проголошує себе результатом Божого видихання.

У своєму другому посланні (1:16-21) Петро натякнув на знаменну подію преображення Христа, коли Бог буквально промовляв з неба безпосередньо до Петра, Якова та Івана. Бог голосно заявив про те, що Ісус є Його улюбленим Сином і що людям наказано слухати Його (Матвія 17:5). Потім Петро проголосив: «І ми маємо ще непорушне пророче слово… знаючи це перш за все, що жодне пророцтво Писання не має приватного тлумачення». Петро казав, що Святе Письмо, надане нам пророками, є таким же певним і таким же авторитетним, як голос Бога, який промовив на горі Преображення.

Далі апостол пояснив, що Писання (пророче слово) не має «приватного тлумачення», тобто воно не виникло само по собі чи в свідомості тих, хто їх написав. Святе Письмо не виникло від «волі людини». Це не кінцевий результат людського дослідження чи дослідження природи речей. Святе Письмо не є продуктом власного мислення його авторів. Навпаки, «від Бога звіщали мужі, натхнені Святим Духом.» (2 Петра 1:21). Слово «натхненний» грецькою мовою оригіналу означає «принесений». Петро заявив, що Святий Дух, по суті, підхопив письменників (пророків) і «приніс» їх до мети, яку Він вибрав. Таким чином, хоч Святе Письмо було написане за допомогою людського інструментарію, Бог настільки керував ним, що отримані слова належать Йому.

Це той самий Петро, який, очікуючи зішестя Духа в Діях 2 у день П’ятидесятниці, піднявся серед учнів і проголосив: «Мужі, брати! Треба було, аби сповнилося Писання, яке провіщав Дух Святий устами Давида про Юду», а потім цитував Псалми (Дії 1:16 і далі). Петро вірив, що Святий Дух керує тим, що написав Давид, і результат цього написання названо «Писанням».

Це той самий Петро, який у 1 Петра 1:10-12 пояснив: (1) що старозавітні натхненні промовці не завжди розуміли всю інформацію, надану Богом через них; (2) це був Дух Христа, який діяв на них; (3) цю саму натхненну інформацію подали апостоли в дні Петра; і (4) той самий Святий Дух керував їхніми висловлюваннями. Це означає, що натхненні люди мали власний розум, створюючи натхненний матеріал, але продукт був Божим, оскільки вони не завжди розуміли значення своїх творів.

Це той самий Петро, який у 2 Петра 3:15-16 сказав, що «наш улюблений брат Павло» «написав вам». Потім він зазначив: «як і в усіх посланнях, де він про це говорить. У них є дещо важко зрозуміле, що ненавчені та нестійкі перекручують, як і інші Писання, — собі на власну погибель». Зверніть увагу, що Петро чітко сказав, що: (1) Павло писав послання; (2) ці послання класифікуються з «рештою Святого Письма» — отже, листи Павла є Святим Письмом так само, як і Старий Заповіт та інші твори Нового Завіту; і (3) ці писання є авторитетними та божественними, оскільки Петро сказав, що спотворювати їх означає викликати «власну погибель — очевидне посилання на Божу немилість і духовну шкоду, яка є результатом непослуху Божим словам.

Біблія, безперечно, претендує на статус «натхнення» — її вдихнув Сам Всевишній. Це натхнення передбачає такий керівництво Богом, що навіть самі слова підпали під Його божественний вплив. Цар Давид якось сказав: «Дух Господній заговорив у мені, і Його слово — на моєму язику» (2 Самуїла 23:2). Зауважте, що Давид не сказав, що «думки» чи «поняття» Бога були на його язиці, а що слово Єгови було на його язиці. У 1 Коринтян 2 апостол Павло проголошує, що Божі речі були відкриті людям через Божий Дух. Потім, стосовно божественно натхненних послань, він продовжив, стверджуючи, «про що й говоримо не вченими словами людської мудрості, але навченими [Святим] Духом, порівнюючи духовне з Духовним» (1 Коринтян 2:13, вид. додано; пор. Івана 17:8). Слова божественного одкровення є словами, скерованими Духом, а не словами простої людської мудрості. Це словесне натхнення. Це не означає, що автори просто писали «диктант». Навпаки, Біблія показує, що Бог пристосовував Свою натхненну діяльність до індивідуального темпераменту, словникового запасу та стилістичних особливостей кожного письменника.

БІБЛІЙНА БЕЗПОМИЛКОВІСТЬ ТА ЇЇ ВОРОГИ

Одне питання, яке останнім часом задає все більше людей, полягає в тому, чи є кожне слово Святого Письма «натхненною істиною» чи ні? Невіруючі, атеїсти та скептики давно висміюють ідею непогрішності й безпомилковості (innerancy) Біблії. Тобто вони не вірять, що Біблія (незалежно від того, в її початковому чи поточному стані) вільна від помилок чи неправди. [ПРИМІТКА: Слово «errant – помилковий» походить від латинського інфінітива errare, що означає «блукати», тоді як префікс «in» заперечує слово. Отже, заявляти про біблійну непогрішність означає стверджувати, що Святе Письмо дотримується істини, а не відходить від неї або «блукає» від неї (див. Преус, 1984, с. 91-93; Пекер, 1958, с. 95)]

