Бог і смертна кара
У 1984 році лідери 13 головних деномінаційних церков у Флориді підписали спільний документ із засудженням смертної кари. Вони описали смертну кару як надзвичайно шкідливу, аморальну дію, що заохочує насильство, демонструє неповагу до людського життя й не узгоджується з Божою любов’ю1. Поведінка цих релігійних лідерів є класичним прикладом відмови правильно мислити про Бога. Смертна кара — це принцип, що має Боже походження й постійну природу. Він охоплює весь часовий простір. Бог постановив, щоб смертна кара застосовувалася як акт справедливості законною владою доти, доки людина житиме на землі.
Бог як каратель
Неможливо зрозуміти, щоб хто-небудь із навіть поверховим знанням Біблії заперечував проти смертної кари. Біблія сповнена прикладів застосування тілесної страти з Богом як Виконавцем. Чи діяв Бог аморально, нехтувавши людським життям та суперечачи власній натурі, коли знищив світ часів Ноя всесвітнім потопом? Хіба людина може впасти в таку глибину гріха й зла, що більше не заслуговує жити? Розум — це вісь життя. Розуми об’єктів Божого гніву були безупинно злі. В їхніх думках навіть не знаходилося жодної доброї думки (Буття 6:5). Вони живилися гидотою, як гриф у загнилій плоті, і наповнили землю «насильством» (Буття 6:11). Чи не втратили вони права на життя? Хіба Бог не є Верховним над усім створеним? Хіба Він не джерело життя? Хіба Він не має права визначати, коли життя має скінчитися? Чи може Бог діяти не відповідно до Своєї природи? Чи має людина право називати Бога аморальним? «О, людино! Хто ти, що сперечаєшся з Богом?» (Римлян 9:20). Сам потоп є доказом моральної правоти тілесної страти та її повної сумісності з усією Божою природою.
Бог здійснив смертну кару над Содомом, Гоморрою, Адамою й Севоїмом (Буття 19). Жителі цих злочинних міст спотворили сам корінь людської сексуальності, встановлений Богом. Вони були хворі гріхом. Їх тягло до ненормального й противного. Вони навалювали ганьбу на «свої тіла» (Римлян 1:24). Вони прагнули «іншого тіла» (Юди 7). Їхні сексуальні пристрасті були «ганебні» (Римлян 1:26). Вони не могли перестати грішити (2 Петра 2:14). Вони досягли того моменту, коли вже не було вороття. Чи заслуговували вони на життя? Бог повністю знищив ці міста огненною сіркою й залишив їх пам’ять «як приклад, що зазнали кари вічного вогню» (Юди 7).
Чи діяв Бог неправильно, коли вбив Іра, первістка Юди, бо він був нечестивий (Буття 38:7), убив його брата Авнана, бо той відмовився виконати закон левірату та продовжити ім’я брата в Ізраїлі (Буття 38:8–10), або коли «сталося опівночі: Господь уразив кожного первістка в Єгипетській землі — від первістка фараона, який сидить на престолі, до первістка полонянки, яка в ямі, та кожне первородне з домашніх тварин» (Вихід 12:29)? Чи має людина право ставити Бога під суд за Його вчинки? «Чи скаже витвір Тому, Хто його створив: Чому Ти зробив мене саме таким?» (Римлян 9:20). Хто є хворим, слабким, невеличким, грішним — і ставить під сумнів діяння Бога? Бог винищив армію Єгипту у Червоному морі (Вихід 14:26–28). Він убив Надава й Авіюда, бо вони «принесли перед Господом сторонній вогонь, — якого Господь не велів їм приносити» (Левит 10:1). Він повбивав декого з Ізраїлю, хто зневажив дар манни, з тугою озираючись на їжу в Єгипті, й вимагав зміни харчування (Чисел 11:4–34), і вбив десять шпигунів, котрі повернулися з Ханаану з лихим звітом (Чисел 14:37). Чи є людина духовно розсудливою, коли описує такі вчинки Бога як аморальні й зневажливі до людського життя?
