Бог і закони науки: генетика проти еволюції [Частина 1]

Макроеволюція проти закону біогенезу

У дев’ятнадцятому столітті німецький учений Рудольф Вірхов розширив наукове розуміння закону біогенезу. Вірхов «визнав, що всі клітини походять від клітин шляхом поділу навпіл» (Словник Вебстера з багатомовним тезаурусом, 2006¹). У 1858 році він зробив відкриття, за яке став відомим — omnis cellula e cellula — «кожна клітина виникає з іншої, подібної до неї, вже існуючої клітини» (Ґаллік, 2013, вид. додано²). Енциклопедія Британіка говорить про Вірхова: «Його афоризм omnis cellula e cellula… стоїть поряд із omne vivum e vivo Пастера (“кожна жива істота [походить] від [раніше існуючої] живої істоти”) серед найбільш революційних узагальнень біології» (див. «Рудольф Вірхов», 1973, 23:35, вид. додано, дужки та квадратні дужки в ориг.³). Отже, у природі життя походить від життя свого роду.

Як зазначено у Словнику наукових і технічних термінів Макґро-Гілл, «біогенез» — це «розвиток живого організму з подібного живого організму» (2003, с. 239, вид. додано⁴). За словами Стівена Мейєра, який захистив докторську дисертацію в Кембриджському університеті з біології походження життя: «Із давніх часів люди знали кілька базових фактів про живі істоти. Перший — усе життя походить від життя. Omne vivum ex vivo. Другий — коли живі істоти розмножуються, їхнє потомство подібне до батьків. Подібне породжує подібне» (2009, розд. 3, курсив в ориг., виділ. додано⁵). З тієї ж причини, з якої істоти, схожі на собак, не народжують котів, схожі на коней — не народжують свиней, а схожі на жаб — не мають змій, також істотно, що істоти, схожі на мавп, не породжують людей. Але якщо теорія еволюції правдива, то саме це, по суті, й сталося.

Навіть якби допустити чудесне виникнення життя з неживого (абіогенез), для еволюціоніста все ще залишається прірва, яку треба подолати, щоб теорія виявилася правдивою. Можливо, ви бачили класичні зображення поступового розвитку людини від мавпоподібних істот? Еволюціоністи малюють такі картинки й гордо заявляють, що це правдоподібно, ба навіть факт. Результат: мільйони послідовників. Але закон біогенезу заперечує це твердження, бо еволюція вимагає, щоб істоти породжували не подібних до себе.

У філософії існує закон логіки, відомий як закон виключеного третього, який стверджує, що кожне чітко сформульоване твердження є або істинним, або хибним (Джевонс, 1888, с. 119⁶). Поки твердження чітке, його істинність або хибність можна визначити. Якщо ми визначимо лисого як людину з менш ніж 200 волосинами на голові, то кожна людина або лиса, або ні. Так само, якщо чітко визначити, що таке людина (а науковці це зробили), то кожна істота або є людиною, або не є. Щоб еволюція була правдою, еволюціоніст має стверджувати, що колись у минулому не-людина породила людину — або народила її, або перетворилася на неї (тобто не-людина раптово стала людиною за життя). Прихильника перетворення, ймовірно, висміяли б, а народження людини від не-людини суперечить закону біогенезу. Тож знову ж таки, теорія еволюції стикається з непропорційною прірвою, яку не здатна подолати.

У відомих дебатах 1976 року про існування Бога філософ і креаціоніст Томас Воррен поставив знаменитому атеїсту та еволюційному філософу Ентоні Флю з Університету Редінга в Англії запитання щодо цієї дилеми. Чи коли-небудь не-людина перетворювалася на людину або народжувала людину? Флю не міг відповісти ствердно й водночас зберегти довіру — з огляду на здоровий глузд і закон біогенезу. Тож він справедливо відповів заперечно — фактично відмовившись від еволюційної позиції (Флю і Воррен, 1977, с. 248⁷). Коли його далі запитали про наслідки такого визнання, він, не бажаючи визнати Бога, звернувся до ірраціональності. Він сказав:

«Ситуація така, що є, звичайно, багато випадків, коли можна без вагань сказати: “Це лев, це кінь, це людина, або це не людина”. Але, як мені здається, наслідком еволюційної теорії є те, що види поступово переходять один в інший. Тож, коли стикаєшся з прикордонними випадками, не можна точно сказати: це людина чи це точно не людина» (с. 25, вид. додано).