.Для невіруючих, Біблія просто є ще однією «книгою, що помиляється, написаною недосконалими людьми». Ці критики вказують на незліченну кількість уривків у Святому Письмі як такі, що суперечать або іншим уривкам Святого Письма, або якійсь «відомій» історичній, географічній чи науковій істині. На жаль, останнім часом критики Біблії стали набагато сильнішими та впливовішими, займаючи видатні позиції в державних школах, університетах, на підприємствах і в ЗМІ. Все більше і більше скептиків можна почути по всьому світу на радіо, телебаченні, в Інтернеті та в аудіторіях. У своїй цікавій книзі «Огляд релігійного ландшафту: тенденції вірувань у США» Джордж Геллап-молодший і Д. Майкл Ліндсі розглянули зміну ставлення американців до Біблії. Вони заявили:

Дедалі більше американців схиляються до тлумачення Біблії як книги байок, історії та моральних навчань …Спроби деміфологізації Біблії, які роками тривають в академічних кругах, здається, все більше й більше переходять з аудиторій до церковних лав…. Ще у 1963 році двоє з трьох людей дивилися на Біблію як на справжнє слово Бога, яке слід розуміти буквально, слово в слово. Сьогодні лише кожна третя людина дотримується такого тлумачення (1999, с. 36).

Безперечно, протягом багатьох років скептики наполегливо працювали, намагаючись підірвати один із фундаментальних стовпів християнської віри — Біблію, яка є безпомилковим, натхненним Словом Божим. Проте, якою б шкідливою не була їхня доктрина, можливо, більш шкідливе послання про помилковість Біблії можна почути від деяких людей, які стверджують, що є християнами.

Зі зростанням ліберальної «науки» у вісімнадцятому столітті зсередини християнства було спрямовано жорстокі нападки на цілісність Біблії. Мойсеєве авторство П’ятикнижжя, історичність книги Йони і навіть чудеса Христа — це лише частина тих біблійних тем, на які ліберальні вчені невпинно нападали протягом останніх трьох століть. Такі імена, як Карл Граф, Юліус Велгаузен і Рудольф Бультманн, часто згадуються в схоластичних середовищах, де цілісність Біблії ставиться під сумнів. Наприкінці двадцятого століття письменник Джордж Марсден у своїй книзі під назвою «Реформуючий фундаменталізм» (1987)задокументував, як одна з найпопулярніших теологічних семінарій в Америці (Семінарія Фуллера) відмовилася від своєї прихильності непогрішності Святого Письма ще в 1960-х роках. На жаль, ця тенденція мала ефект снігового кома по всій Америці, так що дедалі більше теологічних шкіл, навіть ті, що мають набагато більш консервативне походження, ніж Теологічна семінарія Фуллера, відкидають віру в точність Біблії в усьому, чого вона вчить.

Священний вогонь Бога

У 2002 році видавництво ACU Press опублікувало книгу під назвою Священний вогонь Бога, написану трьома професорами Вищої школи теології Християнського університету Ейбілін.

Піддаючи сумніву корисність і доречність терміну «безпомилковість», Кеннет Кукровскі, Марк Гамільтон і Джеймс Томпсон запитали, чи «безпомилковість стосується навіть незначних деталей оповіді?» (с. 40). За словами цих чоловіків, «у численних випадках у Біблії можна знайти очевидні непослідовності в оповіданнях» (с. 40). Вони наводили такі приклади: (1) виховання дочки Яіра; (2) прокляття Ісуса фігового дерева; (3) очищення храму; і (4) цитуванняМатвієм Єремії в 27:9. Після цих нібито внутрішніх неузгодженостей вони потім заявили: «Іноді оповідь не відповідає історичним записам» (с. 40). Хоча Кукровскі, Гамільтон і Томпсон визнали, що «додаткова інформація може справді вирішити багато з цих труднощів» (с. 41), вони пізніше зауважили: «Оскільки Біблія дійшла до нас через людей, наш погляд на божественне походження Святого Письма це не питання математичної визначеності, а, зрештою, ствердження віри» (с. 45). Нарешті, ці люди описали не скептиків, а «добросовісних християн», які вважають Святе Письмо правдивим Словом Божим у всьому, що в ньому сказано, як тих, хто «у своїх спробах забезпечити абсолютну впевненість… створили кризу віри», оскільки вони «завжди відчувають відповідальність дати відповідь на кожну потенційну розбіжність» (с. 44). Згідно з цими авторами, християни просто «припускають, що Бог забезпечив певну точність оригінальних версій» (с. 42, вид. додано).

Жорсткі висловлювання Біблії

Можливо, найцікавіша позиція  щодо непогрішності Святого Письма від нібито віруючих у Біблію випливає з дуже популярної книги, яку часто використовують християнські апологети, захищаючи біблійну непогрішність. Складні вислови Біблії— це добірка статей чотирьох відомих дослідників Біблії — Волтера Кайзера, Пітера Девідса, Манфреда Брауха та Ф. Ф. Брюса,— які мають допомогти читачам Біблії знайти відповіді на складні запитання, не ставлячи під сумнів біблійний текст. Тому дуже тривожно бачити, як один із цих авторів «пояснив» уривок зі Святого Письма в 1 Коринтянам 10. Відповідаючи на те, як Павло дійшов висновку, що 23 000 ізраїльтян загинули в Старому Завіті внаслідок їхньої сексуальної аморальності (1 Коринтянам 10 :8), а не 24 000, які Мойсей назвав у Числах 25:9 як кількість померлих від пошесті, Пітер Девідс написав:

Цілком можливо, що Павло, цитуючи Старий Завіт напам’ять, коли він писав до коринтян, посилався на випадок у Числах 25:9, але його пам’ять трохи підвела у наступному розділі, коли він називав кількість… Ми не можемо виключити можливості того, що в його місцевому середовищі, коли він писав, було якесь посилання на 23 або 23 000, і це спричинило його помилку.