Бог погубив родини Корейових, Датана й Авірона в надрах землі та 250 князів вогнем, бо вони повстали проти влади Мойсея і вимагали доступу до священства (Чисел 16:1–33). Потім Він убив 14 700 в Ізраїлі, які звинувачували Мойсея й Аарона в «вбивстві народу Господнього» (Чисел 17:6). Він здійснив смертну кару над численними ізраїлянами, які зневажали провід Мойсея й Божу благодать у пустелі (Чисел 21:5–6). Він убив 23 000 в Ізраїлі за блуд і ідолопоклонство (1 Коринтян 10:8), постановив ще 1000 страчованих руками суддів (Чисел 25:1–9), і забезпечив перемогу Ісуса над коаліцією п’яти військ, убивши більше воїнів опадами граду, ніж ізраїльтяни здолали в бою (Ісус Навин 10:11).
Бог стратив чоловіків у Ветсамусі за брак пошани до Ковчега Заповіту (1 Самуїла 6:19), убив Навала за його нечестивість (1 Самуїла 25:38) і вбив Озу за дотик до Ковчега (2 Самуїла 6:7). Він убив 70 000 в Ізраїлі як суд над Давидом і народом через гріх (2 Самуїла 24:15), послав лева, щоб убити пророка з Юди (1 Царів 13:24), і вбив Єровоама, першого царя Північного царства (2 Хронік 13:20). Він стратив 102 солдатів в Ізраїлі, що відмовилися вшановувати Його владу через Єлисея (2 Царів 1:1–12), послав ангела й винищив 185 000 ассирійських солдат за одну ніч (2 Царів 19:35), і вбив Йорама, п’ятого царя Юди, тяжкою хворобою (2 Хронік 21:18–19). Бог убив Ананію та Сапфіру за брехню Святому Духові (Дії 5:1–10) і вбив Ірода за те, що той не прославив Бога (Дії 12:23). Чи є людина розсудливою, коли протиставляє Божу любов Божому святоті, праведності й гніву та зображає смертну кару як шкідливу, аморальну й таку, що зневажає людське життя?
Людина як виконавець Божого суду
Бог часто використовував людину для здійснення суду над людьми та народами, чий гріх і бунт вимагали припинення життя. Він використав синів Левія, щоб убити близько трьох тисяч чоловіків, які згрішили, поклоняючись золотому тельцеві (Вихід 32:27–28). Він використав Ізраїль, щоб побити камінням чоловіка, який зневажив Ім’я Бога (Левит 24:10–14), а також того, хто порушив суботу (Числа 15:32–36), і щоб здійснити суд над Своїми ворогами (Числа 21); і Він похвалив і благословив Фінееса за те, що вгамував Його гнів, убивши двох перелюбників (Числа 25:6–14). Боже слово до Авраама: «бо сьогодні ще не наповнилася міра беззаконня аморейців» (Буття 15:16), вказує на неминучий суд, що спіткає жителів Ханаану, коли їхній гріх досягне повноти. Наприкінці свого життя Мойсей нагадав Ізраїлю про межу Божої благодаті, милості й терпіння щодо семи народів у Ханаані, і сказав: «Господь, твій Бог, видасть їх у твої руки, і ти поб’єш їх. Неодмінно вигубиш їх» (Повторення Закону 7:2). Бог використав народ Ізраїлю, щоб здійснити суд над ханаанцями за їхнє багаторічне ідолопоклонство та гріх (Ісус Навин 1–12).
Бог використав Ізраїль, щоб виконати смертний вирок над Ахаром і його родиною (Ісус Навин 7). Період суддів був духовно нестабільним етапом в історії Ізраїлю, коли люди «поверталися і знову псувалися більше від їхніх батьків» (Суддів 2:19). Вони прийняли ідолопоклонство та нечестя язичницьких народів. Бог використав царя Месопотамії, Еґлома, царя Моава, Явіна, царя Ханаану, а також мідіянців, аммонітів і филистимлян, щоб звершити над ними суд. Коли вони виявляли покаяння, Бог піднімав суддів, аби вивести Ізраїль з-під гніту поганських правителів і покарати тих за власне ідолопоклонство й гріх. Ріки крові проливалися на землі в цей хаотичний період, коли Бог використовував людей, аби звершити смертний вирок над іншими людьми через їхній невиправний гріх і бунт.