Отже, є істоти, які не є ані людьми, ані не-людьми? Як зазначив Воррен у своїй відповіді, така нелогічна позиція заперечує твердо встановлений закон виключеного третього. Якщо «людина» чітко визначена, усе або є людиною, або ні. Логічно неможливо бути ні тим, ні іншим. Чим більше Воррен тиснув на Флю з цього приводу, тим нелогічнішим ставав той, щоб утриматися у своїй позиції.

У своїй заключній промові першого вечора дебатів Флю шокував аудиторію, коли заявив: «Чи траплялося мені зустрічати когось, хто не був однозначно або людиною, або не-людиною: так, на жаль, траплялося. Я зустрічав дуже слабоумних людей. Я також зустрічав божевільних… Чи можемо ми сказати, що ці колишні люди досі є людьми?» (с. 65). Слабоумні й божевільні люди — не-люди? Тут кілька проблем. По-перше, здоровий глузд підказує, що такі люди залишаються людьми. По-друге, доки «людина» чітко визначена, закон виключеного третього все ще діє. По-третє, Флю фактично (хоча й несвідомо) визнав, що «слабоумні» й «божевільні» — це люди, назвавши їх словом «люди». По-четверте, зверніть увагу, що він твердить: таких людей можна вважати не–людьми. Він не каже, що вони ні ті, ні інші. «Чи можемо ми сказати, що ці колишні люди ще є людьми?» Тож він, сам того не усвідомлюючи, визнав, що кожну істоту можна визначити як людину або не-людину, навіть якщо його визначення людини абсурдне. [ПРИМІТКА: Приклади Флю (тобто слабоум’я й божевілля), навіть якщо помилково вважати їх легітимними прикладами дарвінівської еволюції, були б шкідливими для його позиції, бо ілюструють регресію, а не прогрес.]

Суть у тому, що кожна істота або людина, або ні. Щоб еволюція була правдою, не-людина колись у минулому мала народити людину або перетворитися на неї. На підставі наукових даних жоден варіант неможливий. Але іншого варіанту для еволюціоніста немає, хіба що він твердитиме, ніби перша людина просто спонтанно з’явилася в готовому вигляді — як фея або як міфічний гном, що вистрибнув із землі. Але таке твердження порушило б перший закон термодинаміки (Міллер, 2013⁸), закон біогенезу (Міллер, 2012⁹) і, звісно, сам здоровий глузд. Життя походить від життя свого роду. Крапка.

Навіть еволюційні підручники це визнають. Щодо розмноження живих організмів, підручник Біологія життя видавництва Prentice Hall каже: «Ще одна характеристика організмів — це здатність розмножуватися, або народжувати потомство, подібне до батьків. Наприклад, малиновки відкладають яйця, з яких розвиваються молоді малиновки, що дуже подібні до своїх батьків» (Кулідж-Штольц та ін., 2005, с. 35, вид. додано¹⁰). Малиновки народжують малиновок. Можуть бути незначні відмінності у кольорі, зрості, розмірі дзьоба тощо. Але потомство все одно є малиновкою — не акулою і не яструбом. Теорія еволюції не узгоджується з науковими даними. Натомість біблійна модель, знову ж таки, перебуває в повній гармонії з наукою. Бог, Істота, Яка встановила закон біогенезу, створив життя (Буття 2:7; Дії 17:25) і створив його таким, щоб воно розмножувалося за своїм родом (Буття 1:11, 24).