Павло не намагався навчати людей про історію Старого Завіту, і, звичайно, не про подробиці історії Старого Завіту.

Таким чином, тут ми маємо випадок, коли Павло, очевидно, з якоїсь причини помиляється (якщо тільки він не має особливого одкровення, про яке він нам не повідомляє), але розумова помилка не впливає на вчення. Як часто ми чули, як проповідники, маючи перед собою написану Біблію, допускали подібні помилки в деталях, які жодним чином не вплинули на їхнє послання? Якщо ми це помічаємо (а мало хто зазвичай це робить), ми (сподіваюсь) просто посміхаємось і зосереджуємося на головній думці. Як зазначалося вище, Павло, ймовірно, не мав письмової Біблії, щоб перевірити (хоча іноді він, очевидно, мав доступ до сувоїв Старого Завіту), але від час диктування він навів приклад напам’ять і помилився в деталях (с. 598-599, коментарі в дужках в ориг., вид. додано).

Імовірно, Павло просто помилився. Він заплутався, як коли сьогодні проповідник помилково неправильно цитує уривок зі Святого Письма. Згідно з повторюваним свідченням Девідса, Павло просто «помилився», і нашою реакцією (як і скептиків) має бути «просто посміхнутися і зосередитися на головній думці».

Неймовірно! Волтер Кайзер, Пітер Девідс, Манфред Браух і Ф.Ф. Брюс написав 800-сторінкову книгу, намагаючись відповісти на нібито численні біблійні суперечності та захистити цілісність Біблії, і все ж Девідс має сміливість припустити, що апостол Павло «навів приклад напам’ять і помилився в деталях». Чому Девідс витратив стільки часу (і місця), відповідаючи на різноманітні запитання, які часто піднімають скептики, а потім дійшов висновку, що людина, яка написала майже половину книг Нового Завіту, припустилася помилок у своїх творах?! Він дійшов точного висновку про те, чого вчать невіруючі — автори Біблії робили помилки! Крім того, якби Павло припустився однієї помилки у своїх творах, він легко міг би помилитися в іншому місці. І якщо Павло робив помилки в інших писаннях, як ми можемо сказати, що Петро, Іван, Ісая та інші іноді не робили їх? Насправді, чому б просто не пояснити всі ймовірні розбіжності як результат миттєвої помилки письменника?

Справа в тому, що якщо Павло чи будь-хто з цих людей припустився помилки у своїх творах, то вони не були би натхнені Богом (пор. 2 Тимофія 3:16-17; 2 Петра 1:20-21), тому що Бог не робить помилки (пор. Тита 1:2; Псалмів 138:1-6). І якщо Святе Письмо не було «надхнено Богом», то Біблія не від Бога. І якщо Біблія не від Бога, то скептики праві. Але скептики не праві! Уривок у 1 Коринтян 10:8 можна пояснити логічно, не припускаючи, що писання Павла є неточними. Відповідь полягає в тому факті, що Павло заявив, що 23 000 загинуло «одного дня», тоді як у Числах 25:9 (ймовірний паралельний уривок до 1 Коринтян 10:8) Мойсей писав, що загальна кількість тих, хто помер від пошесті становила 24 000. Мойсей ніколи не вказував, скільки часу знадобилося, щоб померти 24 000, а лише зазначив, що це число «померло від пошесті». Таким чином, запис у 1 Коринтян просто дає нам більше знань про те, що саме сталося в Числах 25—23 000 із 24 000, які померли від пошесті, померли «за один день».

На жаль, Пітер Девідс повністю відкидає численні місця, де Павло стверджує, що його твори походять від Бога. Коли Павло писав до церков Галатії, він сказав їм, що його вчення прийшли до нього «через обʼявлення Ісуса Христа» (1:12). У своєму першому листі до солунських християн він стверджував, що слова, які він написав, були «Словом Господнім» (4:15). Церкві в Ефесі Павло написав, що Божа звістка була «Духом відкрита святим апостолам і пророкам» (3:5). І в тому самому посланні, де Девідс стверджує, що Павло «помилився», Павло сказав, що «оце пишу я вам, бо то — Господня заповідь» (1 Коринтян 14:37). Павло не вигадував фактів про старозавітні історії. Йому також не довелося покладатися на власну помилкову пам’ять, щоб згадати конкретні числа чи імена. Його твори були натхненними Святим Письмом (2 Петра 3:16). Святий Дух відкрив йому Істину — всю (пор. Івана 14:26; Івана 16:13). Як і автори Старого Завіту, Павло був повністю натхненний Святим Духом (пор. 2 Самуїла 23:2; Дії 1:16; 2 Петра 1:20-21; 3:15-16; 2 Тимофія 3:16 -17).

ЯКИМ БУВ ПОГЛЯД ІСУСА ТА БІБЛІЙНИХ АВТОРІВ ДО СВЯТОГО ПИСАННЯ?