Аммонітяни були нащадками Лота. Вони були язичниками, ідолопоклонниками, жорстокими й надзвичайно розбещеними. Вони відмовилися допомогти Ізраїлю в час великої потреби та приєдналися до Моава, найнявши Валаама, аби прокляв їх (Повторення Закону 23:4). На початку царювання Саула вони погрожували виколоти праве око кожному чоловікові з міста Наас (1 Самуїла 11:2). І «Господній Дух зійшов на Саула» (1 Самуїла 11:6), і Бог використав Саула та Ізраїль, щоб убити аммонітян, а «ті, які залишилися, розбіглися, і не залишилося з-поміж них двох разом» (1 Самуїла 11:11). Амаликітяни мали спорідненість з аммонітянами в ідолопоклонстві, жорстокості та нечесті. Коли Ізраїль вийшов із Єгипту, амаликітяни напали з тилу, вбиваючи найслабших: старих, немічних і хворих (Повторення Закону 25:17–18). Бог нагадав Саулові про цей нелюдський вчинок і сказав: «епер іди і поб’єш Амалика, Єрім і все, що його, і не залишиш з нього нічого, вигубиш його і зробиш закляттям його та все, що його» (1 Самуїла 15:3).
Давид був «військовою людиною» (1 Хронік 28:3). Він був мечем суду в Божій руці, щоб звершити смертний вирок над ворогами Бога, чиє розбещене життя вимагало знищення. Він часто питав у Господа, шукаючи Його волі щодо бойових дій. Він сказав про Бога: «Навчає мої руки на війну і знищив мідний лук моєю рукою» (2 Самуїла 22:35). У підсумку деяких його військових перемог натхнення стверджує: «І Господь рятував Давида в усьому, куди він ходив» (2 Самуїла 8:14). Божа мета для Давидового життя полягала в тому, щоб бути молотом Божого суду над язичницькими народами, зануреними в ідолопоклонство та беззаконня, й забезпечити мир в Ізраїлі, створивши спокійні умови для побудови Храму Соломоном. Саме цю думку Давид наполегливо вклав у розум Соломона в останні дні свого життя (1 Хронік 22:6–19).
Бог використав Авію, другого царя Юди, щоб звершити суд над Єровоамом та Ізраїлем через їхнє відступництво й ідолопоклонство. П’ятсот тисяч ізраїльтян загинули в тому бою. Юда переміг, бо люди «надіялися на Господа, Бога їхніх батьків» (2 Хронік 13:18). Аса, третій цар Юди, зустрів ефіопське військо чисельністю мільйон чоловік — найбільше військо, згадане в Старому Завіті. Він благав Бога про допомогу: «і полягли ефіопи так, що не було в них останку, бо були знищені перед Господом і перед Його армією» (2 Хронік 14:12). За часів Йосафата війська Аммона, Моава й Едома напали на Юду. У молитві Йосафата перед громадою Юди в Єрусалимі він висловив безпомічність народу й цілковиту залежність від Бога. Бог звершив суд над нечестивими народами, спрямовуючи їхні мечі одне проти одного, аж «усі мертвими полягли на землю, не було жодного, хто врятувався» (2 Хронік 20:24).
Ідолопоклонники й вороги Бога, сирійці, заявили, що Бог є лише місцевим божеством із обмеженою силою (1 Царів 21:28). Бог використав Ізраїль, щоб покарати Сирію, й «побив Ізраїль Сирію, до ста тисяч піших в один день.» (1 Царів 21:29). Ще двадцять сім тисяч загинули, коли на них упала стіна в місті Афек (1 Царів 21:30). Бог використав Ія, щоб звершити суд над нечестивим домом Ахава: «І повбивав Ія всіх, хто залишився з дому Ахава в Єзраелі, усіх його вельмож, його знайомих і його священиків, так що не залишилось у нього останку» (2 Царів 10:11). Потім він убив усіх поклонників Ваала, винищив його з Ізраїля (2 Царів 10:28).