Генетика проти еволюції

Але хіба не довела генетика, що еволюція може відбуватися через генетичні мутації? Ґреґор Мендель відомий багатьом сьогодні як «батько генетики» (Консідін, 1976, с. 1155¹¹). Його дослідження заклали основи ряду генетичних принципів, відомих як «закони Менделя» (Девіс і Кеньйон, 1989, с. 60¹²). Після публікації його роботи в Записках Товариства природознавства Брюнна, вона залишалася практично непоміченою і невідомою близько 35 років, аж доки інші відомі генетики не провели дослідження, в яких її цитували. Один із них — Гуго де Фріз, нідерландський еволюційний ботанік — вважається відкривачем існування генетичних мутацій («Гуго де Фріз», 2013¹³).

Еволюція еволюції

Ствердження закону біогенезу про те, що життя розмножується за своїм родом, хоч і має макрорівневий характер у контексті біогенезу, узгоджується також і з генетичними даними. Воно ще більше підкріплює цю важливу істину: життя відтворюється за своїм родом.

Теорія еволюції Дарвіна з роками сама зазнала еволюції. У міру подальших наукових досліджень щодо правдивості теорії Дарвіна еволюціоністи знову й знову змушені були визнавати, що сучасна версія еволюції не може здійснити те, на що раніше покладали надії. Вона ніколи повністю не узгоджується з фактами. Тому уявну еволюційну шкалу часу доводиться постійно переглядати: змінюються дати існування різних тварин у давнину; порядок еволюційного розвитку без кінця переписується; постійно створюються нові теорії, що намагаються пояснити, чому тварини розвинули ті чи інші частини тіла. Теорія еволюції еволюціонує.

І справді, еволюція еволюції — це не процес останніх десятиліть. Сама еволюція не бере свій початок у Чарльза Дарвіна. Форми еволюційних уявлень обговорювалися протягом тисячоліть, щонайменше з VI століття до Р.Х. — з часів Фалеса та його мілетської школи і іонійської філософії (Конфорд, 1957¹⁴). І протягом тисячоліть ці ідеї доводилося безперервно переглядати, щоб намагатися не відставати від сучасного наукового розуміння.

Так, наукові теорії природно потребують певного коригування з часом — уточнень. Але еволюційна модель не лише коригується. Вона періодично вимагає повного перегляду широких, фундаментальних положень теорії, які раніше еволюціоністи проголошували встановленими фактами (пор. Томпсон, 1981; www.apologeticspress.org¹⁵). Покійний видатний астроном сер Фред Гойл та Чандра Вікрамасінґхе, професор астрономії та прикладної математики в Університетському коледжі Кардіффа (Уельс), зазначили, що «до теорії варто ставитися з підозрою, якщо для її підтримки потрібно дедалі більше гіпотез» (1981, с. 135¹⁶). Згадується визначення «безумства» з програми «Анонімні алкоголіки»: повторювати одне й те саме, очікуючи різних результатів. У певний момент, коли спроби довести теорію раз по раз натрапляють на перешкоди, розсудлива людина мусить замислитися: «Можливо, слід відкинути цю теорію й почати з нуля».

Як би там не було, Дарвін з’явився у правильний історичний момент, щоб еволюційна теорія «злетіла» й набула прихильників. Цьому сприяли різні чинники, зокрема той, що він надав нерелігійним людям «пристойну» причину для заперечення Бога. Результат: Дарвіна зазвичай вважають «батьком» еволюції.

Природний добір і неодарвінізм

Як видно з назви знаменитої книги Дарвіна (Походження видів шляхом природного добору…, 1859¹⁷), основною засадою дарвінівської еволюції спочатку був природний добір. Природний добір — це уявлення, що природа «обирає» ті види, які найкраще пристосовані до конкретного середовища для виживання. Види, що менш пристосовані, або не переміщуються в сприятливіші для їхньої анатомії середовища, врешті зникають. Ця ідея загалом є правдивою й спостережуваною, і креаціоністи не мають із нею проблем. Вона не суперечить фактам чи моделі Творіння.