Ліберальні богослови не говорять своїм читачам про те, що сама Біблія містить переконливі докази про природу свого натхнення. Мабуть, найважливішим є той факт, що ні Ісус, ні будь-який інший автор Біблії ніколи не ставили під сумнів жодного уривка зі Святого Письма. Ісус і автори Святого Письма вірили в правдивість та історичну достовірність навіть найбільш суперечливих частин Старого Завіту. Зверніть увагу на кілька прикладів.

Розмовляючи з фарисеями в Юдейскій околиці за Йорданом, Ісус підтвердив Свою віру в реальне існування первісної пари, створеної під час тижня Створення (Матвія 19:4; пор. Буття 2:24).

У листі до церкви в Коринті Павло підтвердив свою віру в Адама як першу людину (1 Коринтян 15:45). Потім, у своєму першому листі до Тимофія, він засвідчив той факт, що Єва була створена після Адама (2:13; пор. Буття 2:7,21-25).

Павло вважав спокушення Єви змієм історичною подією (2 Коринтянам 11:3; 1 Тимофію 2:13-14; пор. Буття 3).

І Ісус, і апостол Петро вірили, що Ной був реальною особою, а всесвітній потоп був історичною подією (Матвія 24:37-39; 2 Петра 2:5; 3:6; пор. Буття 6-8).

Ісус і Петро також підтвердили свою віру в історичність Лота та знищення Содому (Луки 17:28-32; 2 Петра 2:6-7; пор. Буття 19).

Павло засвідчив перехід ізраїльтян через Червоне море та підтвердив свою віру в те, що вони пили воду зі скелі (1 Коринтян 10:1-4; пор. Євреям 11:29; пор. Вихід 14), тоді як Ісус підтвердив Свою віру у чудесному зціленні ізраїльтян, які спрямували свої очі на мідного змія, встановленого Мойсеєм у пустелі (Івана 3:14; пор. Числа 21:4-9).

Зрештою, на відміну від багатьох людей сьогодні, включно з деякими з тих, хто стверджує, що вірить, що Біблія є натхненним Словом Божим, Ісус розглядав розповідь про три дні й ночі Йони в череві великої риби як історичну подію (Матвія 12: 39-40).

Існують численні інші подібні приклади, які демонструють достовірність Святого Письма. Письменники Старого Завіту, які прийшли після Мойсея, висловлювали повну довіру до П’ятикнижжя, а також до писань один одного. Крім того, Ісус і автори Нового Завіту завжди вважали правдивими твердження один одного та авторів Старого Завіту, незалежно від теми.

Хоча сьогодні зовсім незвично, коли один релігійний письменник сперечається з іншим, навіть якщо вони поділяють однакові релігійні погляди або є членами однієї релігійної групи, автори Біблії ніколи не критикували праці один одного — навіть тоді, коли, здавалося б, цього можна було очікувати. Наприклад, Павло публічно дорікав Петру за його неприйнятне лицемірство (Галатам 2:11 і далі). Проте Петро ніколи не мстився, очорнюючи писання Павла. Насправді, як було зазначено раніше, Петро заявив, що писання Павла є такими ж авторитетними, як і «інші Писання» (2 Петра 3:15-16). Крім того, захищаючи право старійшин отримувати винагороду з церковної скарбниці за свою роботу, Павло процитував Повторення Закону 25:4 і Луки 10:7 і класифікував обидва як «Писання» (1 Тимофію 5:18). Зрозуміло, що письменники Біблії завжди вважали праці один одного правдивими. Як хтось, хто називає себе християнином, може дотримуватись точки зору, що Святе Письмо містить помилки? Ісус і автори Біблії завжди визнавали, що Бог забезпечив точну точність оригінальних версій (пор. Кукровскі та ін., 2002, с. 42). Чому ми повинні діяти інакше?

НЕПОГРІШНІСТЬ ДО КРАПКИ НАД «І»

Ісус схвалив весь Старий Завіт принаймні десяток разів, використовуючи такі позначення, як: Писання (Івана 5:39); Закон (Івана 10:34); Закон і Пророки (Матвія 5:17); Закон, Пророки та Псалми (Лк. 24:44); або Мойсей і пророки (Луки 16:29). Крім того, Син Божий цитував, наводив або натякав на події принаймні вісімнадцяти різних книг Старого Завіту. Але до якої міри Христос вірив у натхнення? Наступні посилання безсумнівно підтверджують, що Господь підтвердив словесне натхнення аж до самих літер Святого Письма. У Матвія 5:17-18 Христос вигукнув:

Не думайте, що Я прийшов відмінити Закон або Пророків. Я не прийшов відмінити, але сповнити. Запевняю вас: доки будуть існувати небо й земля, жодна йота, жодна риска із Закону не зникне, — усе збудеться.

«Йота» (yod) була найменшою єврейською літерою, а «риска» — маленьким штрихом на деяких єврейських літерах. Це еквівалентно тому, що навіть постановка крапок на «і» та гачок у «ґ» матимуть значення. Коли Ісус використав ці конкретні терміни як приклади, Він підтвердив абсолютну точність для Старого Завіту.