Ізраїль досяг такої глибини гріха, що Бог підняв меч Ассирії проти них і знищив їхню національну ідентичність, ведучи в ассирійський полон (2 Царів 17:5–23). Юда повторив дії Ізраїлю, і Бог використав Вавилон, щоб звершити суд над ними. Пізніше Він використав мідян і персів, щоб засудити Вавилон. Ісая перелічує десять язичницьких народів, які зазнали Божого суду через свій тяжкий гріх (Ісаї 13–23). Новий Завіт завершується Божою відповіддю мученикам Христа, які вигукували: «Доки, Святий і Праведний Владико, не судиш і не мстиш за нашу кров мешканцям Землі?» (Об’явлення 6:10). Бог звершив суд над ворогами Свого Сина та Церкви й проголосив: «Радійте ж із цього, небеса, і святі, й апостоли, і пророки, адже Бог здійснив ваш суд над ним!» (Об’явлення 18:20).
Чи правильно людина думає про Бога, коли, бачачи всі ці біблійні приклади, усе ж стверджує, що смертна кара — це шкідливо, аморально, неповага до людського життя й несумісність із Божою природою?
Божественні закони, що вимагають смертної кари
Після всесвітнього Потопу Бог знову підкреслив необхідність розмноження людства (Буття 9:1). Гріх змінив усе, і мирне співіснування між людиною та твариною поступилося місцем ворожнечі (Буття 9:2). Вегетаріанський стан людини й тварин до гріха був змінений — людині дозволено споживати м’ясо (Буття 1:29–30; 9:3)2. Божественний дозвіл на споживання м’яса супроводжувався забороною на споживання крові: «Лише м’яса з кров’ю душі не їжте» (Буття 9:4), адже «душа кожного тіла — це його кров» (Левит 17:11). Оскільки людське життя відображає Божий образ, найсуворіше можливе покарання призначається за вбивство, яке його припиняє: « Хто проливатиме людську кров, — його кров проллється за неї, бо за образом Божим створив Я людину» (Буття 9:6).
Цей принцип і покарання охоплює весь час. Світська влада установлена Богом (Римлян 13:1). Це прояв Божої турботи про добробут людини, і коли вона діє вірно, то стримує беззаконня та сприяє миру й спокою. Римлян 13:4 описує уповноважену державну владу як Божого служителя, який не даремно носить «меч» і як помстителя, зобов’язаного здійснювати «покарання тому, хто чинить зло». Меч — це символ смертної кари, і коли ним користується держава, це дія, санкціонована Богом. Людина, яка намагається сховати меч держави в піхви, повстає проти Бога й Його волі. Вона противиться «постанові Божій» (Римлян 13:2). Бог поклав меч у руку держави, і жодна людина не має права його забрати.
«Якщо хтось когось ударить, і той помре, — він неодмінно має померти» (Вихід 21:12). Навмисне позбавлення життя вимагає життя винуватця. У стародавні часи Бог надавав право помсти найближчому родичу жертви, якого називали «кровним месником», і він мав «убити вбивцю» (Числа 35:19). Для випадкових убивств передбачалися міста-сховища, де міг жити той, хто ненавмисно вбив, у мирі та безпеці (Числа 35:6–15). До того ж, позбавлення життя з метою самозахисту не є вбивством і не підлягає смертній карі. Потреба в самозбереженні — це Божий задум. Вона така ж природна й необхідна для життя, як їжа та пиття. Було б цілковито суперечливо природі Бога створити людину з такою потужною потребою й відмовити їй у праві реалізовувати її. Захист свого життя або життя невинного від наміру вбивці повністю відповідає як Божій природі, так і природі людини, якою її створив Бог. Вихід 22:2 описує саме такий випадок, коли чоловік убиває злодія, що вночі заліз у його дім, захищаючи себе й свою родину, й залишається невинним.