Проблема в тому, що Дарвін вважав природний добір механізмом, через який може реалізуватися еволюційна теорія — засобом, що пояснює виникнення всіх форм життя з раніше існуючих, менш складних форм, починаючи з однієї клітини багато еонів тому. Але хоча природний добір і може відсіювати непридатних із популяції, він не здатен створювати — особливо складні види, які є ще й складнішими за своїх предків. Джон Сенфорд, співавтор винаходу «біолістичної системи доставки частинок» (тобто «генної гармати»), належить до елітного кола вчених із титулом «генетик популяцій». Його ступінь доктора у галузі селекції рослин і генетики, роки досліджень у галузі генної інженерії та викладацька діяльність у Корнельському університеті зробили його безпосереднім свідком збирання доказів «за» і «проти» природного добору та еволюції. Його праця у сфері генетики рослин привела його від переконаного атеїстичного еволюціоніста до креаціоніста. У своїй книзі Генетична ентропія і таємниця геному Сенфорд пояснює:

«Для багатьох людей, зокрема біологів, природний добір — як чарівна паличка. Здається, немає меж тому, що він, на їхню уяву, може здійснити. Ця вкрай наївна думка про природний добір дуже поширена… Природний добір — це не чарівна паличка, а дуже реальне явище, з дуже реальними можливостями і дуже реальними обмеженнями. Він не всемогутній» (2008, с. 46, курсив в ориг.¹⁸).

Сьогодні науковці визнають, що Дарвін помилявся. Сам по собі природний добір недостатній, щоб викликати еволюцію. Еволюційний палеонтолог Гарвардського університету Стівен Джей Ґулд свого часу пояснив: «Суть дарвінізму полягає в одній фразі: природний добір — це творча сила еволюційних змін. Ніхто не заперечує, що добір відіграє негативну роль, усуваючи непридатних. Теорії дарвінізму вимагають, щоб він також створював придатних» (1977, с. 28, вид. додано¹⁹). Ось у чому проблема. Сьогодні еволюціоністи визнають, що не можуть навіть стверджувати, що природний добір створює придатних. Гуго де Фріз ще давно сказав: «Природний добір може пояснити виживання найсильніших, але не може пояснити їхню появу» (1905, с. 825–826, вид. додано²⁰).

Суть у тому, що еволюціоністи зрозуміли: природний добір не може бути механізмом, потрібним для еволюційних змін. Так виник неодарвінізм — сучасна версія еволюції. Неодарвінізм, також відомий як «основна аксіома» (Сенфорд, 2008), намагається переглянути дарвінізм, стверджуючи, що природний добір у поєднанні з генетичними мутаціями — випадковими помилками ДНК — забезпечує механізм для еволюції. Як пояснює молекулярний і клітинний біолог Джонатан Веллс із Центру науки і культури Інституту Дискавері в Сіетлі:

«Лише у 1930-х роках дарвінівська еволюція й менделівська генетика були об’єднані в те, що стало відомим як неодарвінський синтез. Згідно з неодарвінівською теорією, ознаки передаються генами, що містяться на мікроскопічних ниткоподібних структурах у клітині, званих хромосомами, а нові ознаки виникають унаслідок випадкових генетичних мутацій» (2011, с. 18, вид. додано²¹).

Згідно з неодарвінізмом, випадкові мутації могли б із часом випадково створити нові види, а природний добір — усунути непридатні, залишаючи кращі, більш розвинені види.