В Євангелії від Івана 10:34-35 Ісус вступив у перепалку з деякими євреями, які звинуватили Його в богохульстві. Він відкинув звинувачення, процитувавши Псалом 81:6, назвавши цей уривок «законом». Ісус міг назвати псалом «законом» у тому сенсі, що Псалми є частиною Святого Письма. Таким чином Ісус ствердив авторитет всієї збірки книг Святого Письма. Він зробив те саме в Івана 15:25. Подібним чином апостол Павло цитував Псалми, Ісаю та Буття, і називав кожне з них «Законом» (1 Коринтянам 14:21; Римлянам 3:19; Галатам 4:21). Після того, як Ісус процитував псалом і назвав його «законом», Він додав, «а Писання не може бути порушене». Яка неймовірна заява! Зауважте, що Христос прирівняв «закон» до «Писання», використовуючи ці терміни як синоніми. Коли Він заявив, що «закон» або «Писання» «не можна порушувати», Він наголошував на тому, що Святе Письмо неможливо скасувати, заперечити його авторитет або протистояти його правді (див. Ворфілд , 1970, с. 138-140). «Його не можна позбавити своєї сили, показавши його помилковим» (Морріс, 1995, p. 468).

Ісус процитував доволі маловідомий уривок зі Старого Завіту і оголосив його авторитетним, оскільки «Писання не може бути порушене». Його єврейські слухачі розуміли цей факт. Якби вони думали, як багато лібералів сьогодні, вони могли б відкинути цей уривок убік, сказавши, що псалмоспівець зробив помилку або що цей розділ Святого Письма містить помилки. Вони могли у відповідь запитати Ісуса: «Звідки ти знаєш, що ця частина Святого Письма істинна, якщо інші – ні?» Однак зауважте, що вони так не відповіли. І Ісус, і Його слухачі розуміли, що псалом, з якого Він цитував, є істиною, тому що це частина Святого Письма! Дійсно, Ісус вважав кожну частину Святого Письма, навіть його найбільш «побіжні» фрази, авторитетним Словом Божим.

Одного разу, коли Ісус закликав фарисеїв роз’яснити особистість Месії (Матвія 22:41-45), Він зосередився на використанні Давидом єдиного терміна «Господь» у Псалмі 109:1. Він запитав фарисеїв, кажучи: «Якщо Давид називає Його Господом, як Він може бути йому сином?» (Матвій 22:45). Весь задум Ісуса спирався на словесне натхнення.

Після воскресіння Ісуса Лука записав, як Ісус явився двом чоловікам по дорозі в Еммаус, які були засмучені та дещо збентежені нещодавнім розп’яттям Того, Кого, як вони сподівалися, «визволить Ізраїль» (Луки 24:21). Зі стриманими очима, «щоби Його не впізнали» (24:16), вони повторювали Ісусу те, що сталося за останні кілька днів щодо Його смерті, Його поховання та порожньої гробниці. У тексті вказується, що потім Ісус докорив цим двом чоловікам, кажучи: «О нерозумні й повільні серцем, аби вірити в усе, що говорили пророки! Хіба не треба було Христові постраждати й увійти у Свою славу?» (24:25-26, вид. додано). Зауважте, що Ісус карав їх не за те, що вони не поспішали вірити в деяке з того, що говорили пророки, а за те, що вони не вірили в усе, що вони говорили про Христа. З цієї причини Ісус почав «від Мойсея та від усіх пророків» і «пояснив їм з усього Писання те, що стосувалося Його» (24:27).

Не дивно, що Ісус дорікав Своїм релігійним опонентам такими фразами, як: «Хіба не читали ви цього Писання?» (Марка 12:10; пор. Матвія 21:42); «Помиляєтеся, не знаючи ані Писання, ані сили Божої» (Матвія 22:29); «Коли б ви збагнули, що це значить» (Матвія 12:7); або «Ідіть же й навчіться, що то значить» (Матвій 9:13). Основна думка в таких твердженнях полягає в тому, що Божа істина міститься в Святому Письмі, і якщо ви не знаєте Святого Письма, ви сприйнятливі до помилок.

ТОЧНИЙ ДОКАЗ ТОГО, ЩО НАТХНЕННЯ ОЗНАЧАЄ НЕПОГРІШНІСТЬ

Під час дискусії з садукеями щодо їхнього заперечення воскресіння мертвих (Матвія 22:23-33), Ісус посилався на Вихід 3:6, де Бог сказав Мойсею: «Я – Бог Авраама, і Бог Ісаака і Бог Якова». Коли Єгова сказав ці слова, Авраам був мертвий майже 400 років, але Господь все ще казав: «Я є Бог Авраама». Як правильно вказав Ісус садукеям, «Бог є Богом не мертвих, а живих» (Матвія 22:32). Отже, Авраам, Ісаак і Яків повинні були бути живими. Але єдиний спосіб, яким вони могли бути живими, полягає в тому, що їхній дух продовжує існувати після смерті тіла. Таке усвідомлене існування передбачає майбутнє воскресіння тіла — саме те, на чому наголошував Христос. Однак цікавим є той факт, що весь Його аргумент спирався на час дієслова! [ПРИМІТКА: Твердження про те, що Ісус наводив аргументи навіть на основі часу дієслів, є правдивим. Проте таке твердження потребує уточнення. Іврит насправді не має минулого, теперішнього чи майбутнього часу. Навпаки, дія вважається або завершеною, або незавершеною, тому дієслова зустрічаються в єврейській мові як доконаного або недоконаного. Жодне дієслово не зустрічається в Божому вислові у книзі Вихід 3:6. Отже, час дієслова радше натякається, ніж виражається. У цьому випадку граматика івриту допускає будь-який час дієслова «бути». Ісус, однак, роз’яснив двозначність, притаманну цьому уривку, підтвердивши, що конкретно Бог мав на увазі, тому Матвій зберіг використання Ісусом грецького теперішнього часу (ego eimi)].