«Хто б’є свого батька чи свою матір, має неодмінно померти» (Вихід 21:15). « Хто проклинає свого батька чи свою матір, має неодмінно померти» (Вихід 21:16). Матері проходять через глибини болю й мук, щоб привести нове життя у світ. Божі батьки й матері — це небесний дар дітям. Батьки, які діють згідно з Божим зразком для родини, є першою для дітей ілюстрацією Божої природи. В очах дитини батьки подібні до Бога. Батьки, що люблять Бога, спрямовують дітей на шлях вічного блаженства. Вдарити або проклясти такого з батьків — це напад на серце. Це завдає ментального й емоційного болю, що набагато перевищує тілесні страждання. Це підриває мир і радість у родині, яка є основою суспільства, і завдає болю самому Божому серцю.
« Коли хтось украде когось із синів Ізраїля, заволодіє ним, продасть, і срібло буде знайдене в нього — такий має неодмінно померти» (Вихід 21:17). Викрадення каралося смертю. Викрадення людини для торгівлі рабами тягло за собою смертну кару, навіть якщо жертва ще перебувала в руках викрадача. Позбавлення людини особистої свободи — це злочин, гідний смертного покарання. Вихід 21:22–23 розглядає випадок, коли вагітна жінка втрачає життя або дитину через те, що намагалася захистити свого чоловіка від нападника. Нападника треба було стратити. Вихід 21:29–30 описує випадок, коли чоловік або жінка загинули від вола, що мав відому агресивну вдачу. Якщо родичі жертви не погоджувалися на грошову компенсацію, власник вола мав бути страчений.
«Чаклунів не залишатимете при житті» (Вихід 22:17). Чаклунство влучає в саме серце Божого суверенітету. Це спроба обійти Бога й взяти контроль над власним життям. Як і всі намагання звільнити людський розум і життя від Бога й Його стримуючого впливу, воно апелює до пожадливості плоті. Воно спричиняє осквернення (Левит 19:31). Ханаанці були занурені в усі форми чаклунства, і це була одна з причин, через яку Бог вигнав їх із краю (Повторення Закону 18:10–12). Саул, звернувшись до ворожки з Аендора, зробив один з учинків, за який «Господь убив його, а царство повернув Давидові» (1 Хронік 10:13–14). Чаклунів слід було побивати камінням до смерті (Левит 20:27).
Усі форми збоченої статевої поведінки, як-от інцест (Левит 20:11–12,14), гомосексуалізм (Левит 20:13) та скотолозтво (Левит 20:15), підлягали смертній карі. Сексуальність людини, створена Богом, має такі глибини, які перевищують людське розуміння. Цю істину потужно підкреслює Божий закон, що навіть торкання чоловічих статевих органів регулює (див. Повторення Закону 25:11–12). Дійсно, безумна та людина, що не сприймає цієї істини й намагається маніпулювати цією сферою життя. Збочене статеве поводження — це грубий напад на саму сутність людського єства. Жоден людський вчинок не викликає більшого Божого суду. Гомосексуалізм Содому, Гоморри, Адами та Севоїма викликав суд, який Бог не дозволяє людині забути. Це повторювана тема в обох Завітах, знак від Бога щодо Його ставлення до цього тяжкого гріха (Юда 7), і остання книга Біблії показує його як втілення гріха (Об’явлення 11:8). Народ приречений, якщо дозволяє цьому гріху досягти рівня національного визнання.