Щодо неодарвінізму, молекулярний біолог Джон МакФадден писав: «Протягом мільйонів років організми еволюціонуватимуть шляхом добору мутантного потомства, яке є придатнішим за батьків. Отже, мутації є тією невловимою причиною варіацій, яких Дарвін потребував, щоб завершити свою теорію еволюції. Вони є сировиною для всіх еволюційних змін» (2000, с. 65, вид. додано²²). Роки тому Джордж Ґейлорд Сімпсон зі співавторами писав: «Мутації — це кінцева сировина для еволюції» (1957, с. 430²³). Один підручник із генетики формулює це так: «Мутації становлять сировину для еволюції; вони є основою варіативності в популяції, на якій природний (або штучний) добір діє, щоб зберегти ті комбінації генів, які найкраще пристосовані до конкретного середовища» (Снайдер та ін., 1985, с. 353, дужки в ориг.²⁴). Але чи справді мутації можуть забезпечити сировину й механізм для дарвінівської еволюції протягом мільйонів років? Чи справді мутації усувають потребу в надприродному Джерелі для пояснення походження видів?

Створення інформації: передумова для еволюції

Згадаймо Стівена Мейєра — біолога, який досліджує походження життя, та доктора наук Кембриджського університету. У своїй книзі про походження генетичної інформації він обговорює одне з найбільших відкриттів ХХ століття — структуру молекули ДНК, відкриту Джеймсом Ватсоном і Френсісом Кріком. Він зазначає: «Коли Ватсон і Крік відкрили структуру ДНК, вони також відкрили, що ДНК зберігає інформацію, використовуючи хімічну абетку з чотирьох символів. Послідовності точно впорядкованих хімічних елементів, званих азотистими основами, зберігають і передають інструкції зі збирання — інформацію — для створення життєво необхідних білкових молекул і “машин”, які потрібні клітині для виживання» (2009, розд. 1). Інформація закладена в наші гени, і її передача під час розмноження є критично важливою. Без передачі інформації життя було б неможливим.

Інформатик, професор і інженер із систем керування Вернер Ґітт, колишній директор Відділу інформаційних технологій Німецького федерального інституту фізики й техніки, зауважив:

«Поняття “інформація” має не лише першочергове значення для інформатики та технологій зв’язку, але є також фундаментальною величиною в таких широких науках, як кібернетика, лінгвістика, біологія, історія й теологія. Тому багато вчених справедливо вважають інформацію третьою фундаментальною сутністю поряд із матерією й енергією» (2007, розд. 3²⁵).

Мейєр твердить: «Наші дії демонструють, що ми не лише цінуємо інформацію, але й вважаємо її реальною сутністю, нарівні з матерією та енергією» (2009, розд. 1). І справді, «наприкінці ХІХ століття більшість біологів вважали, що життя складається винятково з матерії та енергії. Але після відкриття Ватсона й Кріка біологи визнали важливість третьої фундаментальної сутності в живих організмах — інформації» (розд. 3).

Як ця третя «фундаментальна сутність у живому» стосується питання еволюції? Щоб еволюція могла відбутися, інформацію потрібно було б створити — як на початку життя, так і на кожному макроеволюційному етапі між родами. Це становить серйозну проблему для еволюційної моделі, яку біофізик Бернд-Олаф Кюпперс, професор філософії природи й директор Центру структурних наук імені Фреґе в Університеті Єни, підсумував так: «Проблема походження життя по суті є проблемою походження біологічної інформації» (1990, с. 170²⁶). У своїй книзі Спочатку була інформація Ґітт переконливо стверджує: «Питання “Як виникло життя?”, яке нас усіх цікавить, нерозривно пов’язане з питанням “Звідки з’явилася інформація?”… Усі еволюційні погляди в принципі не здатні відповісти на це ключове питання» (розд. 6). Палеонтолог і професор організменної біології та анатомії в Чиказькому університеті Ніл Шубін написав:

«Я можу поділитися з вами одним справжнім законом, з яким усі ми погодимося. Цей закон настільки глибокий, що більшість із нас сприймає його як належне. І все ж він є відправною точкою для майже всього, що ми робимо в палеонтології, біології розвитку та генетиці. Цей біологічний “закон усього” такий: кожна жива істота на планеті мала батьків. Кожна людина, яку ви коли-небудь знали, має біологічних батьків, як і кожен птах, саламандра чи акула, яку ви коли-небудь бачили… Щоб висловити це точніше: кожна жива істота походить від певної батьківської генетичної інформації» (2009, с. 174, вид. додано²⁷).