Подібним чином, в іншому випадку, під час іншого випробування групою євреїв щодо того, чи дійсно Він бачив їхнього «батька» Авраама, Ісус відповів, кажучи: «Знову й знову запевняю вас: Перш ніж був Авраам, — Я є!» (Іван 8:58, вид. додано). Так само як і тоді, коли Бог хотів, щоб Мойсей вразив Єгипет Божою вічною природою, називаючи Себе «Я є Той, Хто Є» (Вихід 3:14), Христос прагнув вразити євреєв першого століття Своєю вічністю. Ісус не є «був» чи «буде» — Він є… «від віку й до віку» (Псалмів 89:2). Знову ж таки, Він заснував весь свій аргумент на часі дієслова.

Такий самий акцент на одне слово висловив Павло (посилаючись на Буття 22:18) у Галатів 3:16: «Авраамові ж та його Нащадкові були дані обітниці. Не сказано, що нащадкам, наче про багатьох, але як про одного: і твоєму Нащадкові, — Яким є Христос» (вид. додано). Сила його аргументу спиралася на число іменника (однини, на відміну від множини).

З огляду на те, що Ісус і автори Біблії вважали слова Святого Письма натхненими (і, отже, істинними), навіть аж до самого часу дієслова та числа іменника, так само повинні робити і всі християни. Воістину, як писав псалмоспівець у давні часи: «Начало Твоїх слів — правда, і всі присуди Твоєї праведності — навіки» (Псалом 118:160, вид. додано). Всі Його слова – це правда, і все це від Бога. Він досконалий у всьому. Вся Біблія має божественне походження, а тому є надійною та заслуговує довіри. Так, Бог використовував людей, щоб написати Біблію, і, роблячи це, дозволив їм залишити свій відбиток на ній (наприклад, тип використовуваної мови, висловлені страхи, пропоновані молитви, інтереси, навчальний вплив тощо). Але вони писали, не допускаючи жодної зі звичайних помилок, які люди-письменники схильні робити за звичайних обставин. Бог подбав про те, щоб слова, створені людьми-авторами, яких Він надихнув, були вільними від помилок, характерних для ненатхненних письменників. Насправді сотні біблійних уривків заохочують Божий народ повністю довіряти Святому Письму, але жоден текст не заохочує до будь-яких сумнівів чи навіть невеликої недовіри до Святого Письма. Покладатися на безпомилковість кожної історичної деталі, підтвердженої в Святому Письмі, означає слідувати вченню та практиці самих біблійних авторів.

КОЛИ ГОВОРИТЬ СВЯТЕ ПИСАННЯ, ГОВОРИТЬ БОГ

Ісус та письменники Біблії неодноразово стверджували, що Бог є автором Святого Письма. Зверніть увагу в Матвія 19:4-6, як Ісус приписав слова Буття 2:24 Богу як Автору. Він запитав фарисеїв, які прийшли випробовувати Його: «Хіба не читали ви, що Творець на початку створив їх чоловіком і жінкою? І сказав: Тому залишить чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і обоє будуть одним тілом» (вид. додано). Цікаво, що в Буття 2:24 немає вказівок на те, що Бог був промовцем. Швидше, ці слова є просто наративним коментарем, написаним людським автором Мойсеєм. Приписуючи справжні слова Богові, Ісус ясно дав зрозуміти, що все Святе Письмо написано Богом (пор. 2 Тимофію 3:16). Пишучи християнам у Коринті, Павло ставився до цього питання так само (1 Коринтян 6:16).

У багатьох випадках у Святому Письмі говориться, що Бог говорить певні речі, які в своєму початковому значенні є просто словами Святого Письма. Наприклад, у Посланні до Євреїв 3:7 сказано: «Тому так промовляє Святий Дух …», а потім цитується Псалом 95:8. У Діях 4:25 сказано, що Бог промовив Святим Духом устами Давида слова Псалма 2:1. У Дії 13:34 Бог представлений як той, хто висловив слова з Ісаї 55:3 і Псалма 15:10. У кожному з цих випадків слова, які приписуються Богу, не є конкретно Його словами в їхньому початковому значенні, а просто словами самого Писання. Автори Нового Завіту іноді посилалися на Святе Письмо так, ніби воно було Богом (пор. Римлянам 9:17; Галатам 3:8), а іноді вони зверталися до Бога так, ніби Він був Святим Письмом. Таким чином, Біблія представляє себе як самі слова Бога.

У Посланні до Євреїв 1:5-13 автор процитував Псалом 2:7, 2 Самуїла 7:14, Повторення Закону 32:43, Псалми 103:4, 44:6-7, 101:26-27 і 109:1. Письменник Послання до Євреїв приписував кожен із цих уривків Богу як оратору. Проте в їхньому початковому положенні в Старому Завіті іноді Бог є промовцем, а іноді – ні, і, по суті, до Нього говорять або говорять про Нього. Чому автор послання до Євреїв без розбору приписував усі ці уривки Богу? Тому що всі вони мають спільний факт, що вони є словами Святого Письма і, як такі, є словами Бога. Отже, кожне слово Біблії є Словом Божим! І, як молився Ісус у ніч Його зради, Боже «Твоє Слово – то істина» (Івана 17:17).