«Чоловік, який учинить перелюб з дружиною іншого чоловіка, чи який учинить перелюб з дружиною ближнього, — нехай будуть неодмінно вбиті і перелюбник, і перелюбниця» (Левит 20:10). Гетеросексуальні стосунки поза шлюбом каралися смертю. Перелюб завдає шкоди шлюбному зв’язку так, як жоден інший гріх. Є щось унікальне в союзі «одного тіла» в шлюбі, й щось особливе — в гріху, який його розриває. Суворість Матвія 19:9 засвідчує цю істину. Пом’якшення строгості Божого закону про шлюб — це небезпека для самої людини. Нерозумно втручатися в Божі справи. Ті, хто правильно думає про Бога, ніколи не виправдають такої поведінки. Немає нічого, що приносить більше збудження в залах пекла, ніж спроба людини змінити Божі шлюбні закони, покликані охороняти святість дому — основної одиниці суспільства.
Ідолопоклонство було злочином, що карався смертю (Повторення Закону 17:2–7). Це тяжке зло, джерело багатьох гріхів, переслідувало Ізраїль майже протягом усього його національного існування — аж до повернення з вавилонського полону. Лжепророки, які намагалися звести Ізраїль до ідолопоклонства, мали бути страчені (Повторення Закону 13:1–5). Родичі — дружина, син, дочка, брат або друг — які таємно схиляли до того, щоб «ходити й служити іншим богам» (Повторення Закону 13:7), не підлягали жалю, пощаді чи приховуванню, але мусили бути побиті камінням до смерті (Повторення Закону 13:8–11). Чутки про участь міста в ідолопоклонстві слід було ретельно дослідити, й якщо вони підтверджувалися, усе місто повинно було бути знищене, а навіть здобич — спалена (Повторення Закону 13:12–17).
Повстання проти рішень суддівського трибуналу священиків і суддів, які здійснювали Божий закон, каралося смертю (Повторення Закону 17:8–13). Пророки, які говорили від імені Бога, не маючи на те Його слова, або пророкували в імені ідола, мали бути вбиті (Повторення Закону 18:20). Розпуста, вчинена дочкою священика, каралася смертю (Левит 21:9). Принесення дитини в жертву ідолу каралося побиттям камінням до смерті (Левит 20:2). Осквернення суботи роботою каралося смертною карою (Вихід 35:2). Смертна кара мала застосовуватися до будь-якої особи, не священика, яка намагалася узурпувати священницькі обов’язки (Числа 3:10), до будь-якого не левіта, що посягав на левітське служіння в скинії (Числа 18:22–23), до будь-якого левіта, який нехтував або відмовлявся дати свою десятину з тієї десятини, яку він отримував від Ізраїлю (Числа 18:25–32), і до кожного з синів Каата, відповідальних за перенесення святинь скинії, якщо він поглядав на них або торкався їх (Числа 4:15, 20).
Лжесвідок, чий намір полягав у фальшивому обвинуваченні іншої особи, мав бути страчений (Повторення Закону 19:16–21). Смертна кара мала бути виконана над неслухняним сином (Повторення Закону 21:18–21), над новою нареченою, яка до шлюбу виявлялася винною в розпусті (Повторення Закону 22:13–21), над чоловіком, який зґвалтував заручену або заміжню жінку (Повторення Закону 22:25–27), і над тим, хто зневажав або проклинав Бога (Левит 24:10–16).
Висновок
Смертна кара встановлена Богом. Бог має на меті, щоб смертна кара зберігала своє місце в суспільстві доти, доки стоїть світ. Протистояння смертній карі — це акт непокори Богу, Божій природі та Божій волі. Ті, хто виявляє відразу до смертної кари, відмовляються правильно думати як про Бога, так і про гріх.
1 Йон Нордгаймер (1984), «Смертна кара піддана критиці церковними лідерами Флориди», New York Times, http://www.nytimes.com/1984/11/27/us/death-penalty-assailed-by-florida-church-leaders.html, 27 листопада.
2 Ерік Лайонс (2003), «Чи були всі люди вегетаріанцями до Потопу?», Apologetics Press, https://apologeticspress.org/APContent.aspx?category=11&article=1257.
REPRODUCTION & DISCLAIMERS: We are happy to grant permission for this article to be reproduced in part or in its entirety, as long as our stipulations are observed.