Наукові докази вказують на те, що генетична інформація завжди передається від батьків (хоча, якщо еволюція правдива, спочатку батьків не могло бути). Вона не виникає сама по собі. Тож як вона з’явилася? Як вона могла виникнути без початкового Батька, здатного створити генетичну інформацію?

Очевидно, існування генетичної інформації, її передача від батьків до нащадків, а також механізм — програмне й апаратне забезпечення — за допомогою якого вона передається, є критичними для життя. Ще важливіше — пояснити їхнє походження, адже суперечка між творінням і еволюцією обертається саме навколо цього. За еволюційною моделлю, перше життя мало бути насиченим інформацією, хоч і було продуктом неживої матерії. Від того життя мало б утворитися величезне число іншої інформації, «написаної» в геномі з часом через мутації під час розмноження, щоб сьогодні існувала людина. Але, за словами Ґітта: «Не існує жодного відомого природного закону, жодного відомого процесу й жодної відомої послідовності подій, які могли б спричинити самовиникнення інформації в матерії» (розд. 6).

Хоча існують спроби пояснити походження генетичного коду природними засобами, за словами Ґітта, це «суто уявні моделі. Емпірично так і не доведено, як інформація може виникнути в матерії» (розд. 6). Натуралізм просто не може пояснити походження інформації. Ґітт продовжує: «Основний недолік усіх еволюційних поглядів полягає в походженні інформації в живих істотах. Жодного разу не було показано, що кодова система й семантична інформація можуть самостійно виникнути в матеріальному середовищі, і теореми інформації передбачають, що це ніколи не буде можливим. Чисто матеріальне походження життя таким чином виключається» (розд. 11). Мейєр пояснив: «Закони самоорганізації чи процеси необхідності не можуть створювати — на відміну від передавання — нову інформацію» (розд. 15). Після аналізу численних спроб пояснити походження інформації, Мейєр підсумовує:

«Кожна спроба пояснити походження біологічної інформації або зазнавала невдачі, бо лише переносила проблему в інше місце, або “успішно” справлялася, лише припускаючи невідомі джерела інформації… Кожен головний сценарій походження життя — чи він базувався на випадковості, необхідності, чи комбінації — не зміг пояснити походження специфікованої інформації. Таким чином, іронічно, але самі дослідження походження життя підтверджують, що нецілеспрямовані хімічні процеси не виробляють великої кількості специфікованої інформації, починаючи з чисто фізичних чи хімічних передумов» (розд. 15, вид. додано).

Кілька років тому еволюційні вчені зібралися в Майнці, Німеччина, й обговорювали проблеми, які досі не розв’язано натуралістами (і досі не вирішено), пов’язані з походженням. Клаус Дозе з Інституту біохімії Університету Йоганна Ґутенберґа писав щодо висновків сьомої «Міжнародної конференції з проблем походження життя»:

«Залишається ще одна загадка, а саме питання про походження біологічної інформації, тобто тієї інформації, яка сьогодні міститься в наших генах… Звіт із Майнца може мати не менший історичний вплив, бо вперше велика кількість учених однозначно встановила, що всі еволюційні гіпотези про розвиток живих систем із полінуклеотидів, які виникли спонтанно, не мають жодної емпіричної основи» (1983, с. 968–969, вид. додано²⁸).

Іншими словами, жоден учений не має жодних емпіричних доказів того, що біологічна інформація може виникати спонтанно. Але еволюція потребує саме цього. Без такого процесу натуралістична еволюція не має механізму для первісного утворення інформації на початку життя або для перетворення між родами.