БОГ НЕ МОЖЕ БРЕХАТИ

Від початку до кінця Біблія показує, що нескінченна, вічна Істота, Яка створила все і всіх, що існує у Всесвіті (окрім Нього Самого), є правдивою. Його «Дух – то істина» (1 Івана 5:6), Його «слова справдяться» (2 Самуїла 7:28), Його «заповіді – правда» (Псалмів 118:151), Його «суди… правдиві» (Псалмів 19:9), а Його «діла правдиві» (Даниїла 4:37). Він буквально втілює правду. Коли Син Божий був на Землі, Він стверджував, що є правдою (Івана 14:6). У Богові немає нічого фальшивого. Коли Павло писав до Тита, він описав Бога як Того, «в Якому немає неправди» (1:2). Подібним чином автор Послання до євреїв заявив, що «неможливо, аби Бог сказав неправду» (6:18).

Якщо Бог є досконалим, і якщо Біблія є Словом Божим (чим вона і претендує бути, як показано в попередніх розділах), то з цього випливає, що у своїй первісній формі, як вона спочатку походила від Бога, Біблія має бути досконалою. Святе Письмо не може бути помилковим, якщо воно «народжено» Богом. Як би хто не намагався, за логікою, неможливо обрати обидва варіанти. Біблія або від Бога (і, отже, бездоганна в своїй оригінальній формі), або містить помилки, і тому не походить від Бога істини. Середнього немає.

Дехто стверджує: «Але ж Біблію написали люди. І «людині властиво помилятися». Отже, Біблія не могла бути досконалою від самого початку». Поміркуйте про хибність такого міркування. Якщо людина робить висновок, що всі люди помиляються — незалежно від обставин, — тоді Ісус, мабуть, згрішив. (1) Ісус був людиною (Галатам 4:4). (2) Люди грішять (Ісая 53:6). (3) Отже, Ісус згрішив. Але практично кожен, хто вивчає Біблію, знає, що Ісус не грішив. Новий Завіт проголошує, що Він був «чистий» і «Праведник» (1 Івана 3:3; 2:1), і «не вчинив гріха, і не знайдено підступу в устах Його» (1 Петра 2:22). Він був «непорочним й чистим Агнцем» (1 Петра 1:19), «Хто не знав гріха» (2 Коринтян 5:21). Оскільки ми знаємо, що Ісус не грішив, щось має бути не так із наведеним вище аргументом. Але що це?

Неприпустимо вважати, що Ісус подібний до будь-якої іншої людини. Звісно, звичайні люди грішать. Але Ісус не був звичайною людиною. Він був досконалою людиною. Дійсно, Ісус був не тільки людиною, але й Богом. Так само Біблія — це не просто людська книга. Це також Слово Боже. Подібно до Ісуса, воно одночасно божественне і людське. І як Ісус був людиною, але не згрішив, так само Біблія є людською книгою, але не помиляється. І Боже живе Слово (Христос), і Його написане Слово (Святе Писання) є людськими, але не помиляються. Вони божественні і не можуть помилятися. У написаному Божому Слові не може бути помилок так само, як не було гріха  Божому живому Слові. Бог не може помилятися, і крапка (Гайслер і Хоу, 1992, ст. 14-15, вид. в ориг.)

Безумовно, робити помилки – це нормально. (Насправді, навіть у цій статті, швидше за все, є одна або кілька помилок). Але умови, в яких писали біблійні автори, були далекими від звичайних. Вони були спонукані та скеровані Божим Духом до всієї істини (Івана 16:13; 2 Петра 1:21).

РАЦІОНАЛЬНІСТЬ НЕПОГРІШНОСТІ

На жаль, нерідко можна почути, як ліберальні богослови та ті, хто їм симпатизує, припускають, що «духовні» частини Писання є натхненними, а ті частини, які стосуються питань історії, географії, астрономії, медицини тощо, не є. Ця концепція, відома як доктрина «часткового натхнення», хибна принаймні з трьох причин. По-перше, у Святому Письмі немає тверджень, які б спонукали людину вважати такий спосіб тлумачення Біблії прийнятним. І навпаки, як уже зазначалося, і Ісус, і автори Біблії завжди виходили з передумови, що Боже Слово є цілковито правдивим (Псалмів 118:160), а не частково.

По-друге, якби було правдою те, що лише «духовні» розділи Біблії є безпомилковими, кожен, хто читає текст, мав би особисту відповідальність за перегляд біблійних текстів, щоб визначити, які саме питання є «духовними» (отже, натхненними), а які не є (отже, не натхненні). Однак таке тлумачення Святого Письма висміює біблійний авторитет.

Біблія може бути авторитетною тоді і тільки тоді, коли вона справді є Словом Божим, яке можна перевірити. Те, що Його Слово було передане через людей, не заперечує Його авторитету, доки Він так контролював їх, щоб захистити їх від усіх помилок. Якщо його контроль над біблійними авторами не був цілковитим, ми ніколи не можемо бути впевнені, де автор був точним (отже, заслуговує на віру), а де помилявся (тому гідний відкидання). У такому випадку Біблія буде авторитетною лише тоді, коли ми самі її такою визнали. Тоді коло замикається, і людина має авторитет над Біблією, а не підкоряється її вказівкам (Шеллі, 1990, с. 152, авторські дужки в ориг.).