Мутації, інструкції та нова інформація

Хоча неодарвінізм було запропоновано як рішення для виправлення недостатності природного добору у спричиненні макроеволюції, насправді він має й власні проблеми. Простіше кажучи, генетичні мутації не створюють новий вихідний матеріал або інформацію — що є необхідним для того типу змін, яких вимагає еволюційна теорія. Мутації не можуть пояснити походження нової інформації. Стосовно цього питання британський інженер і фізик Алан Гейвард багато років тому сказав:

Мутації, здається, не спричиняють поступових змін. Гени, схоже, побудовані так, щоб дозволяти зміни лише в певних вузьких межах і не дозволяти перетинати ці межі. Якщо трохи спростити: мутації дуже легко створюють нові різновиди в межах виду й іноді можуть створити новий (хоча й подібний) вид, але — незважаючи на величезні зусилля експериментаторів і селекціонерів — мутації, здається, не здатні створити цілком нові форми життя (1985, с. 55, вид. додано²⁹).

Ґулд сказав про мутації: «Мутація не створює нового головного вихідного матеріалу. Ви не створюєте новий вид, змінюючи наявний… Це поширене уявлення серед людей — що еволюція відбувається через випадкові мутації. Але мутація — це не причина еволюційної зміни» (1980, вид. додано³⁰). Мутація не «створює нового головного вихідного матеріалу»? Що це означає?

Сенфорд порівнює геном з інструкцією для створення людини. У його аналогії літери відповідають нуклеотидам, слова — це малі кластери нуклеотидів, «які поєднуються, щоб утворити гени (розділи нашого посібника), які об’єднуються у хромосоми (томи нашого посібника), які разом утворюють весь геном (усю бібліотеку)» (2008, с. 2, курсив в ориг.). Під час друку, переписування або цифрового копіювання книги іноді виникають помилки — або мутації — які можна виявити у готовому продукті. Наприклад, окремі слова можуть бути спотворені — кілька літер у слові можуть бути змінені на інші літери, що у генетиці називається помилками кодонів. Може статися дублювання — коли слова, речення й навіть цілі абзаци дублюються десь у межах книги. Може статися транслокація — коли частини з однієї частини книги переміщуються й вставляються в інше місце. Може статися видалення — коли сегменти книги просто втрачаються.

Хоча такі типи помилок або мутацій (та інші) можуть траплятися, жодного нового матеріалу не створюється в процесі. Жодної нової інформації не додається до книги. Жодне нове речення не було вписано в розповідь. Проблема еволюційної теорії полягає в тому, що вона вимагає, щоб нові речення, і навіть нові розділи, були написані через мутації в генетичній «книзі». Насправді вона вимагає, щоб продовження книги саме написало себе у процесі випадкових мутацій.

[продовження буде]

---

¹ «Визначення: Рудольф Вірхов» (2006), Онлайн-словник Вебстера з багатомовним тезаурусом, http://www.webster-dictionary.org/definition/virchow.

² Ґаллік, Стівен (2013), «Вправа 1. Відкриття клітин. Шлейден, Шванн, Вірхов і клітинна теорія», Онлайн-лабораторний посібник з клітинної біології 4.0, http://stevegallik.org/cellbiologyolm_Ex001_P04.html.

³ «Рудольф Вірхов» (1973), Енциклопедія Британіка (Лондон: William Benton Publisher).

⁴ Словник наукових і технічних термінів Макґро-Гілл (2003), ред. М.Д. Лікер (Нью-Йорк: McGraw-Hill), шосте видання.

⁵ Мейєр, Стівен К. (2009), Підпис у клітині (Нью-Йорк: Harper Collins), файл Kindle.

⁶ Джевонс, Вільям Стенлі (1888), Елементарні уроки з логіки: дедуктивної та індуктивної (Нью-Йорк: MacMillan).

⁷ Флю, Ентоні Г.Н. і Томас Б. Воррен (1977), Дебати Воррена і Флю про існування Бога (Джонсборо, Арканзас: National Christian Press).