Якщо християни відмовляться від доктрини біблійної непогрішності, тоді мати стандарт істини, за яким усі люди повинні жити, було б неможливо. Подібно до сина, який слухається батька лише тоді, коли погоджується з його правилами, християнин матиме власний стандарт авторитету, оскільки Біблія була б авторитетною лише тоді, коли він вважає її надійним путівником. Простіше кажучи, не можна довести, що Святе Письмо є божественним авторитетом, якщо Біблія (знову ж таки, в її оригінальній формі) містила фактичні помилки.

По-третє, якщо християнин вірить, що Біблія може помилятися, то він змушений прийняти неминучий висновок, що в одних випадках Бог «вдихнув» правду, тоді як в інших Він «вдихнув» помилку (пор. 2 Тимофія 3:16). Якщо вказується, що все Святе Письмо походить від Бога — навіть коментарі та висловлювання невіруючих — тоді напад на достовірність будь-якого уривка є нападом на Всемогутнього Бога. Якщо Бог може надихнути людину на написання теологічної та доктринальної істини, Він водночас може надихнути ту саму людину на написання тексту з історичною та науковою точністю. Якщо Біблія не є надійною та не заслуговує на довіру у своїх натяках на «периферійні» питання, як можна покладатися на її правдивість і точність у більш центральних питаннях? Хіба всемогутній Бог не в змозі вберегти людей-письменників від неправдивих тверджень у записах Його слів? Не можна заперечуваим, що Біблія не призначалася бути підручником з науки чи історії. Якщо в процесі висування Свого духовного плану Бог посилався на географію, космологію чи медицину, Бог не брехав. Він також не дозволив би натхненній людині говорити неправду.

Необхідно поставити запитання: якщо Бог не може правильно впоратися з «дріб’язковими» справами (такими як географічні вказівки чи ім’я особи), чому хтось думає, що може довірити Йому щось настільки критично важливе, як безпека своєї вічної душі, і очікувати, що Він впорається з цим у більш належним чином? Або, дивлячись на цю справу з іншого боку, подумайте про запитання, яке Ісус поставив Никодиму: «Якщо про земне Я сказав вам, і ви не вірите, то як повірите, якщо скажу вам про небесне?» (Івана 3:12). У цій заяві приховано те, що якби Ісус сказав Никодиму земні речі, то це було б правда. Те саме міркування стосується і Біблії. Оскільки це Боже Слово, воно було б правильним у будь-яких питаннях. Крім того, якщо Біблія не є правдивою в фізичних питаннях, то їй не можна довіряти, коли вона стосується духовних питань. Дійсно, концепція часткового натхнення заперечує цілісність і природу Бога, суперечить доказам натхнення і повинна бути відкинута як єресь.

Люди справедливо вважають, що фактична розбіжність у Біблії дискредитувала б автентичність Святого Письма з тієї простої причини, що ці люди були створені Богом, щоб діяти раціонально! Вони визнають, що за визначенням істина повинна бути узгодженою сама із собою. Сама природа істини така, що вона не містить суперечностей чи помилок. Якщо Бог здатний передати Свою істину людям, то немислимо і логічно недостовірно, що Він не міг або не хотів робити це з цілковитою послідовністю та певністю. Безпомилковість без непогрішності не може бути підтримана без логічної суперечності.

Наскільки сумно, що спроби поставити під сумнів цілісність священного тексту є абсолютно зайвими, враховуючи той факт, що жодне звинувачення Біблії у розбіжностях ніколи не було підтверджено. Якщо людина захоче вивчати і приступить до чесної, ретельної оцінки наявних доказів, то вона побачить, що існують правдиві пояснення. Бог надав достатньо доказів, щоб дозволити чесній людині дійти до правди та пізнати Його волю (Івана 6:45; 7:17; 8:32). Ті, хто готовий йти на компроміс і хто відступає від відданості словесному натхненню та непогрішності Святого Письма, демонструє брак віри як у Бога, так і в Його Слово.

Використані джерела

Пекер, Дж. І. (1958), «Фундаменталізм» і Слово Боже (Гранд Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

Преус, Роберт (1984), «Нотатки про непогрішність Святого Письма», Євангелісти та непогрішність, ред. Рональд Янгблад (Нешвілл, Теннесі: Томас Нельсон).

Геллап, Джордж мол. і Майкл Ліндсей (1999), Огляд релігійного ландшафту: тенденції вірувань у США (Гаррісбург, Пенсільванія: видавництво Morehouse).

Марсден, Джордж (1987). Реформування фундаменталізму: Семінарія Фуллера та новий євангелізм (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans).

Кукровскі, Кеннет Л., Марк В. Гамільтон і Джеймс В. Томпсон (2002), Священний вогонь Бога (Абілін, Техас: ACU Press).

Кайзер, Волтер К. мол., Пітер Х. Девідс, Ф.Ф. Брюс і Манфред Т. Браух (1996), Складні вислови Біблії (Дайнерс Гроув, Іллінойс: InterVarsity Press).

Ворфілд, Бенджамін (перевидання 1970 р.), Натхнення та авторитет Біблії (Філадельфія, Пенсільванія: Presbyterian & Reformed).

Морріс, Леон (1995), Євангеліє від Іоанна (Гранд-Рапідс, Мічиган: Eerdmans), переглянуте видання.

Гайслер, Норман і Томас Хоу (1992), Коли критики запитують (Вітон, Іллінойс: Victor).

Шеллі, Рубел (1990), Підготуйся відповісти (Гранд Рапідс, Мічиган: Baker).


Published

A copied sheet of paper

REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.

Reproduction Stipulations→