⁸ Міллер, Джефф (2013), «Еволюція і закони науки: закони термодинаміки», Apologetics Press, https://www.apologeticspress.org/APContent.aspx?category=9&article=2786.

⁹ Міллер, Джефф (2012), «Закон біогенезу [Частина I]», Reason & Revelation, 32[1]:1–5,9–11, січень.

¹⁰ Кулідж-Штольц, Елізабет, Джен Дженнер, Мерілін Лісовскі, Дональд Кронкайт і Лінда Кронін Джонс (2005), Біологія життя (Бостон, Массачусетс: Prentice Hall).

¹¹ Консідін, Дуґлас М. (1976), Наукова енциклопедія Ван Ностранда (Нью-Йорк: Van Nostrand Reinhold), п’яте видання.

¹² Девіс, Персіваль і Дін Кеньйон (1989), Про панд і людей (Даллас, Техас: Haughton).

¹³ «Гуго де Фріз» (2013), Енциклопедія Британіка Онлайн, http://www.britannica.com/EBchecked/topic/633337/Hugo-de-Vries.

¹⁴ Конфорд, Ф.М. (1957), «Структура іонійської космогонії», у Теорії Всесвіту, ред. Мілтон К. Муніц (Гленко, Іллінойс: Free Press).

¹⁵ Томпсон, Берт (1981), Історія еволюційної думки (Монтґомері, Алабама: Apologetics Press).

¹⁶ Гойл, Фред і Чандра Вікрамасінґхе (1981), Еволюція з космосу (Лондон: J.M. Dent & Sons).

¹⁷ Дарвін, Чарльз (1859), Походження видів шляхом природного добору, або Збереження вибраних рас у боротьбі за життя (Лондон: John Murray).

¹⁸ Сенфорд, Джон К. (2008), Генетична ентропія і таємниця геному (Вотерлу, Нью-Йорк: FMS Publications), файл Kindle.

¹⁹ Ґулд, Стівен Джей (1977), «Повернення обнадійливих монстрів», Natural History, 86[5]:12–16, травень.

²⁰ де Фріз, Гуго (1905), Види і різновиди: їхнє походження шляхом мутації, ред. Даніель Тремблі МакДуґал (Чикаго, Іллінойс: Open Court).

²¹ Веллс, Джонатан (2011), Міф про сміттєву ДНК (Сіетл, Вашингтон: Discovery Institute Press).

²² МакФадден, Джон Дж. (2000), Квантова еволюція: нова наука про життя (Нью-Йорк: W.W. Norton).

²³ Сімпсон, Джордж Ґейлорд, К. С. Піттендрай і Л. Г. Тіффані (1957), Життя: вступ до біології (Нью-Йорк: Harcourt, Brace).

²⁴ Снайдер, Леон А., Девід Фрейфельдер і Даніел Л. Гартл (1985), Загальна генетика (Бостон, Массачусетс: Jones and Bartlett).

²⁵ Ґітт, Вернер (2007), Спочатку була інформація (Ґрін Форест, Арканзас: Master Books), файл Kindle.

²⁶ Кюпперс, Бернд-Олаф (1990), Інформація і походження життя (Кембридж, Массачусетс: M.I.T. Press).

²⁷ Шубін, Ніл (2009), Твоя внутрішня риба (Нью-Йорк: Vintage Books).

²⁸ Дозе, Клаус (1983), «Походження життя», Nachrichten aus Chemie, Technik und Laboratorium, 31[12]:968–969.

²⁹ Гейвард, Алан (1985), Творіння чи еволюція: факти й помилки (Лондон: Triangle Books).

³⁰ Ґулд, Стівен Дж. (1980), «Чи виникає нова й загальна теорія еволюції?», промова в Гобартському коледжі, 14.02.1980; цит. за: Лютер Сандерленд (1984), Загадка Дарвіна (Сан-Дієґо, Каліфорнія: Master Books).

---

Published August 25, 2025